Вступ. Нова українська література

1) Суспільно-історичні умови в Україні на межі ХVІІІ–ХІХ ст. та протягом першої половини ХІХ ст.

Духовне життя в Україні кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. відбувалося за складних суспільно-історичних умов. У цей період Україну остаточно загарбала царська Росія, запровадивши в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки. Україна втратила державну самостійність. Загарбання й розчленування українських земель різними державами, що призводило до роз’єднання економічного, політичного й значною мірою культурного життя, запровадження 1783 року царським урядом кріпосного права на Лівобережній та Слобідській Україні, знищення залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії, національне гноблення, перетягування за допомогою політичних та економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмували формування національної самосвідомості українського народу.

Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства здобула звання російських дворян, відмовившись від культури та традицій батьків.

Подібне спостерігалося за тих часів й на західноукраїнських землях. Представники офіційних кіл Росії ставилися до національно-визвольних прагнень України спочатку підозріло вороже, а з часом нетерпимо войовниче, відкидаючи саму ідею національного відродження і самостійності нашої країни.

Ось за таких умов мали розвиватися українська соціально-громадська думка, культура, освіта, література та книгодрукування.

2) Умови розвитку культури та освіти.

Протягом кінця ХVІІІ ст. та першої половини ХІХ ст. розвитку української культури сприяли багато чинників. Це й зникнення турецько-татарської загрози, і розвиток промисловості, й активна національно-культурна діяльність української інтелігенції.

Серед зовнішніх чинників — вплив європейських течій класицизму та романтизму. Саме під впливом романтизму в українській культурі разом з ідеалом волелюбності сформувалися такі ідеали, як свобода особистості, погляд на простий люд як джерело краси, моральності, муд­рості.

Одночасно на розвитку української культури негативно позначилися остаточна втрата державності на Лівобережжі, запровадження кріпацтва, повне підпорядкування української церкви російському Синоду, відтік українських талантів за кордон, постійний імперський тиск на українську культуру.

Та незважаючи на перешкоди, українська культура проявила надзвичайну життєву стійкість і створила блискучі національно своєрідні класичні митецькі твори.

Творцем нової української культури стала в переважній більшості різночинська інтелігенція, яка прийшла на зміну українському дворянству зі старого старшинства. Вона черпала сили з культури українського народу, з його природного права на збереження самобутності.

Найяскравішим культурним досягненням цього часу було зародження та становлення нової української літератури й театру, гуманітарних наук, що почали використовувати живу народну мову. Українська література досягла класичного рівня, сформувала всі основні жанри.

У суперечливих умовах перебувала освіта в Україні. З одного боку, її розвитку потребували промисловість і торгівля, а з іншого — царська влада побоювалася того, що охоплення освітою широких верств населення приведе до поширення «вільнодумства». Вихід було знайдено в стримуванні початкової освіти для широких верств і прищепленні заможним українцям у серед­ніх і вищих навчальних закладах почуття меншовартості порівняно з російським народом.

Осередками формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стають Харківський університет (заснований 1805 року) та Київський (1834 року). Харківський університет відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти та школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського навчального округу. 1885 року у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій. Перші гімназії в Україні з’явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. 1817-го в Одесі засновано Рішельєвський ліцей, а 1820-го — гімназію вищих наук у Ніжині.

Цікаво!

Відкриття 29 січня 1805 року Харківського університету, що став на довгі роки провідником освіти, науки та культури в Україні, було воістину епохальною подією в житті не тільки Харкова, а і всієї Російської імперії.

Заснування університету в Харкові пов’язане з активною діяльністю В. Каразіна і його однодумців. Цією групою передових людей Слобожанщини у 1802 року засновані бібліотека й ботанічний сад. Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805-го. У промові першого попечителя Харківського навчального округу С. Потоцького прозвучали слова, які цілком актуальні й сьогодні: «У даний час при бурхливих успіхах людського розуму у всіх родах знань кожен народ повинен напружувати усі свої сили, щоб, принаймні, не відстати від інших, якщо вже не може бути попереду...».

Спочатку університет виглядав дуже скромно: міністерство визначило штат викладачів у 45 чоловік, однак до початку занять вдалося запросити тільки 25. Перший набір студентів склав 57 молодих людей.

Певну роль у розвитку культури відіграв найстаріший в Україні Львівський університет (1661). Навчання в ньому велося латинською, німецькою та польською мовами, тільки на філософському факультеті предмети викладалися українською, а 1849 року було відкрито кафедру української літератури на чолі з Яковом Головацьким. При університетах, ліцеях та гімназіях зосередилися основні сили освітньої, наукової та літературно-мистецької громадськості. Прагнучи пізнати життя народу, прогресивно налаштовані студенти й викладачі старанно вивчали його мову, пісні, танці, архітектуру, живопис, побут. В університетських друкарнях видавалися журнали й альманахи.

