Межа та вимірювання бідності

Інструментом для визначення поширеності бідності та ступеня зубожіння населення є межа бідності. Люди вважаються бідними, якщо їхні доходи або споживання нижчі за певний рівень, що його визначають як межу бідності. Теоретично згідно з трактуванням бідності є два основних способи визначення межі бідності — нормативний та відносний (статистичний).

Нормативний спосіб, за визначенням, передбачає орієнтацію на певний соціальний норматив. Для визначення межі бідності ним є прожитковий мінімум (іноді його називають мінімальним споживчим бюджетом або мінімальним споживчим кошиком). До його складу входять вартість споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і платних послуг, достатніх для підтримання особою, сім'єю всіх соціальних зв'язків, притаманних цьому соціальному прошарку.

Зрозуміло, що прожитковий мінімум — це динамічна соціально-економічна категорія, що змінюється разом із суспільним розвитком і не лише під впливом зростання цін та інфляції. Його рівень залежить від комплексу споживчих благ (споживчого кошика), що визначається суспільством за певних соціально-економічних умов як мінімум матеріальної забезпеченості й розраховується в цінах реальних купівель. Природно, що споживчий кошик буде неоднаковий для людей, які різняться віком, станом здоров'я, сімейним станом, місцем проживання тощо.

Питання оцінки прожиткового мінімуму є предметом постійної уваги всіх країн. Так, у Люксембурзі працює спеціальна робоча група експертів, які вдосконалюють методологію розрахунків і визначення межі бідності. Аналогічну роботу виконує Бюро цензів США. Люди, чий середньодушовий сімейний дохід нижчий за прожитковий мінімум, вважаються бідними.

Спосіб визначення межібідності за відносним критерієм набагато простіший. Згідно з ним вважається, що бідними є особи, чий дохід не перевищує певного відсотка від середньодушового доходу у країні. Межа бідності у світовій практиці визначається на рівні 35-50% медіанного доходу.

Крім зазначених критеріїв визначення межі бідності є кілька інших критеріїв віднесення населення до бідних, які так само застосовуються в дослідженні бідності та розробці конкретних заходів щодо допомоги бідним і запобігання цьому явищу. Зокрема, це структурно-витратний, ресурсний, системний та суб'єктивний критерії.

За структурно-витратним критерієм бідними визнаються сім'ї, де витрати на найбільш життєво важливі товари та послуги перевищують певний відсоток щодо сукупних витрат. Зокрема, такими витратами можуть бути витрати на харчування. За західними стандартами, якщо витрати на харчування становлять 60% сукупних витрат або більше, така сім'я вважається бідною. Іншими життєво важливими є витрати на утримання житла. В Україні цей критерій застосовується на практиці при призначенні житлових субсидій.

Ресурсні критерії ґрунтуються на економічних можливостях держави забезпечити своїм громадянам гарантії певного мінімуму засобів існування. Якщо спостерігається значна розбіжність між нормативно обґрунтованим прожитковим мінімумом і економічними можливостями держави його забезпечити, ресурсний критерій може зовсім не враховувати засоби існування, потрібні для підтримання соціальних зв'язків людини, і забезпечуватиме лише фізичне її виживання.

За системним критерієм стан бідності визначається як за доходами на душу населення, так і за показниками функціонування соціальної сфери: охорони здоров'я (середня тривалість життя, рівень дитячої смертності); освіти (охоплення дітей і молоді освітою різного рівня, середній рівень освіченості). До цього критерію можуть входити також показники забезпеченості житлом та його якості, стан ринку праці тощо. Із змісту системного критерію стає очевидним, що він не може стосуватись окремо взятої особи або сім'ї, а має поширюватися на великі за чисельністю сукупності — населення області, країни. Прикладом системного критерію є індекс людського розвитку, що обчислюється на підставі обсягу виробленого валового внутрішнього продукту на душу населення, середньої тривалості життя та рівня освіти населення. Отже, на підставі системного критерію терміном "бідні" можуть позначатися певні географічні ареали, регіони, країни.

Суб'єктивні критерії відбивають уявлення населення про власний стан. Результати оцінки стану бідності за суб'єктивними критеріями мають важливе значення для прогнозування соціальної напруженості в суспільстві, результатів виборів тощо.

Концепція «держави загального благоденства»

У XX столітті значно збагатилася і теорія правової держави, а її окремі положення були істотно переглянуті.

