Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс 2 страница

Що большевики це роблять для того, щоб являтися перед народніми масами захисниками від капіталістично-поміщицького нещастя і щоб большевицьке тотальне покріпачення зобразити як рай – це зрозуміле. Натомість намагання спрямувати визвольний рух у соціяльних питаннях на такі рейки, якими йде большевицька пропаґанда, є в своїх наслідках рівнозначне з дією ворожої ди­версії. Скеровання самостійницької енергії на фальшиві рейки боротьби з вітряками відвертає увагу від властивого, найстрашні­шого й актуально єдиного ворога і поневолювача, як національ­ного, так і соціяльного – від московського комуно-большевизму. Нові попутники соціялізму говорять про соціялістичну програму 1917-20 рр., як про прогресивні засади, які мали б лягти в підста­ву суспільно-економічної програми визвольного руху. А большевицька жовтнева революція, в їхній інтерпретації, несла прогре­сивні, позитивні здобутки, яких не треба відкидати, а тільки збе­регти й закріпити, очистивши їх від викривлень і надужиття ре­жиму. Такі позиції є в цілій своїй основі фальшиві й шкідливі.

Ми боремося проти московського большевизму в усіх його про­явах, на всіх ділянках. Наша боротьба – революційна, безкомпромісова, тобто ми заперечуємо, відкидаємо і поборюємо все суто большевицьке, що він приніс і накинув українському народові, відкидаємо принципово, повністю. Дошукуватися, відрізняти в большевицькій системі позитиви – неслушно, а з погляду рево­люційної стратегії шкідливо. Якщо в підбольшевицькій дійсності є речі, окремі явища чи процеси, які самі собою є вартісні, пози­тивні, то цього ніяк не можна зарахувати на користь большевиз­му. Бо при всій своїй тоталітарній безоглядності і большевизм не є такий всевладний, щоб уся діяльність, усе життя формувалися тільки його волею і плянами. Навпаки! Спротив большевизмові, намагання формувати життя в різних ділянках по лінії природ­ного розвитку поневолених ним народів і потреб людини виявля­ється в різних формах і на всіх ділянках, без уваги на больше-вицький терор. Большевизм не е спроможний повністю опанувати все і переламати, він примушений тут і там іти на поступки.

*

Большевики зображують природний ріст і розвиток, а навіть вимушені поступки, як свої власні досягнення, як реалізацію про­грамових цілей комунізму, щоб їх використати пропаґандивно й піднести в очах мас свій авторитет. Всі справжні досягнення здо­рових життєвих прагнень народів московський большевизм нама­гається в кінцевому ефекті повернути на свою користь, на проти­народні цілі. Але в усіх своїх проявах і наслідках, на всіх ділян­ках він має супроти українського народу тільки негативне зна­чення. Говорити про позитивні сторінки й здобутки жовтневої, большевицької революції, зараховувати на їхнє конто ті позитиви, які є вимушені й здійснені непереможними життєвими силами на­роду, а які та большевицька революція намагається повернути на згубу народу, – це вияв повного нерозуміння дійсности або не-припущеного легкодушного сприймання ворожих суґестій. Так само неправильним і шкідливим є затирати ріжницю, протилеж­ність між визвольною українською революцією 1917-20 рр. і таки­ми ж національними революціями інших народів – з одного боку, та жовтневою большевицькою – з другого.

З погляду визвольної національної революції, яка має з ко­ренем усунути московсько-большевицьке панування і тотальне за­кріпачення, все, що своїм змістом чи походженням є большевиць­ке, реакційне, антиреволюційне, – кожна тенденція, яка намага­ється виправдати, зберегти будь-які прояви і залишки большевицького ладу, є реакційна, протинародня.

Большевицька пропаґанда намагається накинути погляд, що всяка боротьба проти большевизму і його ладу прагне відновлен­ня того стану, зокрема соціяльного, який існував до 1917 р. Так ніби існують лише дві можливості: большевицький лад або та­кий, який був накинений в Україні царською Росією й іншими окупантами. Таким способом большевики намагаються використа­ти живу ще в нам'яті народу здорову ненависть до старорежим­ного стану, компромітувати визвольний рух і створити почуття безнадійности, безвихідности становища.

