Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Автономія

Автономію можна визначити як структурну незалежність партії від інших інститутів та організацій, які діють всередині чи за межами країни. Характеристиці цього поняття присвятили свої праці Дж. Сарторі та А. Панеб’янко. На думку останнього, партія автономна настільки, наскільки вона незалежна від контрольованих іншими організаціями ресурсів. Це відповідає тезі Ж. Лагруа про те, що партії – це елементи системи організації, кожна з яких підвладна змінам, що відбуваються в окремій частині системи. Партії можуть відмовлятися від своєї автономії на користь інших секторів суспільства, які забезпечують їм фінансові ресурси, членів чи лідерів. Структурні обмеження на автономію партій можуть також бути наслідком взаємин з іншими партіями країни чи з зарубіжними організаціями. Дослідження, проведені К. Джандою показують, що фактори, здатні підірвати автономію партій, по суті не пов’язані між собою. Очевидно, що автономії, як і доброго імені, можна позбутися різними способами. Розглянемо окремо фактори, що визначають автономію політичних партій.

4. 4. 1. Автономія фінансової бази. Наявність автономної фінансової бази є одним з визначальних факторів автономії політичних партій. Політичні партії для фінансування своєї діяльності отримують кошти з різних джерел. У США партії загалом не мають багато коштів, оскільки більшість з них формуються безпосередньо з власних внесків кандидатами або від груп підтримки. Поза США, партії переважно збирають кошти і визначають їхнє використання самостійно. Вони надходять з різних джерел.

Державні кошти. Більшість держав частково фінансують партійні вибори з державного бюджету. Завжди важко вирішити скільки коштів якій партії дати і визначити певні пропорції для партій. Однак, найчастіше за державного фінансування виходять з кількості місць, які партія посідає в парламенті, або з кількості голосів які вона отримала на пар-ламентських виборах.

Індивідуальні членські внески. Є важливим засобом надходження коштів, особливо для партій зі значним фіксованим членством. У комуністичних партіях Заходу це було суттєвим джерелом фінансування партійної діяльності. У деяких країнах члени партії платили фіксований відсоток свого доходу на користь партії.

Хабарі та скандальні надходження. Особливо характерні для партій, щільно пов’язаних із владою. В 1993 р. Ліберально-демократична партія Японії, яка тривалий час перебувала при владі, була звинувачена в отриманні мільйонних хабарів від фірм за державні підряди. У фінансових зловживаннях на користь своєї партії були звинувачені й колишній канцлер Німеччини Г. Коль, прем’єр-міністр Італії Д. Андреотті, колишній президент США Б. Клінтон.

Групи інтересів як донори політичних партій. Бізнес та профспілки, інші групи інтересів мають можливість фінансово підтримувати близькі їм політичні партії.

Доходи від підприємницької діяльності партій. Багато політичних партій мають власні газети, банки, фірми, які створюються з метою підтримки партійної діяльності. Найчастіше такі підпримства є збитковими, але буває і навпаки.

Субсидії від іноземних держав. США, Лівія, Китай, Ізраїль. Франція, Японія та інші держави вдаються до замаскованої фінансової підтримки за кордоном тих партій, які їм близькі. Фінансова підтримка СРСР комуністичних партій була важливою складовою їх фінансових ресурсів.

У одній із своїх ранніх статей А. Хайденхаймер описує труднощі з отриманням даних, необхідних для аналізу джерел партійних коштів. З партій восьми країн, вивчених А. Хайденхаймером, лише Соціал-демократична партія Німеччини покривала свої звичайні видатки за рахунок членських внесків. Це цілком узгоджується з результатами досліджень К. Джанди, які показують, що лише чверть партій, що існували в світі в 50-60-х роках, покладалися на власні кошти (які формуються переважно за рахунок членських внесків). Останнім часом членські внески перестали бути основним джерелом фінансування політичних партій. Центральну роль відіграють дотації та внески груп інтересів, зацікавлених у підтримці певного програмного питання. Сучасний фінансовий стан стабільних партій є достатньо хорошим і його важко порівнювати зі станом партій у поперед-ні 20 років. Наприклад, політичні партії Данії отримують фінансовий дохід на 50 % більший, ніж у 70-х роках, голландські – на 40 %, в Ірландії дохід партій подвоївся, а в Австрії зріс у чотири рази.

З часу публікації дослідження А. Хайденхаймера, побачило світ відносно небагато праць, присвячених вивченню джерел фінансування політичних партій. Однак, декілька цінних досліджень цієї проблеми можна знайти. Головну увагу в них зосереджено на існуючій на Заході тенденції до державного фінансування партій. У 18 із 21 досліджених Г. Александером країн така практика була запроваджена після 1960 р., внаслідок чого значення надходжень від членських внесків різко знизилося. Наслідки державного фінансування політичних партій є неоднозначними. К. Стром, зокрема, висунув теорію, відповідно до якої державне фінансування збільшує незалежність партійних еліт від активістів, Дж. Шлезінджер вважає, що воно сприяє бюрократизації партій. Проведене К. Х. Нассмахером дослідження державних субсидій партіям Австрії, Швеції, Німеччини підтверджує обидві гіпотези. Дж. Мендилоу в своєму дослідженні політичних партій Ізраїлю та інших країн дійшов висновку про те, що державне фінансування “здатне викликати фундаментальні зрушення, які ведуть до зміни всієї структури партійної системи”. Одне з найважливіших зрушень такого роду – “підпорядкування місцевих організацій штаб-квартирі та центральному керівництву партії”. Державне фінансування сприяє іде-ологізації новостворених партій, і крім того, партії легко до нього звикають й далі не можуть вже обходитись без нього.

