Сірчанокислий хінін”. 5 страница

- Можливо, - відповів моряк, - але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!

- Друзі, - втрутився інженер, - не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із “Наутілусом”. Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!

Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню “Наутілуса”, поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.

Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.

Колоністи підійшли до нього.

- Панове, - звернувся до них капітан, - всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!

Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.

- Як добре! - прошепотів він, а потім голосно додав:

- Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок... Ви хочете покинути його?

- Але ми неодмінно повернемося сюди! - жваво відповів Пенкроф.

- Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, - усміхнувся капітан. - Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!

- Наш, капітане, план полягає в тому, - сказав Сайрес Сміт, - щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

- Ви думаєте про батьківщину, панове, - відповів капітан. - Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!

- Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, - швидко запитав інженер. - Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.

- Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду... і давно помер для всіх, хто мене знав... Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей - сумна і важка доля. Не кожен може витримати її... Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце...

- Ми будуємо нове судно, - сказав Гедеон Спілет, - досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!

- До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, - сказав Сайрес Сміт!

- Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, - додав Герберт.

- І тут я спочиватиму вічним сном, - промовив капітан, - якщо...

Не договоривши, він змовк і, трохи повагавшися, за хвилину додав:

- Пане Сміт, я хотів би поговорити з вами... наодинці.

Колоністи поквапились виконати волю вмирущого і вийшли із салону.

Сайрес Сміт лише кілька хвилин розмовляв сам на сам із капітаном Немо і невдовзі знову запросив друзів до салону, але жодним словом не прохопився про таємниці, якими з ним поділився капітан Немо.

Гедеон Спілет уважно оглянув хворого. Було очевидно, що життя тримається у ньому тільки завдяки зусиллям волі, але й ту незабаром мало зламати фізичне виснаження.

День минув без змін. Колоністи ні на мить не покидали “Наутілус”. Настала ніч, хоча її приходу й не можна було помітити у цьому склепі.

Капітан Немо не страждав від болю, але життя вочевидь полишало його. Його шляхетне обличчя, поблідле через близьку смерть, було спокійне. Із уст часом виривалися ледь чутні слова - мабуть, йому пригадувалися то одні, то інші події минулого. Відчувалося, що життя поступово покидає його тіло, - руки й ноги вже холонули.

Він іще кілька разів звертався з привітними словами до колоністів, що стояли біля нього, і всміхався їм тією останньою усмішкою, яка навіки застигає на обличчі вмирущого.

Нарешті, незадовго перед північчю, капітан Немо зібрався на силі й схрестив на грудях руки, ніби бажаючи померти в цій позі. На першу ночі життя тліло у нього лише в очах. І ось востаннє блиснули його зіниці, які колись горіли ясним вогнем. Потім він прошепотів: “Бог і Батьківщина!” - і тихо заснув навіки.

Сайрес Сміт нахилився й заплющив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.

Герберт і Пенкроф плакали. Айртон витер зрадливу сльозу. Наб став навколішки поруч із нерухомим, як статуя, журналістом.

Сайрес Сміт, піднісши руку над головою небіжчика, промовив:

- Прийми, Боже, його душу! - і, повернувшися до друзів, додав: - Помолімося за того, кого ми втратили!

Через кілька годин колоністи виконали обіцянку, яку дали капітанові Немо, і вчинили останню волю небіжчика. Сайрес Сміт і його друзі полишили “Наутілус”, узявши з собою останній подарунок свого заступника - скриньку із безцінними коштовностями.

Вони щільно зачинили за собою двері незвичайного салону, залитого яскравим світлом, і задраїли заслінку люка так міцно, щоб у “Наутілус” не могла просочитися жодна крапля води.

Потім колоністи сіли в човен, прив’язаний до борту підводного корабля.

Човна підвели до корми. Там колоністи знайшли два великі крани, що поєднувалися з резервуарами, при заповненні яких човен занурювався під воду.

Колоністи відкрили обидва крани, вода ринула в резервуари, і “Наутілус”, опускаючись дедалі нижче, зрештою зник під водною гладінню.

Колоністи ще довго проводжали його очима під товстим шаром води: потужне світло прожекторів осявало товщу непорушної прозорої води, тим часом як печера знову ставала темним склепом.

