Теорія гендерніх конструктів С. Бем.

Теорія гендерної схеми, розроблена С. Бем, містить риси як теорії соціального навчання, так і теорії когнітивного розвитку. З позицій цієї теорії, засвоєння і прийняття установок, пов'язаних з виконанням певної гендерної ролі, здійснюється в процесі первинної соціалізації. Передбачається, що статева диференціація і типізація є результатом гендерно-схематизованій переробки інформації, пов'язаної з поняттями "чоловіче" і "жіноче". Орієнтуючись на дорослих, дитина навчається вибирати з усіх можливих визначень "Я" тільки ті, які застосовні до його підлозі. Сприймаючи нову інформацію (включаючи і нове знання про себе), дитина кодує і організовує її відповідно до заданими ззовні гендерними схемами, тобто домінуючими культурними уявленнями про мужність і жіночності і ролях чоловіки і жінки в суспільстві. Таким чином, і самооцінка дитини, і його поведінка в істотній мірі визначаються змістовним компонентом гендерної схеми.

22.Психологічні прояви та культурні виміри маскулінності-фемінності.
Наукові дослідження на тему інверсії статі та сексуальности поділилися на дві незалежні галузі: перша стосувалася гомосексуалізму як сексуальної орієнтації, а друга – маскулінности і фемінности психіки особистости. Теорія, що займається гомосексуалізмом як сексуальною орієнтацією, успішно затаврувала всякі сексуальні відхилення від обов’язкового сценарію маскулінности й фемінности, а теорія про чоловічі й жіночі аспекти психіки особистости, хоч і не мала так добре розвиненої наукової бази ні з боку психоаналізу, ані з боку будь-якої іншої галузі, спромоглася знеславити різні позасексуальні відхилення від цих сценаріїв.

У ХХ столітті у психології й психіатрії виникли принаймні три окремі напрями, що займаються витворенням полярно протилежних ґатунків теорії про зв’язок між статтю тіла й різновидом психіки. Один із них займався оцінкою ступеня маскулінности й фемінности певного індивіда, другий – лікуванням порушень, пов’язаних із самоідентифікацією з протилежною статтю, та їх профілактикою, зокрема “транссексуалізмом”, а третій – розвитком маскулінности й фемінности у “нормальних” дітей.

ОЦІНЮВАННЯ МАСКУЛІННОСТИ Й ФЕМІННОСТИ

У Х1Х столітті були дуже популярними теорії, що мали обґрунтувати нижчевартісність жінки, котру як науковці, так і дилетанти вважали цілком очевидним фактом. У відповідь на ці теорії – мізогінічні й біологічні – дві з-посеред перших жінок, що отримали докторати з нової галузі, якою була на той час експериментальна психологія, Хелен Томпсон Вуллі (Helen Thompson Woolley) i Лета Стеттер Холінґворс (Leta Stetter Hollingworth) зрештою використали силу цієї емпіричної науки для прозорого й об’єктивного розгляду проблеми диференціації жінок і чоловіків.

1903 року вони представили попередні результати своїх надзвичайно старанно проведених лабораторних досліджень проблеми диференціації чоловіків і жінок з точки зору інтелектуальних, чуттєвих, моторичних та емоціональних здібностей і опублікували першу з багатьох оглядових статей, у яких накопичували й систематизували результати усіх проведених у психології досліджень цієї проблеми. Представлені ними результати були так добре підтверджені документально, а їх виклад такий логічний, що навіть через 33 роки психолог Левіс Терман (Lewis Terman), творець Стенфордської шкали Бінета, мусив визнати, що в них була показана “принципова рівноправність статей (...) стосовно до загальнозрозумілої інтеліґенції й більшости специфічних здібностей”, таких, як “музичні, артистичні, математичні і навіть механічні здібности”.

Визнаючи принципову рівноправність статей, Терман однак зовсім не мав на увазі того, що представники кожної цілком тотожні з точки зору “типу особистости” чи “темпераменту”. Якраз навпаки. Навіть прочитавши всі праці Вуллі і Холінґворс, Терман був настільки переконаний, що статі ділить основоположна різниця, котра стосується засобів вираження інстинктів та емоцій, а також відчуттів, зацікавлень, основних позицій і моделей поведінки, похідних від цих засобів”, що взявся раз і назавжди документально підтвердити цю різницю шляхом опрацювання першого тесту “маскулінної й фемінної свідомості”.

