Таємниця острова 3 страница

Ускочити в кошик підйомника, піднятися до дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнені Топ і Юп, кинутись до урочистої зали - все це забрало кілька хвилин.

Колоністи вчасно повернулися додому: крізь просвіти в листі вони побачили, що огорнений димом пострілів “Швидкий” уже йде в протоці. Вони навіть мусили відійти од вікон, бо всі чотири корабельні гармати безперервно палили сліпма по засаді поблизу річки Вдячності й по Комину, хоч там нікого вже не було. Скелі розліталися на шматки, і кожен вибух пірати вітали гучним “ура”.

Проте колоністи все ж таки сподівалися, що поставлена за наказом Сайреса Сміта зелена завіса добре маскує вікна й тому ніщо їм не загрожує, аж раптом ядро пробило двері і влетіло в коридор.

- Прокляття! - крикнув Пенкроф. - Нас виявили!

Можливо, колоністів ніхто й не бачив, та, напевне, Бобові Гарвею закортіло перевірити, чи не приховує чогось надто підозріла зелень на гранітній кручі, і він звелів ударити по ній ядром. А коли й друге ядро, пробивши завісу з листя, відкрило в кручі зяючий отвір, розбійник наказав обстріляти її з усіх гармат.

Становище колоністів стало безвихідним. Їхній притулок було виявлено, й вони нічим не могли захиститися від граду ядер, не могли навіть сховатися від скалок граніту, що фонтаном розліталися навсібіч. Тепер їм зоставалося тільки покинути приречене на зруйнування житло і перейти у верхній коридор Гранітного палацу. Та несподівано почувся глухни вибух, а потім - відчайдушні крики.

Сайрес Сміт і його друзі кинулись до вікон...

Величезний, могутній водяний стовп підняв корабля, той розколовся надвоє, і за десять секунд бриг пішов на дно разом із злочинним екіпажем!

РОЗДІЛ IV

Колоністи на березі. - Айртон і Пенкроф рятують те, що вціліло від брига. - Розмова під час сніданку. - Пенкрофові міркування. - Пильний огляд корабельного корпусу. - Пороховий погріб цілий і неушкоджений. - Нові багатства. - Останні уламки. - Рештки металевого циліндра.

- Бриг вибухнув! - закричав Герберт.

- Атож, вибухнув так, наче Айртон підпалив пороховий погріб! - відповів Пенкроф, кидаючись із Набом та юнаком до підйомника.

- Але що ж трапилось? - запитав Гедеон Спілет, усе ще приголомшений нежданою розв’язкою.

- О, цього разу ми про все довідаємося! - жваво відповів інженер.

- Про що довідаємося?..

- Потім! Потім! Ходімо, Спілете. Найважливіше: піратів знищено!

І за хвилину Сайрес Сміт із Айртоном та журналістом спустилися на берег до Пенкрофа, Наба й Герберта.

Від корабля не залишилося й сліду, навіть щогли не виднілися. Підкинутий водяним смерчем, бриг ліг на бік і затонув - очевидно, вода ринула у величезну пробоїну. Та глибина протоки в тому місці не сягала більше двадцяти футів, і, без сумніву, при відпливі корпус корабля виступить із води.

На поверхні плавали рештки затонулого судна. Запасні щогли, реї, клітки із живими птахами, ящики й барильця, виштовхнуті водою через люки, - усе те поступово випливало з глибини; проте не видно було ні дощок палуби, ні шматків обшивки, тож причина несподіваної катастрофи й далі залишалася невідомою.

За якийсь час обидві пареломлені трохи вище основи щогли брига випливли разом з усіма парусами - одні з них були згорнуті, інші - розпущені.

Аби не дати течії віднести в море все оте багатство, Айртон і Пенкроф кинулися в пірогу, щоб відбуксирувати щогли до Гранітного палацу або до острівця Порятунку.

