Знарядя праці 8 страница

Перед ними лежав острівець, що мав форму видовженого овала, розміри якого не перевищували шести миль у око-лі, а на рівній лінії берега майже не було бухт і заток. Навколо аж до обрію стелилася водяна пустеля. Ніде не видиілося ні іншої землі, ні корабля чи вітрила!

Увесь острівець укривали ліси, і цим він дуже різнився від острова Лінкольна, безводного і дикого в одній частині, проте родючого й багатого на рослинність у інших.

Тут стелився лише рівний килим буйної зелені з кількома невисокими пагорбами. Широким лугом, навскоси перетинаючи острівець, біг, трохи розширюючись у гирлі, струмок, що впадав у море на західному узбережжі.

- Невеличкий цей острівець, - зауважив Герберт.

- Атож, - відповів Пенкроф, - нам було б на ньому тісно!

- До того ж він, здається, безлюдний, - додав журналіст.

- Справді, - погодився Герберт. - Тут ніщо не видає присутності людини. [293]

- Спускаймося, - запропонував Пенкроф. - І ходімо на пошуки.

Дослідники повернулися на берег моря, де лишили «Бонадвентура», і вирішили спочатку обійти все узбережжя, а потім заглибитися у ліс, аби нічого не пропустити.

Іти берегом було легко; на шляху трапилося лише кілька скель, але обійти їх було також неважко. Колоністи пішли на південь, полохаючи численні зграї водоплавних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши їх.

- Ці тварини, - зауважив журналіст, - не вперше бачать людей. Вони нас бояться, отже, людей вони знають.

За годину всі троє дійшли до південного берега, що закінчувався гострим мисом, і, повернувши на північ, пішли західним берегом, також укритим піском і скелями та облямованим густим лісом.

За чотири години обійшли все узбережжя, але не побачили ні навіть решток житла, ні людських слідів.

Диво дивне! Здавалося, на острові Табор ні тепер, а може, й ніколи, не жили люди. Зрештою, можливо, хтось написав записку кілька місяців чи й кілька років тому, і той, хто зазнав корабельної аварії, або повернувся на батьківщину, або помер від злигоднів.

Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, роблячи більш-менш прийнятні припущення, поспіхом пообідали на борту «Бонадвентура», кваплячись вирушити знову в дорогу, щоб дослідити острів до настання ночі.

І ось о п'ятій вечора всі троє пішли на пошуки й заглибились у лісові хащі.

Де тільки вони проходили, скрізь навсібіч розбігалися різні тварини, переважно кози і свині, що вельми скидалися на європейських. Певне, їх завезло на острів якесь китобійне судно і вони тут швидко розплодилися. Герберт вирішив будь-що піймати кілька самців та самок і відвезти їх на острів Лінкольна.

Тож не лишалося ніяких сумнівів: на острові висаджувалися люди. Це стало ще очевиднішим, коли друзі помітили в лісі стежки, поблизу яких лежали зрубані дерева, а також безліч слідів людської діяльності; щоправда, стовбури дерев майже згнили, бо були зрубані багато років тому: зроблені сокирою мітки вкрилися мохом, а стежки позаростали такою високою і густою травою, що їх ледве можна було відшукати. [294]

- Це свідчить, - зауважив Гедеон Спілет, - що люди не лише висаджувалися на цей острівець, а й протягом якогось часу жили тут. Отже, виникають нові питання: хто були ті люди? Скільки їх висаджувалося? Скільки залишилося досі?

- В записці йдеться, - мовив Герберт, - тільки про одну людину.

- Гаразд, якщо він ще на острові, - озвався Пенкроф, - не може бути, щоб ми його не знайшли!

Пошуки тривали далі. Дослідники пішли стежкою, яка в'юнилася навскоси через острівець, і та привела їх до річечки, що впадала в море.

Не лише вивезені з Європи тварини та сліди сокири, а й рослини, що траплялися на острівці, незаперечно свідчили: тут побували люди. Подекуди серед галявин виднілися занедбані рештки грядок, де колись, мабуть, вирощувалися овочі.