Герман Терман вважав, що існує ще один привід для розробки такого тестування, яке допоможе йому локалізувати популяцію “виродків”, з-посеред яких переважно й “рекрутуються гомосексуалісти”. Прагнення Термана дефініювати “ступінь інверсії сексуального темпераменту” явно випливало з описаної мною традиції досліджень природи родових девіацій.

З метою створення першого тесту маскулінности й фемінности (“M-F тест”) Терман і його співробітниця Кетрін Кокс Майлз (Catharine Cox Miles) дослідили сотні рис, котрі могли відрізняти мужчин від жінок. У самому лише тесті їх виявилося 455, причому таких, на які чоловіки й жінки відповіли по-різному. Це вказує на те, якою була специфіка тесту.

У частині, що стосувалася зацікавлень, можна було отримати “жіночі” бали за любов і “чоловічі” за нелюбов до: опіки над іншими, книжки “Ребека з ферми Саннібрук” (“Rebecca of Sunnybrooc Farm”), дітей і шарад. “Чоловічі” бали можна було отримати за любов, а “жіночі” за нелюбов: до військової служби, “Робінзона Крузо”, людей, котрі голосно розмовляють і ходять на полювання. У частині, що стосувалася інтровертности й екстравертности, тестовані отримували “жіночі” бали за підтвердження й “чоловічі” за заперечення, що “майже завжди воліють, аби хтось інший брав на себе ініціативу”, що вони “звертають особливу увагу” на те, як одягаються, а також, що “часто бояться темряви”. Отримувалися “чоловічі” бали за підтвердження й “жіночі” за заперечення, що тестовані “радше не пропадають” за купіллю, що в дитячому віці були “винятково неслухняними”, що “можуть стерпіти такий самий біль, як і інші”, а також, що “школа не була приємним місцем”.

Принцип підбору цих питань був такий, що було заздалегідь відомо, які з відповідей і в яких частинах тесту будуть більш характерними для мужчин, а які – для жінок. Таке розрізнення між типово чоловічими й типово жіночими відповідями і стало підставою для підрахунку балів у тесті Термана i Майлз. Тестовані отримували “жіночі” бали за відповіді, на думку авторів, типово жіночі, а “чоловічі” бали – за типово чоловічі. З метою отримання результату від “чоловічих” балів віднімали “жіночі”. Така методика підрахунку балів ставила маскулінність і фемінність на двох протилежних кінцях однієї осі. Це означало, що люди стосовно окремої риси, переліченої в тесті, а також стосовно тесту в цілому мусять бути або маскулінними, або фемінними (а точніше – типово чоловічими або типово жіночими) і не можуть бути одночасно чоловічими й жіночими.

Використана Терманом та Майлз методика вступного тестування багатьох рис, а потім урахування в тесті лише тих, котрі емпірично відрізняли чоловіків від жінок, дала їм можливість ствердити, що статі розрізняються з точки зору “чоловічої й жіночої свідомости”. Питання тесту настільки відрізнялися, що лише близько 10 з 1000 протестованих осіб отримали результати, близькі до середньостатистичних, отриманих представниками протилежної статі.

Розробляючи тест на маскулінну й фемінну свідомість, Терман і Майлз вважали, що впорядковують поняття маскулінности й фемінности з такою ясністю і точністю, з якою дещо раніше тести IQ впорядковували питання інтелекту. Насправді ж їх тест зробив значно більше. Можливо, й cамі того не усвідомлюючи, своїм тестом Терман і Майлз надали наукового статусу трьом проблемним принципам, що стосуються маскулінности й фемінности.

Вони утвердили матеріальне побутування інтелектуальної маскулінности й фемінности. Твердили, що це глибоко вкорінені і споконвіків наявні аспекти людської особистости. Хоча таке переконання панувало в західній культурі століттями, однак лише тепер, уперше в історії, був створений науковий тест, що вимірював ці аспекти, а також віддзеркалював їх результат. Маскулінність і фемінність стали “справжніми” ознаками, існування яких у всіх людей було науково підтверджене.

В останні роки критики тесту M-F доводили, що він не вимірює ніяких глибоко вкорінених і споконвічних аспектів людської особистости, а лише прагнення індивіда до обов’язкових на початку століття культурних норм, що стосувалися маскулінности й фемінности. Близькі стосунки між змістом тесту і культурними нормами тих часів були однак так мало істотні для Термана і Мейлз, що навіть не згладили їх переконання в безсумнівній реальности маскулінности й фемінности. Вони твердили, що

(...) Маскулінність і фемінність – це важливі аспекти людської особистости. Не можна вважати, що вони надають особистоти лише зовнішнього колориту та специфіки. Вони ж бо радше є одним із небагатьох ядер, довкола котрих поступово витворюється структура особистости. Контраст між маскулінністю й фемінністю, очевидно, так само глибоко вкорінений чи то природою, чи вихованням, як і кожний інший елемент людського темпераменту.