В умовах зростаючого впливу соціал-демократичного і революційного руху з кінця XIX ст. правлячі кола ряду країн Західної Європи і США змушені були розвивати соціальне законодавство, враховувати у своїй політиці запити і вимоги незаможних. Соціальна політика була зведена в ранг офіційної доктрини Німеччини. Вона одержала закріплення у Веймарській конституції 1919 р. — першій європейській конституції, яка на­ділила громадян соціальними правами (правами на об´єднання в профспілки, захист від безробіття, охорону здоров´я і працездатності). Окремі заходи в сфері соціальної політики починають здійснювати й інші держави (Франція, США, Мексика), однак її розвиток був перерваний економічною кризою 30-х pp. Після другої світової війни ліві партії, які прийшли до влади, у європейських країнах провели ряд соціальних реформ (наприклад, соціал-демократи у Швеції, лейбористи в Англії).

Під політикою соціального благоденства в 40—50-і pp. розуміли програми, спрямовані на досягнення високого життєвого рівня шляхом створення державних систем освіти, охорони здоров´я, соціального забезпечення і підтримки житлового будівництва, надання допомоги громадянам, які не в змозі власними силами забезпечити собі прожитковий мінімум. В наступні роки розширювалося законодавство про демографічну, екологічну, культурну політику держави.

Поняття держави благоденства в офіційних документах і законодавстві західноєвропейських країн змінила формула «соціальна держава», закріплена в програмних документах багатьох політичних партій, а також у Конституціях ФРН 1949 p., Франції 1958 р. і Іспанії 1978 р. У програмах ліберально-демократичних партій вона трактується як «держава соціальних послуг». Ідеологи неоліберализму висувають гасла суспільства з високим рівнем споживання, надання допомоги незаможним, утвердження в суспільному житті відносин солідарності і партнерства. Соці-ал-демократичні партії розглядають соціальну державу як етап переходу до соціальної демократії, а соціальну політику держа­ви як прямий обов´язок, що випливає з наданих громадянам соціальних прав.

Теорія держави благоденства, що відображала настрої й інтереси середніх шарів, почала активно розроблятися в 50-і pp. в умовах економічного підйому в країнах Західної Європи, США, Японії. Одним з її творців був шведський економіст і державний діяч Гуннар Мюрдаль (1898—1987), автор відомих книг «За межі держави благоденства», «Світова економіка».

К. Мюрдаль стверджував, що загальне благоденство вже досягнуто в індустріальних країнах Заходу. Суть теорії суспільного благоденства, як він її формулював, полягає в тому, щоб «мирно і без революції — а фактично замість революції — проводити в капіталістичній державі скоординовану публічну політику, і притому з такою ефективністю, яка поступово привела б економіку країни у відповідність з інтересами більшості громадян». Такі держави будуть володіти рядом загальних ознак: поєднання ринкової економіки з державним плануванням, необхідним для підтримки рівноваги і стабільного росту економіки; тенденція до демократизації політичного життя, що дозволяє перейти до децентралізації держави і передачі частини її функцій органам місцевого самоврядування і добровільним об´єднанням громадян; їх участь у розподілі соціальних благ і в «народному контролі, що розширюється». Мюрдаль пропонував вийти за рамки організації благоденства в національних масштабах і покласти ідеї соціальної політики в основу міждержавних відносин. Майбутнє, на його думку, — за світовим порядком соціального благоденства. Люди здатні направити розвиток суспільства відповідно до своїх ідеалів.

Як вважає французький соціолог Мішель Крозьє (1922 р.н.), сучасна соціальна держава має потребу в трансформації, перетворенні в «скромну державу», яка прагне поставити себе на службу суспільству, а не командувати ім. «Головною функцією такої держави повинне було б стати прагнення в першу чергу допомогти всім соціальним підсистемам, що складають суспільство, знайти найкращі регуляції змін і очолити суспільство, очолити хрестовий похід за інвестування в якість». Не можна змінити суспільство, не змінюючи державу.

Знання як ресурс сучасної економіки

Сучасна економіка характеризується підвищенням частки високотехнологічних галузей у структурі ВВП та широким розповсюдженням і використанням знань, що є ознакою формування так званого постіндустріального суспільства або суспільства знань.

Термін «постіндустріалізм» був введений у науковий обіг на початку XX ст. ученим А. Кумарасвамі, який спеціалізувався на доіндустріальному розвитку азіатських країн. У сучасному значенні цей термін вперше був застосований американським соціологом Д. Рісменом у 1958 р., а широке визнання концепція постіндустріального суспільства отримала в результаті робіт професора Гарвардського університету Денієла Бела, зокрема, після виходу в 1973 р. його книги «The coming of post-industrial society: A venture of social forecasting».

