Група ітеративних (плеонастичних) стилістичних фігур: анафора, епіфора, гемінація, кондублікація, епімона, апанод, анадиплосис, епіфора, симплока, рефрен та ін.

МЕТАФОРИЗАЦІЯ ЯК ПРИНЦИП УТВОРЕННЯ ТРОПІВ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ ТРОП: ЕПІТЕТ, МЕТАФОРА, ПОРІВНЯННЯ, АЛЕГОРІЯ, ПЕРСОНІФІКАЦІЯ, МЕТОНІМІЯ, СИМВОЛ, ПЕРИФРАЗА, СИНЕКДОХА, ГІПЕРБОЛА, ЛІТОТА, ОКСЮМОРОН.

Як засіб посилення виразних якостей словника художньої мови метафоризація є найбільш ефективним і продуктивним експресивним виявом художньої літератури – і прози, і поезії. Неповторна індивідуальність образів, що виникають в метафоричних сполученнях, а також практично необмежена сполучуваність слів роблять метафоризацію невичерпним джерелом створення експресії. В основі метафоризації лежить співіснування, паралелізм головного і переносного значень слова. Такий паралелізм, що виражається в своєрідному нашаруванні на пряме значення переносного, яке ніби проектується на перше і є зрозумілим лише тому, що виступає на тлі першого, і сприяє метафоризації, тобто створенню образно-фігуральних значень. Для метафоризації є типовим абстрагування якоїсь найбільш характерної ознаки, що покладена в основу назви. Наприклад, слово орел, що позначає «царя птахів», пов’язане з уявленням про владне, величне, гордовите, царствене. Саме ці ознаки абстрагуються і створюють стилістичне ядро переносного значення. Метафора не називає, а головним чином характеризує. Це пояснюється тим, що в процесі метафоризації посилюються переважно якісні ознаки. Образність мови створюється завдяки тому, що в значеннєвій структурі метафори лежить елемент порівняння та зіставлення. Однак на відміну від порівняння, яке щось із чимось зіставляє, в метафорі спостерігається своєрідне внутрішнє зіставлення, тобто порівнюване та об’єкт порівняння не називаються.

В художній мові використовуються чотири головні типи метафор:

1) «неживому-живе» (неістоті приписуються ознаки істоти) – заревли зенітки;

2) «неживому-неживе» (неістоті приписуються нехарактерні для неї якості неістоти) – алеї ріки;

3) «живому-живе» (істоті приписуються нехарактерні для неї якості істоти) – сердиті бички;

4) «живому-неживе» (істоті приписуються якості неістоти) – незріла людина.

Головним типом метафоризації і засобу художнього відтворення дійсності є приписування якостей істот предметам і явищам неживої природи, що складає сутність уособлення, тобто персоніфікації. Цей тип метафор широко використовується письменниками і поетами в художній літературі. Наприклад, в збірці віршів Д.Павличка «Таємниця твого обличчя» прийом персоніфікації зустрічається 250 разів. В українській прозі приклади метафоризації н айчастіше можна знайти в творах М.Коцюбинського: «замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле»; «сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю»; «з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш».

тропи – слово троп з грецької (спосіб, манера, прийом,...), це слово, вжите в переносному значенні для створення образності. Тропи широко вживані в художньому стилі, меншою мірою в публіцистичному, майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому стилях. До тропів належать:

Епітет (троп) - образне визначення предмета або явища. Порівн.: свинцева куля - свинцеве небо. Епітет найчастіше виражається повним прикметником або причастям (безпутний вітер, що танцює почерк), але може бути виражений і іменником у ролі додатка (чарівниця-зима), якісним прислівником на -про (жадібно гладиш), іменником у родовому відмінку як неузгоджене визначення (притулок спокою, праць і вдохновенья). У народній поетичній творчості широко використовуються постійні епітети (добрий молодець).

Метафора -(троп) - перенос назви з одного предмета на іншій на підставі подібності: Цілий день обсипають із кленів силуети багряних серць (Н. Заболоцкий). Метафора, на відміну від порівняння, звичайно одночленна. Розрізняють метафори індивідуально-авторська й загальномовні (спинка стільця, бура почуттів), прості й розгорнуті. Проста метафора побудована на зближенні предметів або явищ по одній якій-небудь ознаці. Розгорнута побудована на різних асоціаціях по подібності. Розгорнута метафора - це свого роду нанизування нових метафор, зв'язаних за змістом з першої: Відговорив гай золота березовою веселою мовою (С. Єсенін).