Окрім надання матеріального побутування поняттям маскулінности й фемінности, Терман і Мейлз здійснили поляризацію цих понять, стверджуючи, що вони є взаємовиключними двовекторними кінцями однієї й тієї самої осі. Ця поляризація вплинула на встановлення результатів тесту і – що найважливіше – дала наукове й психологічне обґрунтування традиції поглядів, що існують два і лише два взаємовиключних сценарії чоловічої й жіночої поведінки. Це, своєю чергою, означало, що вона забезпечила психологічне й наукове обґрунтування існуючому в культурі твердому переконанню, що особа може бути виключно чоловічої або жіночої статі, але ніколи не може бути сумішшю цих обох статей.

Терман і Мейлз бачили також безпосередній зв’язок між маскулінністю–фемінністю, гомосексуалізмом і психологічною нормою. Прийняття за основу принципу, що такий зв’язок існує, а відтак визнання, що особи зі “шкідливими” індивідуальними особливостями були саме тими, з середовища яких виходили гомосексуалісти, науково леґітимували не лише цькування гомосексуалістів культурою, але й більш загальне переконання, що будь-яке відхилення від того, що вважається чоловічим чи жіночим, – це психопатологія. Терман і Мейлз описували цей зв’язок так:

За тридцять п’ять років, що минули від часу публікації Терманом і Мейлз тесту M-F, психологи започаткували багато емпіричних досліджень так званих особистісних рис маскулінности й фемінности. Запропоновано принаймні п’ять чи шість нових способів оцінки цих рис. Чи не найвідомішим є Міннесотський Багатовимірний Ідентифікатор Індивідуальности. Проведено також серію емпіричних досліджень споріднених проблем у дітей та дорослих.

Емпіричні дослідження опиралися на три принципи, використані Терманом і Мейлз у їх тесті M-F: на принципі, що маскулінність–фемінність є основним виміром людської індивідуальности; на принципі, що маскулінність і фемінність є протилежними кінцями однієї й тієї ж осі, то ж ця особа може бути лише чоловічої або жіночої статі, але аж ніяк не поєднанням цих статей; а також на принципі, що будь-який відступ від традиційної маскулінности й фемінности є патолоґією.

23.Гендерні особливості мотиваційної та професійно-особистісної сфери.

24.Особливості формування самооцінки представників жіночої та чоловічої статі.
Я-образ. Дж. Діксон і Дж. Стріт (J. Dixon, J. Street, 1975) відзначають, що Я-образ хлопчиків за процентним співвідношенням включених до нього характеристик поступається Я-образу дівчаток і зіставимо з таким у дівчаток, які молодше хлопчиків на 2 роки.

С. М. Петрова (1995) виявила, що при описі реального Я-образу дівчини оцінюють свої комунікативні та моральні якості вище, ніж юнаки. У той же час при описі ідеального образу людини взагалі велику значимість цим якостям приписують юнака. Творчий потенціал достовірно вище в групі юнаків, а духовний потенціал вище у дівчат, причому це стосується як опису Я-образу, так і образу ідеальної людини взагалі.

За даними А. В. Візгін і С. Р. Пантилеева (2001), в самоописах жінки представляють себе через імпульсивно-примхливе "хочу" і "не можу", що відповідає жіночому варіанту інфантильного типу особистості - примхливого істоти з пріоритетом бажань і емоцій, або розгубленого і безпорадного, потребує підтримки. Чоловіки в баченні себе більше орієнтуються на "об'єктивні" критерії: прагнення слідувати встановленим соціальним нормам, діяльнісна залученість, орієнтація на успіх.

У чоловіків підставою для позитивної самооцінки є такі якості, як психічна врівноваженість, адаптованість, здатність до самоконтролю, социабельность, моральність. У жінок позитивна самооцінка пов'язана не стільки з наявністю соціально бажаних рис, скільки з відношенням до себе в цілому.

Жінки, які прагнуть до соціального успіху, високо оцінюють свої ділові якості: практичність, організованість, підприємливість, передбачливість, а чоловіки - якості, необхідні громадському діячеві: інтелект, уміння ладити з людьми, особистий вплив (М. Л. Кубишкіна, 1997).