І як же зрадів Герберт, побачивши картоплю, моркву, капусту й ріпу! Досить було зібрати їхні бульби й насіння, щоб розвести всі ті овочі на острові Лінкольна!

- От добре! - радо сказав Пенкроф. - Вони стануть у пригоді і Набові, й усім нам! Хай ми навіть не знайдемо нікого, все одно наша подорож не буде марною; Бог нам за все віддячить!

- Воно-то так, - погодився Гедеон Спілет. - Але городи надто запущені... Боюся, тут давно ніхто не живе.

- Справді, - мовив Герберт. - Хто став би нехтувати овочами, живучи на острові!

- Атож, - додав Пенкроф. - Той, хто зазнав корабельної аварії, вже покинув острів. Це напевне...

- На вашу думку, записку написано давно?

- Звісно.

- І пляшка допливла до острова Лінкольна після довгої мандрівки морем?

- Чому б і ні? - наполягав Пенкроф. - А втім, уже сутеніє, - додав він. - Гадаю, час припиняти пошуки.

- Повертаймося до бота, а завтра прийдемо до лісу знову, - запропонував журналіст.

На ту пору це було найрозумніше, і мандрівники попростували назад, як раптом Герберт показав на якусь споруду, що темніла поміж деревами, й вигукнув:

- Дивіться, хижка!

І всі троє кинулися до хатини. У сутінках ще можна було розгледіти, що вона зроблена з дощок і обтягнена грубою просмоленою парусиною. [295]

Пенкроф штовхнув прочинені двері й швидко зайшов до хижки.

Вона була порожня.

РОЗДІЛ XIV

Облік майна. - Ніч. - Кілька літер. - Подальші пошуки. - Рослими й тварини. - Герберт у великій небезпеці. - На борту судна. -Відплиття. - Негода. - Проблиск інстинкту. - Загублені в морі. - Вчасно запалений вогонь.

Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф мовчки стояли у темній хижці.

Пенкроф гучно покликав.

Ніякої відповіді.

Тоді моряк викресав вогонь і запалив гілочку. Вогник на мить освітив невеличку, здавалося, давно покинуту кимось кімнату. В її глибині стояла грубо складена піч із давно захололим попелом, поверх якого лежала в'язанка сухих дров. Пенкроф кинув на неї запалену гілочку, дерево спалахнуло і яскраво осяяло хижку.

Моряк та обидва його супутники побачили незастелене ліжко з вогкими, пожовклими простирадлами, на яких давно ніхто не спав, у кутку печі - два поіржавілі чайники і перекинуту каструлю; шафу з кількома запліснявілими одежинами моряка; на столі - цинковий столовий прибор і порослу цвіллю Біблію; в одному з кутків хижки валялося якесь начиння, лопата, мотика, кайло, дві мисливські рушниці, одна з яких була зламана; на полиці - непочате барильце з порохом, барильце із свинцевим дробом і кілька коробок із капсулами; все те вкрилося товстим шаром пилюки, що збиралася, можливо, протягом багатьох років.

- Нікого немає, - сказав журналіст.

- Нікого! - підтвердив Пенкроф.

- Тут давно ніхто не живе, - зауважив Герберт.

- Атож, дуже давно! - погодився журналіст.

- Знаєте, пане Спілете, - мовив Пенкроф, - а чом би нам не провести ніч у цій хижці, щоб не повертатися на бот?

- Слушно, Пенкрофе, - відповів Гедеон Спілет. - Сподіваюся, господар не образиться, коли, повернувшись, побачить, що ми зайняли його місце?

- На жаль, він не повернеться, - заперечив Пенкроф, сумно хитаючи головою. [296]

- Гадаєте, він покинув острів? - запитав журналіст.

- Якби він покинув острів, то взяв би з собою різне начиння і зброю, - відповів Пенкроф. - Ви знаєте, як ті, що зазнали корабельної аварії, дорожать такими речами. Ні! Ні! - переконано повторив моряк. - Він не покинув острова! А якщо припустити, що він сам зробив човна і на ньому подався в море, тоді він тим паче не покинув би тут таких конче потрібних речей. Ні, він на острові!

- Живий?.. - запитав Герберт.

