Наукові теорії, походження та сучасні дослідження гри

ГРА -форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямованана на відтворення й засвоєння громадського досвіду, що зафіксований в соціально визначених способах здійснення предметних дій, в предметах науки й культури.

У грі як особливому виді громадської практики відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання й засвоєння предметної й соціальної дійсності, а також інтелектуальний, емоційний й моральний розвиток особистості.

Питання місця гри в розвитку дитини вивчалося ще з часів Платона, який говорив про необхідність створення умов для спіль­них ігор дітей від 3-х до 6-ти років. Він наголошував, що природність дитячої гри проявляється в тому, що вони самостійні й створюють­ся за бажанням самих дітей. Платон вважав дитячі ігри необхідними для виникнення бажання в малюків спілкуватися з іншими дітьми.

За визначенням відомого дослідника дитячих ігор Ф. Шіллера, причиною виникнення дитячої гри був надлишковий час та енергія дитини, але водночас він порівнював її з грою артиста, художньою діяльністю та розглядав з точки зору культури людства.

Д. Клоцц розвив теорію Ф. Шиллера: він також вважав надлишкову енергію дитини причиною виникнення гри. У своїй класифікації вчений виділяє ігри, основою яких є душевна діяльність, драматична дія, ко­мічна дія, музичні дії й окремо виділяє суспільні ігри, в яких проявля­ється свобода й почуття задоволення. Д. Клоцц зазначав, що в змісті дитячих ігор відбивається рівень розви­тку цивілізації народу. Спираючись на визначення вченого, можна дійти висновку: коли діти перестають грати, цивіліза­ція їхнього народу зазнає руйнування.

М. Спенсер, зближаючи теорію надлишкової енергії гри з невро­логічною теорією імпульсивних рухів, розглядає гру з точки зору роз­витку фізіології дитини.

У теорії Ф. Фребеля дитяча гра є проявом ступеня розвитку людини на перших етапах її життя, вона — само­стійне й необхідне відображення душевного наповнення, що потре­бує прояву назовні. Він називав дитячі ігри паростками всього май­бутнього життя, тому що в них розвивається й виявляється людина в найглибших своїх зачатках.

Найпопулярнішою теорією в 20—30-х роках минулого століття була теорія К. Гроса, в якій вперше зроблено аналіз важливості гри для психічного розвитку дитини. Вчений довів, що аналіз будь-якої гри визначає процес розвитку рухів дитини, відчуття, уваги, мислен­ня, імітації, творчості тощо. К. Грос дійшов висновку, що людина й тварини грають не тому, що молоді, а саме молодість їм дана для того, щоб вони могли грати й готуватися до самостійного життя.

К. Гросу належить і одна з перших класифікацій ігор, за якою ігри поділяються на:

1) експериментальні («ігри звичайних функцій»), до яких належать сенсорні, моторні, інтелектуальні, афективні, впра­ви для формування волі. На думку К. Гроса, у своїй основі ці ігри мають інстинкти, які визначають їхній зміст та забезпе­чують функціонування організму як цілісного утворення;

2) спеціальні («ігри спеціальних функцій») - це ігри, під час яких розвиваються необхідні для використання в різних сферах життя (суспільного, сімейного) часткові здібності, їх поділяють за інстинктами, які в дітей проявляються і вдоско­налюються.

Подібно до фізіологічної точки зору М. Спенсера та біологічної — К. Гроса, Стенлі Хол розглядав процес розвитку дитячої гри як ві­дображення поступового розгортання еволюційного шляху людства.

Послідовники вченого розробили класифікацію дитячих ігор на осно­ві відповідності їх різним епохам розвитку людства.

Швейцарський психолог Ж. Піаже виокремлював такі

дитячі ігри:

1) ігри-вправи (виникають у перші місяці життя дитини);

2) символічні ігри (найпоширеніші ігри дітей віком від 2 до 4 років);

3) ігри за правилами (ігри дітей від 7 до 12 років).

У сучасній психолого-педагогічній практиці зберігся прин­цип розподілу дитячих ігор за участі дорослого.

Г. Плеханов, розглядаючи історію виникнення дитячої гри, визна­чав, що гра — є породженням трудової діяльності. Розвиваючи по­гляди Г. Плеханова, Д. Ельконін визначив, що виникнення дитячої гри зумовлено історичним розвитком суспільства, зміною місця дити­ни в системі суспільних відносин. Гра є формою соціального життя дитинну суспільстві, формування її світогляду.

Розглядаючи гру в культурологічному плані, Йохан Гейзінг спи­рається на такі її ознаки: вільний характер; існування поза повсяк­денним життям у свідомо обмеженому просторі й часі; упорядковане існування за визначеними правилами.

