ІІІ. Символіка інтер’єру хати та відображення його у фразеологізмах

Внутрішня площа хати, її забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер'єрі відбивалися як національні, так і регіональні етнічні риси життя українців. Кожна хата являла собою завершений твір мистецтва, побудований за законами краси й досконалості.

Внутрішню площу хати умовно можна поділити на робочу, обрядову і побутову:

· робоча площа — піч, мисник, ложник;

· обрядова — стіл на покуті;

· побутова — це піл або ліжко, скриня, колиска, ослони, лава.

Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які містили у собі магічну та символічну інформацію.

Перед столом ставили ослін, себто лаву на дерев'яних ніжках. Від печі до причілка на жердці зберігали побутові тканини й буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі. Найсвятіше місце в хаті — покуття. Ікони на покуті прикрашалися засушеними квітами — чорнобривцями, волошками, гвоздиками, барвінком — і драпірувалися власноруч вишитими господинею полотняними рушниками.

Неодмінний атрибут української хати — дерев'яна окута залізом скриня. Скриня належала дівчині і супроводжувала її у наступному родинному житті. Тут зберігалося святкове вбрання і повсякденний одяг — вінок, рушники, прикраси, а в прискринку (маленькій шухлядці вгорі, уздовж причілку, для збереження різних дрібничок) — різноманітне зілля. У XVII—XVIII століттях скриню використовували як стіл.

Польський письменник Ю.Крашевський у ХІХ ст. про українську хату писав так: «Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині — кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою «Діві Марії» — хлібна діжа, над дверима і вікнами — хрестики і символічні знаки …»

Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище (додаток 7). Вогнище було символом непорушності сім'ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун—дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу: дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу. Дівчина, яка хотіла «присушити» хлопця, брала його слід (тобто землю з-під сліду ноги парубка) і вмазувала цю землю в піч, примовляючи: «Як піч від хати не відходе, так щоб і (ім'я парубка) від мене не відходив». Також коли людину відправляли в останню путь, то після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. В казках часто згадується піч, на якій сидить молодший син і їсть калачі, або просо пересипає. Такий персонаж спочатку сприймається як дурень, але саме йому судилось щастя і, можливо, саме піч в цьому відіграла не останню роль. Також в народі збереглись такі фразеологізми: затишно як на печі (тихо, спокійно); як в печі (дуже жарко); як за піччю (дуже близько, поруч); іде як з печі на голову (не щастить); гладка як піч (про товсту жінку). Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів'я переконує: «Сказав би, та піч у хаті».

Вогонь із печі вважався священим. Люди поклонялися йому, звеличували його.

Також безліч хвороб лікувалося за допомогою печі. Так, коли боліло горло, натискували ним на усі кути столу (стіл теж був сакральним місцем), а потім терли о комин та припічок.

Серед фразеологізмів, що відображають культурологічну цінність комплексно і вказують на якісь звичаї, знаходимо такі вислови, головним словом яких виступає поріг. Оскільки, через поріг в хату заходять. Через поріг з хати виходять. Поріг переступають з добрими намірами, а буває, й з лихими. Господарі хати поріг шанували, просили його "перечепити" тих, хто з бідою до них йде. Коли невістка вперше входила в хату, вона не мала права ступити на поріг, його треба було переступати. І сьогодні через поріг намагаються не вітатися і не прощатися, не передавати речей. Про поріг існує багато повір´їв, це переважно заборони. В народі кажуть: не можна ввечері виходити за поріг, якщо учується, ніби хтось гукає, бо покинеш свій дім; не можна переходити поріг хати однією ногою взутою, а другою босою, бо не оженишся або не вийдеш заміж; на порозі не можна нічого рубати, бо шкодитиме худобі; на порозі гріх що-небудь робити, бо не буде воно так, як хочеш; не можна подавати через поріг руку товаришеві чи комусь іншому, бо будеш з ним сваритися; не подавай води через поріг, бо не оженишся (не вийдеш заміж); не можна перемітати сміття через поріг, бо виметеш когось із сім’ї; не мети через поріг сміття, бо погані люди прийдуть; через поріг ніколи нічого не давай, бо сам просити будеш; не стій на порозі, коли їси, бо станеш роззявою; не треба дівчині перемітати нічого через поріг, бо хлопці не любитимуть; за поріг хати не можна виносити сміття та ін... Слово поріг зафіксоване і у фразеології, так фразеологізм на поріг не пускати означає «зачинити двері до своєї хати, не допустити до якоїсь справи»; переступити поріг чогось – «зважитися на щось». Це переосмислене розуміння порогу як важливої межі, визначає нову якість: на поріг показати – «вигнати», оббивати пороги – «часто приходити до когось, набридати».

