Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Н А Г О Л О С



Наголос є одиницею суто фонетичною. Однак усі одиниці мови мають різнопланове навантаження, тому наголос теж виконує додаткові семантичні і граматичні завдання.

Наголос – звукове виділення складу в межах ритмічної структури.

Він вирізняє, формує ритмічну структуру як окрему фонетичну одиницю, тобто виконує конститутивну функцію. Цей (основний) різновид наголосу називається словесним. У потоці мовлення наголос стає характеристикою саме фонетичного слова або ритмічної структури, долучаючи до наголошеної лексеми проклітику або енклітику.

Наголос є найменшою суперсеґментною одиницею у мовленнєвому ланцюжку, він нашаровується на один зі складів у межах ритмічної структури. Оскільки наголос є складною й специфічною одиницею, його вивченням займається окрема наукова дисципліна – акцентологія ( лат. accentus - «наголос» і грец. Logos – «слово»).

У межах складу основою вираження наголосу є вокалічна вершина складу, тобто голосний звук. Приголосні компоненти наголошеного складу також зазнають змін, які полягають у послабленні між звукових зв’язків, а отже, й акомодаційних (лат. accomodatio – «пристосування») процесів у наголошеному складі. Звукове виділення наголошеного голосного спричинює звукове виділення приголосних, що входять до наголошеного складу. Тому кожен звук наголошеного складу вимовляється чіткіше, менш залежно від суміжних звуків, ніж звуки у ненаголошених складах. У них звуки зливаються щільніше, їх взаємодія у межах складу посилюється, а це зумовлює те, що ненаголошені склади сприймаються менш виразно, ніж наголошені.

Існування наголошених складів можливе лише за наявності ненаголошених складів, тобто опозиція наголошених і ненаголошених складів є фонетично істотною. Експериментальні дослідження свідчать, що для української мови характерне контрастне співвідношення наголошених і ненаголошених складів у межах ритмічної структури. Так, найслабшими (мають найменшу гучність) є склади, що безпосередньо прилягають до наголошеного складу, далі йдуть більш гучні ненаголошені склади, причому вже на другому чи третьому від наголошеного складі гучність зростає настільки, що може сприйматись як побічний наголос.

Зростання гучності і побічний наголос, властиві, як правило, першому та останньому складам багатоскладового слова: го`лов'и, ве`дете', зо'лото`, ла'годити`, вихо'вувати` Особливо виразним стає побічний наголос у композитах (складних словах), де він має не тільки фонетичну, а й генетичну природу: до`моуправлі'ння, м`ікроелеме'нт, сві`тловипромі'нювання. У деяких випадках складне слово може мати й два повних наголоси: в’яза'льно-трикота'жний, класи'чно- традиці'йний, що свідчить про незавершеність, злиття його компонентів. Таке складне слово може розглядатись як поєднання двох ритмічних структур. Це підтверджується й написанням таких слів через дефіс.

Звуковиділення наголошеного складу може здійснюватися силою звука (динамічний, або силовий наголос), його висотою (музичний, або тонічний, наголос), тривалістю (кількісний, або квантитативний, наголос) й іншими акустичними параметрами звука.

Український наголос переважно визначають як динамічний, тобто силовий. Однак дані експериментальної фонетики свідчать, що утворення наголосу у більшості мов забезпечується двома чи трьома акустичними параметрами, один з яких переважає. На думку Н.Тоцької, український наголос твориться з перевагою тривалості, тобто він якісний, кількісний і динамічний одночасно, проте визначальним його параметром є кількість. Однак найбільш прийнятним є твердження М.Наконечного, що наголос в українській мові динамічний, тобто силовий, а допоміжну роль у цьому відіграють тривалість і висота.

Істотною ознакою наголосу є його місце в слові. Завдяки їй він виконує ідентифікаційну функцію, відділяючи слова від звукових комбінацій, які не є словами: рука', нога', о'ко і ру'ка, но'га, око'.