Та коли вони вже вхопилися за весла, їх зупинили слова Гедеона Спілета.

- Ви забули про шістьох піратів, які висадилися на правому березі річки Вдячності, - сказав він.

І справді, не треба було забувати про шістьох бандитів, які пішки добралися до мису Знахідки після того, як їхня шлюпка розбилася об прибережні скелі.

Всі подивилися в напрямку мису. Ніде не виднілося жодного втікача. Очевидно, побачивши, що бриг затонув у водах протоки, вони втекли в глиб острова.

- Ми потурбуємося про них пізніше, - сказав тоді Сайрес Сміт. - Вони озброєні і тому ще небезпечні, але все ж таки їх шестеро проти нас шістьох. Таким чином, шанси в нас рівні. А зараз ми маємо більш невідкладні справи.

Айртон і Пенкроф відштовхнулись від берега і, налігши на весла, попливли по уламки корабля.

Море було спокійне, а приплив дуже високий, бо молодик настав лише два дні тому.

Треба було чекати не менше години, поки корпус корабля вирине із води.

Айртон і Пенкроф устигли перехопити щогли і, обв’язавши їх мотузками, передали їхні кінці на берег біля підніжжя Гранітного палацу; там колоністи, об’єднавши зусилля, під-тягли ті дорогоцінні уламки до берега. Потім пірога підібрала у морі ящики, барильця, що плавали на поверхні, клітки з птахами тощо, і все те колоністи зразу ж перенесли до Комина.

На поверхню води випливло кілька трупів. В одному з них Айртон пізнав Боба Гарвея і, вказуючи на нього своєму супутникові, схвильовано мовив:

- Таким і я був, Пенкрофе!

- Але тепер ви вже не такий, любий Айртоне! - відповів моряк.

Дивувало лиш те, що трупів плавало дуже мало. Колоністи нарахували лише п’ять-шість потопельників, яких уже відносило течією у відкрите море. Очевидно, захоплені зненацька вибухом, каторжани не встигли відбігти, оскільки бриг перевернувся на бік, більшість із них загинула, заплутавшись у бортових сітках. Відплив ніс трупи у відкрите море, позбавляючи колоністів прикрої необхідності копати для них могили де-небудь у віддаленому закутку острова.

Добрих дві години Сайрес Сміт і його друзі тільки й робили, що витягували рештки корабля на берег, відв’язували від рей паруси, які, на щастя, виявились не пошкодженими, та розкладали їх сушитися на пісок. Поглинуті роботою, вони майже не розмовляли, але скільки думок роїлося в їхніх головах протягом цих годин! Бриг із усім, що на ньому є, - то справжнє багатство! Адже корабель - мов невеличкий плавучий світ, у якому є все необхідне, і майно колоністів поповнять безліч різноманітних корисних предметів.

У всякому разі, далеко більше, ніж тоді, коли їм пощастило натрапити край мису Знахідки на великий ящик.

“А крім того, - думав Пенкроф, - чому б нам не підняти із дна й не полагодити цей бриг? Якщо в ньому тільки одна пробоїна, її не важко буде зашити, а корабель водотоннажністю в триста - чотириста тонн - справжній велетень порівняно з нашим “Бонадвентуром”! На такому судні можна пливти куди завгодно! Треба буде, щоб пан Сайрес і Айртон оглянули зі мною корпус брига. Діло варте того!”

Справді, якщо бриг міг іще триматися на воді, то можливість повернутися на батьківщину для них неймовірно зростала. Проте, щоб одержати відповідь на таке питання, належало набратись терпіння й дочекатися відпливу; тоді можна буде оглянути корпус затонулого корабля з усіх боків.

Склавши в недоступне для води місце всю багату здобич, колоністи вирішили пообідати. Вони просто вмирали з голоду. На щастя, кухня була недалеко, і Наб швидко приготував і приніс чудовий обід. Отож колоністи пообідали в Комині, і цілком природно, що розмова за обідом весь час точилася навколо несподіваної події, яка чудом урятувала колоністам життя.