Переважна більшість дослідників називали як головні ознаки постіндустріального суспільства радикальне при-

скорення технічного прогресу, зниження ролі матеріального виробництва, що виражалося, зокрема, у зменшенні його частки у сукупному суспільному продукті, розвитку сектора послуг та інформації, зміні мотивів і характеру людської діяльності, появі нового типу ресурсів, що залучаються у виробництво, суттєвій

модифікації всієї соціальної структури.

Одне з найбільш розгорнутих визначень постіндустріального суспільства наведене Д. Беллом: «Постіндустріальне суспільство, – пише він, – це суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов

від преважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти та підвищення якості життя; в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найголовніше, в якому впровадження нововведень більшою мірою залежить від досягнень теоретичного знання... Постіндустріальне суспільство... передбачає виникнення інтелектуального класу, представники

якого на політичному рівні є консультантами, експертами або технократами».

У рамках постіндустріальної теорії у розвитку цивілізації досить чітко прослідковуютьс три великі епохи, які утворюють тріаду: доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільства.

Зміст поняття «знання»

1 П. Друкер

Інформація, яка має практичну цінність, та яка слугує для отримання конкретних результатів. Явище, коли хтось щось змінює, або стаючи причиною для дії, або роблячи людину (або установу) здатною до іншої більш ефективної діяльності

2 Е. Брукінг

Сукупність систематизованої інформації і розуміння сенсу, закладеного у цій інформації

3 К. Фраппаоло,Т. Коулопоулос

Інформація, що знаходиться у свідомості людей та використовується для прийняття рішення в ситуації невизначеності

4 М. Марінічева

Необхідна людям інформація, яка використовується ними за певними правилами та відповідно до певних процедур з урахуванням відношення (розуміння, схвалення, ігнорування, погодженість, заперечення) людей до цієї інформації

5Т. Девенпорт,Л. Прусак

Мінлива суміш практичного досвіду, індивідуальних цінностей, контекстної інформації та інтуїції експертів, що створює основу для оцінки та об’єднання нового досвіду та нової інформації

6 І. Журавковська

Необхідна інформація, використана згідно з певними правилами та з урахуванням ставлення особи, що її інтерпретує (відповідно до розуміння, досвіду, ігнорування, згоди чи незгоди)

7 І. Нонака

Обґрунтовані та підтверджені вірування або переконання, які збільшують здібність будь-якого суб’єкта до ефективних дій та залежать від прихованого бачення, вражень та ідеалів співробітників. Знання – це контекстна інформація

8 М. Румізен

Інформація в контексті, здатна привести до розуміння, що спонукає до дії

9У. Букович, Р. Уільямс

Це все, що має вартість для організації та укладене у працюючих у ній людях або виникає з виробничих процесів, систем та організаційної культури, включаючи знання та навички конкретних людей, норми та системи цінностей, бази даних, методології та програмне забезпечення, виробничий досвід, ліцензії тощо

10 Б. Мільнер

Знання являє собою сукупність оформленого досвіду, цінностей, контекстуальної інформації, експертного розуміння, що становлять основу для оцінки й інтеграції нових досвіду й інформації.

Індекс економіки знань

Индекс экономики знаний — комплексный показатель, характеризующий уровень развития экономики, основанной на знаниях, в странах и регионах мира. Разработан в 2004 году группой Всемирного банка (The World Bank) в рамках специальной программы «Знания для развития» (Knowledge for Development — K4D) для оценки способности стран создавать, принимать и распространять знания. Выпускается ежегодно. Предполагается, что Индекс должен использоваться государствами для анализа проблемных моментов в их политике и измерения готовности страны к переходу на модель развития, основанной на знаниях.

В основе расчета Индекса лежит предложенная Всемирным банком «Методология оценки знаний» (The Knowledge Assessment Methodology — KAM), которая включает комплекс из 109 структурных и качественных показателей, объединенных в четыре основные группы:

Индекс экономического и институционального режима (The Economic Incentive and Institutional Regime) — Условия, в которых развиваются экономика и общество в целом, экономическая и правовая среда, качество регулирования, развитие бизнеса и частной инициативы, способность общества и его институтов к эффективному использованию существующего и созданию нового знания.

Индекс образования (Education and Human Resources) — Уровень образованности населения и наличие у него устойчивых навыков создания, распространения и использования знаний. Показатели грамотности взрослого населения, отношение зарегистрированных учашихся (студентов и школьников) к количеству лиц соответствующего возраста, а также ряд других показателей.