- Живий або мертвий. Але якщо він помер, то сам себе, як мені здається, він не міг поховати, - відповів Пенкроф, - і ми, принаймні, знайдемо його останки!

Отож вирішили переночувати у покинутій хижці, де в одному з кутків лежало досить дров, аби натопити. Зачинивши двері і посідавши на лавку, Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт задумано, майже не розмовляючи, чекали, що буде далі. Жадібно прислухаючись до кожного звуку надворі, вони перебували в такому стані, що, хоча хижку було давно покинуто, їх нітрохи не здивувало б, якби раптом відчинилися двері й до неї зайшов чоловік; їхні долоні були готові щиро потиснути руки того незнайомця, котрий зазнав корабельної катастрофи; того невідомого друга, котрого так нетерпляче чекали всі троє приятелів!

Та не почулося ніяких кроків, двері не відчинялися; так минали години й години...

Якою довгою видалася та ніч морякові та обом його приятелям! Лише Герберт заснув години на дві, адже у його віці сон - доконечна потреба. Усім трьом мандрівникам не терпілося якнайшвидше повести далі дослідження острова і обнишпорити найпотаємніші його закутки! Пенкрофові здогади були цілком справедливі: оскільки у покинутій хижці зосталися господарське начиння і зброя, не виникало майже ніяких сумнівів, що їхній власник загинув. Отож вони мусили принаймні знайти його рештки і поховати їх за християнським звичаєм.

Нарешті розвиднілося. Пенкроф зі своїми друзями відразу ж заходився оглядати покинуте житло.

Воно справді було збудоване в дуже затишному місці, на схилі невеликого пагорба, під чудовими камедними деревами. Перед вікнами хтось прорубав широку просіку, завдяки якій видно було аж берег моря. Невелика галявина, обнесена напіврозваленою огорожею, вела до берега річечки, ліворуч якого виднілося її гирло.

Саму хижку було збито з дощок, вочевидь знятих з обшивки або палуби корабля. Отож, напевне, якесь судно, зазнавши [297] аварії, було викинуте на острів, а з усього екіпажу врятувалася щонайменше одна людина, котра, маючи необхідне знаряддя, спорудила з корабельних уламків цю хижку.

Ці здогади стали ще більш імовірними, коли Гедеон Спілет, обійшовши хижку, виявив на одній із дощок, мабуть, знятій із фальшборту розбитого судна, напівстертий напис:

«БР ТАН Я»

- «Британія »! - крикнув Пенкроф, коли його покликав Гедеон Спілет. - Так називається дуже багато суден, і я не можу сказати, американське воно чи англійське!

- Це, Пенкрофе, не має значення, - сказав Гедеон Спілет.

- Це справді не має значення, - погодився моряк, - і якщо вижив хоч хто-небудь з екіпажу корабля, ми дізнаємось, якій країні він належав! Та, перш ніж вести далі пошуки, не завадило б глянути на «Бонадвентура».

У Пенкрофа несподівано з'явилася тривога за їхній бот. «А що, коли на острові є люди і вони захопили судно?..» - подумав він.

Проте за мить моряк тільки стенув плечима через неймовірність свого припущення.

Та хай там як, Пенкроф не проти був би пообідати на борту бота. Уже прокладений до нього шлях ледве сягав однієї милі, й колоністи рушили в дорогу, вдивляючись поміж дерев та кущів, у гущі яких від них тікали сотні кіз і свиней.

Через двадцять хвилин Пенкроф і. його друзі знову побачили східний берег острова й «Бонадвентура», що стояв на якорі.

Пенкроф не зміг стримати полегшеного зітхання. Як-не-як, бот був його дитям, а батьки мають право турбуватися про дітей навіть тоді, коли для цього немає підстав.

Колоністи піднялися на борт свого суденця і добре пообідали, враховуючи те, що вечеряти їм доведеться аж уночі; поївши, вони знову вирушили на ретельні пошуки.