- Саме чудом! - повторював раз у раз Пенкроф. - Слід зізнатися, що тих мерзотників висаджено в повітря дуже вчасно! Ще трохи - і Гранітний палац був би розбитий ущент!

- Як ви, Пенкрофе, гадаєте, - запитав журналіст, - що трапилося? Що могло викликати такий вибух?

- Немає нічого простішого, пане Спілете, - відповів моряк. - Піратське судно - не військовий корабель! Каторжани - це вам не матроси! Ясно, що пороховий погріб за такої запеклої стрілянини було відчинено, і досить якогось пришелегшуватого або ґави, щоб уся машинерія злетіла в повітря!

- Ви знаєте, пане Сайресе, - сказав Герберт, - мене дивує, що вибух викликав так мало пошкоджень. Звук був не дуже сильний, а на воді немає уламків - постраждала тільки обшивка... Складається враження, що корабель скоріш затонув, ніж вибухнув.

- І це тебе, синку, дивує? - запитав інженер.

- Авжеж, пане Сайресе.

- Мене також, Герберте, - зізнався й собі інженер. - Але коли ми оглянемо корпус брига, ми напевне знайдемо пояснення цій дивній пригоді.

- Та що ви, пане Сайресе! - вигукнув Пенкроф. - Невже ви думаєте, що бриг просто потонув, наштовхнувшись на риф?

- А чого б і ні? - зауважив Наб. - Адже у протоці є рифи!

- Ну, Набе, ти, мабуть, тільки кліпав очима і нічого не бачив, - глузливо відказав Пенкроф. - За мить до того, як затонути, - я добре бачив! - під бригом піднялась величезна хвиля, і він завалився на лівий борт. А якби він наштовхнувся на риф, то тихесенько затонув би, як усяке добропорядне судно!

- Ото ж то й воно! Це ж не добропорядне судно! - засміявся Наб.

- Нічого, потерпіть трохи, Пенкрофе, - сказав інженер. - Скоро ми про все довідаємося.

- Ясно, що довідаємося! - відповів моряк. - Але я й зараз ладен закластися головою, що в протоці немає ніяких рифів. Скажіть, пане Сайресе, поклавши руку на серце, невже ви гадаєте, що й тут дала знати про себе якась надприродна сила?

Сайрес Сміт нічого не відповів.

- У всякому разі, - мовив Гедеон Спілет, - вибухнув корабель чи наштовхнувся на риф - це справді сталося дуже вчасно!

- Атож, атож... - відповів моряк. - Не про те мова. Я тільки запитав пана Сміта, чи не бачить він і тут якоїсь надприродної сили.

- Поки що я, Пенкрофе, утримаюся од відповіді, - сказав інженер. - Ось усе, що я зараз можу сказати.

Інженерова відповідь аж ніяк не вдовольнила Пенкрофа. Він твердо вірив у вибух і не мав наміру поступатися власною думкою. Він ніколи не погодився б припустити, що в протоці, дно якої устелене таким самим дрібним піском, як і берег протоки, яку він не раз перебродив під час відпливу, знайшовся якийсь невідомий для нього риф. До того ж тієї хвилини, коли затонув корабель, був високий приплив, і судно могло спокійно пройти, не зачепивши будь-яких рифів, що їх не видно навіть під час відпливів. Отже, не могло статись ніякого зіткнення. Корабель не міг наштовхнутися на риф. Отже, він вибухнув.

Треба зізнатися, що моряковим міркуванням не бракувало логіки.

О пів на другу колоністи сіли в пірогу й попливли до затонулого корабля. Було дуже прикро, що не збереглися корабельні шлюпки: одна з них, як відомо, розбилась об скелі біля гирла річки Вдячності; друга затонула разом із бригом і не випливла на поверхню, очевидно, роздавлена його корпусом.