Поступово світло прожекторів потьмяніло, а згодом і зовсім зникло, і “Наутілус”, що став плавучою труною капітана Немо, опустився на дно морської безодні.

РОЗДІЛ XVIII

Роздуми колоністів. - Відновлення робіт на корабельні. - Перше січня 1869 року. - Дим над вулканом. - Провісники виверження вулкана. - Айртон і Сайрес Сміт у загоні для худоби. - Дослідження печери Даккара. - Що сказав капітан Немо інженерові.

На світанку мовчазні колоністи підпливли до виходу з печери, яку на згадку про капітана Немо назвали “печерою Даккара”. Уже почався відплив, і вони без перешкод вибралися з грота, біля підніжжя якого море лизало базальтові скелі.

Бляшаного човна колоністи залишили на колишньому місці, захищеному від хвиль. Задля більшої певності Пенкроф, Наб і Айртон гуртом витягли його на мілину, що тяглася під однією із стін печери; там човну ніщо не загрожувало.

Минула ніч, а з нею й гроза. Лише на заході завмирало останнє відлуння грому. Дощ припинився, але небо досі ще було захмарене.

Жовтень - перший весняний місяць у Південній півкулі - починався погано: вітер весь час міняв напрямок, і годі було сподіватися на тривалість погоди.

Попрощавшись із печерою Даккара, Сайрес Сміт і Його супутники подалися до загону для худоби. Попутно Наб і Герберт змотували в клубок телеграфний дріт, що з’єднував печеру із загоном, розраховуючи, що він їм, може, ще придасться.

Дорогою всі мовчали. Події ночі з 15 на 16 жовтня справили на колоністів невимовне враження. Таємничий заступник, який так часто їх рятував, напівбог, наділений у їхніх очах надприродною владою й могутністю, - капітан Немо - пішов із життя... “Наутілус” разом зі своїм хазяїном похований у глибині підводної безодні. І кожен з колоністів почувався мов осиротілим, ще більше відірваним від людей, від світу. Всі вони звикли сподіватися у глибині душі на його підтримку, й тепер їм бракувало колишньої впевненості; навіть Гедеон Спілет і Сайрес Сміт піддалися загальним настроям. Ось чому, посмутнілі, друзі майже не озивалися один до одного, йдучи до загону.

Близько дев’ятої ранку колоністи повернулися до Гранітного палацу.

Того ж дня, порадившись, вони вирішили прискорити спорудження судна, і Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Ніхто не знав, що готує для них майбутнє. Мати велике надійне судно, на якому можна буде вирушити в плавання, а при потребі і в тривалу подорож, навіть у бурю, означало здобути шанс на порятунок. Якби колоністи й не відважилися покинути острів Лінкольна і пливти на новому кораблі до Полінезійського архіпелагу або до берегів Нової Зеландії, все ж таки треба було квапитися, аби відвідати хоча б острів Табор і залишити там записку з повідомленням, де тепер Айртон. Це конче слід було зробити на той випадок, якщо шотландська яхта ще раз з’явиться в тутешніх водах; такою можливістю не можна було нехтувати.

На корабельні знову закипіла робота. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон, яким допомагали Наб, Гедеон Спілет і Герберт, працювали не покладаючи рук, якщо тільки не траплялося нагальнішої справи. Судно мало бути готове через п’ять місяців, тобто до початку березня, бо пізніше вітри осіннього рівнодення вже не дадуть вийти в море. Отож теслі не розгинали спини. На щастя, їм принаймні не довелося наново виготовляти оснастку корабля - вони цілком урятували її із “Швидкого”.

Весь кінець 1868 року друзі присвятили спорудженню судна і нічого більше не робили. Через два з половиною місяці було поставлено на місце шпангоути й прикріплено перші дошки бортової обшивки. Навіть тепер не виникало сумнівів, що інженер не марно працював над проектом корабля і що той витримає будь-які випробування. Пенкроф трудився без спочинку і завжди бурчав, коли інші колоністи міняли сокиру на рушницю й вирушали полювати. Хоч-не-хоч необхідно було запастися харчами на зиму. Але яке це мало значення для моряка? Він аж кипів, коли на корабельні бракувало когось із робітників. У таких випадках він ставав темним, наче хмара, і з люті починав ішачити за шістьох.