Найприйнятнішим залишалося припущення: після корабельної аварії вціліла тільки одна людина, та й та вже померла. Отож немає нічого дивного, що Пенкроф і його супутники шукали радше рештки небіжчика, ніж людські сліди. Але всі їхні пошуки були марні, хоч вони півдня нишпорили між деревами, які густо росли на всьому острівці. Напрошувався висновок: якщо житель острова помер, [298] якийсь хижак пожер його останки до кісточок, не зоставивши й сліду.

- Завтра на світанку вирушаємо додому, - сказав Пенкроф своїм супутникам, коли вони о другій пополудні лягли трохи спочити в холодку під деревом.

- Гадаю, - додав Герберт, - нам не гріх забрати зброю і все начиння з хижки?

- І я такої думки, -відповів Гедеон Спілет. - Вони поповнять припаси зброї й реманенту в Гранітному палаці. Якщо не помиляюся, тут неабиякі припаси пороху і дробу.

- Атож, - погодився Пенкроф. - Не забудьмо тільки піймати одну-дві пари свиней - на острові Лінкольна таких немає...

- І зібрати насіння, - докинув Герберт. - Тоді ми матимемо овочі Старого й Нового Світу.

- Можливо, - зауважив журналіст, - варто затриматись на один день на острові Табор, аби набрати всього необхідного?

- Ні, пане Спілете, - відповів Пенкроф. - Я проситиму вас вирушити в дорогу не пізніше ніж завтра вдосвіта. Здається, вітер потроху повертає на західний. Не вадило б нам і назад пливти з ходовим вітром.

- Якщо так, то не марнуймо часу! - сказав, підводячись, Герберт.

- Не марнуймо, - відповів Пенкроф. - Зберіть, Гер-верте, насіння - ви в ньому тямите більше, ніж ми. А ми із Спілетом підемо ловити свиней; сподіваюся, нам і без Топа пощастить піймати кілька штук!

І Герберт пішов стежкою, що мала привести до колишнього городу, а моряк і Гедеон Спілет заглибилися в ліс.

Вони зустріли безліч свиней, однак, ледве забачивши мисливців, прудкі тварини враз тікали, не виявляючи найменшого бажання підпускати їх до себе. Та після півгодинної гонитви їм пощастило спіймати пару свиней, що забилися в густі чагарники, і раптом за кількасот кроків на півдні острова почулися відчайдушні крики. До них приєднувалося жаске ричання, що зовсім не скидалося на людський голос.

Гедеон Спілет і Пенкроф, почувши крики, підвелися, і свині, скориставшись цим, випорснули у них із рук саме тієї хвилини, коли моряк ладнав мотузки, щоб їх зв'язати.

- Ніби Гербертів голос!.. - мовив журналіст.

- Біжімо! - крикнув Пенкроф.

Гедеон Спілет і моряк щодуху кинулись туди, звідки лунали крики. [299]

Квапилися друзі неспроста - за поворотом стежки, біля галявини, вони побачили Герберта, поваленого на землю якимось звіром, напевне, велетенською мавпою, пю збиралася прикінчити його.

Кинутись на чудовисько, звалити його на землю, заламавши за спину лапи, й звільнити Герберта - все це було справою миті для Пенкрофа і Гедеона Спілета. Моряк мав геркулесову силу, та й журналіст був міцним чоловіком, отож, попри шалений опір потвори, її швидко зв'язали так, що вона не могла й ворухнутися.

- У тебе, Герберте, ніде не болить? - запитав Гедеон Спілет.

- Ні, ніде!

- О, не дай Боже, ця мавпа роздерла б його!.. - вигукнув Пенкроф.

- Але то не мавпа! - заперечив Герберт. Почувши це, моряк і журналіст придивилися до дивного

створіння, зв'язаного на землі.

Справді, то була не мавпа, а людина, чоловік! Але який чоловік! Дикун у найстрашнішому значенні цього слова. Тим більше страшний, що він до краю озвірів!

Розкошланий чуб на голові, неохайна, аж до пояса борода, майже голе тіло, прикрите лише на стегнах шматком тканини, здичавілі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, темна, як в індіанця, шкіра, затверділі, немов рогові, ступні ніг - такою була істота, котру вони мусили, незважаючи ні на що, називати людиною! Вони мали право замислитись: збереглася ще в цьому тілі душа чи в ньому зосталися тільки грубі тваринні інстинкти?