Индекс инноваций (The Innovation System) — Уровень развития национальной инновационной системы, включающей компании, исследовательские центры, университеты, профессиональные объединения и другие организации, которые воспринимают и адаптируют глобальное знание для местных нужд, а также создают новое знание и основанные на нем новые технологии. Количество научных работников, занятых в сфере НИОКР; количества зарегистрированных патентов, число и тираж научных журналов и так далее.

Индекс информационных и коммуникационных технологий — ИКТ (Information and Communication Technology — ICT) — Уровень развития информационной и коммуникационной инфраструктуры, которая способствует эффективному распространению и переработке информации.

По каждой группе показателей странам выставляется оценка в баллах — от 1 до 10. Чем выше балл, тем более высоко оценивается страна по данному критерию. При расчете учитываются и общие экономические и социальные индикаторы, включающие показатели ежегодного роста валового внутреннего продукта (ВВП) и значения Индекса развития человеческого потенциала (ИРЧП) страны.

Методология оценки знаний предлагает также два сводных индекса — Индекс экономики знаний (The Knowledge Economy Index — KEI) и Индекс знаний (The Knowledge Index — KI):

Индекс экономики знаний — комплексный показатель для оценки эффективности использования страной знаний в целях ее экономического и общественного развития. Храктеризует уровень развития той или иной страны или региона по отношению к экономике знаний.

Индекс знаний — комплексный экономический показатель для оценки способности страны создавать, принимать и распространять знания. Храктеризует потенциал той или иной страны или региона по отношению к экономике знаний.

Индекс экономики знаний — это среднее значение из четырех индексов — индекса экономического и институционального режима, индекса образования, индекса инноваций и индекса информационных технологий и коммуникаций. Индекс знаний — это средняя величина трех из них — индекса образования, индекса инноваций и индекса информационных технологий и коммуникаций. Эти индексы подсчитываются для каждой страны, группы стран и всего мира в целом. Методология позволяет сравнивать отдельные показатели различных стран, а также средние показатели, характеризующие группу стран. Сравнение можно проводить как по отдельным показателям, так и по сводным индикаторам.

Подробное описание методологии формирования индексов и источников данных для них приводится на указанном выше сайте проекта. Там же имеется доступ к информационной системе KEI and KI Indexes, которая позволяет получать данные в форме графиков и таблиц, как по всем индексам по одной стране (или группе стран), так и сравнить несколько стран по одному выбранному показателю.

Наука як соціальне явище

Современное науковедение пока не дает однозначного ответа на этот вопрос, так как рассматривает саму науку в нескольких аспектах. Согласно основным точкам зрения наука - это совокупность знаний и деятельность по производству этих знаний; форма общественного сознания; социальный институт; непосредственная производительная сила общества; система профессиональной (академической) подготовки и воспроизводства кадров. Мы уже называли и довольно подробно говорили об этих сторонах науки. В зависимости от того, какой аспект мы будем принимать во внимание, мы получим разные точки отсчета развития науки:

- наука как система подготовки кадров существует с середины XIX в.;

- как непосредственная производительная сила - со второй половины XX в.;

- как социальный институт - в Новое время;

- как форма общественного сознания - в Древней Греции;

- как знания и деятельность по производству этих знаний - с начала человеческой культуры.

Разное время рождения имеют и различные конкретные науки. Так, античность дала миру математику, Новое время - современное естествознание, в XIX в. появляется общество - знание.

Для того чтобы понять этот процесс, нам следует обратиться к истории.

Наука - это сложное многогранное общественное явление: вне общества наука не может ни возникнуть, ни развиваться. Но наука появляется тогда, когда для этого создаются особые объективные условия: более или менее четкий социальный запрос на объективные знания; социальная возможность выделения особой группы людей, чьей главной задачей становится ответ на этот запрос; начавшееся разделение труда внутри этой группы; накопление знаний, навыков, познавательных приемов, способов символического выражения и передачи информации (наличие письменности), которые и подготавливают революционный процесс возникновения и распространения нового вида знания - объективных общезначимых истин науки.

Совокупность таких условий, а также появление в культуре человеческого общества самостоятельной сферы, отвечающей критериям научности, складывается в Древней Греции в VII-VI вв. до н.э.

