Закавказзя

Грузини. Після ліквідації 1801 р. Картлі-Кахетинського царства на йо­го території було створено Грузинську губернію Росії. Вся влада зосере­джувалася в руках російського головнокомандувача на Кавказі, хоч і було сформовано Верховний грузинський уряд, який у своїй діяльності мав керу­ватися загальноросійськими законами. Адміністративно Грузію було поділе­но на п'ять повітів, у кожному з них утворено повітовий суд і управу зем-

Національне питання і пробудження націй

ської поліції; на чолі цих установ стояли російські чиновники або офіцери. Розгляд у судах цивільних справ відбувався за грузинськими звичаями і "Уло-женням" царя Вахтанга VI, укладеним на початку XVIII ст.; кримінальні справи розглядали за загальноросійськими законами.

З приєднанням інших грузинських земель 1840 р. було утворено Гру-зинсько-Імеретинську губернію, а згодом її розділили на Тифліську і Кута­їську губернії (1846). Грузинська православна церква 1811 р. втратила авто­кефалію, було скасовано посаду католікоса - патріарха Грузії - і створено грузинський екзархат Синоду; частина церковних земель і кріпосних селян перейшла до церковного відомства, а духовенство отримувало зарплату з дер­жавної скарбниці. За Миколи І, який призначав грузинськими екзархами ли­ше росіян, літургія поступово уподібнилася до російської церковнослов'ян­ської. У 1852-1853 р. майно грузинської церкви перейшло до скарбниці.

Скасування грузинської державності, репресивна політика, помилки ро­сійських чиновників, необізнаних із місцевими умовами - ці та інші подібні чинники зумовили низку повстанських рухів проти Росії (1804, 1812, 1819, 1832, 1840). У 1827 р. грузинську знать нарешті прирівняли до російського дво­рянства, однак їй потрібно було засвідчувати свої права, що тривало упро­довж кількох десятиріч. Лише від 1840-х років місцева знать перетворилася на лояльну однорідну служилу верству з правами на кріпосних селян.

Грузини належали до "старої" нації з живими традиціями державності та давньою високою культурою. Російське панування, з одного боку, й по­ширення романтизму, з іншого, сприяли грузинському культурному підне­сенню в першій половині XIX ст. Поети-романтики - Ніколаз Бараташвілі (1817-1845), Александр Чавчавадзе (1786-1846), Григорій Орбеліані (1800-1883) - оспівували героїчне минуле своєї батьківщини, її природу, людей. У творчості Георгія Ериставі (1811-1864) відчутні реалістичні мотиви, він став першим грузинським драматургом, засновником національного грузинського театру. Грузинський філософ і громадський діяч Соломон Додашвілі (1805-1836) був автором граматики грузинської мови. Історики Вахтанг, Теймураз і Давид Багратіоні, Оман Херхеулідзе, Ніко Дадіані створили історичні праці, де романтично змалювали героїчне минуле Грузії. Розгорнулися етногра­фічні дослідження. У 1852 р. почав діяти Кавказький музей, який займався вивченням пам'яток матеріальної й духовної культури. Відродження грузин­ської мови, літератури, фольклору, історичної науки створили грунт для під­несення національного руху в другій половині XIX ст.

Вірмени. Вірменський етнос, з давньою культурою, власною писем­ністю і особливою релігією, з часів середньовіччя проживав не тільки на За­кавказзі, але у вигляді общин-діаспор був розсіяний по всій Азії та Європі. На початку XIX ст. вірменські громади існували й на території Російської ім­перії - в Москві, Петербурзі, Астрахані та деяких інших містах. Російський уряд гарантував вірменам торговельні привілеї й свободу віровизнання. Деякі

Росія в першій половині XIX ст.

вірмени служили також у російській армії. Багата вірменська сім'я Лазарє-вих, яка переселилася з Ірану, осіла в Москві й отримала дворянство, засну­вала 1815 р. інститут східних мов, названий Лазаревським.

Після приєднання Східної Вірменії (Ериванського і Нахічеванського ханств) до Росії 1828 р. тут було створено Вірменську область, 1849 р. -Ериванську (Єреванську) губернію; деякі райони Східної Вірменії було до­лучено до Тифліської та Єлисаветпольської губерній. "Положення" 1836 р. під­твердило самостійність і привілеї Вірменської православної церкви та монас­тирів. Ечміадзинський католікос залишався духовним главою всіх вірмен.

Наслідком приєднання Східної Вірменії до Росії стала масова міграція вірмен з Ірану та Османської імперії в Закавказзя, що зумовило зростання тут чисельності вірмен. Вони становили міську середню верству в усьому Закавказзі, зокрема серед населення Тифліса, найважливішого міста в Гру­зії, вірмени домінували. Російська влада гарантувала привілеї вірменських купців. Серед земельної знаті Східної Вірменії переважала мусульманська аристократія - беї. Російська влада підтвердила 1846 р. права беїв на зе­мельну власність, як і права нечисленної вірменської знаті - меліків, проте вони не були долучені до російського дворянства.