Ціле літо не було гарної погоди. Кілька днів не давала дихати спека, у повітрі аж на дотик відчувалася наелектризованість, і рідко минав день, щоб на острів не налітали грози. З ранку до вечора чувся далекий грім. Небо весь час глухо бурчало - досить звичне явище в зонах екватора.

Перше січня 1869 року ознаменувалося страшною грозою. Блискавка кілька разів била в острів. Буря повалила безліч дерев, а серед них і одне з чудових кропив’яних дерев, що захищало пташник із південного краю озера.

Чи не було якогось зв’язку між цими атмосферними явищами і процесами, що відбувалися під землею? Чи не були ті грози відображенням невідомих зрушень у глибинах земної кулі?

Сайрес Сміт гадав, що такий зв’язок мав місце і грози обумовлювались саме відновленням вулканічних процесів.

Третього січня Герберт, піднявшись удосвіта на плоскогір’я Широкий Обрій, щоб осідлати онагра, побачив величезний стовп диму над вершиною гори Франкліна.

Юнак відразу ж попередив про це колоністів, і ті вийшли подивитися на дим.

- Еге-е! - вигукнув Пенкроф. - Це вже не пара, а справжній дим! Схоже на те, що велетень не тільки дихає, а й курить!

Образне порівняння моряка точно передавало характер змія, що відбулися у вулкані за ніч. Цілих три місяці над його кратером здіймалася хмарка пари, але вона свідчила тільки про те, що в надрах вулкана кипить розплавлена маса. Тепер замість пари в небо піднімався густий стовп сірого диму грибовидної форми завширшки футів триста біля основи і заввишки футів сімсот - вісімсот.

- У комині загорілася сажа, - зауважив Гедеон Спілет.

- І нічим не погасиш, - відповів Герберт.

- Не завадило б, якби кожен вулкан час від часу чистили сажотруси, - без тіні посмішки сказав Наб.

- Молодчина, Набе! - похвалив Пенкроф. - Може, ти й візьмешся чистити сажу у вулканах?

І моряк зареготав, задоволений своїм жартом.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за густою хмарою диму, що зависла над горою; він навіть відійшов на кілька кроків від решти колоністів і нашорошив вуха, ніби сподіваючись почути далекий гуркіт. Потім, повернувшися до приятелів, мовив:

- Друзі, не треба приховувати від себе, що за минулу ніч у вулкані сталися великі зміни. Надра землі, які ще вчора плавилися й кипіли, сьогодні вже загорілися. Поза всяким сумнівом, незабаром нам загрожуватиме виверження!..

- От і добре, пане Сайресе! - вигукнув Пенкроф. - Виверження то й виверження! Якщо видовище справить враження, ми нагородимо вулкан оплесками! Думаю, нам немає чого боятися!

- Звичайно, Пенкрофе, - відповів Сайрес Сміт, - давній стік лави відкритий, а кратер нахилений так, що досі лава виливалася в північному напрямку. І все ж таки...

- І все ж таки, - підхопив Гедеон Спілет, - раз нам немає ніякої користі від виверження вулкана, то краще б цього не сталося.

- Хто його знає, - відповів моряк, - а може, вулкан викине для нас якісь рідкісні корисні копалини і нам зостанеться лише підібрати їх?

Але інженер тільки неспокійно похитав головою, вочевидь не чекаючи нічого доброго від такого природного явища. Він не міг так легковажно, як Пенкроф, ставитись до майбутнього виверження вулкана. Навіть якщо завдяки нахилу гори лава потече давнім стоком і не загрожуватиме безпосередньо лісам та обробленим землям, могли виникнути інші біди. І справді, нерідко трапляється, що виверження вулканів супроводять страшні землетруси, а острів Лінкольна при сильному землетрусі міг просто розвалитися на шматки, адже за своєю структурою він складався з дуже різних порід: із базальту й граніту, застиглої лави на півночі й крихких ґрунтів на півдні, а такі породи не тримаються між собою. Якщо навіть саме виверження лави. не несе дуже серйозної небезпеки, то й слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.