Чтобы доказать это, необходимо соотнести критерии научности с ходом реального исторического процесса и выяснить, с какого момента начинается их соответствие. Напомним критерии научности: наука - это не просто совокупность знаний, но и деятельность по получению новых знаний, что предполагает существование особой группы людей, специализирующейся на этом, соответствующих организаций, координирующих исследования, а также наличие необходимых материалов, технологий, средств фиксации информации (1); теоретичность - постижение истины ради самой истины (2); рациональность (3); системность (4).

Прежде чем говорить о великом перевороте в духовной жизни общества - появлении науки, происшедшем в Древней Греции, необходимо изучить ситуацию на Древнем Востоке, традиционно считающемся историческим центром рождения цивилизации и культуры.

Наука – продуктивна сила суспільства

Наука як продуктивна сила суспільства — сфера розумової діяльності людства, яка полягає у розробці і теоретичній систематизації знань про реальну дійсність, що використовуються для підвищення ефективності виробництва матеріальних і духовних благ. Це передбачає органічний взаємний зв'язок між науково-дослідними і дослідно-конструкторськими роботами (НДДКР), з одного боку, масовим виробництвом — з другого. Н. є загальним духовним продуктом суспільного розвитку, загальним інтелектом, суспільним знанням. Перетворення Н. у безпосередню продуктивну силу суспільства розпочалось з промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. разом з виникненням великого машинного виробництва. В умовах НТР роль Н. кардинально змінилася, вона перетворилась у безпосередню продуктивну силу, що характеризується такими основними рисами:

а) замість експериментальних знань на перше місце вийшли теоретичні;

б) Н. в більшості галузей виробництва поступово перетворюється у початкову стадію безпосереднього матеріального виробництва; в) безперервно відбувається „ онаучування" виробництва, тобто виробничі процеси набувають наукового характеру; г) розвиток Н. є основою переходу до інтенсивного економічного росту, оскільки використання її досягнень дозволяє поліпшувати економічну якість машин, обладнання, транспорт тощо, інтенсифікувати технологічні процеси, вдосконалювати організацію виробництва і праці. В умовах НТР все більшого значення для росту ефективності виробництва, його мобільності набувають якісно нові знаряддя виробництва — ЕОМ, інформаційна техніка, формується гнучка виробнича система як принципово новий тип машин, які складають основу майбутнього автоматизованого виробництва. Все це дозволяє ефективніше задовольняти зростаючі потреби суспільства, поліпшувати якість продукції тощо, Україна значно відстає від розвинутих країн Заходу стосовно процесів перетворення Н. у безпосередньо продуктивну силу. Так, у виробництво впроваджується менше 20% винаходів, на розвиток Н. витрачається менше 1% ВНП, тоді як у розвинутих країнах світу — приблизно 3% ВНП.

Теорія ноосфери В.І. Вернадського

Понятие «ноосфера» (от греч. «ноос» — разум и «сфера» — шар) означает качественно новое состояние биосферы Земли и окружающей среды, формирующееся под воздействием умственной и физической деятельности человечества, которая может быть сопоставлена с могущественными природными геологическими процессами. Данное понятие неразрывно связано с понятием «живое вещество», по мнению В.И. Вернадского, — это совокупность всех живых организмов биосферы (количественно выраженная в химическом составе, массе и энергии), которые перерабатывают и перемещают разные виды вещества (твердое, жидкое и газообразное), аккумулируют и преобразовывают космическое излучение. Составными элементами живого вещества он называл всю водную оболочку Земли, нижнюю часть атмосферы, где существуют люди, птицы, насекомые, звери, а также литосферу (верхнюю часть твердой оболочки Земли, где живут бактерии).

Деятельность человека — закономерный этап эволюции биосферы, условие ее неизбежной трансформации в ноосферу, решающий фактор которой — преобразующая роль науки и социально организованного труда человека. В частности, в биосфере солнечная энергия трансформируется в биохимическую, энергию живого вещества, которую использует человек с целью удовлетворения материальных и духовных потребностей. При этом возникает высшая, качественно новая форма движения материи — социальная, порождающая новый источник и форму энергии — ноосферную и биосоциальную энергию. Последняя, через механизм общественного производства, формирует общественную культуру и общественного человека, в котором должны органично сочетаться частные интересы (интересы личности и членов ее семьи) с коллективными, общественными и общепланетарными интересами.