У зв'язку з розпорошенням вірмен, у збереженні їхньої культурної тра­диції та етнічної самосвідомості вирішальну роль відіграла церква. Світська інтелігенція перебувала під російським упливом. Лазаревський інститут схід­них мов у Москві поступово із середньої школи перетворився на осередок ви­щої освіти. У Тифлісі 1824 р. відкрито школу Нерсисян, яка проіснувала майже сто років. її випускниками було чимало вчителів, діячів культури і науки. У першій половині XIX ст. вірменською мовою виходило до ЗО ви­дань, більшість з яких - поза Росією - у Константинополі, Венеції, і навіть Індії. Першим періодичним виданням російських вірмен була щотижнева га­зета "Кавказ", яку видавали 1846-1847 р. у Тифлісі. Тут 1850-1851 р. вихо­дила також газета "Арарат". Наприкінці 1850-х років журнал "Юсисапайл" ("Північне сяйво"), який виходив у Москві, перетворився на головний орган вірменського просвітницького руху. Редактор журналу Степанос Назарян (1812-1879) був також відомим філологом і сходознавцем, шість років ке­рував кафедрою вірменознавства Казанського університету, був професором східних мов у Лазаревському інституті.

Початки нової вірменської літератури заклали поет Арутюн Аламда-рян (1795-1834) і письменник та публіцист Месроп Тагнадян (1803-1858). Однак вирішальна роль у створенні нової літератури належить просвітнико­ві, письменникові та педагогові Хачатуру Абовяну (1809-1848). Після п'яти­річного навчання в Дерптському університеті, де сформувалися його погляди, він повернувся на батьківщину. Абовян - автор поетичних і прозових тво­рів, навчальних посібників, наукових і публіцистичних статей. Вершиною його творчості є історичний роман "Рани Вірменії", в якому зображена визволь­на боротьба вірменського народу за свободу.

Національне питання і пробудження націй

.іенська сім'я Лазарє-ла дворянство, засну-сим.

»го і Нахічеванського ку область, 1849 р. -ної Вірменії було до-оложення" 1836 р. під­гної церкви та монас-главою всіх вірмен, стала масова міграція з зумовило зростання шю верству в усьому швішого міста в Гру-привілеї вірменських ажала мусульманська 6 р. права беїв на зе-знаті - меліків, проте

їхньої культурної тра-грала церква. Світська •євський інститут схід-орився на осередок ви-ісян, яка проіснувала:лів, діячів культури і ю виходило до ЗО ви-шолі, Венеції, і навіть гн була щотижнева га-"ут 1850-1851 р. вихо-журнал "Юсисапайл" вся на головний орган лу Степанос Назарян івцем, шість років ке-ггету, був професором

поет Арутюн Аламда-Гагнадян (1803-1858). іалежить просвітнико-09-1848). Після п'яти-гувалися його погляди, ичних і прозових тво-:татей. Вершиною його у зображена визволь-

Світогляд іншого вірменського просвітника Мікаела Налбандяна (1829— 1866) склався під час його навчання в Московському та Петербурзькому уні­верситетах. Він писав вірші, поеми, прозу, науково-критичні статті та книжки, перекладав з російської та західних мов, підтримував контакти з російськими революціонерами - О. Герценом, М. Бакуніним. У 1862 р. його заарешту­вала царська поліція і вислала до Саратовської губернії, де він і помер. Ді­яльність російських вірмен стала органічним компонентом вірменського націо­нального руху, в якому від 1860-х років стануть помітними політичні мотиви.

Мусульмани Закавказзя (азербайджанці)*. У перші роки після при­єднання азербайджанських ханств царський уряд, скасувавши ханський ре­жим, запровадив комендантське управління. Азербайджан було поділено на шість провінцій, на чолі яких поставлено царських офіцерів-комендантів. Во­ни підпорядковувалися військово-окружним начальникам, а ті - головноко­мандувачу на Кавказі. Зловживання чиновників, важкі податки і повинності спричиняли заворушення серед населення. За реформою 1840 р. частина те­риторії Азербайджану увійшла до складу Грузинсько-Імеретинської губер­нії, а основна територія - до Каспійської області. У 1846 р. замість Каспій­ської області утворено Шемаханську губернію, а 1859 р. її перейменовано на Бакинську, з центром у Баку. На території Азербайджану 1868 р. створять ще одну губернію - Єлисаветпольську.

У 1846 р. за ханами і беками Східного Азербайджану було закріплено всі землі, які належали їм раніше, їх долучено до регіональної адміністрації, але не прирівняно до статусу російського дворянства. Ісламське духовенство зберегло свої земельні володіння і привілеї. Під його впливом були освіта й

культура.