Самоповага. У дівчаток 6-7 років, за даними Я. І. Михайлової (2001), загальна висока самооцінка зустрічається частіше, ніж у хлопчиків того ж віку (відповідно в 73 і 50%). Проте пізніше ці співвідношення можуть змінюватися. Як зазначає Г. Крайг (2000), багато дівчатка виходять з отроцтва з збитковим Я-образом, порівняно низькими очікуваннями в житті і набагато меншою впевненістю в собі і своїх здібностях, ніж хлопчики. Коли у дівчаток 15-16 років виникають проблеми з навчанням, вони частіше схильні звинувачувати себе, тоді як хлопчики пояснили б невдачу "непотрібністю" предмета. Таке зниження самоповаги, що відзначається у третини дівчат, є і у юнаків, але воно виражено менше.

За даними М. К. Омарової (2002), у юнаків вище самооцінки за шкалами "інтегральне самоставлення", "самоповага", "аутосимпатія". Більш високі самооцінки за шкалою "аутосимпатія" у чоловіків виявлені і Ю. Є. Кочнева і О. А. Шабаліної (2000).

Адекватність самооцінок. З приводу того, хто адекватніше оцінює себе - чоловіки чи жінки, дослідники не дійшли згоди. О. М. Мороз (1976) виявив, що юнаки 16-17 років дають в більшості випадків завищені самооцінки; дівчата оцінюють себе або адекватно, або виявляють неадекватно занижену самооцінку. Проте В. Л. Ситников (2001) знайшов, що за всіма компонентами структури Я-образу молодші хлопчики більш самокритичні, ніж дівчата.

Н. Н. Обозов (1995) вважає, що чоловікам властива об'єктивність при оцінці сприйняття світу, в той час як для жінок характерна суб'єктивність і вразливість, так як при сприйнятті світу вони більше орієнтовані на свій стан, настрій.

Про це ж говорять і дані дослідження І. В. Тельнюк (1999): хлопчики дошкільного віку більш критично оцінюють результати своєї діяльності, у дівчаток же переважає емоційна оцінка своїх результатів. Є. А. Шумілін (1982), однак, не виявив відмінностей у схильності до самокритики між юнаками та дівчатами.

Самооцінка особистості. Виходячи з даних, представлених у статті З. Н. Лук'янової (1989), можна зробити висновок, що студенти чоловічої статі при оцінці себе як особистості дають більш діаметральні оцінки, ніж студентки: у перших більше як високих, так і низьких самооцінок Однак на школярах таких відмінностей не виявлено.

За даними Н. Герасимової (1998), самооцінки (за 16PF Р. Кеттелла) чоловіків у віці 20-25 років більш високі, ніж у жінок того ж віку.

У роботі Т. Н. Курбатової і Я. В. Куус (2001) виявлено, що російські жінки вище, ніж чоловіки, оцінили у себе вираженість таких особливостей особистості, як самовпевненість, відбите самоставлення, самоцінність, самоприйняття, Самопривязанность. За іншими характеристиками (закритість, саморуководство, самозвинувачення, внутрішня конфліктність) статеві відмінності були досить незначними.

Дещо інші дані отримані при опитуванні народів Півночі. У жінок більш високі самооцінки, ніж у чоловіків, були тільки щодо самоцінності, самоприйняття і внутрішньої конфліктності; у чоловіків самооцінки були більш високі, ніж у жінок, щодо закритості, самовпевненості, саморуководство, відбитого самоставлення. Таким чином, етнос вносить поправки в самоотношение і самооцінки.

Самооцінка зовнішності. К. Муса і М. Роуч (K. Musa, M. Roach, 1973) провели дослідження, в якому старшокласники повинні були порівняти свою зовнішність за зовнішністю однолітків. З'ясувалося, що юнаки на 10% частіше, ніж дівчата, оцінювали свою зовнішність вище, ніж зовнішність однолітків, а дівчата трохи частіше, ніж юнаки, оцінювали свою зовнішність нижче, ніж зовнішність однолітків. Юнаки в цілому були більше задоволені своєю зовнішністю, ніж дівчата.

Є. В. Боченкова (2000) виявила, що самооцінка юнаків носить завищений, нереалістичний характер. Вони по 9 досліджуваним ознаками більш високо оцінили себе в порівнянні з дівчатами, що, як вважає автор, не відповідає реальній картині. Дівчата вище оцінили свій зовнішній вигляд і дали більш високу загальну самооцінку.