У деяких словах з різних причин зберігається коливання наголосу, яке не виходить за межі орфоепічної норми, наприклад: апо'строф – апостро'ф, ба'йдуже – байду'же, за'всідник – завсі'дник, со'нцевий – сонце'вий, ча'йна – чайна', че'рствіти – черстві'ти, та'кож – тако'ж. В українській мові щодо такого вільного варіювання наголосу спостерігаються дві тенденції:

1. Усунення варіативних форм шляхом збереження лише одної. Наприклад, «український орфографічний словник» (2005) подає лексему Черемо'ш, а люди, які живуть біля цієї річки, послуговуються і варіантами Чере'мош і Че'ремош;

2. Стилістичне чи семантичне розмежування варіативних форм: зерно' – «сукупність», зе'рно – «одна зернина»; гру'бий – «кремезний», груби'й – «поганий».

Деякі слова мають особливий пісенний наголос (Лугом і'ду, коня ве'ду при нормі іду', веду'), який переважно зберігає архаїчну вимову, що за межами фольклорних текстів вийшла з ужитку.

В українській мові наголос є вільним, оскільки може падати на будь-який склад: борода', коро'ва, зо'лото. Вільний наголос дає можливість диференціювати різні слова: обі'д – о'бід, тепло' (іменник) - те'пло (прислівник), замо'к - за'мок.

Наголос у словах української мови може бути рухомим, тобто може змінювати своє місце у межах форм певного слова: нога' – но'ги, чоло' – чо'ла (множина), відро'ві'дер, пишу' – пи'шеш, тебе' – до те'бе, або нерухомим: гри'вня – гри'вні, доли'на – доли'ни, глухи'й – глухо'го, розу'мний – розу'много. У парадигмі слова про'стір поєднані нерухомий (про'стору, про'стори) і рухомий (просто'ру, просто'ри) наголоси.

Рухомість українського наголосу є засобом розмежування граматичних форм одного слова: рука' – руки' – ру'ки; село'- села' – се'ла. Це свідчить про те, що наголос в українській мові виконує також диференційну функцію.

Як найменша суперсеґментна одиниця наголос є важливим фонетичним засобом виділення усіх сегментних одиниць, більших за склад. Особливе значення має наголос для організації ритмічних структур.

СУПЕРСЕҐМЕНТНІ ОДИНИЦІ МОВЛЕННЯ

Однією з центральних проблем, пов’язаних із розумінням мови як системи, є проблема мовних рівнів ( Підсистеми мови, які встановлюються у процесі дослідження мови в різних аспектах і розглядаються в їх ієрархічному зв’язку. Основні мовні рівні такі: фонологічний, морфологічний, лексичний, синтаксичний. У кожному з них досліджуються певні одиниці і відношення між ними), зокрема питання про їх кількість і сьогодні вважається дискусійним. У сучасній лінгвістиці у поглядах на рівневу будову мови про акцентуаційний рівень (субрівень, підрівень) немає згадок. Лише Н.Федяніна цілком справедливо відзначає, що «аналіз такого складного мовного об’єкта, як наголос, повинен проводитись під кутом зору рівневої будови мови» [Федяніна,1985, 5]. О.Реформатський у складі фонетичного яруса структури мови виділяв три сегменти: під фонемний, фонемний (фонематичний), надфонемний (с у п е р с е ґ м е н т н ий). Суперсеґментний рівень пов’язаний не з властивостями самих фонем, а з різними накладками і суперфонемною сегментацією мовлення, що поєднано з вищими одиницями (синтагма (такт), фраза) і їх властивостями. Фонетичний і суперсеґментний рівні пов’язані опосередковано, а фонемний (основний) безпосередньо. Накладки суперсеґментного рівня виявляються в різноманітності фонетичного рівня (Винницький, 2002, 14). Тому основним і власне сегментним визначається фонемний рівень, а над- і підфонемні рівні – як співвідносні. Ці рівні перебувають у складній структурній взаємодії, де суперсеґментний (просодичний) виступає активним чинником, який впливає на фонемний рівень і створює алофонні варіанти фонетичного рівня. ПРОСОДИЧНИЙ (гр. рrosōdikos – «який стосується наголосу»). Той, що стосується явищ висоти, довготи й сили інтонації або співвідношення ритміко-інтонаційних особливостей. Просодичні елементи – ритміко-інтонаціні елементи мовлення (мелодика, відносна сила вимови слів і їх частин, співвідношення відрізків мовлення по довготі, загальний темп мовлення, паузи, загальне темброве забарвлення), які організовують мовленя шляхом протиставленням одних частин мовного потоку іншим.