Але в суспільстві існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджувалися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

3) Основні ознаки нової української літератури.

Початком нової доби в українській літературі було опублікування «Енеїди» І. Котлярев­ського 1798 року. Перехід літератури на живу народну мову в Україні зумовлений не так потребами освіти, як прагненням відтворити національне мислення. Саме тому в період перших десятиліть ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.

Основними ознаками періоду становлення нової літератури є утвердження її серед інших видів мистецтва в ролі універсального засобу художнього дослідження дійсності у її історичному русі.

Як і в інших європейських літературах (щоправда, з певним відставанням у часі, але більш прискорено), у дошевченківський період української літератури складаються просвітительський реалізм, сентименталізм і романтизм — основні літературні напрями й стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуальності — І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та ін. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. у цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва й романтизму. За змістом і художніми формами українська література набуває ознак нової європейської літератури.

Життя вимагало розширення тематики й жанрової системи. У цей час утверджується новий погляд на народ, виникають нові принципи художнього відтворення дійсності, відмінні від теоретичних концепцій класицизму, що виражали естетичні правила й етику дворянської літератури. Поява в літературі нового героя — простого селянина чи міщанина — була пов’язана зі значними труднощами. Тому однією з початкових форм цього утердження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об’єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття.

Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя й уведення в літературу простонародних героїв використовували І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20–30-х років, у прозу, драматургію, переклади й переспіви, у літературно-критичні статті, епістолярій та стає мало чи не національним українським стилем.

Письменники звертаються до художнього дослідження побуту українського народу, його історичного минулого, звичаїв, повір’їв, тобто активно утверджують засади народності як го­ловної закономірності розвитку літератури.

Народність літератури — органічна якість художніх творів кожної національної літератури, яка виражає ментальність народу у його національному та історичному виявах. Характерним для неї є тісний духовний зв’язок письменника, носія національної ментальності, зі своїм народом, його мовою й культурою. В українській літературі кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. принцип народності утверджували І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, романтики. Це дало можливість М. Костомарову в статті 1844 року «Огляд творів, написаних малоросійською мовою» констатувати: «Тепер ідея народності оживила нашу літературу: і читачі, і письменники шанують народність як головну чесноту будь-якого твору красного письменства». Основною рисою народності Костомаров уважав «достеменне зображення свого, рідного, з усім карбом національного характеру». Так, уже на початках осмислення нової української літератури розуміння народності літератури виходило за межі етнографічного побутовізму чи натуралістичної описовості, а етнопсихологічний фактор усвідомлювався у зв’язках із загальнолюдськими чинниками.

Нова література є явищем свідомо національним, яке в усьому комплексі тематики, проблематики, ідейного змісту, морально-етичних поглядів, естетичного відношення до дійсності, народній мові та засобах її відображення виражає самобутні риси української ментальності.

4) Роль журналів та альманахів у становленні нової української літератури.

Початок ХІХ ст.— період заснування в Україні періодичної преси: журналів «Харков­ський Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1819), серед видавців якого був Г. Квітка-Основ’яненко, «Украинский журнал» (1824–1825), активну участь у виданні котрого брав П. Гулак-Артемовський.

«Харковський Демокрит» друкував твори місцевих літераторів — Г. Квітки-Основ’яненка (вірші), порушував соціальні питання, відображав конфлікти між поміщиками й кріпаками. На сторінках «Украинского вестника» та «Украинского журнала», крім окремих творів українських авторів, друкувалися статті, у яких обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища. У багатьох статтях, написаних здебільшого викладачами Харківського університету, зазначалося, що державне законодавство має відповідати «духові народу» й забезпечувати його добробут, ішлося про необхідність ліквідації кріпосного права та встановлення конституційного правління.

Автори публікацій, присвячених стану й завданням розвитку словесності, виступали проти наслідування іноземних зразків, акцентували увагу на необхідності пізнання свого національного життя та історії, вивчення й розвитку рідної мови. Вимогу створення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов’язували з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмових в «Украинском журнале» й орієнтувало молоду українську літературу на художнє дослідження народного життя, спонукало на те, щоб література цікавилася не тільки історією народу, а й тогочасними його потребами.

5) Літературні течії на межі ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. та протягом ХІХ ст.

Визначальними літературними напрямами й стилями, сформованими наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. в усіх європейських літературах, у тому числі й українській, були класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм та романтизм.