На той час “Швидкий” став потроху виступати з води. Бриг не лежав на боці - під час вибуху щогли зламались, баласт перемістився і судно перекинулось кілем догори. Якась жахлива підводна сила, що викинула величезний водяний стовп, перевернула його просто догори дном.

Колоністи обпливли навколо затонулого корабля, і в міру того, як знижувався рівень води, визначили якщо й не причину, то принаймні наслідки незбагненної катастрофи. На носі, з обох боків кіля, за сім чи вісім футів під ватерлінією було розпанахано обшивку корпуса, а на її місці зяяла величезна пробоїна щонайменше двадцять футів завдовжки. Нічого було й думати, щоб зашити ті зяючі отвори. У пошкоджених місцях не пощастило виявити не лише дерев’яної, а й мідної обшивки, яку, очевидно, знищило вщент; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи і нагелі. Усі скріплення розхиталися і не трималися на місцях. Якась неймовірна сила зірвала фальшкіль, а сам кіль у кількох місцях відійшов від кільсона і тріснув по всій довжині.

- Хай йому чорт! - крикнув Пенкроф. - Боюсь, що цього корабля важко буде полагодити!

- Не тільки важко, а й неможливо, - зауважив Айртон.

- У всякому разі, - додав Гедеон Спілет, - якщо тут і був вибух, то досить дивний: замість того, щоб розлетілася палуба і надводна частина судна, чомусь постраждало днище! Ні, ці пробоїни швидше свідчать про зіткнення з рифом, ніж про вибух порохового погреба!

- Та немає в протоці ніяких рифів! - уперто заперечив моряк. - Я ладен припустити все, що завгодно, тільки не зіткнення з рифом!

- Спробуймо пробратися всередину брига, - запропонував інженер. - Може, там знайдемо пояснення причин катастрофи?

Це було найрозумніше, не кажучи вже про те, що їм належало ознайомитися з уцілілим на борту корабля майном і спробувати врятувати його.

На той час прооратися всередину брига було неважко. Вода відступила, і нижня палуба, яка стала верхньою після того, як бриг перекинувся, була цілком доступною для огляду. Баласт is важких чавунних зливків пробив її у кількох місцях. Чулося дзюркотіння води, що витікала крізь тріщини в обшивці.

Сайрес Сміт і його друзі, озброївшись сокирами, пішли по скаліченій палубі. Вся вона була захаращена різноманітними ящиками, а оскільки ті пробули у воді недовго, їхній вміст, можливо, й не постраждав.

Перш за все колоністи відтягли весь вантаж у надійне місце. До початку припливу залишалося ще кілька годин, і вони вирішили якнайкраще використати цей час. Айртон і Пенкроф установили над пробоїною талі й застосували їх, щоб перевантажити в пірогу ящики та бочки. Їх вантажили на пірогу і відразу ж відвозили на піщаний берег. Колоністи забирали все, що траплялося під руку, нічого не сортуючи й не відбираючи, - це вони мали намір зробити пізніше.

Тим часом колоністи з великим задоволенням відзначили, що вантаж брига був найрізноманітніший: кухонне начиння, мануфактура, інструменти і таке інше, тобто все те, що необхідне для далекого плавання по Полінезійському архіпелазі. Очевидно, тут було потроху всього, про що могли тільки мріяти жителі острова Лінкольна.

Проте Сайрес Сміт, лише мовчки дивуючись, переконався, що від удару, який призвів до катастрофи, надзвичайно постраждав не тільки корпус брига, як ми вже казали, а й його нутрощі, особливо в носовій частині судна. Перебірки й пілерси було знесено, ніби в трюмі вибухнув надпотужний снаряд. У міру того, як із брига витягалися різні ящики, колоністи щораз вільніше могли ходити від носа до корми судна. Тут були не великі паки, які важко було б пересовувати, а дрібні, нічим не закріплені, безладно розкидані по підлозі пакунки.