- Мені здається, - сказав Айртон, ставши навколішки й приклавши вухо до землі, - що я чую якийсь глухий гуркіт, наче по кам’яній бруківці гуркоче віз, навантажений залізними брусами.

Всі колоністи відразу приклали вуха до землі й переконалися, що Айртон не помилився. Часом до далекого гуркоту домішувалось, то наростаючи, то затихаючи, якесь невиразне виття, ніби десь глибоко під землею свистів вітер. Однак підземних ударів ще не було чути. Очевидно, продукти горіння надр - гази, дим і пара - знаходили вільний вихід через центральну трубу - кратер вулкана, і, поки той вихід був досить широкий, вибуху можна було не боятися.

- Хай йому пек! - раптом сказав Пенкроф. - Скільки ми будемо байдики бити? Нехай ця гора Франкліна і курить, і бурчить, і стогне, й виє, нехай, скільки їй влізе, блює вогнем - це ще не підстава, щоб скласти руки й тільки дивитися на неї! Айртоне, Набе, Герберте, пане Сміте, пане Спілете! Пора братися до роботи! Сьогодні ми повинні ставити шірстрек, а для такої роботи і десяти рук мало. Я хочу, щоб через два місяці наш новий “Бонадвентур” - сподіваюсь, ми збережемо цю назву? - стояв у порту Повітряної Кулі. А коли так, не можна марнувати ні хвилини!

Колоністи, чиї руки були такі потрібні Пенкрофові, послухалися моряка й почовгали до корабельні, де взялися кріпити шірстрек - грубу обшивку, яка утворює пояс судна й міцно зв’язує між собою частини корабельного набору. Нелегка то була робота, і в ній, звісно, мусили взяти участь усі колоністи.

Третього січня, коли з’явився дим, усі працювали цілий день, не шкодуючи сил і ніби й не думаючи про вулкан, що його, до того ж, не було видно з берега біля Гранітного палацу. Але густа тінь, яка кілька разів застувала сонце, котре здійснювало свій денний обхід безхмарного неба, нагадувала про стовп диму між світилом і островом. Вітер віяв з моря і гнав дим та пару на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет добре бачили ці тимчасові затемнення сонця і тихо перемовлялися - обмінювались думками про швидкий розвиток вулканічних процесів, однак не покидали роботи. Тепер питання про якнайшвидше спорудження корабля набувало особливого значення з будь-якого погляду. Шхуна була єдиним засобом, який страхував колоністів від лихих несподіванок і пригод. Хто знає, може, настане день, коли вона буде для них єдиним прихистком!

Під кінець дня, повечерявши, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

На землю вже спали сутінки, але завдяки темряві легше було побачити, чи не домішується до пари й диму, які огорнули кратер вулкана, ще й вогонь і чи не викидає вулкан розпечених часток породи.

- Увесь кратер в огні! - закричав Герберт, котрий випередив супутників і першим прибіг на плоскогір’я.

Гора Франкліна, що перебувала миль за шість від плоскогір’я Широкий Обрій, постала перед колоністами, мов велетенський факел з язиками червонястого полум’я. Проте густі хмари диму, викиди шлаку й попелу пригашували його блиск, і острів був освітлений тьмяним червонуватим світлом, при якому важко було розрізнити навіть найближчий до плоскогір’я ліс. Небо встеляли величезні хмари диму, між якими то там, то сям прозирали зірки.

- Ото розходився! - сказав інженер.

- Нічого дивного! - відповів журналіст. - Вулкан давно вже прокинувся. Згадайте-но, Сайресе: перші струмені пари з’явилися ще тоді, коли ми обстежували відроги гори, шукаючи житло капітана Немо. Тобто, якщо я не помиляюся, десь 15 жовтня.

- Саме так! - відповів Герберт. - Це було два з половиною місяці тому!

- Підземний вогонь розгорався протягом десяти тижнів, - вів далі Гедеон Спілет. - І немає нічого дивного, що тепер він досяг величезної сили!

- Відчуваєте, як тремтить земля? - урвав його Сайрес Сміт.

- Ай справді... - погодився журналіст. - Але від тремтіння ґрунту до землетрусу ще далеко...