Більшість дослідників дитячої гри визначали, що в сюжеті гри ві­дображається навколишній світ дитини, її бажання та сподівання.

У працях відомого психолога Д. Ельконіна питання про те, що са­ме оточуюча дитину дійсність впливає на рольову гру, є одним із най­істотніших. Його вирішення може підвести до з'ясування справжньої природи рольової гри, до вирішення питання про зміст ролей, які бе­руть на себе діти в грі.

Щоб відповісти на запитання, за яких умов і у зв'язку з якими по­требами суспільства виникає рольова гра, потрібне історичне дослі­дження.

У радянській психології першим питання про необхідність істо­ричного дослідження для побудови повноцінної теорії гри порушив Є. Аркін. Він говорив, що тільки на фактичному матеріалі, почерпну­тому з минулого й зіставленому із сьогоденням, може бути побудована правильна наукова теорія гри й іграшки, і тільки з такої теорії може виходити плідна, стійка педагогічна практика. Історія дитячої гри й дитячої іграшки, як зазначав Є. Аркін, повинна служити фундаментом для побудови їхніх теорій.

У своєму дослідженні Є. Аркін майже не торкається питання іс­торичного виникнення гри, зокрема рольової, а зупиняється здебіль­шого на іграшках і їх історії. Зіставляючи іграшки, знайдені під час археологічних розкопок, із сучасними іграшками, Є. Аркін зазначає, що у зібраних археологами колекціях, що зберігаються в музеях, не виявилося жодної, що не мала б свого двійника в сучасній дитячій. Не обмежуючись порівнянням із археологічною іграшкою, Є. Аркін досліджує й дитячі іграшки народів, що стоять на нижчих рівнях роз­витку, і доходить аналогічних висновків. Справді, той факт, що, не зважаючи на різнорідність джерел, з яких ми черпали свій матеріал, картина при зміні форм і розходжень деталей зберігає єдність: навіть у народів, відділених один від одного величезними просторами, іграш­ка залишається все тією ж нев'янучою, вічно юною, і її зміст, її функ­ції залишаються тими самими у ескімосів і полінезійців, у кафрів та індіанців, у бушменів і бороро. Цей факт свідчить про разючу стій­кість іграшки і, значить, тієї потреби, що вона задовольняє, і тих сил, які її створюють.

У дитячих похованнях античної епохи знайдено ляльки, фігурки тварин, які у Давній Греції та Давньому Римі виробляли зі слонової кістки, бурштину, теракоти, а для дітей рабовласників — зі срібла та мармуру. Багато сучасних іграшок прийшли до нас з давніх часів, де­які мають авторів.

Наприклад, ідею створення брязкальця приписують відомому грецькому полководцеві, філософу і математику Архітові Тарентському (400—365 рр. до н. е.). У давні часи брязкальце було першою іграш­кою дитини, а матері та годувальниці відганяли ним злих духів.

У той час з'явився і набув популярності театр ляльок. Про нього писали грецький філософ Платон, письменники Арістофан і Апулей. У Давньому Римі головною дійовою особою комічних лялькових ви­став був потворний горбатий блазень Макус із величезним носом, який смішив публіку пронизливими криками, схожими на крики птахів, або писком, схожим на писк курчат. За подібний до дзьоба ніс і писк його прозвали Півником (по-італійськи — Пульчинелло), тому вважаєть­ся, що батьківщина всіх Петрушок — Італія. У XVI ст. у багатьох кра­їнах Європи були створені лялькові театри з головними героями, по­дібними до Пульчинелло: в Англії — Панч, Німеччині — Гансвурст, в Іспанії — Дон Кристобаль, Франції — Полішинель і Гіньоль.

Найбільшими центрами виготовлення іграшок у Середньовіччі бу­ли Лімож, Страсбург (Франція), Нюрнберг (Німеччина), чиї вироби високо цінували на світовому ринку. У XVII—XVIII ст. почалося ви­готовлення іграшок з дорогих матеріалів (срібла, порцеляни, слонової кістки), що були справжніми витворами мистецтва.