- Ви впевнені, що це' людина або що він був людиною? - звернувся Пенкроф до журналіста.

- На жаль, у цьому немає сумніву, - - відповів той.

- То це той, що зазнав корабельної катастрофи? - запитав Герберт.

- Так, - відказав Гедеон Спілет. - Але нещасний геть здичавів, і в ньому не лишилося нічого людського!

Журналіст мав слушність: якщо потерпілий і був колись людиною, то самотність перетворила його на дикуна, навіть гірше - у справжню печерну людину. З горла в нього виривалося гарчання, а зуби стали як у хижака, що звик глитати тільки сире м'ясо. Пам'ять його покинула, очевидно, дуже давно; він розучився користуватися знаряддями праці, зброєю, так само, як і розводити вогонь. Відразу впадало у вічі, що він спритний, сильний, але всі ці фізичні переваги розвивалися у нього за рахунок втрати розумових якостей! [300]

Гедеон Спілет заговорив до бранця. Але той ніби не тільки не розумів його, а й не чув, що він каже... Та все ж, пильно подивившись дикунові в очі, журналіст вирішив, що той іще не зовсім утратив людську свідомість.

Полонений лежав тихо і не робив спроб порвати мотузки. Невже його так приголомшила присутність людей, до яких він сам колись належав? А може, коли він побачив людей, у закутках його мозку прокинулась якась невиразна згадка? Утік би він, якби його відпустили на волю, чи залишився б із ними? Ніхто з мандрівників цього не знав, але вони не стали випробовувати долю, й, уважно оглянувши з усіх боків нещасного дикуна, Гедеон Спілет сказав:

- Хоч би ким він був тепер або в минулому і хоч би ким він став, наш обов'язок - забрати його на острів Лінкольна!

- Так! Так! - підхопив Герберт. - Може, увага і турбота повернуть йому проблиски розуму!

- Душа не вмирає, - мовив журналіст, - і було б дуже добре, якби нам пощастило вирвати це Боже створіння з пазурів темряви й дикунства!

Пенкроф тільки недовірливо похитав головою.

- Принаймні треба спробувати, - додав журналіст. - Цього потребує звичайна людяність.

То справді був їхній християнський обов'язок. Це розуміли всі троє мандрівників, добре знаючи, що Сайрес Сміт схвалив би їхній вчинок.

- Залишимо його зв'язаним? - запитав моряк.

- Краще розв'яжімо йому ноги, щоб він сам ішов, - запропонував Герберт.

- Спробуймо, - відповів Пенкроф.

Мандрівники розв'язали мотузки на ногах бранця, але руки залишили міцно зв'язаними. Дикун сам підвівся з землі, однак не кидався тікати. Його сухі очі гостро поглядали на людей, котрі йшли поруч, проте ніщо не свідчило, чи він упізнав у них собі подібних. З рота в нього раз у раз виривалося сопіння з присвистом, він дико озирався навкруги, але не намагався чинити опору.

За Спілєтовою порадою, нещасного повели до його хижки. Сподівалися, що на нього справить хоч якесь враження вигляд знайомих речей. Може, досить однієї іскорки, аби розбудити думку, оживити затьмарену, згаслу свідомість!

До хижки було недалеко - кілька хвилин ходи; та в'язень нічогісінько не впізнав, здавалося, він остаточно втратив найменшу згадку про побутові речі! [301]

Лишалося зробити висновок, що нещасний дуже давно перебуває в цілковитій самоті і, діставшись острівця при здоровому глузді, мало-помалу геть здичавів!

Журналістові спало на думку, що, можливо, на нього подіє вогонь, і за хвилину в хижці запалахкотіло яскраве вогнище, яке приваблює увагу навіть тварин.

Спочатку вигляд вогню ніби зацікавив дикуна, та незабаром той позадкував і його безтямний погляд знову згас.

Поки що зоставалося одне: відвести полоненого на борт «Бонадвентура». Так і зробивши, приятелі залишили дикуна під Пенкрофовим наглядом.