Велика суперечна отримуваних даних, ймовірно, залежить від використовуваної методики, від оцінюваних якостей, від віку піддослідних.

Самооцінка свого віку. Т. Ю. Филимоненко (1999) показала, що достовірні среднегрупповие відмінності в переживанні свого віку чоловіками і жінками відсутні. У той же час чоловіки за всіма показниками продемонстрували більш високі відхилення суб'єктивного віку від паспортного, ніж жінки. Переліки психологічних факторів, що впливають на самооцінку суб'єктивного віку, в чоловічій і жіночій вибірках істотно розходяться і відображають специфіку самосприйняття, обумовлену статевою приналежністю.

Для чоловіків факторами, що підвищують суб'єктивний вік, є психологічна фіксованість на внутрішньому світі на шкоду зовнішньому (інтроверсія і переважання чинника E над фактором I в методиці Розенцвейга), а також недостатній розвиток словесно-логічного компонента в структурі загального інтелекту. Для жінок такими чинниками є переважно негативні психофізіологічні стану.

25.Особливості сучасних гендерних стереотипів та їх сприйняття в залежності від культурно-освітнього рівня розвитку людини.
Поняття гендера в період 1980-1990-х років тлумачилось як організована модель соціальних відношень між жінкою і чоловіком, яка не лише характеризувала їх відносини у сім’ї, але і визначала їх соціальні відношення в основних інститутах суспільства [5, С.62-63].

Вважалося, що одержуючи при народженні акушерську стать, ми змушені «опановувати» відповідно «роль жінки» або «роль чоловіка». Як не дивно, але при народженні спостерігається відносно небагато помітних відмінностей у поведінці між статями. Однак, у процесі взаємодії зі своїм оточенням, діти засвоюють певні ролі, а потім при статевому дозріванні гормональні фактори знову викликають істотні зрушення у статевій диференціації, ще більше посилюючи відмінності між жінками та чоловіками.

У кожному суспільстві від чоловіків та жінок вимагають відповідності певним заданим ролям і у кожному суспільстві, як правило, чоловіки та жінки мають досить узгоджені уявлення стосовно цих вимог, незалежно від того, подобаються вони їм чи ні. Чоловічність (маскулінність) і жіночність (фемінність) виражаються в стилі одягу, в ході, мовленні, манерах, захопленнях, у будь-яких інших формах поведінки. У той же час жодна поведінка, окрім репродуктивної, сама по собі не є винятково чоловічою чи винятково жіночою [4, С. 4].

Постійна поляризація ролей жінки та чоловіка у суспільстві має відверто патріархальний антисоціальний вплив. Дослідження показують: що більше діти дивляться телебачення, то більше вони схильні до формування традиційних уявлень стосовно ролі жінки і чоловіка, тим більше хлопці здатні демонструвати агресивну поведінку. Зв'язок між статтю та насильством – від реклами до фільмів – стає очевиднішим у контексті боротьби суспільства щодо подолання реального насильства проти жінок. Жінки переважно ведуть програми місцевого значення, а чоловіки – з міжнародних питань. Титул або місце праці згадується набагато частіше, коли слово надається чоловікам. Чоловіки, більше, ніж жінки, беруть участь у програмах як експерти або диктори.

Аналіз показав цілковиту гендерну незбалансованість представлення жінок і чоловіків у теле- та радіопрограмах. Щодо методів, які застосовуються для зображення жінок і чоловіків, то брався до уваги «погляд» камери, розташування, статус. Виявилося: шанс появи жінки-експерта на телеекрані є набагато меншим, ніж чоловіка. Вражає, що жінок камера знімає переважно в ракурсі зверху з нахилом донизу. А чоловіків – з низької позиції з нахилом догори. Тобто чоловіки подаються як більш «важливі» й такі, що справляють «солідніше враження» порівняно з жінками. Відповідно твориться – на підсвідомому рівні – сприйняття телеглядачів.

26.Провідні чинники гендерно-рольової соціалізації у дитячому та підлітковому віці.
Гендерна ідентифікація людини відбувається в процесі гендерно-рольової соціалізації, коли людина навчається того, що є соціально значущим для чоловіків і для жінок. Виходячи з того, що соціалізація — то є процес, в ході якого людина навчається відповідним моделям поведінки в суспільстві, цінностям і таке інше, звісно, існують певні агенти соціалізації, що в нашому випадку є основними чинниками впливу на формування гендерної ідентичності.