Порівняння (троп) - зіставлення двох предметів, явищ, якостей на підставі подібності: Густе, як синька, море (К. Паустовский). Порівняння завжди двучленно: у ньому називається обоє зіставлення предмета. У будь-якому порівнянні можна виділити предмет порівняння, образ порівняння й ознака подібності, наприклад: Лебеді сковзали по воді, як два величезних чорних букети (С. Довлатов). Має формальний показник: союзи (як, начебто, немов, точно), приводи (подібно, начебто, на зразок), лексичні засоби (подібний, схожий, нагадувати, змахувати, походити). У порівнянні вживається орудний відмінок ім'я іменника, так званий орудний порівняння: Пораненим ведмедем мороз б'є (Н. Асєєв). Розрізняють порівняння загальномовні (білий, як сніг) і авторський-авторську-авторське-авторська-індивідуально авторські: Чай у склянках рідкий, як груднева зоря (А. Мариенгоф).

Алегорія (троп) - зображення абстрактного поняття через конкретний образ. Алегорією може бути назване будь-яке алегоричне вираження, наприклад, поїзд пішов може означати: до минулому немає вороття. Така алегорія носить загальномовний характер. Однак є й авторський^-авторські-індивідуально-авторські алегорії, наприклад, алегоричний зміст укладений у вірші М. Лермонтова «Вітрило».

Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).

Метонімія (перейменування) (Троп) - перенос назви з одного предмета на іншій на підставі їхньої суміжності. Перейменування може бути пов'язане із заміною назви добутку ім'ям автора: Читав охоче Апулея, а Цицерона не читав (А. Пушкін); усього явища його частиною: Всі прапори в гості будуть до нас (А. Пушкін); речі - матеріалом, з якого вона зроблена: Не те на сріблі - на золоті едал (А. Грибоєдов).

Си́мвол (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна.

Перифраза (троп) - описове вираження, ужите замість того або іншого слова, наприклад: Цар звірів (лев), місто на Неві (Санкт-Петербург). Загальномовні перифрази звичайно одержують сталий характер. Багато хто з них постійно використовуються в мові газет: люди в білих халатах (лікарі). У стилістичному відношенні розрізняють образні й необразні перифрази, порівн.: Сонце російської поезії й автор «Євгенія Онєгіна» (В. Г. Бєлінський).

Різновидом метонімії є Синекдоха - заміна родового поняття видовим, множини єдиним і навпаки: Ми все дивимося в Наполеони (А. Пушкін).

Гіпербола (троп) - образний вислів, що складається в перебільшенні розмірів, сили, краси, значення описуваного: У сто сорок сонець захід палав (В. Маяковський). Вони можуть бути індивідуально-авторськими й загальномовними (на краю землі).

Літота (троп) - художнє зменшення розміру, сили й ознаки: Нижче тоненької билиночки треба голову хилити (Н. Некрасов). Відомі й загальномовні літоти: крапля вморе.

Оксюморон (троп) - сполучення, у якому з'єднуються несумісні поняття: живий труп, великі дріб'язки. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

ГРУПА ІТЕРАТИВНИХ (ПЛЕОНАСТИЧНИХ) СТИЛІСТИЧНИХ ФІГУР: АНАФОРА, ЕПІФОРА, ГЕМІНАЦІЯ, КОНДУБЛІКАЦІЯ, ЕПІМОНА, АПАНОД, АНАДИПЛОСИС, ЕПІФОРА, СИМПЛОКА, РЕФРЕН ТА ІН.