4. 4. 2. Автономія членської бази. М. Дюверже розрізняв пряме та непряме членство в партії, маючи на увазі різницю між добровільним вступом у партію і членством, яке пов’язане з участю особи в якійсь іншій організації, наприклад профспілках. Це суттєва різниця, оскільки партії з непрямим членством, на зразок Лейбористської партії Великобританії, менш автономні, ніж партії, засновані лише на індивідуальному членстві. Однак, в 1960 р. за даними досліджень К. Джанди, у світі менше 10 % партій допускали непряме членство, тоді як близько 20 % взагалі не практикували формальної процедури прийому в партію. Оскільки дані про чисельність партій часто недостовірні чи взагалі відсутні, К. Лоусон рекомендував приділяти більше уваги кількості голосів, які отримала партія на виборах, ніж декларованій нею кількості членів. Крім того, як форму приєднання до партії можна розглядати партійну ідентифікацію, чи прихильність. Здійснення подібного характеру досліджень в Європі полегшується у зв’язку з тим, що там протягом двох десятиліть проводяться опитування Євробарометра, результати яких, хоча і з певними застереженнями, можуть слугувати джерелом даних для порівняльних досліджень. Так, дослідивши ситуацію в деяких європейських країнах, Г. Шмітт виявив, що з 1974 по 1989 р. кількість людей, які відчували себе близькими до тієї чи іншої партії, в кількох країнах скоротилася. Правда, в інших країнах ця тенденція проявилась менш виразно, а в Німеччині кількість прихильників партії навіть дещо зросла.

 

4. 4. 3. Автономія керівництва. На позначення групи керівників, які контролюють основні владні ресурси партійної організації, А. Панеб’янко вживає термін “домінуюча коаліція”. У 1960 р. лідери більш ніж чверті партій були переважно вихідцями з однієї соціальної групи, що свідчить про неавтономність цих партій. Неавтономність керівництва особливо характерна для партій з колективним типом членства (лейбористських, частини християнсько-демократичних). К. Лоусон проаналізував склад керівництва партій у трьох країнах. Ніхто не заперечує важливої ролі керівництва, особливо в еволюції партій, однак зрозуміло і те, що його вкрай важко досліджувати лише науковими методами.

 

4. 4. 4. Автономія партнерства. М. Дюверже окреслив три типи альянсів, заснованих на міжпартійному співробітництві – передвиборчі, парламентські та урядові. Передвиборчі альянси найменшою мірою підривають автономію партій, а урядові – найбільшою. Партії-сателіти в країнах Східної Європи представляли собою найяскравіший приклад втрати автономії. Незважаючи на те, що дослідження міжпартійних альянсів можна вести за кількома вимірами, акцент, як правило, робився на вивченні урядових коаліцій у парламентських демократіях.

Зараз треба торкнутися лише питання про те, чи обмежує автономію партії можливість її вступу в коаліцію, і пов’язане з цим поняття “релевантної” партії. Релевантною Дж. Сарторі називав партію, яка володіє коаліційним потенціалом чи потенціалом шантажу (останнім володіють також і антисистемні партії, а також партії, здатні блокувати досягнення політичної угоди), що дає їй змогу “впливати на тактику міжпартійної конкуренції“. Я. Бадж і Г. Кеман сформували теорію про вплив антисистемних партій на па-ртійну поведінку, а Р. Хофферберт і Г.-Д. Клінгеманн висунули тезу, що Партія вільних демократів Німеччини виконує роль “політичного маятника” завдяки своєму потенціалу шантажу.

Багaто партій, вступають у стосунки з міжнародними об’єднаннями партій чи іноземними урядами, що може негативно позначитися на рівні їхньої автономії. Особливо ви-разно це прослідковується на прикладі комуністичних партій, а також на прикладі соціалістичних партій, християнських демократів та лібералів. Усі перелічені напрями мали власні міжнародні організації і проявляли той чи інший ступінь солідарності в міжнародних органах. Найвідоміший дослідник таких транснаціональних партій – Р. Голдман. Зі зміцненням Європейського Союзу значення цієї проблематики, без сумніву, зростає. Предметом дослідження стало, наприклад, суперництво партій на виборах до Європейського парламенту на перших прямих виборах до цього органу 1989 р.


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 80 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Походження політичних партій | Партії і політична система суспільства | Підходи до визначення політичної партії | Історія та теорія політичних партій | Етапи історичного розвитку партій | Теорія “кризи партій” та її інтерпретації | Зародження теорії політичних партій | Формування класичної теорії політичних партій | Формування сучасної теорії політичних партій і партійних систем | ЕЛЕМЕНТИ (ІНДИКАТОРИ) ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Узгодженість| Проблемна орієнтація

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)