І Н Т О Н А Ц І Я

Засобом смислового виділення синтагм у потоці мовлення є інтонація. У її формуванні беруть участь наголос, що задає ритм мовлення; паузи, які розмежовують компоненти загального ритму; мелодика, що виявляється у коливанні висоти основного тону мовлення. З огляду на це інтонацію називають ритмомелодикою.

На інтонаційне оформлення мовлення впливають також тривалість говоріння, або швидкість артикуляції, що зумовлює темп мовлення; сила голосу, від якої залежить гучність мовлення; тембр, що надає інтонації специфічного звучання. Ці її компоненти характеризуються динамічністю, що й створює інтонаційний малюнок живого мовлення.

Інтонація (лат. intono – «голосно вимовляю») – ритмомелодійний лад мовлення, що формується наголосом, паузами, а також динамікою мелодики, тривалості мовлення, сили голосу і тембру.

У сучасному мовознавстві виокремлюють 7 типів інтонаційних конструкцій (ІК) синтагми.

Головним компонентом інтонаційної конструкції є синтагматичний наголос, яким і визначається інтонаційний малюнок. Тому наголошений голосний становить центр ІК, відносно якого виділяють перед центрову і після центрову частини ІК. Ці частини, або одна з них може бути відсутні. Обов’язковою є лише наявність центру.

Реалізацію інтонаційних конструкцій в українському мовленні можна проілюструвати уривком із вірша Лесі Українки:

2 3 5

Ти /моя щира / гартована мова /

Я тебе видобудь з піхви готова /

4 2 6

Тільки ж ти / кров / з мого серця проллєш /

7 5

Вражого ж серця / клинком не проб’єш //.

ІК - 1 (Я тебе видобудь з піхви гото'ва) характеризується різким пониженням тону (мелодики) у центрі, тобто при вимові голосного (і всього складу), що є носієм синтагматичного наголосу. Передцентрова частина при цьому має вищий тон, ніж у центрі, а післяцентрова – нижчий. ІК-1 використовується в розповіді й виражає власне завершеність, без зіставлень чи протиставлень. Ця ІК може посилювати ствердження. Вона, як правило, вживається у заголовках творів: «Коні не ви'нні», «Апостол че'рні», «Запорожці пишуть листа' турецькому султанові».

ІК-2 (Ти), (кров) також має низхідний тон у центрі, який, однак, поєднується з посиленням (за рахунок гучності) синтагматичного наголосу. Мелодика перед-центрової частини дещо вища, а післяцентрової – трохи нижча. Розбіжність у тоні обидвох частин менша, ніж в ІК-2. Друга інтонаційна конструкція вживається як засіб смислового виділення при звертаннях (Ти), привітаннях, закликах. У синтагмі кров вона виражає смислове протиставлення- передбачення, що розгортається в наступному тексті. ІК-2 також відображає сенс запитання (із займенниковим словом): Де' ти працюєш? На яко'му курсі ви навчаєтеся?, оформляє синтагми вольового змісту, виражаючи наказ, вимогу, побажання: Цить! Ви'йдіть з аудиторії! Води'!