Потім колоністи пройшли до корми, де раніше здіймався ют. За словами Айртона, саме там належало шукати пороховий погріб. Сайрес Сміт не думав, що його було висаджено в повітря, і сподівався знайти в ньому кілька барилець пороху, а оскільки його, як правило, запаковують у металеві посудини, інженер розраховував, що він не встиг відсиріти від перебування у воді.

Так воно й сталося. Знайшовши пороховий погріб, серед безлічі снарядів колоністи виявили десятків два барилець із порохом, оббитих ізсередини мідною бляхою, і відразу обережно витягли їх. Отже, Пенкроф міг на власні очі побачити, що не вибух порохового погреба став причиною корабельної катастрофи на борту “Швидкого”, - його кормова частина, де був пороховий погріб, постраждала найменше.

- Можливо, - сказав упертий моряк, - але все ж таки я повторюю, що бриг не міг наштовхнутися на риф, бо в протоці немає ніяких рифів!

- Що ж тоді сталося? - запитав Герберт.

- Не знаю, - відповів Пенкроф. - І пан Сміт не знає, і ніхто не знає й ніколи не знатиме!

Роботи всередині затонулого корабля забрали кілька годин; непомітно знову почався приплив. Рятувальні операції довелося припинити. А втім, не було ніякої небезпеки, що хвилі віднесуть корпус брига у відкрите море, бо корабель глибоко загруз у піску і тримався в ньому міцніше, ніж на всіх своїх якорях.

Отож можна було спокійно відкласти почату роботу до наступного відпливу. Однак сам корабель був приречений - сипучі піски на дні протоки неминуче мали засмоктати його, і треба було якнайшвидше зняти з нього все цінне.

Була п’ята вечора. Цей день був дуже важким для колоністів. Вони добре поїли, а після обіду, хоча й були стомлені, не могли втримати цікавості й заходилися оглядати ящики, вивезені із “Швидкого”. У більшості ящиків зберігалися готовий одяг та взуття - їх вистачило б, щоб одягти з ніг до голови цілу колонію.

- Оце розбагатіли! - вигукнув Пенкроф. - Але що ми з усім цим скарбом робитимемо?

Такими самими веселими вигуками та криками “слава” звеселілий моряк зустрічав кожне барильце горілки із цукрової тростини, кожен ящик із тютюном, вогнепальною чи холодною зброєю, сільськогосподарським реманентом, слюсарними, ковальськими й теслярським” інструментами, різноманітним збіжжям та паки з бавовною, що зовсім не попсувалися від недовгого перебування у воді. О, як їм потрібне було все це.два роки тому! Проте й тепер, коли кмітливі колоністи самі забезпечили себе всім необхідним, ці скарби не були зайві.

У великих коморах Гранітного палацу було вдосталь місця, але того дня бракувало часу, аби все туди перенести. Проте не можна було й забувати, що на острові висадилися шестеро розбійників із “Швидкого - напевне, знавіснілих головорізів - і треба було вжити якихось заходів перестороги. Хоча міст через річку Вдячності й усі місточки було піднято, ніхто з колоністів не сумнівався, що вузенька смужка води не зупинить піратів, якщо ті захочуть перебратися через річку, а, доведеш до відчаю, вони страшніші за звірів.

Колоністи домовилися пізніше обміркувати питання про стосунки з тими людьми, але поки що належало вберегти від них складені поблизу Комина ящики та пакети, й цілу ніч по черзі один із колоністів стояв на чатах.

Проте тієї ночі каторжани не робили спроб напасти на колоністів. Дядечко Юп і Топ, поставлені на сторожі під Гранітним палацом, відразу повідомили б колоністів, якби розбійники з’явилися поблизу.