Ввійшовши в хату, відразу кидається в очі брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля. Це сволок (або ще «бальок», «трам») символізує собою міцність, довговічність оселі. Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. На сволоку, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря.

Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки - сонця, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі - мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос (додаток 8).

За народними повір’ями, коли снилося, що в хаті сволок відсутній або тріснув, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля, збираючись на хрестини в церкву.

Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали на сволоку хрест - як оберіг від грому, а на Водохрещу - крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, - від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому.

Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна — «очі» хати, що освітлюють житло, «зв'язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу». Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні.

Крім того, цікава історія свастики, яку малювали на хатах як оберіг (додаток 9). Найголовніше її значення — це небесний вогонь. Цей знак досить поширений у традиційних слов'янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни, вона як священний знак прикрашала зброю: мечі, булави тощо. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил.

Ось як передав це в своїй «Молитві» український поет Богдан-Ігор Антонич:

Накреслю взір його неземний,

Святий, арійський знак таємний,

Накреслю свастику на хаті

І буду спати вже спокійний.

Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції (утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю), а й мала своєрідну роль об'єднуючого начала, де збиралася родина разом. Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.

Все життя людини традиційної культури відбувається у живій присутності Бога. Вірили, що навчив людей будувати хати сам Господь. Він же дивився на хатнє життя з покуті, захищав від нечистої сили. Нечиста сила та лихі люди могли ввійти в хату через вікна та двері - і тому, вставляючи двері, казали: «Двері-двері, будьте ви на заперті злому духові і ворові», - і робили сокирою знак хреста, а, вставляючи вікна, примовляли: «Святі наші вікна, не пропускайте крізь себе ні ворів, ні розбійників, ні злого духу, а пропускайте вхід і вихід нашим ангелам -хранителям, які все через вас путешествуют». Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, що були в родині, гілочки із зірками — чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав — хрестик.

Отже, хата - то скарбниця народних духовних традицій, бо в ній - дух народу і душі кожного покоління людей.

Висновки

Українська хата довершений витвір народної архітектури, місце де горить родинне вогнище, сімейний храм, в якому все на своєму місці, зумовленому не тільки, оптимальністю планування житлового простору а й світоглядними уявленнями народу.

Хата для української родини була всім: і храмом, і рідним краєм, і бáтьківщиною, і матір’ю, була свого роду Всесвітом, місцем на землі, де все рідне, де долівка – земля, стіни – гори й ліси, а стеля – небо із зірками. Усі частини хати (піч, покуть, вікна, двері, поріг, стіл, скрині, сіни, димар) приховували глибоку символічність, господарський двір (криниця, ворота, повітки) – довершеність. Дім, побудований господарем або його батьками, уособлював ідею сім’ї, зв’язку пращурів і нащадків.

За образом-символом хати стоять споконвічні мрії українського селянина про заможне життя, добробут родини, його уявлення про самий сенс буття. І справді, фразеологізми де хатка, там і паніматка; дорогая тая хатка, де родила мене матка засвідчують пошану українців до батьківської хати, яка виступає життєдайною основою, символом родового коріння.

Крім того, знаходимо фразеологізм зі словом хата, які підкреслюють прагнення українця до незалежності (хоч у рідного татка, та не моя хатка), створення власного простору (у своїй хаті кожний пан; у кожній хаті свій борщ), ґрунтовності, виваженості (купуй хату криту, а свиту шиту), господарювання (хата господинею красна), затишку, родинного тепла (де мир, там і лад, там і в хаті благодать), естетизації всього (у хаті в неї, як у віночку), гостинності (чим хата має, тим і приймає) тощо. Власна хата – це також оберіг (своя хата – не ворог: як прийдеш, то прийме і зігріє; вдома і стіни помагають) і основа всього людського існування, адже ластівка повертається до свого гнізда, а людина – додому.