Класицизм — напрям у європейській лiтературi та мистецтві, який уперше заявив про себе в iталiйськiй культурi XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Францiї (XVII ст.). Певною мiрою притаманний усiм європейським лiтературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чвертi XIX ст. Для класицизму характерна орiєнтацiя на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму стала антична теорiя поетики i, у першу чергу, «Поетика» Аристотеля.

Для класицизму характерний рацiоналiзм, представники якого вважали, що краса та iстина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як вiдкрита розумом сутнiсть речей. З рацiоналiзмом пов’язана нормативнiсть класицизму, що строго регламентував мистецтво та літературу, встановлював вiчнi та непорушнi правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). У галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистості, ідеалом була афористична, понятійна мова, яка відповідала засадам теорії трьох стилiв. Для класицизму характерний аристократизм, орiєнування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.

У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру та стилю, класицизм спирався й на філософію раціоналізму.

В Україні розвитку класицизму не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Він охопив обмежену кількість жанрів, головним чином тих, що вважались у теорії класицизму «низькими». Традиції класицизму відчуваються в одах цього періоду, які створювалися з приводу урочистих дат чи візитів світських та церковних можновладців (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич, П. Данилевський та ін.), і байках (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ’яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза.

Український класицизм, попри все, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов’янська й народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

Бурлескно-травестійна стильова течія

Першим твором нової української літератури стала поема І. Котляревського «Енеїда», яка користувалася великою популярністю сучасникiв i не втратила своєї привабливості для наступних поколінь. Чому? Можливо, тому, що «Енеїда» Котляревського — бурлескний твiр, травестiйна поема. Твори цього жанру взагалi належать до побiчної лiнiї в лiтературах рiзних народiв, не визначають головного шляху в розвитку лiтератур. А мiж тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицiю. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск вирiс у найсильнiшу стильову течiю в українськiй лiтературі перших десятиліть XIX ст.

Бурлеск (вiд iт. burla — жарт) на час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у лiтературi. Ще в добу Ренесансу з’явилися твори, у яких у жартiвливому, «зниженому» тонi розповiдалось про поважнi подiї, явища й осiб, котрi ранiше були предметом «високої поезiї». Широкого розвитку набув бурлеск у XVII–XVIII ст., коли було написано чимало комiчних поем, що становили жартiвливу переробку того чи iншого вiдомого зразка «високої» поезiї. Такi поеми називають також травестiйними. У них певнi поважнi або й величнi герої виступають ніби «переодягненими» в невiдповiдне вбрання, дiють у комiчних ситуацiях, роблять вчинки, якi викликають смiх, отже, змальовуються в «зниженому» виглядi. Особливо «поталанило» щодо бурлескних переробок «Енеїді» Вергiлiя (уже в XVII ст. з’явилися переробки її iталiйською мовою — Лаллi, французькою — Скаррона, у XVIII ст. нiмецькою мовою — Блюмауера, російською — Осипова та iн.).

Травестiя (від iт. travestire — перевдягати) — рiзновид жартiвливої, бурлескної поезiї, коли твiр iз серйозним чи героїчним змiстом та вiдповiдною формою переробляється, перелицьовується у твiр комiчного характеру з використанням простомовних, жаргонних зворотiв. Травестiя як жанр з’явилася в Iталiї (XVII ст.). Найвiдомiший майстер цiєї форми — французький поет П. Скаррон, автор поеми «Вергiлiй навиворiт». Зверталися до травестiї i в росiйськiй лiтературi: М. Осипов, «Вергiлiєва Енеїда, вивернута навспак».

Найоригiнальнiший варiант травестiї, що став подiєю не лише українського письменства, була «Енеїда» I. Котляревського, який узяв iз поеми Вергiлiя лише сюжетний стрижень та iмена персонажiв, перевдягнувши їх в український одяг та переселивши в нацiональне середовище XVIII ст.

Бурлеск, дiйсно, є не головною, а побічною лінією в розвитку реалiстичного мистецтва. У травестiї, справдi, на перший план виступає прагнення розважити, посмiшити читачiв. Така традицiя цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представникiв бурлеску спрямовували свiй смiх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дiйсностi не є чимсь неприродним i зовсiм не властивим для бурлескних творiв. Поява сатиричних елементiв в «Енеїдi» Котляревського була явищем цiлком природним i закономiрним. А те, що поет вiдгукнувся у своїй поемi на важливi проблеми сучасностi, було зумовлене його передовим свiтоглядом, близкiстю до народних мас.

Розвиток бурлескного стилю набрав широкого розмаху в українськiй лiтературi першої половини XIX ст., i у зв’язку з цим уже в 30-х роках розгорнулась боротьба проти продовження традицiй бурлеску. На цей час у лiтературах iнших народiв художнє вiдображення життя еволюціонувало далеко вперед, лiтература давала широкi й рiзноманiтнi картини дiйсностi, розвивалась у рiзних напрямах, багатьох жанрах. Молодi українськi письменники прагнули зламати традицiї бурлескного стилю й у своїх творах iшли iншими шляхами, керувалися новими есте­тичними традицiями.