Три наступні дні - 19, 20 і 21 жовтня - були присвячені порятунку всього, що мало хоч якусь цінність для колоністів чи то з вантажів “Швидкого”, чи з його оснащення. Під час відпливу вони розвантажували корабельний трюм, а під час припливу перетягували добуте добро до комор Гранітного палацу. Від корпусу судна, яке дедалі глибше осідало в пісок, вони віддерли значну частину його мідної обшивки. Перш ніж пісок остаточно засмоктав бриг, Айртон і Пенкроф устигли, пірнаючи на дно протоки, витягти якорі, якірні ланцюги, металеві зливки баласту і навіть чотири гармати, які вони підняли на поверхню води за допомогою герметично закупорених бочок і благополучно переправили на берег.

Як бачите, арсенал Гранітного палацу виграв від вибуху на борту брига не менше, ніж його комори й склади. Мрійник Пенкроф уже намалював собі в уяві батарею, що стерегла б прохід до протоки та гирла річки Вдячності. Маючи чотири гармати, він брався не пропустити у острівні води й “наймогутніший флот”!

Коли від брига зостався лише ні на що не придатний каркас, почалася негода, яка й довершила його руйнування. Сайрес Сміт мав намір висадити корабельний корпус у повітря й потім витягти його рештки на сушу, але сильний норд-ост і шторм дали колоністам змогу заощадити порох.

І справді, в ніч із 23 на 24 жовтня хвилі остаточно розбили каркас “Швидкого” і самі викинули частину уламків на берег.

Попри найстаранніші пошуки, Сайрес Сміт не виявив ні в капітанській каюті, ні в інших приміщеннях жодних слідів суднових документів. Очевидно, пірати свідомо знищили всі папери, за якими можна було встановити особу капітана або власника корабля, а оскільки на кормовій дошці не значилося назви порту, до якого був приписаний бриг, то виявилося неможливим визначити і його національність. Проте Айртон і Пенкроф, судячи з деяких особливостей носової частини брига, упізнали в ньому судно, збудоване на англійських корабельнях.

Через тиждень після корабельної катастрофи - чи то пак, після дивовижної розв’язки, завдяки якій урятувалися колоністи, - решток брига не стало видно навіть під час відпливів. Його уламки забрали як не море, то колоністи, а комори Гранітного палацу збагатилися усім цінним, що було на кораблі.

Таємниця, що огортала історію загибелі піратського корабля, напевне, ніколи так і не з’ясувалася б, якби 30 жовтня Наб не надибав на березі уламок циліндра із товстого заліза, на якому лишилися сліди вибуху: оболонка циліндра була погнута й порвана, очевидно, якоюсь сильною вибухівкою.

Наб приніс той шматок заліза своєму хазяїнові, що працював на той час у майстерні в Комині.

Інженер уважно оглянув циліндр і, обернувшись до Пенкрофа, спитав:

- Ви, друже, і далі наполягаєте, що “Швидкий” не наштовхнувся на риф, а загинув з якоїсь іншої причини?

- Так, пане Сайресе, - відповів моряк. - Ви знаєте не гірше від мене, що в протоці немає ніяких рифів.

- А що, коли він наштовхнувся на ось цей уламок заліза? - запитав інженер, показуючи морякові циліндр.

- Що? На цей шмат труби? - недовірливо аж скрикнув Пенкроф.

- Друзі мої, - сказав інженер, - чи пам’ятаєте ви, що перед тим, як затонути, бриг підлетів у повітря, ніби піднятий водяним смерчем?

- Так, пане Сайресе, - відповів за всіх Герберт.

- Ви хочете знати, що викликало отой смерч? Ось ця штука, - сказав інженер, показуючи знівечену трубу.

- Ось ця? - перепитав Пенкроф, гадаючи, що інженер жартує.

- Саме ця. Цей циліндр - усе, що залишилося від торпеди.

- Торпеди?! - хором вигукнули інженерові друзі.

- А хто її випустив? - запитав Пенкроф, що не бажав визнавати себе переможеним.