Герберт і Гедеон Спілет знову зійшли на берег, аби завершити початі справи, й за кілька годин повернулися на борт суденця, несучи з собою все цінне із покинутої хижки: реманент, посуд, зброю, насіння городніх рослин, кілька туш дичини і дві пари живих свиней. Усе це повантажили на суденце, і тепер «Бонадвентур» був готовий знятися ід якоря, ледь розпочнеться вранішній приплив.

Полоненого прилаштували в носовій каюті; тримався він спокійно, тихо, але й далі зостався, мов глухонімий, байдужий до всього навколо.

Пенкроф приніс йому поїсти, але той гидливо відштовхнув варене м'ясо, якого, напевне, вже не міг споживати. Зате, коли моряк дав йому підстрелену Гербертом качку, він накинувся на неї жадібно, мов звір, і миттю зжер сире холодне м'ясо.

- Гадаєте, він видужає? - сказав Пенкроф, хитаючи головою.

- Може, й видужає, - відповів журналіст. - Цілком імовірно, що наші турботи зрештою вплинуть на його згаслу свідомість, адже він став таким через самотність, а відтепер буде серед людей!

- Здається, цей бідолаха давно у такому стані, - зауважив Герберт.

- Може, й давно, - відповів Гедеон Спілет.

- Скільки йому років? - запитав юнак.

- Важко сказати, - відповів журналіст. - Через густу бороду майже не видно його обличчя, але він уже не молодий; гадаю, йому не менш як п'ятдесят.

- Пане Спілете, ви зауважили, як глибоко посаджені його очі? - запитав хлопець.

- Так, Герберте, але додам, що у них світиться далеко більше розуму, ніж можна було б чекати, бачачи його зовнішність.

- А втім, покаже час, - відповів Пенкроф. - Хотів б [302]

я почути, що скаже Сайрес Сміт про цього дикуна. Кинулися рятувати чоловіка, а повернулися з потворою! Правда, ми зробили все, що від нас залежало!

Ніч минула спокійно; невідомо, спав їхній бранець чи ні, та спроб до втечі не робив, хоч і був розв'язаний. Він чимось нагадував тих хижаків, які щойно після ув'язнення пригнічено стихають, а оговтавшись, лютують іще більше. На світанку наступного дня, 15 жовтня, відбулася передбачена Пенкрофом зміна погоди. Подув сприятливий для команди бота швнічно-східний вітер, але на морі піднялися хвилі, провіщаючи нелегке плавання. О п'ятій ранку друзі знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід - північний схід - просто на острів Лінкольна. Перший день плавання минув без пригод. Бранець притих у своїй каюті в носовій частині судна, а оскільки він був моряком, то хвилювання моря, здавалося, справляло на нього благодійний вплив. Чи не викликало це у дикуновій пам'яті спогадів про його колишнє ремесло? Принаймні він сидів тихо й нібито був радше здивованийт аніж пригнічений.

На другий день, 16 жовтня, вітер подужчав, дмучи тепер майже з півночі, у менш сприятливому для «Бонад-вентура» напрямку, і бот раз у раз підстрибував на високих хвилях. Пенкрофові довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі люто навалювалися на ніс бота, і моряк дуже непокоївся, хоч і не ділився тривогою із супутниками. Було ясно: якщо вітер не зміниться, до острова Лінкольна доведеться пливти довше, ніж вони пливли до острова Табор.

І справді, вранці 17 жовтня минуло дві доби відтоді, як «Бонадвентур» вийшов знову в море, а ніщо не свідчило, що він підходить до острова. До того ж неможливо було визначити пройдену відстань, бо і швидкість, і напрямок весь час змінювались.

Минула ще доба, а земля не з'являлась. Дув зустрічний вітер, на морі тривав шторм. Весь час доводилося швидко маневрувати парусами суденця, яке заливали хвилі, брати рифи, часто змінювати курс, ідучи короткими галсами. Сталося навіть так, що 18 жовтня «Бонадвентура» цілком накрило велетенським валом, і якби мореплавці задля перестороги заздалегідь не прив'язалися на палубі, їх змило б в океан.