Наводячи далі факти тотожності не лише іграшок, а й ігор сучас­них дітей і дітей народів, що стоять на нижчих рівнях суспільного розвитку, Є. Аркін висловлює своє порівняння, що стійкість дитячої іграшки, її універсальність, незмінність її основних структурних форм і виконуваних нею функцій — очевидний факт. І, можливо, саме оче­видність цього факту була причиною того, що дослідники не вважали за потрібне зупинятися на ньому або підкреслювати його. Але якщо разюча стійкість дитячої іграшки — факт беззаперечний, то зовсім не-зрозуміло, чому із цього беззаперечного факту психологи, антрополо­ги й натуралісти не зробили ніяких висновків, чому вони не шукали для нього пояснення. Чи цей беззаперечний факт настільки простий і зрозумілий, що не потребує ніякого тлумачення? Навряд чи це так. Навпаки, дивним повинне здаватися, що дитина, яка була народжена й зростала в умовах культури XX ст., повсюдно користується як дже­релом радостей і знаряддям для свого розвитку й самовиховання тією самою іграшкою, що є надбанням дитини, народженою від людей, які за своїм розумовим розвитком близькі до мешканців печер і пальових будівель, що зростала в умовах первісного існування. І ці діти настіль­ки віддалених одна від одної епох людства проявляють свою глибо­ку внутрішню близькість тим, що вони не лише одержують або самі створюють подібні іграшки, але, що є ще більш вражаючим, однаково застосовують їх (1935).

Ми навели ці вислювання з праці Є. Аркіна для того, щоб показати, як історичне лише за подобою дослідження привело автора до антиіс­торичних висновків. Порівнявши іграшки дітей первісних суспільств та іграшки порівняно недавнього історичного минулого з іграшками сучасних дітей, автор не знайшов у них нічого специфічного. І там і тут ті самі іграшки й те саме вживання їх дитиною. Отже, ніякої історії іграшки, ніякого її розвитку немає. Іграшка залишилася та­кою самою, якою вона була на зорі людської культури.

Причину цієї гаданої незмінюваності іграшок Є. Аркін бачить у тому, що «дитя людське, як і його іграшки, проявляє свою єдність у єдності людських рис розвитку». Є. Аркіну знадобилося твердження про історичну незмінність іграшки для підтвердження положення про те, що з виникненням 1юто заріепз діти в усі епохи — від найдавні­ших і до сьогодні, — з 'являлись на світ з однаковими можливостями. Це, безсумнівно, так. Але один з парадоксів розвитку дітей і полягає в тому, що, приходячи в цей світ однаково безпорадними й з однако­вими можливостями, вони проходять у суспільствах, що мають різний рівень виробництва й культури, зовсім різний шлях розвитку, досяга­ючи різними шляхами й у різний час своєї соціальної й психологічної зрілості.

Положення Є. Аркіна про незмінність іграшки в ході історичного розвитку суспільства логічно приводить нас до висновку, що іграшка відповідає певним незмінним природним особливостям дитини й не пе ребуває ні в якому зв 'язку з життям суспільства й життям дитини в суспільстві. Це абсолютно суперечить положенню Г. Плеханова, згідно з яким гра за своїм змістом схожа з працею дорослих. Зовсім природно, що й іграшка не може бути нічим іншим, як відтворенням у тій чи іншій спрощеній, узагальненій і схематизованій формі пред­метів з життя й діяльності суспільства, пристосованих до особливос­тей дітей того чи іншого віку.

Є. Аркін відходить від історичного погляду й пристає, виражаю­чись словами Г. Плеханова, на точку зору індивідуума. Але цей погляд не може пояснити, чому діти грають у ті або інші ігри й використову­ють ті або інші іграшки. Загальновизнано, що гра дітей за своїм зміс­том дуже тісно пов'язана з життям, працею й діяльністю дорослих членів суспільства. Як же може бути, що гра визначалася у своєму змісті життям суспільства, а іграшка, цей необхідний супутник будь-якої гри, не мала жодного відношення до життя суспільства й відпо­відала якимось незмінним природним особливостям дитини?

Отримані Є. Аркіним висновки з його порівняльного історичного дослідження насамперед суперечать фактам. Гра сучасного дошкіль­ника заповнена іграшками, які не могли існувати в первісному суспіль­стві й ігрове вживання яких недоступне для дитини цього суспільства. Чи можна уявити собі серед іграшок дитини первісного суспільства автомобілі, потяги, літаки, місяцеходи, супутники, будівельні матері­али, пістолети, набори деталей для конструювання тощо. Є. Аркін на­перекір фактам шукає єдності там, де в очі кидається явне розходжен­ня. У цій зміні характеру іграшок дитини протягом людської історії наочно відображена справжня історія іграшки в її причинній зумов­леності історією розвитку суспільства та історією розвитку дитини в суспільстві.