- Не я! Це все, що я можу вам відповісти, - мовив Сайрес Сміт. - Але факт є факт: по бригу було випущено торпеду, й ми були свідками її величезної руйнівної сили.

РОЗДІЛ V

Інженерові висновки. - Пенкрофові грандіозні плани. - Висотна батарея. - Чотири постріли. - Розмова про вцілілих піратів. - Айртонове вагання. - Великодушність Сайреса Сміта. - Пенкроф неохоче здається.

Отож усьому причиною був підводний вибух торпеди... Сайрес Сміт, якому під час війни не раз доводилося випробовувати ці страшні засоби знищення, не міг помилитися. Саме через дію цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти чи іншою вибухівкою, з протоки піднявся водяний стовп, і, знищений блискавичним ударом, бриг миттю пішов на дно; ось чому були такі великі пошкодження в корпусі корабля, що унеможливлювали його підняття із дна протоки. Та й не дивно: чи міг бриг “Швидкий” вистояти проти дії торпеди, що пускає на дно броненосний фрегат так само легко, як звичайну рибальську шхуну?

Так, усе стало ясним, усе... крім однієї обставини: звідки взялася торпеда у водах протоки?

- Друзі мої, - вів Сайрес Сміт далі. - Ми не маємо більше права сумніватися в тому, що на нашому острові живе якесь таємниче створіння, - можливо, так само, як ми, жертва корабельної катастрофи. Я це кажу для того, щоб ознайомити Айртона з тими загадковими подіями, які відбувалися тут останні два роки. Хто той невідомий добродій, втручання якого стільки разів уже рятувало нас із біди? Не можу собі й уявити. Чим він керується, допомагаючи нам, і чому переховується від нас після стількох неоціненних послуг? Теж не можу збагнути. Якщо згадати все, що він для нас зробив, не залишиться сумнівів: це людина, і до того ж могутня людина. Айртон так само йому зобов’язаний, як і ми, бо якщо той незнайомець урятував мене з моря після падіння аеростата, то так само Айртон повинен бути вдячний йому за записку в пляшці, записку, яка попередила нас про його відчайдушне становище. Додам, що не хто інший, як він, підкинув ящик із конче потрібними для нас речами на берег край мису Знахідки; саме він запалив вогонь на плоскогір’ї Широкий Обрій, завдяки чому ви змогли иовернутись на острів; знайдена в тушці поросяти пекарі дробинка вилетіла з його рушниці; саме він випустив торпеду, яка затопила в протоці бриг! Одне слово, уся та вервечка незбагненних подій, над якими ми стільки сушили голови, - справа його рук. І хоч би хто він був - такий самий потерпілий, як ми з вами, чи вигнанець із роду людського, - ми були б най-невдячніші люди, якби не почували себе безмежно зобов’язаними йому. Ми у всьому в боргу перед ним, і я сподіваюся, що колись ми все ж таки зможемо віддячити цьому загадковому незнайомцеві за все зроблене нам добро.

- Ви маєте рацію, дорогий Сайресе, - відповів Гедеон Спілет. - Немає сумніву, що десь тут, на острові, живе таємнича людина, наділена майже надлюдською могутністю, яку застосовує тільки на наше благо. Я навіть сказав би, що могутність його надприродна, якби вірив у надприродні сили. Може, він через колодязь проникає у Гранітний палац і таким чином дізнається про всі наші задуми й плани?

Можливо, це він підкинув нам пляшку, коли ми вийшли у перше плавання на пірозі по морю? До речі, згадаймо: ніхто, крім нього, не міг викинути Топа з озера Гранта, коли на собаку напав дюгонь; вас,Сайресе, міг урятувати в морі лише він, бо будь-хто інший за тих умов був би зовсім безпорадний! А якщо це так, то йому підкоряються навіть стихії.

Колоністи не могли не погодитись із міркуваннями журналіста.