Просвітницький реалізм

У 20-х роках ХІХ століття бурлескно-травестійна стильова течія поступається місцем просвітницькому реалізму, головною ідейною засадою якого було дидактичне, тобто повчальне першоджерело. Прихильники цієї літературної течії захищали ідею природної рівності людей незалежно від їх станової приналежності.

Звернення просвітницького реалізму до зображення життя «третього» й «четвертого» станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з’явитися тільки в низькій комедії. Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.

Просвітницький реалізм спричинив активізацію народних художніх форм, що беруть початок іще в ХVІ ст. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм. На перше місце в літературі виходять бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з’являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.

Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, дидактично-виховне спрямування якої, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критична функція та орієнтація на масового читача найбільше відповідали просвітницьким настановам. Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору глибоко національного, багатого на життєву конкретику. Генетична близькість байки до світу селянина, його вірувань та уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів’я або приказки, олітературення анекдота, у яких містилося те чи інше повчання, приклад для поведінки.

Висунення в просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв’язках зі світом у просторі й часі поставило питання про художню прозу.

Засновником української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, став Г. Квітка-Основ’яненко. Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ’яненка справила ідея народності літератури, яку письменники підпорядковують просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції. А це неминуче в художній структурі твору приводить до того, що основною стає логічна ідея, це значно знижує естетичний вплив твору на читача. Тому Г. Квітка-Основ’яненко почав використовувати засоби сентименталізму.

Сентименталізм (фр. sentimentalisme, вiд sentiment — почуття, чуттєвість, чутливість) — напрям у європейськiй лiтературi другої половини XVIII — початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, iррацiональної стихiї в художнiй творчостi на противагу жорстким, рацiоналiстичним нормативам класицизму та властивому добi Просвiтництва культу розуму. Сентименталiзм отримав назву за твором англiйського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768), невдовзi запанував i в інших жанрах — епістолярних романах, мелодрамах, пасторалях тощо. Тогочасна література звернула увагу на здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються «Юлія, або Нова Елоїза» Ж.-Ж. Руссо (Франція), «Памела, або Винагороджена цнота» С. Річардсона (Англія), «Страждання молодого Вертера» Й. В. Ґете (Німеччина), «Бідна Ліза» М. Карамзіна (Росія), «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка та iнші твори.

Сентименталізм віднайшов в українській лiтературi сприятливий ґрунт. Започаткований I. Котляревським («Наталка Полтавка»), він одразу став панiвним явищем, що найяскравiше розкрилося у творчостi Г. Квiтки-Основ’яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов» та iн.), де змальована галерея шляхетних, мрiйливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажiв, що втiлювали iдеалiзовану душу простолюду. Сентименталiзм спирався на фольклорну лiтературну традицiю зображення позитивного героя — носiя вроджених високих етичних якостей. Цей літературний напрям в українській літературі ґрунтувався на основі ментального свiтосприймання нацiї («Люба-згуба» Ю. Федьковича, «Швачка» П. Грабовського та iн.).

Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи,— ідейно-естетичне й художнє явище, що знаменує собою переорієнтацію художньої свідомості із «життя розуму» на «життя серця». Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов’язаний із процесом виокремлення індивіда з колективу.

Сентименталізм із моменту свого зародження у кінці ХVІІ ст., у ХVІІІ ст. і протягом першої половини ХІХ ст. відіграв важливу роль у літературному процесі України. Осмислення його художнього феномена засвідчує, що він, як і будь-яке інше помітне явище цього часу, має свою специфічну природу й динаміку становлення й розвитку. З ним пов’язується утвердження в літературі такого типу позитивного героя, у якому більш за все цінувалася його чуттєва природа, здатність до порухів найніжніших внутрішніх почуттів, що значно поглиблювало уявлення про психологію людини. Водночас такий погляд на особистість цілком уписувався в основні ідеологічні настанови руху Просвітництва в Україні, однією з ключових ідей якого була ідея самоцінності кожної людини незалежно від її суспільного стану. Сентименталізм із різною мірою охопив усі три літературні роди — епіку, лірику й драму, культивуючи передусім ті жанри, які найбільш послідовно давали змогу оцінити почуття героя зсередини його внутрішнього світу: елегію, пісню, сонет, баладу, повість, оповідання, етнографічно-побутову драму.

Динамічна художня структура українського сентименталізму сприяла тому, що цей напрям переплітався з просвітницьким реалізмом, класицизмом і романтизмом.

Дата добавления: 2015-11-14