- Я не кажу, що. нам загрожує землетрус, - поквапливо відповів інженер. - Воронь Боже! Ні! Це тремтіння зумовлене кипінням розплавленої маси металів та мінералів усередині центрального вогнища. У таких випадках земна кора нагадує стінки котла, а ви маєте знати, що коли в паровому котлі кипить під тиском вода, то його стінки вібрують, мов камертон. Саме це явище ми й спостерігаємо.

- Які красиві снопи вогню над вулканом! - вигукнув Герберт.

Цієї миті з кратера вирвався потік розплавлених порід і високо, як фейєрверк, шугонув у небо, розсипавшись міріадами вогняних бризок, сліпучого відблиску яких не могли приховати навіть густі хмари диму й пари. У всі боки розлетілося безліч світляних скалок. Деякі з них піднялися навіть вище від хмари диму і розсипались розпеченим порохом. Водночас пролунало гучне тріскотіння, що нагадувало стрілянину з багатьох рушниць.

Провівши майже годину на плоскогір’ї Широкий Обрій, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт спустилися на берег і пішли додому. Інженер був такий задуманий і стурбований, що Гедеон Спілет -вирішив запитати його, чи не передбачає він якоїсь небезпеки, прямо або побічно пов’язаної з майбутнім виверженням вулкана.

- І так, і ні, - відповів Сайрес Сміт.

- Мені здається, найбільше нещастя, яке може нам загрожувати, - землетрус. Він здатний знищити наш острів, чи не так, пане Сміт? Але землетрус, очевидно, нам не загрожує, бо гази, лава й каміння знайшли вільний вихід через отвір кратера.

- А я й не побоююсь звичайного землетрусу, викликаного тим, що гази й лава не знаходять для себе виходу на поверхню землі, - відповів інженер. - Є й інші причини, які можуть породити страшну катастрофу.

- Які, любий Сайресе?

- Важко сказати... Треба ще подивитися... Я повинен відвідати печеру Даккара... За кілька днів я зможу відповісти вам на це питання.

Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, попри дедалі гучніший гуркіт вулкана, від якого луна котилася по всьому острову, мешканці Гранітного палацу заснули глибоким сном.

Минуло ще три дні - 4, 5 і 6 січня. Колоністи й далі працювали на корабельні, а інженер, нічого не пояснюючи, задавав щораз більший темп у роботі. Гора Франкліна була тепер огорнена темною лиховісною хмарою; разом з полум’ям із кратера вилітали розпечені кам’яні брили, і деякі з них відразу падали назад, у кратер. Пенкроф полюбляв у всьому знаходити щось смішне, і це його тільки розважало.

- Дивіться! - кричав він. - Велетень сам із собою грається в більбоке[23]! Наш вулкан виступає в ролі жонглера!

І справді, викинуте вулканом каміння часто-густо знову падало у безодню, і це вселяло надію, що лава, яка піднімалася через внутрішній тиск, іще не дійшла до верхнього отвору кратера. У всякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, який було чітко видно з плоскогір’я Широкий Обрій, колоністи не помічали жодних слідів вогняного потоку.

Та хоч як поспішали друзі добудувати судно, вони не могли нехтувати інші важливі справи в різних куточках острова.

Перш за все конче треба було відвідати загін для худоби, де були зачинені стада кіз і муфлонів, аби поновити там запас фуражу. Було вирішено, що наступного дня, 7 січня, з самого ранку туди вирушить Айртон. Як правило, з роботою в загоні міг упоратись один чоловік, і Пенкроф та інші колоністи були дуже здивовані, почувши, що інженер сказав Айртонові:

- Завтра я поїду до загону для худоби разом з вами, Айртоне.

- Отакої, пане Сайресе! - вигукнув Пенкроф. - У нас дорогий кожен день, і якщо й ви поїдете, завтра ми позбудемось чотирьох рук замість двох!

- Ми повернемося післязавтра вранці, - відповів інженер. - Я повинен поїхати до загону!.. Я хочу зблизька побачити, що там із виверженням вулкана.

- Виверження! Виверження!.. - невдоволено пробурчав Пенкроф. - Ніби на світі нема нічого важливішого за виверження! Чхати я хотів на всі ті виверження!..