Серед агентів гендерної соціалізації ми виділяємо наступні: 1) Освітні установи. 2) Сімейні чинники. 3) Позасімейні чинники, до яких відносять школу, сім’ю, літературу, засоби масової інформації (ЗМІ), іграшки та однолітків.

Проаналізуємо їх більш змістовно. Почнемо з аналізу освітніх організації як агентів гендерної соціалізації. І.С. Клецина [3] вказує на те, що освіта - найважливіший інститут соціалізації взагалі та гендерної соціалізації зокрема. В освітніх організаціях учні отримують різноманітні уроки гендерних відносин. Освітні заклади разом з іншими агентами гендерної соціалізації визначають наші можливості особистісного, громадського та професійного вибору. Сама організація освіти, як і пануючі тут гендерні ролі, вбудовують в нас модель „нормального життя» та диктують нам жіночі та чоловічі статусні позиції [3].

Згодом у дітей виявляються різні форми поведінки по відношенню одне до одного. Ці форми взаємодії не тільки щоденно відображаються, закріплюючись, вони ще й фіксуються за допомогою вчителів, які заохочують приналежність, учбову успішність, посидючість та, що є важливим - вимагають від хлопчиків певної поведінки щодо дівчат. Таким чином, як вказує Г.М. Бреслав [3], офіційна педагогічна установа сама по собі непослідовна: з одного боку вона декларує паритетність у взаємовідносинах, з іншого - вимагає від однієї статі визнання своєрідного пріоритету іншої. Все це в цілому, в свою чергу, призводить до протиріччя із суб’єктивною дійсністю дітей, що включені в організований учбовий процес, а також формує певні гендерні установки, що зводяться до ідентичності.

Іншим агентом гендерної соціалізації є сім’я. Роль сім’ї яскраво виражена в теорії соціального навчання, коли батьки свідомо або несвідомо заохочують або критикують поведінку своїх дітей. Крім того, диференційна соціалізація починається ще до народження дитини. Невипадково майбутні батьки хочуть знати, хто народиться - хлопчик, чи дівчинка. Оточуючі теж зацікавлені в цьому. Все це відбувається тому, що, в залежності від гендеру, батьки уявляють собі дітей по-різному. Від цього буде залежати, як вони назвуть дитину, яку одежу, іграшки та прикраси купуватимуть, чим будуть з нею займатися. Крім того, батьки дуже не люблять, коли оточуючі допускають помилки щодо статі їх дитини [1].

І. Каган і Б. Массен [4] вважають, якщо дитина бачить здібності та привілеї батьків і почуває себе поруч з ними немічною та неспроможною, вона бажає мати властивості батьків. Хлопчик ототожнює себе з батьком, а дівчинка - з матір’ю, якщо ті компетентні, сильні та піклуються про неї. Важливим тут є емоційний та інтимний зв’язок між батьками та дитиною. Засвоєння соціальної ролі відбувається в процесі спілкування, тому в родині, де є хлопчики та дівчатка, у дітей спостерігаються риси протилежної статі [4].

Серед позасімейних агентів гендерно-рольової соціалізації перш за все виділяють дитячу літературу та ЗМІ. Багато експериментів показують, що читання книг, в змісті яких підсліджується статева стереотипізація, призводить до збільшення частини статево-типічної поведінки в дитячих іграх [1]. Враховуючи вплив літератури на формування психологічної статі, треба говорити про сексизм, про індивідуальні настанови та дискримінуючу поведінку по відношенню до тієї чи іншої статі, коли представникові певної статі нав’язується положення підлеглого. В книжках з дитячої літератури звичайно домінують персонажі чоловічої статі і жінки зображені виключно в ролі піклувальниць домашнього вогнища, тоді як чоловікам надані всі можливості. Такі історії можуть навіяти дітям, що світ, за виключенням виховання, належить чоловікам, а жінки грають в ньому роль підлеглих.

Ш.М.Берн [4] приписує телебаченню унікальну можливість змінювати фундаментальні уявлення про природу соціальної реальності. Дослідження показали, що ЗМІ дуже важливі в гендерно-рольовій соціалізації, а аналіз інформації, що поступає до нас по телевізійним каналам продемонстрував, що телебачення створює стереотипні, традиційні образи чоловіків та жінок. Аналіз показав також, що чоловіків часто зображують жорсткими, егоцентричними, спрямованими на агресію та суперництво. Негативними персонажами також віддана перевага робити чоловіків, тоді як жінок намагаються показати чуткими та добросердечними.