Наиболее полное концептуальное понимание процесса формирования ноосферы, по мнению В.И. Вернадского, дает политическая экономия. Так как движущая сила трансформационных процессов — общественное производство и, прежде всего, умственный труд, основой политической экономии является трудовая теория стоимости. Именно она дает возможность выявить через общественное разделение труда необходимость труда отдельного человека для общего блага, зависимость каждого человека-работника от труда всех остальных людей (а значит, и от каждого другого человека), определить, таким образом, тесную взаимосвязь человечества. Но труд как наивысшая ценность должен быть разумным. Под таким трудом В.И. Вернадский понимал свободный и добровольный труд.

В то же время для понимания теории ноосферы политическая экономия не может ограничиваться только трудовой теорией в марксистском понимании, в частности, положением о том, что человек, человеческий фактор является только продуктом производства, труда (известный тезис основоположников марксизма о создании человека трудом). Человек, кроме того, выступает: а) продуктом природы, природным существом, наделенным природными силами (органами чувств, нервами) и т. д.; б) закономерным результатом развития Вселенной, общепланетарным явлением, которое продуцирует и реализует в труде свою мысль. В результате взаимодействия этих трех составляющих (человеческой природы, человеческого труда и человеческой мысли) возникает синергический эффект, новая могущественная производительная сила (по В. И. Вернадскому — новая геологическая сила), которая аккумулирует, синтезирует энергию этих составляющих и формирует ноосферу, ее сущность.

Доминирующий элемент среди этих составляющих — сознание, научная мысль, которая организовывает в единое целое различные энергетические потоки, синтезирует биохимическую энергию ( на биосферном уровне аккумулировалась только энергия солнца путем фотосинтеза или поглощения одного органического вещества, в том числе существа, другим), производя при этом такие принципиально новые виды энергии, как ноосфера и биосоциальная энергия, которые диалектически отрицают предыдущие. Подобное отрицание означает, что новые виды энергии «заимствуют» все ценное и позитивное из менее развитых форм энергии.

Вследствие этого в составе социальной материи (как качественно нового, высшего вида материи) и социальной энергии появляется чрезвычайно важный элемент — социальная культура. Сама культура при этом (технико-технологическая, производственная, культура физического и умственного труда и т. д.) отпочковывается в важную политико-экономическую категорию, с помощью которой определяется степень гуманизации и экологизации экономики, а ее развитие осуществляется в соответствии со специфическими для этой сферы законами, наибольший простор для действия которых дает ноосфера.

В последней органически сочетаются не только частные, коллективные, общественные и общепланетарные экономические интересы, но и ценностные духовные ориентиры их субъектов. Именно в ноосфере наивысшего уровня достигает развитие личности, ее сущностных сил (физической и умственной энергии, организаторских, творческих способностей, культуры, морали, психических качеств и т.п). Новое измерение в этой сфере получает и развитие производительных сил, в частности, производительного труда. Таким становится, прежде всего, научный, творческий труд, в процессе которого генерируются новые научные идеи, осуществляются творческие открытия, развивается творческая активность человека и научного коллектива, мобилизуются и расширяются их сознание, культура, воля, энергия. Вследствие этого ослабляется роль материального и усиливается роль духовного производства, все более аккумулируется разум человечества, который генерирует и синтезирует биохимическую энергию. Вот почему освобождение человека от рутинных технологических действий, развитие его творческого научного потенциала, максимальное проявление ума, свободу научного поиска В.И. Вернадский считал главными принципами ноосферы.

Эволюционный процесс создает при этом научную мысль социального человечества как новую геологическую силу, которая получает особое геологическое значение, а биосфера трансформируется научной мыслью социального человечества в ноосферу, причем темпы данного процесса все более ускоряются. Важно и то, подчеркивал В.И. Вернадский, что понятие ноосферы, которое формируется на основе биохимических представлений, находится в полной гармонии с идеей планетарного планирования.

Еволюція теорії соціального капіталу

Насамперед зазначаємо,

що одним з авторів теорій соціального капіталу в їх класичному вигляді вважається французький соціолог П’єр Бурдьє. У статті „Форми капіталу”, яка побачила світ у 1983 р., П.Бурдьє виділяє три основні форми капіталу: економічний капітал, культурний капітал та соціальний капітал. Вчений вважає, що соціальний капітал є „сукупністю реальних чи потенційних ресурсів, які пов’язані з володінням стійкою мережею більш-менш інституціолізованих взаємин знайомств та визнання – іншими словами, з членством у групі” [1, 66]. Інший відомий теоретик соціального капіталу, Джеймс Коулман зазначає, що соціальний капітал впливає на формування економічно розвиненого суспільства. Науковець виділяє декілька індикаторів рівня розвитку соціального капіталу: довіра до людей, задоволення життям, широка соціальна ідентифікація індивіда та стабільна циркуляція кадрів у соціальних організаціях [4]. Якщо П.Бурдьє визначав соціальний капітал з точки зору суспільної взаємодії, наголошуючи на його індивідуальних характеристиках, то Д.Коулман розвинув закономірність залежності індивідуального соціального капіталу від задоволення суспільних потреб. Послідовники Д.Коулмана розглядають соціальний капітал як атрибут індивіда, що дає йому серйозні переваги в досягненні життєвих цілей, захисті майна, доступі до інформації.