Але Сайрес Сміт, не зважаючи на морякове бурчання, все ж таки вирішив їхати. Герберт залюбки також пристав би до інженера, проте, аби не завдавати прикрощів Пенкрофу, і не заїкнувся про своє бажання.

Наступного дня на світанку Сайрес Сміт і Айртон сіли у воза, запряженого двома онаграми, і клусом поїхали до загону.

Над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися із кратера вулкана. Низько зависнувши над землею, вони складалися не тільки з диму, а й з найдрібнішого вулканічного попелу й пилу. Вулканічний попіл такий легкий, що іноді висить у атмосфері місяцями. Наприклад, в Ісландії після виверження вулкана в 1783 році майже рік у повітрі тримався пил, крізь який ледве пробивалося сонячне проміння.

Проте найчастіше оті попелясті хмари досить швидко осідають на землю, й так було і в цьому випадку. Не встигли Сайрес Сміт і Айртон під’їхати до загону для худоби, як землю несподівано встелила сірувата пелена. Дерева, трави - все вкрилося грубим рівним шаром сірої пудри. На щастя, в цей час повіяв твнічно-східний вітер і відніс вулканічні хмари в море.

- Яке давне явище, пане Сміт! - сказав Айртон.

- Точніше, грізне явище, - відповів інженер, - ця пуццолана, ця порошковидна пемза, одне слово, весь цей мінеральний пил свідчить про те, що вулканічні процеси відбуваються не близько від поверхні землі, а в її глибинах.

- І ми нічим не можемо зарадити?

- Нічим. Ми можемо лише спостерігати за підготовкою до виверження. А тим часом, Айртоне, попорайтесь у загоні для худоби, а я піднімусь до витоків Червоного струмка і подивлюся, що там робиться на південному схилі гори. Потім...

- Що сотім, пане Сміт?

- Потім ми разом сходимо в печеру Даккара... Мені треба подивитися... Коротше, я прийду по вас через дві години.

Айртон пішов у двір загону для худоби і, чекаючи, поки повернеться Сайрес Сміт, став годувати дуже неспокійних муфлонів і кіз, мабуть, стривожених першими ознаками виверження вулкана.

Тим часом інженер швидко піднявся до гребеня східного відрогу гори Франкліна, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час першої експедиції колоністи виявили сірчане джерело.

Як усе змінилося відтоді! Замість одного струменя диму, що виходив із-під ґрунту, він налічив тринадцять, і били вони з такою силою, ніби їх виштовхував потужний поршень. Не було сумиіву, що в цьому місці земна кора зазнавала страшного внутрішнього тиску. Повітря було насичене сірчистим газом, воднем і вуглекислотою, змішаними з водяною парою.

Сайрес Сміт відчував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, які вкривали полонину; колись вони були звичайним вулканічним попелом, що перетворився з часом у тверду масу. Проте ніяких свіжих слідів лави він не виявив.

Підвівши погляд на південний схил гори Франкліна, інженер переконався в тому, що нового виверження ще не було. Із кратера виривалися клуби диму і язики полум’я; на землю падав дощ розпеченого каміння, але на схилі не було помітно ніяких слідів лави. Це доводило, що рівень лави в кратері ще не досяг верхнього отвору головного кратера.

“Я волів би, щоб виверження вже почалося, - подумав Сайрес Сміт. - Принаймні я переконався б, що лава йде тим самим шляхом... А так, хто знає, може, виверження почнеться в зовсім іншому місці?.. А втім, не в цьому найстрашніша небезпека!.. Капітан Немо слушно передбачав. Ні, не в цьому небезпека!”

Інженер сходив до Величезного колишнього потоку застиглої лави, який, роздвоюючись, огинав Акулячу затоку. Там він пильно оглянув смугастий слід попереднього виверження. Він уже не сумнівався в тому, що останнє виверження сталося колись дуже давно.

Потім Сайрес Сміт пішов назад, прислухаючись дорогою до підземного гуркоту, що ні на хвилину не стихав. О дев’ятій ранку інженер повернувся до загону.

Айртон уже чекав його.

- Я нагодував худобу, пане Сміт.

