Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Колоніальна політика Великобританії в першій половині XIX століття.

Читайте также:
  1. Білоруські землі у другій половині XVІ – XVIII ст.
  2. В першій половині ХVІІІ ст.
  3. Валютно-фінансова політика держави
  4. Внутрішня і зовнішня політика князя Данили Галицького
  5. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності
  6. Динаміка і структурні зміни світового господарства у другій половині ХХ ст.
  7. Еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ ст. – на початку ХХІ ст.

Франція була головним суперником на колоніальних теренах, але у 1815 вона зазнала поразки у наполеоновських війнах. Скориставшись вигідною обстановкою британські колонізатори завершили свої плани, за допомогою вбивства і обманів, погроз і підкупів, воєн і дипломатії. З рештою Ост- Індська компанія до кінця сорокових років закінчила завоювання Індії, в якій на той момент було близько 200 мільйонів чоловік населенням. У 1813 році скасували монополію на торгівельні відносини з Індією, що тоді належала Ост- Індської компанії. Лише як військовий та адміністративни орган зберіг Парламентський акт 1833 р.

Сінгапур був захоплений Великою Британією у 1819 році, а в 1839 році - Аден, що став опорною точкою для подальшого захоплення південних племен Аравійського півострова. Тоді ж і було прийняте радикальне рішення щодо оволодіння китайським ринком. Острів Гонконг був переданий Британії в "вічне володіння" згідно Нанкинському договору від 1824.

Скасування торгової монополії Ост-Індійської компанії започаткувало нову еру в експлуатації економіки Індійського держави. Великий відсоток своїх доходів Ост- Індська компанія отримувала від продажів у Великобританії екзотичних східних товарів та продуктів. Практично два мільйони фунтів стерлінгів на рік, після скасування монополії на торгівлю Великобританії з Індією, зміг досягти експорт англійських фабричних товарів, зокрема бавовняної матерії. Дуже швидко зуміли англійські бавовняні тканини занапастити легку промисловість Індійського держави, у якій застосовувалися ручні верстати.

Дужу жорсткі міри з метою занапастити сільську ручну промисловість, змусили сільське населення знову займатися виключно сільським господарством. Індія, як і Ірландії, стала тільки сільськогосподарською колонією, яка постачала до Великої Британії різноманітну сировину та продукти харчування.

По закінченю 1813 року основною частиною прибутку Ост- Індської компанії була її монополія на торгівлю китайськими чаями. Протягом наступних 20 років дана монополія зберігалася за компанією. Витікаючи з того, що компанія щороку продавала чай на суму приблизно чотирьох мільйонів фунтів стерлінгів за вартістю, що в більших випадках перевищувала ціну, що сплачувалася нею в Кантоні.

Великобританія виявила готовність поставляти в Китай дешеві бавовняні товари у роки ведення першої опіумної війни, що якраз йшла в той час. Війна проводилась з метою примусити китайців купувати індійський опіум. Але справжня мета, була зовсім в іншому: зламати бар'єри, які перешкоджають вільному експорту англійських товарів в Китай.

У 1856-1858 роки другої опіумної війни, були відкриті шляхи для проникнення британців в басейн річки Янцзи.

З перемінними успіхами йшла боротьба за сфери впливу в Афганістані та в Ірані. І вже в 1840-1860 роках торгівля, а також військово- політична Великобританська експансія в даному районі зуміла забезпечити нові ринки для англійських фабрикантів. Її торговлі та промисловості були потрібні порти, сировина, ринки та дороги у всіх куточках світу.

Також Велика Британія робила величезні зусиля для розширення свої колоніальних володінь.

Узбережжя Західної Африки викликало підвищений інтерес у британців. Це було забов*язано тим, що з даного регіону почало ввозитись какао, пальмова олія, а також інші цінні товари та продукти. Головні речі обміну з місцевими жителями –вогнепальна зброя та спиртні напої. Через деякий час на цих територіях знайшли великі запаси золота, що привело до ряду війн з метою захоплення земель, які закінчилися в 1900 році.

Дотримувалася політики рівноваги сил і свободи рішень у відносинах з континентальними країнами Європи Велика Британія. Англійська влада, діючи за принципом «розділяй та владарюй», намагалась не допустити посилення позицій конкурентно спроможних держав - Прусії, Франції, Росії та Австрії. Однак у той же час вона не бажала зв*язувати собі руки укладанням довготривалих договорів, таким чином зберігаючи собі вільний вибір. Великобританія проводила політику направлену проти революційного і національно -визвольного рухів, які могли не вигідно для англійців порушити сформоване співвідношення сил.

