Частина 4

ШОЛОМ

Нарешті маю велосипедний шолом. Хороший такий. Блакитний. Перших півгодини я був сам не свій від щастя, що нарешті маю шолом. Дуже хочеться похвалитися ним Бьорре.

Але тепер щось воно мені вдасться не такою вже й великою подією. Все вийшло якось трохи тупо.

Шолом не мій. Я торкнувся чужого.

Мій брат відразу ж заявив, що той шолом йому в носі і щоб я робив усе так, як вважаю за правильне.

Згадую дідуся і ту всю оказію з яблунькою і хлопцями.

Відчуваю себе не зовсім стійкою особистістю. Трохи розхитаною.

Зі шоломом усе ж вийшло якось само собою. На певно, це мене якраз і лякає.

Ми з братом саме вийшли з величезного музею, де надивилися на начинені всяким шматтям опудала звірів і різні екземпляри фауни зі всього світу.

Я був в ударі (ішов і торочив про динозаврів, китів та африканських ссавців. Розповів і про здоро вого типа, який попросив мене сфотографувати його на фоні величезного бурого ведмедя з Аляски. Він знав про тих ведмедів геть усе на світі і дуже їх ша нував. Попереджував, що коли мені заманеться при землитися літаком у Алясці, то треба остерігатися тамтешніх бурих ведмедів. Вони ж бігають зі

швидкістю 35 км на годину і можуть приглушити людину одним-однісіньким ударом. Ото розповідаю я про це своєму братові, аж доходимо ми до одного авта, припаркованого на тротуарі, а на бампері лежить велосипедний шолом. Я різко пригальмовую. Розглядаюся на всі боки і за секунду вигадую історію, яка б цілком реально виправдовувала присвоєння того шолома.

Якийсь велосипедист, напевно, загубив на ходу, а потім хтось підняв той шолом і поклав на авто - аби його не розтрощим якийсь автобус чи ще якийсь засіб

пересування. І ще я подумав, що просто врятую шолом, якщо прихоплю з собою — не забери його я з того бампера, він рано чи пізно скотився б на дорогу й попав під колеса.

От узяв я того шолома, кинув у наплечник і далі завів розмову зі своїм братом на зовсім інші теми. Але з часом мій наплечник ставав усе важчий і важчий, а коли ми дійшли додому, його просто несила було за собою волочити.

І тут я розгледів ім'я і номер телефону на внутрішній стороні шолома. Це справи аж ніяк не спростило. Враз власник того шолома отримав реальне ім'я. Його звати Хосе — і я вже уявляю, як він утік сюди з Куби і нещодавно отримав тимчасовий дозвіл на перебуван ня в Америці. І він, звісно ж, безробітний. Ледве зво дить кінці з кінцями. Та і шолом йому подарували, це як пити дати.

Про таке справді дуже болісно думати.

Понад усе на світі мені зараз хочеться з головою зануритися у товстелезну книжку про теорію хаосу, — але той шолом заліг у мене на шафці біля ліжка і всією своєю масою наполягає на тому, що він тут. Я навіть вже його приміряв.

Взагалі, якась тупа ситуація.

Його треба повернути, але зараз уже запізно теле фонувати тому Хосе.

Кладу шолом на підлогу, так щоб його не бачити і хоч трохи сьогодні поспати. А ось що я сьогодні бачив:

— Чоловіка у білих шортах, який курив цигарку на сходах, нарешті відпочиваючи — вперше за дов гий час (так воно принаймні здавалося).

— Телефонну будку, в якій на дротах теліпалися дві телефонні слухавки.

— Чоловіка з плеєром, який гуляв тією частиною природничого музею, де презентували еволюцію лю дини.

— Хлопчину в кав'ярні, який дивився в одну точку, а його кохана щось йому там тлумачила; він нервувався щоразу, як тільки помічав, що вона відводила від нього погляд.

— Типа, що причісував свою бороду.

— Чоловіка, що грав на губній гармошці посеред дороги і ніяк не зреагував на те, що його мало не збила вантажівка.

— Родину трьох товстих німців, які розпитували всіх у МакДональдсі, чи там, бува, немає ліфта, аби видертися на другий поверх.

— Чоловіка, який ішов за руку з іншим чоловіком.

— Жінку-поліціянтку, яка довго стояла на місці і зусібіч розглядала яблуко.

— Жінку, що сказала please leave me alone, коли я спитав, чи не допомогти їй вибратися сходами з тими її торбами.

Дата добавления: 2015-09-07