Український націоналізм так само катеґорично відкидає і по­борює московський большевизм-комунізм, як і всяке намагання привернути стан національно-політичного і суспільно-економічно­го поневолення білою чи будь-якою іншою Росією, або іншими окупантами. Ті соціяльні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, й усяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмі непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що за­певнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут укра­їнський націоналізм іде своїми власними шляхами, беручи за під­ставу і вирішальні критерії: український народ, українську ро­дину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і.досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український народ у свобідному своєму розвиткові, а які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного роз­витку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя – відкидається.

Ведучи тепер боротьбу проти большевицької Москви, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію. І на відтинку бороть­би за соціяльне визволення, яке є неможливе без визволення на­ціонального, в центрі уваги мусить стояти заперечення, поборю­вання існуючого ворожого, большевицького ладу. Тотальне пова­лення і знищення большевицького тотального закріпачення на­роду і людини мусить стояти в свідомості і настанові народніх мас як головна істина і вимога в усій суспільній проблематиці. І це мусить робити, цього мусить досягти революційно-визвольний рух усією своєю політичною діяльністю. Справжній самостійник не мо­же говорити про «здобутки» жовтневої революції, про деякі по­зитиви комунізму, про правильність соціялістичної програми, не сміє відвертати уваги мас від боротьби з комунізмом у бік примар неіснуючого в нас приватного капіталізму. Бо таке ставлення соціяльної проблематики іде шляхом підривання протибольшевицької революції, ворожого наставлення до большевизму і до «всіх діл його».

У розвитку української політичної думки і політичних сил та­кі тенденції є рецидивом тих соціялістичних хворіб, які підточи­ли й знесилили національно-політичне відродження і визвольні змагання 1917-20 рр. Вони цілим своїм внутрішнім змістом, ду­хом, способом і тлом свого виникнення повторюють те саме, що тоді робили соціялістичні партії. Одне й друге – це витвір ідео­логічного опортунізму супроти ворога, опортунізму, який хоче здаватися революційним. Це діяння таких елементів, які в проце­сі тотальної боротьби за національне визволення і самостверджен­ня націй знайшлися у воюючому національному таборі, але духово не визволились від ідейного тиску ворога, або наново йому під­далися і хотіли б, щоб національна боротьба пішла по лінії яко­гось компромісу з «вартостями і надбаннями» ворога. Як у 1917-20 рр., так само теперішній явний і закаптурений соціялізм хоче виконати у визвольному таборі ролю політичного проводу, світи­ти тим, що переймає готове від чужих або й від ворога, і на такі рейки спрямувати визвольний рух.

Якщо йде про розміри, фактичний вплив і значення в сучас­ному політичному житті, то ці явища є незначною мініятурою того, чим були соціялістичні партії в 1917-20 рр. Однак саме виникнен­ня такого рецидиву, такої соціялістично-опортуністичної тенденції в сучасності є явищем шкідливим і його належить повністю усу­нути з українського політичного життя.

*

Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гас­ла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостій­ну національну державу» має ще інший мотив і вкрай шкідли­вий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висува­ється у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття са­мостійної держави. Ця концепція скристалізувалася на еміграції і настійливо підносилась у той час, коли УССР прийнято до ОН. Той факт викликав чимале захоплення в деяких людей і скріпив їхні погляди, що відповідно до того треба змінити постановку на­шої визвольної політики.