У 1801 р. Ірландія була включена до складу Сполученого королівства Великобританії та Ірландії. З якою згодом у Англії склались особливі стосунки, як з її першою колонією, захоплення якої почалося ще в XII ст. Ірландський парламент був повністю ліквідований, місцева промисловість руйнувалася, населення скорочувалося, майже всі землі захопили англійські лендлорди. Велика частина жителів Північної Ірландії (Ольстера) не бажає залишатися в складі британської держави – це наслідки англійської політики в Ірландії, що позначаються й досі.

Варто зазначити, що імперіалізм ще на початку 1870 -х рр., негативно сприймався британським населенням, як агресивна політика, і порівнювався з авантюристським зовнішньополітичним напрямком імператора Франції Наполеона III. Неоднозначним було ставлення англійців до власних колоніальних володінь в середині XIX ст. В 1840-1860 -х рр., майже самостійно знаходячись при владі,ліберальні кабінети сформували свою колоніальну політику опираючись на доктрини свободи та невтручання торгівлі. Ліберальні економісти підрахували що, Англія могла отримати набагато більше прибутку від необмеженої торгівлі з усіма країнами світу, ніж від дотримання курсу на невеликі колоніальні ринки. Набагато більше переваг давало положення світового промислового лідера, ніж статус провідного колонізатора. «Я схильний думати, що, за винятком Австралії, не існує ні єдиного володіння Корони, яке, при підрахунку витрат на військові потреби і протекцію, не виявилося збитковим для жителів цієї країни», - заявив під час виступу в Бірмінгемі 29 жовтня 1858 один з лідерів лібералів Дж. Брайт [ джерело ].

Однак, в середині XIX ст. число «колоній Корони» -залежних володінь Великої Британії в Африці, Азії та Тихоокеанському регіоні дедалі збільшувалася. Продовження експансії на той момент було зумовлено насамперед потребою встановлення англійського контролю на всіх шляхах до Британської Індії та її оборони, і пояснювалось переважно стратегічними міркуваннями. Але досить розсудливі ліберали зазначили, що влада, згідно з офіціальною доктриною, не має наміру далі розширювати зону британської відповідальності в малорозвинених країнах, що поставало важким тягарем на бюджет метрополії, але даний процес йшов врозріз зі спавжніми діями лібералів. Як доводила практика, торгівля з британськими колоніями в середині XIX ст. вже не вартила того, щоб підтримувати їх залежно, витрачати кошти на оборону та адміністрацію. «У Англії і так вже багато чорношкірих підданих» - з цим висловом була згодна більша частина англійського населення в середині XIX століття [ документ ].

На даному етапі вагомою особливістю колоніальної політики Великої Британії стало розширення «неформальної імперії», до якої входили держави Латинської Америки, Азії та Африки, що включали сферу економічних інтересів Великобританії, але політично залишалися суверенними.

Основними провідниками англійського впливу були індивідуальні підприємці, яким була передана торгівля з цими країнами. У середині XIX ст. навіть невеличке втручання британської влади вважалося найкращим для британської торгівлі в країнах «третього світу». Яскравим прикладом цьому є каральна операція британців проти правителя сучасної Ефіопії, а раніше Абіссінії -Теодора, яка була проведена в 1867 р. з метою захисту британських послвнників та місіонерів, але все ж таки вона не привела до політичного підпорядкування країни. В британському парламенті, при обговоренні абиссинского питання, представники різнобічних політичних партій сходилися в думці про те, що влада повинна обмежити цілі експедиції звільненням взятих в полон англійців, відмовившись від анексії країни та від прийняття усіляких політичних зобов'язань по відношенню до неї [ документ ]. Ліберали обрали шлях найменшого опору у відносинах з переселенческими колоніями – Новою Зеландією, Австралією, Канадою, Капській колонії і Наталя в Південній Африці. Не забуваючи про випадок, показаний метрополії Сполученими Штатами Америки, англійська влада в 1850-1860 -х рр.. надала колоністам право на самооборону, самоврядування та проведення незалежної економічної політики. Це означало, що фактично переселенські колонії отримували автономію у складі імперії. Політики Англії передбачали цілком реальною перспективою досягнення ними повного суверенітету. Як заявляв в 1850 р. лідер партії вігів лорд Дж. Рассел, «якщо коли-небудь вони (колонії) побажають відокремитися від цієї країни, ми будемо готові вислухати їх прохання і погодитися з їх бажаннями, який би шлях вони не обрали» [ документ ].