Іншим представником теорій соціального капіталу є Френсіс Фукуяма. У його працях поняття соціальний капітал обмежується рівнем міжособистісної та інституційної довіри.

Вчений вважає, що соціальний капітал – це неформальні норми або цінності, які роблять можливими колективні дії у групах людей [6, 3]. Ставлячи перед собою завдання виявити основну детермінанту ефективності функціонування політичних та економічних інститутів, Ф.Фукуяма констатує, що не ринкові принципи та закони і навіть не традиції, а рівень довіри, який простежується у суспільстві, впливає на функціонування інституційного дизайну громадянського суспільства.

На відміну від П.Бурдьє та Д.Коулмана, які використовували у наукових пошуках якісні методи дослідження, Роберт Патнам, професор Гарвардського університету, запропонував чіткі індикатори виміру соціального капіталу. У праці „Гра у кеглі на одинці: крах і відродження американського суспільства” [10] дослідник використовує трьохфазову модель соціального капіталу, яка складається з норм взаємин, довіри та соціальних мереж. Р.Патнам вимірює соціальний капітал за допомогою індивідуальних індикаторів, таких як інтенсивність і сила контактів між індивідами, членство у суспільних об'єднаннях, електоральна активність, задоволеність взаєминами між людьми, дотримання норм взаємності, відчуття безпеки, довіра до сусідів і соціальних інститутів.

Р.Патнам зазначає, що французький мислитель Алексіс де Токвіль мав рацію коли говорив про громадянське суспільство як про суспільство „цілком зрозумілого егоїзму”, оскільки у громадянському суспільстві із розвиненими соціальними інститутами егоїзм є раціональним та освіченим, тобто враховує інтереси та потреби інших людей [5, 110]. З цих міркувань, Р.Патнам звертається до праць Е.Дюркгейма та описує соціальну толерантність і солідарність як передумови становлення інститутів громадянського суспільства. На думку американського вченого, толерантність спирається на соціальну довіру. Розвиваючи деякі думки Ф.Фукуями, Р.Патнам зазначає наступне: „Структура довіри спонукає громадянське суспільство подолати те, що економісти називають опортунізмом, за якого спільні інтереси залишаються нереалізованими” [5, 112]. Варто зазначити, що Р.Патнам не вважав соціальний капітал універсальним методом розв’язання суспільних проблем. Інвестування у соціальний капітал не являє собою певну альтернативу, а скоріше складову частину

загальної політики розвитку економічного сектору та людського капіталу.

В цілому, в рамках теорій соціального капіталу сформувалися три методологічні підходи:

1. Мережевий підхід (П.Бурдьє, Д.Коулман), який розглядає різноманітні соціальні мережі та відповідні ресурси соціальних агентів.

2. Ціннісний підхід (Ф.Фукуяма), який концентрує увагу на ціннісних орієнтаціях та культурних традиціях як передумовах формування ефективної політичної системи.

3. Інституційний підхід (Р.Патнам), який розглядає феномен соціального капіталу з точки зору ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства.

Порядок денний на ХХІ століття

Порядок денний на ХХІ століття або англ. Agenda 21 — план дій щодо сталого розвитку, прийнятий ООН на Міжнародній конференції з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро (Самміт Землі) англ. United Nations Conference on Environment and Development (Earth Summit), Rio de Janeiro у 1992 р.Зміст

Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття», що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей:

високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу,

задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду [1].

Склад порядку

Досягнення поставлених цілей можливе лише за допомогою обґрунтованої політики стимулювання сталого розвитку. «Порядок денний на ХХІ століття» є програмним документом, що засвідчує встановлення глобального партнерства країн світу задля досягнення сталого розвитку суспільства.

Зокрема, перший розділ присвячено економічним та соці-альним проблемам людства, в якому розглядаються причини навантаження на довкілля — бідність; зовнішній борг країн, що розвиваються; невідповідність структури виробництва та споживання концепції сталого розвитку; демографічний вибух; структура міжнародної економіки.