Аналізовані фразеологізми зі словом хата утворюють досить широкий спектр значень, які відбивають, як позитивні, так і негативні моменти людського побутування. Так, позитивні реалії відбивають фразеологізми на позначення:

– доброзичливості, терпимості (хижа не тісна, коли челядь не збісна);

– взаємозалежності (нова хата – велика втрата);

– необхідності, обов’язковості (і собака каже: щоб літа діждати, то буду хати будувати; і заєць має домівку, хоч під кущем);

– надії на краще (колись і на моїм подвір’ї буде худоба);

– подолання труднощів (не первина вікнам з хати утікати);

– розуму, кмітливості (до господарства треба також доброї голови);

– відповідальності (мале господарство – малий клопіт, а велике господарство – великий клопіт);

– послідовності (спочатку зведи хлівину, потім заводь тварину);

– нерозповсюдження пліток (хату мети, але сміття на вулицю не неси);

– тактовності, недоречності грубого висловлювання (сказав би, та піч у хаті – сакральне ставлення до хати і печі);

– поваги до господарів чужого дому: (в чужому домі будь привітливий, а не примітливий);

– спокійного сприйняття неминучості долі (кому Господь має що дати, то дасть і в хаті) тощо.

Фіксовані фразеологізми на позначення позитивних реалій засвідчують філософську і життєву мудрість українців, відбиту у моральних настановах щодо матеріального побутування й духовного життя.

Негативні реалії відбивають фразеологічні одиниці зі значеннями:

– байдужості (моя хата скраю – я нічого не знаю; чи дома, чи на полі – мені однаково);

– обмеженого простору (із хати світа не оглянеш; не виходити з хати);

– пліткарства (спитай у людей, що в тебе в хаті робиться);

– заздрості (з чужого добра не строїть двора);

– гультяйства (гультяйство губить хазяйство);

– злодійства (запоможе бог у чужій коморі);

– несподіваного візиту (кіт не годен знати, хто загостить до хати);

– недоброзичливості (свій двір мете, а на чужий сміття мече);

– глитайства (з чого збив маєтки, як не з чужої кривди);

– нестатків (у стайні хвіст, а у хаті піст);

– зловживання гостинністю (пусти сусіда в хату, то сам у сусіди йди);

– «нерозумності» ( не всі вдома) тощо.

Вибрані фразеологізми, що мають негативне значення, показують вміння українців реально дивитися на власні вади, засуджувати їх і сміятися з них.

Метафоричну природу мають парадоксальні фразеологізми: ваші двері нашій хаті троюрідний погріб – «дуже далека рідня»; за тим хата не пустка, що дурень свище – «брак розуму зумовлює бідність»; не всі дома і хата на замку (клямці) – «хто-небудь дурнуватий, недоумкуватий»

Хата – багатогранне явище культури, має багато ознак, зв’язків, у ньому виділяються різні риси, для українця – це священне місце, де в жодному разі не можна було вживати лайливі слова; згадувати нечисту силу (не при хаті згадувати); розголошувати сімейні таємниці, події, що відбувалися в хаті (виносити сміття з хати, своя хата – покришка).

Велика кількість українських оберегових примовок і замовлянь ґрунтується на мотиві звертання до Бога, Божої матері та інших святих, сукупна дія яких попереджає загрозу від усіх можливих небезпек. Звертання до християнських святих є своєрідним обереговим засобом, яким визначається обереговий текст, наприклад: «Іду з хати, зо мною Сус Христос і Божа Мати» та ін.

Перевага прислів’їв і приказок, на нашу думку, у тому, що вони не просто вказують на об’єкт (його ознаку, дію), а й виражають суб’єктивне ставлення, можливі наслідки певних дій, закономірності. Більшість прислів’їв та приказок містять риму та ритм, що допомагає кращому запам’ятовуванню таких одиниць, наприклад: і Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що впустила на ніч Гната; купуй свиту шиту, а хату криту та ін.

Незважаючи на таку кількість синонімів на позначення житла, у складі переважної більшості проаналізованих фразеологізмів зустрічається саме слово хата, яке найміцніше прижилося в українській мові.