У середині XIX в. майбутнє принципу колоніальних володінь Великої Британії бачилось сучасникам в новітньому дусі, як збільшення ступеня економічного та політичного суверенітету колоній, аж до отримання ними права на створення власного уряду. В колоніях Корони повинна була використовуватися ця ж модель, але в набагато більш віддаленій перспективі розвитку. Таким чином, основна ліберальна ідеї була незацікавленість Великої Британії у володінні великою колоніальною імперією. Таким чином навіть дебати, які проходили в британському парламенті в 1867 р. про надання Канаді конституції пройшли майже непоміченими англійським населенням, а провідними політиками країни ці дії були прийняті як новий крок на шляху звільнення Великої Британії від імперських труднощів.. Мижуев П.Г. призводить мови Гладстона за твором Morley J. «The Life of William Ewart Gladstone» [ документ ].

Стало очевидно, що ліберальні політики намагалися не пошкодити імперську систему, а вдосконалити її. Зокрема, про це доводять погляди лідера ліберальної партії і одного з найавторитетніших державних діячів Великої Британії середини XIX в. У. Гладстона Він вважав, що економічна та політична самостійність переселенських колоній дозволила б зблизити їх з Великою Британією набагато міцніше, ніж англійські військові дивізії. Дуже велике зацікавлення колоніями британських державних інститутів і економічної системи з великою точністю привело б до збільшення прагненнь жителів колоній до повної незалежності.

Але не зважаючи на розрахунки лібералів, в 1850-1860 -х рр. населення колоній зовсім не прагнуло негайної незалезності. Крім того, слаборозвинені країни з малою кількістю населення – Нова Зеландія, Австралія і Канада все частіше наполягати надати їм допомоги з боку метрополії.

Зовнішня політика Великобританії – це великомасштабна політика. Її флот діяв на всіх морях і океанах. Її володіння знаходилися на всіх материках. Англійські банкноти та товари були в найвіддаленіші куточки землі. Але у час існування уряду Дізраелі велику важливість придбала низка проблем, під назвою «східне питання». Розпочаті у зв'язку з ним події визначали під багатьма сутність відносин Великобританії з лідерськими європейськими державами та з Росією.

У міжнародних відносинах ця проблема з*явилпсь у зв'язку з тим, що декілька століть раніше турецька експансія широко розповсюджувалась на Балканський регіон Європи, в наслідок чого велика кількість народів, дуже різніх з турками за культурними, релігійними та національними ознаками, опинилися на великий час під пануванням Турції.

У XIX ст. залежні та поневолені народи почали піднімати збройні повстання проти турецького панування, бо їх культурний, економічний і соціальний розвиток досяг дуже високого рівня. Нездатність турецьких правителів здійснити в імперії належні перетворення, відставання розвитку турецьких територій: все це призвело багатьох діячів європейських держав до єдиної думки про гарантованість розпаду Османської імперії.

До наступного серйозного загострення англо-російських відносин, призвело успішний прорив Росії в глиб Середньої Азії в 60 -х рр. Зв підтримкою газет, з новими силами почали пропагувати стару версію про російські плани захоплення Індії британська дипломатія та вищі військові кола.

У 1868 р. англійський військовий теоретик Генрі Роулінсон, «спеціаліст» у справах Середнього Сходу, виступив з меморандумом з питання про «протидію просуванню Росії в Середній Азії». На його думку, росіянами в готувався у найближчий час наступ на англійські володіння в Індії. Подальше просування російських військ в Середній Азії він порівнює з операціями по «заставлянню паралелей проти осодової фортеці». Перша паралель, яку Генрі Роулінсон називає «лінією спостереження», була закладена в 40 -х рр.. в напрямку від Каспійського моря через Оренбург і сибірські степи до Іртишу. Друга лінія - «лінія демонстрації» - повинна пройти від Красноводська до Хіві і звідти по Аму -Дар'ї до Паміру. Нарешті, третя паралель в напрямку Астрабад, Герат, Кандагар, Кабул дасть Росії «ключ до воріт Індії» [ документ].