Якщо аналізувати навіть зміст спортивних репортажів, то результати доволі показні. В репортажах про чоловічі види спорту переважають описи фізичної сили та домінування. Коли мова іде про жіночий спорт, опис часто стосується зовнішнього виду, привабливості, грації, а про силу практично не згадується.

До ЗМІ також додають таке явище як фейсизм, який визначає відмінності в зображеннях облич чоловіків та жінок. Фотографії в пресі підкреслюють у чоловіків обличчя, а у жінок - тіло, так як чоловіки зазвичай зображуються від шиї та вище, а жінок - у повних зріст [1]. На перший погляд це може здатися неважливим. Однак, як відмічає Ш.М.Берн, голова та обличчя є „центром душевного життя - там локалізується інтелект, особистість, ідентичність і характер” [1]. Таким чином зрозуміло, що ЗМІ асоціюють ці поняття скоріше з чоловіками. Більше того, акцентування обличчя індивіда призводить до того, що вище оцінюється його розум, амбіції та зовнішність.

Існують всі підстави вважати, що в процесі диференційної соціалізації дуже велика роль дитячих іграшок. Згідно проведених досліджень, іграшки та ігри допомагають дівчатам практикуватись в тій діяльності, яка стосується підготовки до материнства та ведення домашнього господарства, розвивають вміння спілкування та навички співпраці. Іграшки у хлопців збуджують до винахідництва, перетворення навколишнього світу, допомагають розвинути навички, які пізніше стануть основою просторових і математичних здібностей, заохочують незалежну, суперницьку та лідерську поведінку. Багато іграшок конкретно призначені або для хлопчиків, або для дівчаток, навіть упаковка деяких іграшок призначена для конкретної статі.

Ш.М.Берн [1] вказує, що хлопчики і дівчатка апріорі мають різну уроджену схильність, завдяки чому і починають з часом віддавати перевагу різним іграшкам, а дії батьків - це не більш ніж реакція на ці „природні» відмінності. Але все ж таки, серед іграшок, котрі діти просять у подарунок, більшість типових для їх гендеру, та дослідники вважають, що ці переваги формуються соціальним оточенням в ранньому дитинстві [1].

Виключно важливим агентом статевої соціалізації є суспільство однолітків, як своєї, так і протилежної статі. За словами І.С. Кона [5], однолітки також є головними посередниками в пристосуванні дитини до прийнятої в суспільстві, але прихованої від дітей, системи сексуального символізму. Відсутність спілкування з однолітками, особливо у передпідлітковий та підлітковий період, може суттєво призупинити психосексуальний розвиток дитини, залишивши її непідготованою до складних переживань пубертату, коли проблема статевої ідентичності здіймається знову і з особливою силою, знову ж таки в результаті спільної дії біологічних і соціальних факторів.

27.Напрями феміністичного руху та його сутність.
Фемінізм — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.

Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск´є, які обстоювали право жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Самі жінки заявили про себе активною участю у Великій Французькій революції, започаткували жіночі клуби, журнали. Француженки, не протиставляючи себе чоловікам, звертали увагу на свою безправність. Але революційна влада, оцінивши громадську активність жінок, не змогла протистояти патріархальній традиції, впливу католицької церкви, щоб визнати жінок самостійним суб´єктом історії, віднести їх до категорії «вільних» і «рівних». І це спричинило виникнення нового суспільного явища — фемінізму як руху на захист політичних і громадянських прав жінок.

Першим документом фемінізму вважають «Декларацію прав жінки та громадянки», написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 p., в якій було заявлено, що жінка має такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік.

У фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. suffrage — виборче право) — рух за надання жінкам права обирати;

гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності;

марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. У зв´язку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також об´єктивні чинники — війна, повоєнне відродження — призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 p.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночого руху — визнати рівноправність жінки, яка не є другою статтю.

Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основними ідеями якого є:

— боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості;

— виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття;

— прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства.

Неофемінізм констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сім´ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:

1. Ліберальний. Основні вимоги його — ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості та неосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованими урядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі «Містичне жіноче» акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вже потім як на дружині та матері.

2. Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками, передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до «священної боротьби проти чоловіків». Серед головних вимог: безкоштовні ясла, доступність протизаплідніх засобів, право на аборти, ліквідація дискримінації лесбіянок, рівні можливості щодо освіти жінок, подолання загрози насилля. На думку його представників, пригнічення жінок породив патріархат. Адже жінок пригнічують саме чоловіки, які століттями використовують свій контроль над економічними відносинами, ідеями, культурою, правовими нормами, узаконюючи інститути, які захищають лише їх інтереси. Влада чоловіків над жінками пронизує як суспільну, так і сімейну, інтимну сфери. Її підтримують соціалізація, освіта, засоби масової інформації, релігія. Чоловіки контролюють жінок засобами сексуальності та насилля. Вихід з цього становища вони вбачають у сепаратизмі, який зможе примусити деяких чоловіків змінити свою поведінку та переглянути відданість патріархату.

3. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигідна капіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж у чоловіків, перетворює їх на резервну «армію дешевої праці».

Спільним для всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним — підхід до з´ясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання.

В Україні феміністські погляди стали поширюватися в XIX ст. У них домінували ліберальна та марксистська концепції. Спектр тлумачень суспільних проблем жінок був максимально широким — від ортодоксально-клерикальних до радикально-соціалістичних. Організаційно український жіночий рух оформився у 1884 р. заснуванням першого жіночого товариства у Станіславі (нині — Івано-Франківськ) і жіночого товариства О. Доброграєвої (Київ). Згодом було створено «Клуб русинок», «Гурток українських дівчат», «Жіноча громада», «Союз українок» та ін. Ідеологами українського жіночого руху вважають Наталю Кобринську, Софію Русову, Христю Алчевську, Ольгу Кобилянську.

28.Парадигми розвитку понять гендер та стать. Сучасні тенденції та преценденти.
еволюція поняття гендера пройшла три етапи. Перший з них він пов’язує з роботою американського антрополога Маргарет Мід «Секс і темперамент у трьох примітивних суспільствах» (1935), в якій вчена, на основі сорок арічних досліджень примітивних народів Тихого океану, розмежувала гендер і стать та підкреслила залежність жіночої та чоловічої поведінки від принципів певного типу культури. Стать вона розглядає як природну характеристику людини, тоді як гендер формулюєть ся як «специфічна форма існування статі у соціокультур-ному середовищі». Другий етап розвитку поняття гендера пов’язаний з роботою Симони де Бовуар «Друга стать» (1949), в якій феміністка критично поставилася до ідеї сприйняття жінки як особливої біологічної категорії людини («іншої статі»), що не відповідає загальнокультурному зразку (патріархальний стереотип), і визначила, що статус жінки має не стільки біологічне походження, скільки соціальне:

«Жінкою не народжуються, жінкою стають». Поняття гендера в роб оті

використовується для розкриття соціальної дискримінації жінки в «патріархальному» суспільстві. Третій, новий підхід до проблеми ген-дера, рунтується «не на подібності чоловічого і жіночого, а на їх відмінностях. Переосмислення статі відбувається у напрямі визнання її природної заданості, але, на відміну від традиційного фемінізму, пряма залежність між статтю та гендером заперечується» [1, c. 111].У науковій літературі існує тенденція до дослідження поняття «гендер» за допомогою зіставлення із терміном «стать». Поняття «стать» та «гендер» наділені схожими рисами (характеризують люди-ну-жінку та людину чоловіка), однак не є ідентичними (стать це біологічна категорія, а гендер соціальна). Американський соціолог Майкл С. Кіммел вважає, що «стать стосується біологічного апарату, чоловічої й жіночої особин, тобто нашої хромосомної, хімічної та анатомічної будови. Гендер пов’язаний зі змістом, що його ми вкладаємо у відповідні відмінності в межах

Стать –це самець і самиця; гендер –це маскулінність і фе-мінність: чоловічність і жіночність те, що означає бути чоловіком чи жінкою. Біологічна стать має дуже незначну варіативність, тоді як ген-дер варіюється надзвичайно

Стать –це термін, що визначає ті анатомо-біологічні особли-вості (в основному –у репродуктивнійсистемі), на основі котрих люди визначаються як чоловіки та жінки. У правовому дискурсі це поняття необхідно вживати лише у відношенні характеристик та поведінки, котра походить безпосередньо із біологічних відмінностей між чо-ловіками та жінками.

Гендер –соціокультурна категорія, що наділена соціальним та правовим аспектом. Цю категорію використовують у визначенні політичних стратегій, правових відносин і норм, що регулюють перетворення у суспільних відносинах, складовим базовим компонентом яких є статус чоловіка та жінки

Дата добавления: 2015-11-14