Стилістичні фігури (грец. schema, лат. Figura - обрис, зовнішній вигляд; мовний зворот), система історично сформованих способів синтаксичної організації мовлення, що застосовуються переважно в межах фрази і реалізують експресивні (головним чином емоційно-імперативні) якості висловлювання. Вони використовуються в мовленні як не художній (у розмовно-побутовому та газетно-публіцистичних стилях), так і художній (особливо в поезії). Вивчення стилістичних фігур має тривалу історію (перші судження відносяться до епохи античності). До недавнього часу вони розглядалися переважно в навчально-дидактичному плані; в практичних посібниках з риторики, стилістиці і поетиці демонструвалися зразки мови, узяті, як правило, з творів далекого минулого; наводилися різноманітні класифікації (їх налічували від 20 до 70).Відповідні настанови виходили з припущення про те, що стилістичні фігури не більш ніж штучні й зовнішні прийоми «прикраси» промови, освоюються за допомогою наслідування. З сучасної точки зору, це звичайні, «природні» способи використання виразних можливостей мови, застосовують говорять (пишуть) при здійсненні конкретних актів мови і є одним з найважливіших компонентів індивідуального стилю. Поглиблене вивчення стилістичних фігур передбачає об'єднання зусиль різних фахівців: в першу чергу лінгвістів, літературознавців, психологів.

Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" — поділяє фігури на:

1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;

2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);

3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);

4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);

5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання — відповідь, діалогізм); апосіопеза — замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися, епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).

Розрізняють такі ітеративні стилістичні фігури:

АНАФОРА (греч. anaphora - винесення) - повторення початкових слів, рядка, строфи або фрази: Ти й убога, Ти й рясна, Ти й забита, Ти й всесильна, Матінка-Русь!... (Н. А. Некрасов).

При ГЕМІНАЦІЇ один і той же елемент повторюється без зміни форми і не попереджаючи іншими елементами з метою залучення до нього уваги читача або створення потрібного звукового образу.

Я тихо, тихо вмираю.

Світлішає відблиск на стіні.

Я внемлю ласкавого травня,

Вже відкрився мені.

КОНДУБЛІКАЦІЯ - це непоєднувані лексеми. Вінграновський часто полюбляє користуватися прийомом кондублікації, ставить поряд, здавалось би, непоєднувані лексеми, але саме таке поєднання надає їм особливої значущості, збуджує у читача особливі емоції: «за літом літо, літо літо лове…», «У грудях грудня, зими, зими…», «До думи дума доруша…»

ЕПІМОНА (лат. epimon - затримування над чимjсь) – фігура думки, в якій для підкреслення якогось елементу думки затримується мовлення і на ньому концентрується увага (за допомогою паузи).

ЕПАНОДА – слово чи словосполучення, які використовуються на початку одного речення, повторюються в кінці наступного речення чи періоду: Ми не є учасниками коаліції. Але ми є сторона, яка може надати відповідну допомогу, або ж її не надати. Це має носити гуманітарний характер. Бо до жодної зі сторін, які конфліктують, ми не належимо, ми не є учасниками. З самого початку автор попереджає читача, що вони не є учасниками коаліції і не мають безпосереднього відношення до будь-якого конфлікту, потім автор говорить про допомогу або її відсутність, а наприкінці знову акцентує увагу читача на конструкції "ми не є учасниками" з метою виділення найважливішої деталі всього повідомлення.

АНАДИПЛОСИС – подовженість останніх синтаксичних одиниць, що йдуть одна за одною, повтор кінцевого елемента висловлення на початку наступного: Ми всі породжені Шевченком, бо Кобзар – це вища абсолютизація.Абсолютизаціясталася в добу революційних змагань, у перехідні історичні періоди. Щось подібне ми і нині переживаємо (Слово, 27 серпня – 2 вересня 2003. С.3).

ЕПІ́ФОРА, и, ж., літ. Стилістичний прийом, який полягає у повторенні однакових виразів, слів або звукосполучень у кінці суміжних або близько розміщених рядків, строф і т. ін. для посилення виразності й мелодійності мови художнього твору; протилежне анафора. Створенню пісенного ладу служать також незліченні фігури анафори і епіфори, що спостерігаються в романі ["Вершники"] на кожному кроці.

СИМПЛОКА (грецьк. symphloke — сплетіння), або Сплетіння — складна синтаксична конструкція, в якій граційно поєднується анафора з епіфорою. Широко вживається у фольклорі:Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?Чи не ті ж мене стрілки яничарки постріляли, що і вас?

РЕФРЕН (фр. refrain), або Приспів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах. Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в "Елегії з рефреном" В. Підпалого: [...] А втім, мені легко-легко,бо знаю: вернулись птахи —трава забуяє вгору;

а втім, мені легко-легко….

ЦИКЛ- це ряд творів, зв’язаних одним сюжетом, і складом діючих осіб.

Дата добавления: 2015-07-12