Хід думок і аргументів за тією концепцією такий: дуже важ­ко вести на міжнародньому форумі українську зовнішню політи­ку в умовах недержавної нації, яка щойно змагається за створен­ня своєї держави. В таких умовах не можна виступити як само­стійний політичний чинник, бо в розумінні засад міжнародньої політики, України як самостійного фактора не було. Через прий­няття до ООН (тепер ОН) УССР дістала міжнародне визнання як українська держава і тепер Україна є суб'єктом у міжнародньо­му житті. Хоч вона не може вести своєї незалежної політики і на ділі є колонією Москви, інструментом російської політики, ко­ристь із того така, що світ визнає в принципі українську держа­ву, зживається з фактом її існування, зпідметною позицією Укра­їни в міжнародніх взаєминах. Це полегшує міжнародне визнання української держави в майбутньому (самостійної), заздалегідь йо­го запевнює. З погляду міжнароднього права існуватиме тяглість української державности, майбутня самостійна, справжня Укра­їнська Держава в тому відношенні автоматично переймає спад­щину до УССР. Будування УССД матиме в міжнародньо-правному сенсі характер державного перевороту, зміни режиму й устрою. Тепер буде куди легше вести самостійницьку зовнішньо-політич­ну працю, коли Україна має право громадянства на міжнародньо­му форумі. Відповідно до цього – кажуть речники цієї концепції – нам треба в закордонній діяльності інтерпретувати сучасні виз­вольні змагання, як боротьбу за зміну державного устрою і режи­му в СССР, а не як боротьбу за саму державу, за її існування. Зо­крема перед зовнішнім світом нам не можна заступати станови­ща, що УССР не є українською державою. Тепер, мовляв, треба справу ставити так, що УССР не має повної суверенности і ми бо­ремося за ту суверенність, за повне відокремлення від СССР, від Москви, а так само за зміну влади й устрою держави на демокра­тичний, за усунення комуністичної диктатури. Така постанова потрібна для того, щоб не підривати користей для справи україн­ської державности на міжнародньому форумі, які можна витяг­нути з факту міжнароднього визнання УССР.

Такі погляди найсильніше акцентуються у два перші після­воєнні роки. Тепер уже надто очевидна помилковість тих мірку­вань і самі їхні речники охололи в своєму захопленні і рожевих сподіванках, що присутність УССР на міжнародній шахівниці, в ролі шахової фігурки в грі Кремля допоможе самостійницькій зовнішньо-політичній праці. Але суттєво такі заложення залиши­лись в основі коньюнктурно-опортуністичною концепцією в україн­ському політичному житті на еміграції. Концепція протирежимної боротьби за саму зміну системи товчеться далі в тому колі, як і виразне уникання того, щоб чітко, послідовно ставити, що т. зв. УССР не є жодною українською державою.

Це і є спільним знаменником усіх протинаціоналістичних тен­денцій на еміграції, від явних соціялістичних, ніби революційних протибольшевицьких, до псевдонаціоналістичних. Намагаючись виплисти на політичну поверхню на хвилях коньюнктури, силку­ючись виступити в українській самостійницькій політиці проти націоналістичної лінії зі своєю «прогресивною» концепцією, вони на ділі впадають у стару колію опортунізму проти ворога, прий­маючи приховані наміри його гри в новому, «прогресивному» ви­данні. Шкідливість такого напрямку є багатобічна. Передусім він вносить повне баламутство в українську самостійницьку політи­ку, в якій становище супроти УССР і всієї большевицької гри в цьому відношенні мусить бути принципово витримане й послідов­но проведене. Єдино правильним є таке становище, яке відповідає фактичному станові й випливає з наших основних цілей. Отже – УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається прихо­вати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і коло-ніяльну експлуатацію України. Перед українським народом Мос­ква хоче скомпромітувати, знецінити ідею української державно­сти, підвівши під назву й форму УССР найгірше поневолення і ви­зиск. Таким чином большевизм намагається підірвати, ідейно обез­зброїти змагання за українську державу. Будь-який опортунізм, компромісовість, невиразність у цьому питанні є неприпустимі в самостійницькому русі, бо вони вносять дезорієнтацію і демобілі­зацію, ведуть до того, чого хоче ворог.

Правда, піти на такий шлях Москву примусила незламність змагань українського народу до державної самостійности. Не ма­ючи сили зламати його, большевизм пішов на обман, на підступне підривання. Однак, зробивши це, ворог намагається повернути таку так-тику на свою користь.