Саме тієї небезпечної хвилини засмикана команда бота несподівано дістала допомогу від полоненого: відгадавши інстинктом моряка навислу небезпеку, він вискочив із люка [304] й сильним ударом жердини вибив фальшборт, аби швидше стекла вода, що залила всю палубу; а коли суденце, звільнившись від зайвого вантажу, випросталося, він, не зронивши й слова, знову спустився в каюту.

Приголомшені Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет не заважали йому.

А тим часом становище ставало все небезпечнішим; моряк збагнув, що заблукав у океані, й не знав, як віднайти правильний курс!

Ніч із 18 на 19 жовтня видалася темною й холодною. Проте близько одинадцятої вечора вітер затих, хвилі трохи вляглися, «Бонадвентура» підкидало набагато менше, і він знову став набирати швидкість. Загалом бот чудово витримав шторм і негоду.

Тієї ночі Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт ні на мить не склепили очей. Всі троє напружено вдивлялися у темряву, знаючи, що острів Лінкольна має бути десь недалеко і вони або побачать його не пізніше ніж на світанку наступного дня, або мусять змиритися з думкою, що, знесений із курсу течіями й вітром, < Бонадвентур > заблудився в морі, - й тоді майже неможливо буде визначити правильний курс.

Украй стурбований Пенкроф усе ж таки не впадав у відчай, - він був людиною загартованою і мав мужню вдачу; сидячи за стерном, він уперто вдивлявся у густий морок навколо бота.

Наближалася друга година ночі, й тут моряк схопився на прямі й закричав:

- Вогонь! Вогонь!

І справді, за двадцять миль на північний схід з'явилося яскраве світло. Там лежав острів Лінкольна, й на ньому горіло розведене, напевне, інженером велике вогнище, яке вказувало їм шлях.

Пенкроф, котрий тримав курс набагато північніше, швидко його змінив і скерував суденце на вогник, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

РОЗДІЛ XV

Повернення. - Суперечка. - Стрес Сміт і незнайомець. - Порт Повітряної Кулі. -Треті жнива. - Вітряк. - Перше борошно і перший хліб. - Інженером самовідданість. - Хвилююче випробування. - Кілька гарячих сльозин.

О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, «Бонадвен-тур» після п'ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.

Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.

- Хвала Богу! Вони повернулися! - закричав Сайрес Сміт.

А зраділий Наб, голосно повторюючи: «О хазяїне, хазяїне!», кинувся танцювати, кружляти, плескав у долоні, й та його пантоміма була зворушливіша від найпишніших промов!

Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в'язницю на іншу й залишився на своєму острові.

І справді, на палубі «Бонадвентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.

Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:

- Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?

- Ні, - відповів Гедеон Спілет. - Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.

- Проте, - не вгавав інженер, -- вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.

- Вибачайте, пане Сайресе, - відповів моряк, - нас четверо!

- Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?

- Авжеж.

- І привезли його?

- Так, привезли!

- Живого? [306]

- Звісно!

- Де ж він? Хто він такий?

- Це людина, - відповів журналіст. - Чи то пак - колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!

І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську ' подобу.

- Тепер я й сам не знаю, - додав наостанок Пенкроф, - чи 'варто було везти його на наш острів...

- Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! - жваво відповів інженер.

- Але цей нещасний сплив з розуму!

- Може, й так, - відповів Сайрес Сміт. - Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших... Горе тому хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.

- Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? - запитав Герберт.

- Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, - відповів інженер, - і єдина людина, що могла її написати, - той, хто зазнав корабельної Катастрофи.

- Звичайно, тільки в тому разі, - додав Гедеон Спілет, - якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.

- Це неможливо, дорогий Спілете.

- Чому? - запитав журналіст.

- Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.

І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.

- Ти маєш слушність, Герберте, -сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. - Цього бідолаху можна вилікувати - він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!

Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб - приголомшено, [307] вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилийу спробував вирватись і втекти.

Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. И тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.

- Нещасний, усіма покинутий сиротина! - прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.

Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий - саме так вони стали віднині називати його - житиме в одній із кімнат Гранітного палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з'явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.

Дата добавления: 2015-11-30