Таким чином, слово хата (дім) є поширеним елементом у текстах українських народних оберегових замовлянь і примовок, несе у своєму значенні стратегічну функцію, яка стала джерелом виникнення такого синоніма до слова хата, як берегиня.

Хата, як головна життєва необхідність кожної людини, виконувала не тільки функції житла, місцеперебування людини, а й оберегові функції; вважалася святим місцем, прихистком не тільки від погодних негараздів, хижаків, а й від нечистої сили. Саме тому зафіксовано велику кількість замовлянь, заклинань, примовок, що вживаються при будуванні хати, заселенні та й протягом проживання в ній.

Українська мова, зокрема фразеологія, зафіксувала найважливіші, найвагоміші з погляду народу аспекти значення слова хата, які тісно пов’язані з типовими рисами вдачі й світогляду українця, що з діда-прадіда був господарем і прагнув незалежності, злагоди та добробуту. Рідна хата – одне з провідних утілень української національної ментальності, що має символічне, довкола якого тисячоліттями формувалась українська культура й український характер.

Джерела

1. Великий універсальний словник української мови. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2010. – 768 с.

2. Знайшов – не скач, загубив – не плач: Укр. прислів’я, приказки, усталені вирази/ Упоряд.Яніцька К.Л. – К.: Довіра, 2002. – 200 с.

3. Потапенко О., Дмитренко Н., Потапенко Г. та ін. Словник символів / За заг. ред. О. Потапенка, М. Дмитренка. – К.: Редакція часопису «Народознавство», 1997. – 156 с.

4. Прислів’я, прикмети та повіря українського народу/ Уклад. Н.Кусайкіна. ˗ 2-ге вид., виправл. та доп. ˗ Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 128 с.

5. Скарбниця народної мудрості/Упоряд. Т.М.Панасенко; Худож.-оформлювач Л.Д.Кирча-Осипова.- Харків: Фоліо, 2004.- 286 с. – (Перлини української культури).

6. Словник синонімів української мови: В 2 т./ А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та ін..- К.: Наук. Думка, 2001. – (Словники України)

7. Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук. думка, 1970-1980.

8. Сучасний фразеологічний словник української мови. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2009. – 640 с.

9. Українські народні прислів’я та приказки/ Упоряд. В.Бобкова, Й.Багмут, А.Багмут. – К.: Дожовтневе видавництво художньої літератури, 1963. – 792 с.

10. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. Перевод с нем. и доп. О.Н.Трубачева. – Т. ІV (Т – ящур). – М.: Изд-во “Прогресс”, 1973. – 852 с.

Література

1. Білоноженко В.М., Гнатюк І.С. Функціонування та лексикографічна розробка українських фразеологізмів. – К.: Наук. думка, 1989. – 156 с.

2. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

3. Інтернет ресурси

4. Кожолянко Г.К. Народознавство Буковини. Народна архітектура: навч. посіб. – Чернівці: Рута, 2000. – 96 с.

5. Концепт «хата» в поетичному ідіостилі Т. Шевченка / Ю. О. Арешенков // Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри: [матеріали Міжнародної наукової конференції] (Кривий Ріг, 5–6 листопада 2009 р.) / М-во освіти і науки України; Криворізький державний педагогічний університет / ред.: Ж. В. Колоїз (відп. ред.), П. І. Білоусенко, В. П. Олексенко та ін. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2009. – С. 108–114.

6. Павло чубинський. Мудрість віків. У 2-х кн.. К.: Мистецтво, 1995. – кн.. 1: 223 с.

7. Свердан Т.: Семантика фразеологізмів з концептом хата // Вісник Черкаського національного університету імені Б.Хмельницького. – Вип.376. – Черкаси: Брама, 2010. – С. 211-218.

8. Свердан Т.: Конденсація в українській оселі матеріальної та духовної культури народу (на матеріалі фразеології) // Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету: зб. наук. праць. – Вип. 6. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2011. – С. 410 - 424.

9. Скрипник Л.Г. Фразеологія української мови.– К.: Наук. думка, 1973.– 280с.

10. Скуратівський В. Т. «Берегиня. Художні оповіді, новели. — К.: Рад. письменник, 1987. – 278 с.: іл. – На укр. яз.

11. Ужченко В.Д. Народження і життя фразеологізму. – К.: Рад. шк., 1988. – 279с.

Дата добавления: 2015-11-14