- Так, - погодився Сайрес Сміт, - ваша думка не безпідставна - у цієї людини величезні можливості, які можуть здатися надприродними тим, хто не посвячений у її таємницю. Якби ми знайшли що людину, її таємниця з’ясувалася б сама по собі. Але в тому й полягає питання: повинні ми прагнути відкрити таємницю нашого великодушного покровителя чи нам належить терпляче чекати, поки він сам захоче відкрити її? Як ви гадаєте?

- На мою думку, - відповів Пенкроф, - хоч би ким був той чоловік, він молодчина, і я його поважаю!

- Згоден, Пенкрофе, - сказав інженер, - але це не відповідь па моє запитання.

- А я, хазяїне, думаю, - озвався Наб, - що ми можемо шукати того чоловіка хоч до нового пришестя, але знайдемо його тільки тоді, коли він сам того захоче.

- А ти не дурний, Набе, - похвалив негра Пенкроф.

- Я поділяю Набову думку, - зауважив Гедеон Спілет. - Але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися від спроб знайти нашого таємничого покровителя. Знайдемо його ми чи ні - не має великого значення. Головне, ми зробимо все, що можемо, аби виконати наш обов’язок і подякувати йому.

- А як ти, синку, вважаєш? - запитав інженер, повертаючись до Герберта.

- О, - вигукнув Герберт, і очі його загорілись, - я так хотів би подякувати йому за те, що він спочатку врятував життя вам, а потім і нам усім!

- Твоя правда, Герберте, - підтримав хлопця Пенкроф. - І я теж, та й інші!.. Я не вельми цікавий, та й то погодився б пожертвувати одним оком, аби другим побачити того чоловіка. Очевидно, то вродливий чоловік, дужий, високий на зріст; борода в нього довга, хвиляста, волосся - мов сяйво... Лежить він, напевне, на хмарах і тримає в руках величезну кулю!

- Але ж, Пенкрофе, - зауважив Гедеон Спілет. - Ви намалювали нам не що інше, як ікону Господа Бога!

- Не заперечую, - відповів Пенкроф, - але що робити, коли саме таким він мені уявляється!

- А ви, Айртоне? - запитав інженер.

- Я, пане Сміте, - сказав Айртон, - щодо цього не можу сказати нічого певного. Не сумніваюся: ваше рішення буде слушним, і, якщо ви захочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я ладен піти за вами, куди завгодно.

- Спасибі, Айртоне, - подякував Сайрес Сміт, - проте мені хотілося б одержати чіткішу відповідь. Ви наш товариш, ви не раз на ділі довели свою відданість нам, і перш, ніж ухвалити таке важливе рішення, ви повинні так само, як інші, взяти участь у його обговоренні.

- Гаразд, - мовив Айртон, - мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки і допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!

- Вирішено, - сказав тоді Сайрес Сміт. - Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!

Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджеиі краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, - настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині ко-ридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд - одне слово, все майно колоністів.

Що ж до прекрасних, відлитих зі сталі гармат, знятих із брига, то Пенкроф попросив колоністів підняти їх за допомогою лебідок і талей у Гранітний палац; між вікнами пробили бійниці, й незабаром з амбразур виглянули довгі блискучі жерла. З такої височини гармати тримали під прикриттям усю бухту Єдності, перетворюючи її на маленький своєрідний Гібралтар, і тепер жоден корабель не міг підійти до острова проти волі колоністів.

- Пане Сайресе, - якось сказав Пенкроф (то було 8 листопада), - тепер, коли встановлено батарею, конче треба випробувати її в дії і визначити, як далеко б’ють наші гармати.

- Ви впевнені, що це справді доцільно? - запитав інженер.

- Це не тільки доцільно, це необхідно! Без такого випробування ми не знатимемо, на яку відстань долітають оці гарнесенькі ядра!

Дата добавления: 2015-11-30