- Добре, Айртоне, - відповів інженер.

- Вона занепокоєна, пане Сміт.

- Так, тварини мають добрий інстинкт, і він їх не обманює.

- Коли ви захочете...

- Візьміть, Айртоне, кресало й ліхтаря, - відповів інженер, - і в дорогу!

Айртон виконав наказ. Розпряжені онагри скубли траву в дворі загону для худоби. Старанно зачинивши ззовні ворота, Сайрес Сміт і Айртон пішли на захід стежкою, що вела до узбережжя. Сайрес Сміт ішов попереду, Айртон позаду. Вони йшли немов по ваті - всю землю було встелено глибоким шаром попелу, що випав із хмар. У лісі колоністи не зустріли жодної тварини. Птахів також не було. Іноді вітер піднімав попіл у повітря, і колоністи не бачили тоді не тільки шляху, а й один одного. Їм доводилося затуляти очі й дихати через носовички, щоб не осліпнути й не задихнутися.

За таких умов тяжко йти дуже швидко. До того ж повітря було таке важке, ніби у ньому вигорів увесь кисень і залишився тільки непридатний для дихання азот. Через кожні сто кроків колоністам доводилося зупинятись, щоб перепочити. Тому минула вже десята, коли інженер і його супутник досягли базальтових і порфірових скель, безладно нагромаджених уздовж південно-західного узбережжя острова.

Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися крутосхилом тією самою стежиною, яка недавно привела їх грозової ночі до печери Даккара. Щоправда, серед дня той спуск видався безпечнішим, а попіл, що вкривав гладенькі, ніби відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи ковзати ногам.

Незабаром колоністи досягли валу на висоті близько сорока футів над берегом, Сайрес Сміт пригадав, що вал поступово знижується, спускаючись до рівня моря. Хоча почався вже відплив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, билися об підніжжя базальтових скель.

Сайрес Сміт і Айртон легко знайшли отвір печери Дак-кара й зупинилися під скелею, яка утворювала ніби нижній майданчик валу.

- Тут повинен бути залізний човен, - сказав інженер.

- Ось він, пане Сміте, - відповів Айртон, притягуючи до себе легке суденце, що стояло на прив’язі за аркою біля входу до печери.

- Сідайте, Айртоне.

Колоністи посідали в човна. Той легко ковзнув по воді під низьке склепіння печери; Айртон викресав вогонь, запалив ліхтаря і поставив його на ніс човна так, що пучок променів освітлював їм шлях, а потім узявся за весла. Сайрес Сміт сів до стерна, і човен поплив у глиб темної печери.

“Наутілуса”, який освітлював потужними прожекторами цю печеру, тепер, на жаль, не було. Можливо, в глибинах вод могутні його машини й досі живили енергією прожектори, але жоден промінчик світла не пробивався із безодні, де знайшов собі могилу капітан Немо.

Хоч яке слабке було світло ліхтаря, все ж таки воно давало змогу інженерові впевнено вести човна попід правою стінкою печери. Спочатку під її склепінням панувала могильна тиша, однак що далі вони пливли, то виразнішим ставав глухий гуркіт вогню, який клекотів у глибині вулкана.

- Чуєте, як гуркотить вулкан? - запитав інженер. Незабаром, крім гуркоту, вулкан дав про себе знати ще й густими сірчаними випарами, що забивали дихання інженерові та його супутнику.

- Ось чого боявся капітан Немо! - пробурмотів поблідлий інженер. - І все ж таки треба дійти до кінця!

- Уперед! - відповів Айртон і наліг на весла, женучи човен у глиб печери.

Через двадцять хвилин човен уперся в стіну печери й зупинився.

Сайрес Сміт, ставши на лавку, з ліхтарем у руці оглянув стіну, що відокремлювала печеру з підземною водоймою від головного вогнища вулкана. А яка товщина стіни? Сто футів чи десяток, інженер не міг сказати, але, судячи із виразності шумів, що долинали крізь неї, навряд чи та стіна була така вже груба...

Оглянувши стіну на рівні очей, Сайрес Сміт прив’язав ліхтаря до весла і став оглядати верхню її частину.

Дата добавления: 2015-11-30