У 1873 р., під час походу російських військ на Хіву, Роулінсон в своїй доповіді в Лондонському королівському товаристві розвинув ці положення, вказавши, що якщо Росія утвердиться на південно-східному березі Каспію, розтягне лінію укріплень вздовж Атреха, а з іншого боку опанує Хівой, то в її руках виявиться «той шлях, по якому переможці центральної Азії робили свої навали на рівнини Індії» [ документ ].

Ми бачимо, що інколи авторитетні британські політичні та військові діячі того часу не розділяли антиросійського мислення інших. До них належав Джон Лоуренс, який займав у другій половині 60 -х рр.. (1864-1869) пост віце -короля Індії. Лоуренс вважав, що небезпека російського наступу на Індію дуже сильно перебільшена, і він пропонував вирішити всі різнобіччя та не згоди між обома державами дипломатичним та мирним шляхом.

На початку 1869 року його наступник лорд Мейо, який прибув до Індії, у перший час також розділяв ці погляди. Він казав, «що якщо обидві держави зможуть відкинути убік взаємна недовіра і підозрілість, то не буде ніяких підстав для того, щоб інтереси Росії в Азії постійно стикалися з нашими».

Однак цей урівноважений, розумний та примирливий напрямок у східній політиці Великої Британії не зміг подолати необдуманність агресивних угрупованнь.

З 70 -х рр. XIX ст. колоніальна експансія капіталістичних держав в Азії та Африці набула дуже рішучі обороти. Поділ світу та сфери впливу відбувалися до кінця.

В останній третині XIX ст. модернізація планів імперії була пов'язана з діяльністю консервативної партії Великобританії. У 1874 році на загальних виборах консерватори ставили проти ліберальних позицій на активне соціальне реформування збереження традиційних англійських інститутів, у тому числі в яких вперше фігурує імперія. В Манчестері 3 квітня 1872 року лідер консервативної партії Б. Дізраелі, під час передвиборної промови підкреслив, що, вітдаючи голоси за консервативну партію, британські виборці підтримують «британську конституцію і Британську імперію» [ документ ]. Дізраелі також звинуватив лібералів у зраді національних інтересів. «На мою думку, жоден міністр в уряді цієї країни не зможе виконувати свій обов'язок, якщо не буде використовувати будь-яку можливість для відродження, наскільки це можливо, нашої колоніальної імперії» [ документ], - стверджував лідер консерваторів у своїх передвиборних промовах. Такаж Дізраелі пропонував військовий та економічний союз колоній та метрополії, а ще установити в метрополії представницький орган, що включав делегатів від колоній [ документ ].

Але жодному з цих проектів не судилося реалізуватися у життя, і вони навіть не розроблялися у час діяльності консервативного кабінету. Уряд активно слідував експансіоністським напрямком колоніальної політики, розпочавши наприкінці 1870 -х рр.. війни в Південній Африці та Афганістані.

У 1874-1880 -х рр. консерваторська політика показувала, що для Б. Дізраелі і його прихильників найважливішою характеристикою імперського держави була військова міць. У 1875-1878 рр. під час періоду Східної кризи в цілях демонстрації можливостей та рішучості Великої Британії у протидії російським стратегічним поглядам на Балканах, англійський кабінет прийняв рішення про перевезення військового контингенту на о. Мальту. Як писала авторитетна англійська газета «Таймс», англійський уряд «несподівано і для Британії, і для всієї Європи відкрив нове джерело мощі у вигляді Британської імперії, джерело, яке ніколи раніше не приймалося в розрахунок» [ документ ]. У середині 1870 -х рр.. було започатковано офіційне вживання терміну «Британська імперія». Королева Великобританії Вікторія (1837-1901) отримала право іменуватися «імператрицею Індії» тільки по закінченню дебатів в обох палатах парламенту. Цей титул повинен символізувати нову політику метрополії щодо колоніальних володінь, в першу чергу Індії. Як казала королева Вікторія, титул імператриці Індії вкаже на «ті привілеї, які будуть даровані жителям Індії, який став нарівні з іншими підданими Британської Корони, і то процвітання, яке послідує за поширенням в країні цивілізації» [документ)


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 309 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Введение | Характеристика и классификация источников административного права | Законодательные акты как источники административного права | Подзаконные нормативно-правовые акты, являющиеся источниками административного права | Система источников административного права |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Конституция Российской Федерации (принята на всенародном голосовании 12 декабря 1993 г.) (с поправками)| Задания на использование различных возможностей справочно – правовых систем

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)