Виведенням УССР на міжнародній форум большевицька Мос­ква хоче зразу досягти кілька вигід: випровадити в поле, забурити змагання України до повної суверенності! й обдурити світ щодо справжнього становища т. зв. союзних республік СССР. В міжна­родньому житті, в світовій опінії большевики намагаються зв'яза­ти ім'я України з усією політикою Москви, і то не в сенсі понево­лення, а тільки так, ніби самостійна УССР добровільно солідари­зується в усьому з СССР; таким способом на міжнародньому фо­румі невтралізувати, здушувати правду, що Україна є головною революційною силою проти московського імперіялізму, що вона змагає до розсадження, знищення СССР; нарешті, большевики на­магаються мати ще одну, дуже вигідну позицію в своїй грі на міжнародніх форумах. Такі користі є для большевицької Москви.

А чи для справи української державности є якась користь з то­го, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Мос­кви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з больше-вицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осід­лану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, – а іншого шляху немає, – чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться біль­ше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та зага­лом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну неза­лежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнарод­нім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

*

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визволь­ну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Ро­сією – значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний кон­флікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовніш­нього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цьо­го в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оціню­ються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі росій­ського імперіялізму, а особливо – чи вони так само будуть про­тиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперія­лізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його роз­валу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з мос­ковським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та ство­рення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої си­стеми держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продов­жувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посяга­ли б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зара­ховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборю­ванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укла­ду на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумін­ні українська революція стає подвижником далекосяглих і трив­ких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в між­народній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська націо­нальна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж най­кращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впо­ратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у по­становці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба – це бороть­ба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в істо­ричній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українсь­кій політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливі­ші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідео­логічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мо­тивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Во­ни не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, вся­ких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за до­сягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну ру­шійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державноустроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкори­сливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх «навертається» на свій лад, на «поступ», справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які є найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змо­гу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економіч­ний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих на­родів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому маштабі – все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів ви­користовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для при­криття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно.сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, бага­то інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаганди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чин­ником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному за­тушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі вели­кі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які по­кладено стільки жертв – трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну про­ти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталі­таризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союз­ником у війні став СССР, де всі лиха – гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих на­родів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людсько­го й національного «я» і багато інших проявів крайнього варвар­ства та неволі – доведені до найвищого ступеня. СССР був голов­ною твердинею, зразком ірозсадником того всього зла, проти яко­го розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини – над гітлерівською Німеч­чиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики за­сіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини про­ти людяности і проти миру, вони ж дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питан­нях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено «вихід»: большевики прийняли ті ж гасла демокра­тії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розпра­ві. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого ви­ходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замика­ти очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної супереч-ности між власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих ма­нівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного даль­шого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підтримка, передусім економічна, її большевицького ре­жиму - це теж клясичний приклад, яке практичне значення на­дається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Юґославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кож­ний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точ­нісінько скопійований з большевицького, що він – типово боль-шевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним ін­шим поглядом комунізм Тіта в Юґославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господар­ства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко – комуна, ривалізуюча з «матірньою» сталінською в «досягненнях» та ортодоксаль­ності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у пи­танні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і на­кликав на себе її гнів, – і вже західні демократії забувають учо­рашнє велике обурення та засудження злочинного большевицько­го режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й само-вільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче «пацифікувати» «націонал-комуністичну Югославію», то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно «писане вилами по воді», і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, брат­ньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитан­ня. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, спо­діваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа мас іншу, реальнішу сторінку – дійсність. Всю до­помогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в сере­дині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом є таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР – Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом біль­шого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикому­ністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти націо­нальних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші – все наново пробу­ють, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Мос­квою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насам­перед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між Москвою і режимом Юґославії буде найсильніша во­рожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишають­ся реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Юґославії змінцились; нанесено підрив­ний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції захід­ніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність ко­муністичній лінії, і між: СССР та Юґославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Юґославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; буду­вання поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Юґославії у війні по боці противників СССР – надто ризиковне.

Дата добавления: 2015-07-12