Упродовж першої половини XIX ст. в азербайджанську культуру стали проникати світські тенденції. Азербайджанці М. Д. Топчибашев, який очолю­вав кафедру перської словесності й викладав східні мови в Петербурзькому університеті, та М. М. Казембек, викладач Казанського і Петербурзького уні­верситетів, зробили вагомий внесок у вивчення мов народів Кавказу. Зокре­ма, Казембек підготував одну з перших граматик азербайджанської мови. У 30-х роках з'являються перші періодичні видання азербайджанською мовою. Просвітник і поет А. К. Бакиханов (1794-1847) став автором першої праці з історії Азербайджану "Гюлістан Ірам". Низка інших істориків - М. Адиге-залбек, М. Джамал, К. Фатех, Г. С. Гамід створили історичні хроніки Азер­байджану. Видатними представниками національної культури першої поло­вини XIX ст. були поет і учений Мірза Шафи Вазех (1796-1852), письменник Ісмаїлбек Куткашенлі (Куткашенський). Засновником нової азербайджансь­кої літератури став Мірза Фаталі Ахундов (1812-1878), який писав свої тво­ри - вірші та п'єси - розмовною, народною мовою. Багата народна культура

У XIX - на початку XX ст. в історичній літературі та офіційних документах азер­байджанців називали тюрками, татарами.

Розділ 5. Культура

Російська культура в першій половині XIX ст. мала неоднорідну со-ціокультурну картину. Верхні прошарки суспільства, насамперед дворянство, чиновники, багате купецтво часто жили за нормами, поширеними в Західній Європі. Частина аристократії настільки "європеїзувалася", що для них фран­цузька мова, тоді мова міжнародного спілкування, фактично стала рідною. Російським словом і письмом немало осіб "благородного стану" володіли з труднощами. Деякі дворяни засвоювали не тільки європейські звички, а й спо­сіб мислення, систему суспільних поглядів.

Російське ж селянство не відчувало на собі ніякого європейського впли­ву. Це був традиційний російський світ, який жив давнім патріархальним жит­тям, у замкнутому культурному середовищі. Більша частина населення у цей період не уміла ні читати, ні писати. Та "прості" росіяни мали свою, особ­ливу культуру, засновану на давніх уявленнях і цінностях. Пісні, приказки,

казки, притчі, зразки народного мистецтва - мініатюри Палеха, хохломський розпис, вологодські мережива, гжельська майоліка, вироби костромських ювелірів - відображали життя, надії і сподівання простого народу.

У першій половині XIX ст. представники привілейованих прошарків населення починають вивчати і пропагувати зразки народного культурного багатства. Письменники, художники, представники інших видів мистецтва прагнуть долати культурний розкол між "верхами" і "низами". Цей час ста­не початком "золотого віку" російської культури, в якому переплетуться за­хідноєвропейські художні течії (особливо відчутним був вплив романтиз­му) з народною культурою.

Освіта

Державна політика у сфері освіти упродовж першої половини XIX ст., попри її недоліки, спричинилася до збільшення мережі початкових та серед­ніх шкіл, розвитку вищої школи (див. розділ 1). За даними міністерства на­родної освіти, на початку XIX ст. діяли 32 гімназії, 126 повітових училищ, у 40-х роках гімназій було 76, повітових училищ - 445, понад тисяча приход-ських шкіл. У 1840 р. в Росії налічувалося 270 тис. учнів початкових і се­редніх шкіл, тоді як в Австрії - 2310 тис, у Франції - 2900 тис, у Німеччині -3700 тис. учнів; на кожну тисячу осіб населення Росії припадало лише 5 учнів, тоді як в Австрії - 70, у Франції - 85, у Німеччині - 113 учнів.

Особливо відставало село. До 1854 р. в державних селах налічувалося 2565 шкіл з 113 тис. учнів, в удільних - 204 школи з 7,5 тис. учнів. У дер­жавних та удільних селах письменних (вміли читати) серед селян налічува­лося не більше 5-7%; як засвідчують описи поміщицьких маєтків, серед крі­посних селян частка письменних не перевищувала 1%.

Рівень освіченості вищих прошарків населення теж був невисоким. Куп­ці та міщани, зазвичай, здобували домашню освіту, невисоку за рівнем, яка часом не виходила за рамки читання, письма і найпростіших уявлень про історію та географію. Більшість дворян обмежувалася домашньою освітою, яка в кожному випадку мала різний рівень. Лише незначна частина дворян закінчувала університети, ліцеї, гімназії, кадетські корпуси.

За підрахунками російського дослідника Б. Миронова, на 1850 р. в Ро­сії письменними (у віці старшому 9-15 років) було 19% чоловіків і 10% жі­нок, тоді як у Великій Британії - відповідно 72 та 45% (у віці понад 20 років), у Німеччині - 86 та 84%, у Франції - 76 та 69%, у СІЛА - 81 та 76%. Якщо в Росії бути письменним означало вміти читати, то в інших країнах - читати і писати.

Дата добавления: 2015-10-16