ІК-3 (моя щи'ра) характеризується висхідним тоном на синтагматичному наголосі, причому його підвищення є значним і різким. Тон передцентрової частини нижчий, ніж тон центру, і дещо вищий за мелодику післяцентрової частини синтагми. Ця інтонаційна конструкція вказує на незавершеність (у некінцевій синтагмі), служить для вираження високого ступеня вияву ознаки, часто вона оформляє запитання (Лекція вже закінчилась?) або прохання (Причиніть двері!).

В ІК-4 (Тіл ьки ж ти) мелодика центру низхідна або низхідно-висхідна. Передцентрова частина має вищий тон, ніж у центрі, а після центрова – ще вищий. Четверта інтонаційна конструкція виражає незавершеність, наголошуючи на протиставленні, подиві, виклику. Вона використовується для оформлення запитань, які містять незадоволення (Чому' ти прийшла так пізно?), або коли наявна серія запитань (Ваше ім’я'? Прі'звище? Відді'лення? Ку'рс? ). ІК-4 посилює тематичний зв’язок запитань. У вольових синтагмах ця конструкція виражає дозвіл, запрошення (Захо'дьте до нас!).

ІК-5 (гарто'вана мо'ва; клинко'м не проб’є'ш)єдина інтонаційна синтагматична конструкція, яка має два центри. На першому із центрів тон висхідний, рівень його вищий від тону другого центру, що має низхідну мелодику. Один із центрів припадає на синтагматичний наголос, а другий – на наголос іншої ритмічної структури, що входить до синтагми, або на інший склад слова із синтагматичним наголосом, В обох прикладах п’ятої інтонаційної конструкції із тексту Лесі Українки синтагматичний наголос падає на кінцеве слово (мо'ва, не проб’є'ш) У цих синтагмах перший наголос (гартована, клинком), має вищий тон, ніж синтагматичний наголос. ІК-5 виражає високий ступінь вияву ознаки (гарто'вана мо'ва), посилює зміст жалкування (клинко'м не проб’є'ш) і бажання (да'й мені ру'ку). У запитаннях ця інтонаційна конструкція передає відтінок досади, нетерпіння ( Коли' він при'йде?Чому' ти не сказала рані'ше?)

У ІК-6 (з мого се'рця проллєш) мелодика центру висхідна, причому її найвищий рівень, досягнутий при вимові центрального наголошеного голосного, тримається до кінця синтагми. Передцентрова частина має значно нижчий тон. Ця інтонаційна конструкція виражає незавершеність висловлювання у некінцевій синтагмі. У синтагмі з мого се'рця проллєш вона створює урочисту піднесеність совлення. ІК-6 відображає також високий ступінь вияву ознаки у синтагмах, що репрезентують побутові ситуації (Скльки грибі'в! Скільки води'!). У запитальних синтагмах вона представлена, як правило,при уточнювальному перепитуванні (У які'й аудиторії відбудеться диспут?) або при ваганні (І куди' я поклав ручку?).

Для ІК-7 (Вра'жого ж серця) характерне різке підвищення тональності центру, при якому вимова наголошеного голосного може завершитися зімкненням голосових зв’язок. Мелодика передцентрової частини значно нижча, ніж центру, але дещо вища, ніж після центрової частини. Ця інтонаційна конструкція посилює якісну характеристику, заперечення або ствердження ( Ні'! Не те'! Не кажи'! Та'к! Та це ж пра'вда! ), виражаючи водночас і суб’єктивне ставленя мовця до висловлюваного.

Усі інтонаційні конструкції є типовими одиницями, на фонетичному рівні кожна ІК реалізується в сукупності модифікацій.

Аналіз інтонації як сукупності інтонаційних конструкцій здійснюється від форми до змісту, тобто від мелодики ІК до того, що вона виражає, Такий підхід зручний для розгляду інтонації синтагми – мінімальної інтонаційної одиниці, на яку розраховані 7 ІК. Аналіз фрази, якщо вона містить більше однієї синтагми, необхідно здійснювати комплексно: від форми до змісту і від змісту до форми.


Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 216 | Нарушение авторских прав






mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)