Щоправда, Є. Аркін пише не про всі іграшки, а про так звані спо­конвічні, до яких він відносить:

• звукові іграшки — тріскачки, дзижчалки, бубонці, брязкальця тощо;

• рухові іграшки — дзиґа, м'яч, змій, примітивні варіанти, більбо­ке тощо;

• знаряддя — лук, стріли, бумеранги тощо;

• образні іграшки — зображення тварин і ляльки;

• мотузочку, з якої роблять різні фігури.

Слід зазначити, що й так звані споконвічні іграшки мають свою іс­торію виникнення. Очевидно, що лук і стріли могли стати іграшками тільки після того, коли з'явилися в суспільстві як знаряддя справж­нього полювання. До появи знарядь праці, що потребували для свого застосування обертових рухів, ніяких іграшок, що приводяться в рух цим способом (дзижчалки, дзиґи), не могло бути.

Для аналізу процесу виникнення кожної зі споконвічних іграшок варто було б провести спеціальне історичне дослідження і тоді стало б зрозуміло, що еони зовсім не споконвічні, а виникли на певних щаблях розвитку суспільства, і що їх виникненню передував винахід людиною відповідних знарядь праці. Історія виникнення окремих іграшок мо­гла б бути в такому дослідженні представлена як відображення історії знарядь людської праці й предметів культу.

Усі іграшки, які Є. Аркін відносить до споконвічних, насправді є продуктом історичного розвитку. Однак після їх винайдення на певному історичному етапі розвитку суспільства вони не зникли ра­зом зі зникненням тих знарядь, копіями яких вони є. Лук і стріли дав­но зникли як знаряддя полювання й замінені вогнепальною зброєю, але залишилися у світі дитячих іграшок. Іграшки живуть довше, ніж знаряддя праці, зображеннями яких вони є, і це справляє враження їх незмінності. Такі іграшки ніби застигли у своєму розвитку й зберегли свій первісний вигляд. Однак у цих іграшок відсутня історія тільки при зовнішньому, суто феноменологічному розгляді їх як фізичних предметів.

Якщо ж розглядати іграшку в її функції, можна впевнено ствер­джувати, що так звані споконвічні іграшки в ході історії суспільства радикально змінювали свою функцію і тим самим відношення до про­цесу розвитку дитини.

У процесі дослідження історії розвитку гри використовують понят­тя споконвічних та археологічних іграшок. Такі поняття визначаються як синонімічні, наприклад: знахідка археологічних іграшок доводить споконвічність самої дитячої гри.

Дослідження історичної зміни іграшок є досить складним завдан­ням: по-перше, археологічна іграшка нічого не говорить дослідникові про її вживання дитиною; по-друге, у цей час деякі іграшки, навіть у народів, що стоять на найнижчих рівнях суспільного розвитку, втра­тили безпосередній зв'язок зі знаряддями праці й предметами побуту, втратили свою первісну функцію.

Сьогодні дослідження гри включає у свою структуру не лише дитячий вік, а й особливості розвитку ігрової діяльності у житті до­рослої людини. Тому вартим уваги є дослідження Е. Берна, який дає характеристику процесу використання гри для ігрової психотерапії з дорослими.

Транзакція (трансакція) — це здійснення закінчених дій стосовно визначеного об'єкта, що переводить цей об'єкт з одного постійного стану в інший. У різних сферах вико­ристання цього поняття існують певні відмінності у тлу­маченні слова.

В методі транзащійного аналізу транзакція є оди­ницею спілкування двох персон. Транзакційний аналіз особистості, засновником якого став американський психо­лог Е. Берн, є методом групової психотерапії, що базується на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Вчений дійшов висновку, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного «Я»: Батько, Дорослий, Дитина. При цьому транзакцією називається одиниця спілкування, яка може бути транзакційним стимулом (звернення до іншої людини) або транзакційною реакцією (відповіддю на це звернення).

Е. Берн вважає, що «незрілих особистостей» немає, а є люди, в яких Дитина зовсім не до речі та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю, тоді як у них є й добре структурований Дорослий, якого слід тільки вия­вити і привести в дію. На думку психолога, у так званих «зрілих людей», навпаки, контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може прорватися до влади.

За Е. Берном, стан «Дорослий» необхідний для жит­тя: людина аналізує інформацію, шукає шляхи виходу зі складних ситуацій тощо; Дорослий контролює дії Батька й Дитини, він є посередником між ними.

Вчений зазначає, що всі три аспекти особистості дуже важливі для функціонування й виживання, кожний з них заслуговує на однакову повагу, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Автор транзакційного аналізу стверджує, що більшість людей упродовж свого життя в основному лише грається й за­надто мало часу відводить справжньому життю, шир­шим людським стосункам, які й приносять надзвичайне задоволення.

Дата добавления: 2015-10-16