Західноукраїнські землі в умовах польського панування та оборона. Ідеї української державності 1921-1939 рр.

Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 p., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави.

Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і Західну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сировинним придатком і ринком збуту.

Уряд Польщі проводив політику полонізації (зокрема зміна назви Східної Галичини на Малопольщу, закриття українських шкіл, квота на вступ українців до Львовського університету та інших вищих навчальних закладів), політику «пацифікації» - офіційна назва масових репресій польської влади щодо українського населення Галичини; (пацифікація – придушення революційного, національно-визвольного рухів засобами каральних акцій)та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування.

Під час «великої депресії» 1929—1933 pp. українсько-польські стосунки значно погіршилися, У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. З вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву «пацифікація» (утихомирення): закривалися українські громади, конфісковувалося майно селян, переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху, утримувалися під домашнім арештом українські депутати; було зруйновано близько 800 сіл.

Українці краю звернулися до Ліги Націй з протестом на дії польського уряду, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжнародного скандалу і у результаті кампанії посилилася рішучість молодих, радикально налаштованих націоналістів боротися проти польської влади.

У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби: націоналістичне підпілля; комуністичний рух.

У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.

Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух.

Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

Найбільшою та найвпливовішою організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис. парафій. Греко-католицька церква мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїми досягненнями у міжвоєнний період вона завдячує митрополитові Андрію Шептицькому.

В Празі 1920 р. колишніми командирами січових стрільців і Української Галицької армії створена Українська військова організаця.ЇЇї лідер Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології революційного руху.

У1926—1929 pp. у Західній Україні відбувалося об'єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, Української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка взяла за мету створення Української самостійної соборної держави.

Напередодні Другої світової війни в ОУН налічувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяльності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 1930-х pp., крім сотень актів саботажу та десятків «експропріацій» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Таким чином, упродовж 1920-30-х років Польща всупереч рішенням Ради уповноважених Антанти здійснила анексію західноукраїнських земель. Цього вона досягла шляхом фальсифікації перепису населення і виборів у сейм та сенат, змін в адміністративно-територіальному устрої, відмови від вживання термінів «Україна», «українці» тощо. Одночасно прискореними темпами здійснювалась асиміляція українського населення західноукраїнських земель, в основі якої була ідея будівництва великої унітарної польської держави. Найбільше це проявлялося в утисках і заборонах щодо використання української мови в школах і державних установах, нищенні національної освіти західних українців.

33.Станов укр земель у міжвоєнний період у складі Румунії та Чехословаччини.Карпатська Україна.
Українські землі у складі Румунії:

-перебування у складі Румунії Північної Буковини,Ізмаїльського, Акерманського, Хотинського повітів Бессарабії, а також українського населення румунського повіту Мармарош;

-переселення румунських колоністів на землі Північної Буковини;

-запровадження воєнного стану на окупованих українських територіях (1918-1928 рр.);

-політика румунізації (державна мова – румунська, зміна імен та прізвищ, назв міст і сіл на румунські);

-закриття українських шкіл, ліквідація української кафедри в Чернівецькому університеті, заборона а ввезення українських книжок тощо;

-переслідування української церкви;

-антирумунські повстання (хотинське 1919 р., Татарбунарське 1924 р.);

-відсутність умов для легальної політичної діяльності;

-діяльність (із 1918 р.) Комуністичної партії Буковини, лідерами якої були С.Канюк, В.Гаврилюк (нелегальна діяльність, злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.);

-діяльність (із 1927 р.) єдиної легальної партії Українська національна партія (УНП) на чолі з В.Залозецьким (шукали компроміс із урядом Румунії, здобули декілька місць у румунському парламенті);

-виділення з УНП радикального крила на чолі з О.Зибачинським (нелегальна діяльність конспіративних груп за зразком оунівських);

-1938 р.-установлення військової диктатури, заборона всіх політичних партій.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована,жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економ. розвитку, блокування політ. активності укр. спільноти.

Укаїнські землі у складі Чехословаччини: -перебування у складі Чехословаччини Закарпаття (Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір);

-більш сприятливі, ніж в інших державах, умови для економічного розвитку, хоча капіталовкладення недостатні;

-намагання чеської влади вирішити проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків;

-заснування українських шкіл, гімназій;

-діяльність «Просвіт»;

-створення українських театральних осередків, хорів тощо;

-невиконання чеським урядом зобов*язання надати автономні права українцям;

-відсутність суто українських політичних партій.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом''якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

Карпатська Україна. Після Мюнхенського договору (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм. 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.26 жовтня 1938 прем'єр-міністром Карпатської України обрано А.Волошина. столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ» (за допомогою ОУН). Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України.15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України(президентська республіка). Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш.Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.
Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

Дата добавления: 2015-11-14