Другий розділ відображає глобальні екологічні проблеми планети: знищення лісів, виснаження родючих ґрунтів, розширення площі пустель. Розглядаються заходи, які запобігають забрудненню повітря і води, знищенню рибних ресурсів, сприяють безпечним діям з токсичними відходами.

Третій розділ характеризує значення великих суспільних груп населення: жінок, комерційних структур, профспілок, фермерів, дітей, молоді, представників корінного населення, науковців, органів місцевої влади й недержавних організацій у досягненні цілей сталого розвитку суспільства. Четвертий розділ висвітлює методи реалізації Концепції сталого розвитку: фінансові ресурси й механізми; механізми прийняття рішень; засоби поширення еко-логічно обґрунтованих технологій; проблеми міжнародної співпраці; міжнародної угоди і правові механізми. Саме в останньому розділі закладені основопо-ложні підвалини стимулювання сталого розвитку, що можуть успішно використовуватись як на глобальному, так і на регіональному рівні.

Межі перетворення екологічних систем

ПРАВИЛО МЕРЫ ПРЕОБРАЗОВАНИЯ ПРИРОДНЫХ СИСТЕМ – в ходе эксплуатации природных систем нельзя переходить некоторые пределы, позволяющие этим системам сохранять свойство самоподдержания (самоорганизации и саморегуляции) и обычно ограниченные заметным изменением систем трех сопряженных уровней иерархии. Поскольку это свойство и саморегуляция природных систем поддерживаются двумя механизмами — соотношением экологических компонентов внутри системы и взаимодействием подсистем, систем того же уровня и подсистем в их иерархии (территориально), то П.м.п.п.с. справедливо для обоих этих механизмов. Надсистема высокого уровня иерархии может поддерживать некоторые подсистемы разрушенной системы низшего уровня, но не восстанавливать их. Например, черноземы, возникшие в результате зонального биогеоценотического процесса в лугостепях и лесостепях с их распашкой, зонально поддерживаются, но постепенно деградируют, сохраняя при этом тенденцию к восстановлению лишь при создании естественных условий их преобразования. Из П.м.п.п.с. следует ряд выводов.

1. Единица (возобновимого) ресурса может быть получена лишь в некоторый, определяемый скоростью функционирования систем (и их иерархии), отрезок времени.

2. Перешагнуть через фазу последовательного развития природной системы с живым участием живого, как правило, невозможно.

3. Проведение хозяйственных мероприятий рационально лишь в рамках некоторых оптимальных размеров, выход за которые в меньшую и большую сторону снижает их хозяйственную эффективность.

4. Преобразовательная деятельность не должна выводить природные системы из состояния равновесия путем избытка какого-то из средообразующих компонентов, или, если это необходимо, требуется достаточная компенсация в виде относительно непреобразованных природных систем (оптимальная территориальная структура — оптимальная лесистость и т.п.).

5. Преобразование природы (если оно не восстановительное, не "мягкое") дает локальный или региональный выигрыш за счет ухудшения каких-то показателей в смежных местностях или в биосфере в целом. (Это также следствие закона внутреннего динамического равновесия и первого из "законов" экологии Б.Коммонера (см.)).

6. Хозяйственное воздействие затрагивает не только ту систему, на которую оно направлено, но и ее подсистемы, "стремящиеся " нивелировать производимые изменения. В связи с этим расходы на пребразование природы никогда не ограничиваются лишь вложениями на непосредственно планируемые воздействия.

7. Природные цепные реакции никогда не ограничиваются изменением вещества и энергии, но затрагивают и динамические качества систем природы.

8. Вторичное, постепенно сложившееся экологическое равновесие, как правило, устойчивее, чем первичное, но потенциальный "запас преобразования" (т.е. будущих возможностей) при этом сокращается.

9. Несоответствие "целей" естественной системной регуляции и целей хозяйства может приводить к деструкции природного образования (т.е. силы природы и хозяйственных преобразований при большой величине последних могут в ходе противоборства сначала "гасить" друг друга, а затем разрушать природную составляющую).

10. Технические системы воздействия в конечном итоге (в длительном интервале времени) всегда менее хозяйственно эффективны, чем направляемые естественные.

11. Технические воздействия имеют тенденцию превращаться в перманентные и все более усиливающиеся, вплоть до полной замены саморегуляции природных систем техногенным регулированием, что в конечном итоге экономически разорительно.

Закони Дансеро

ЗАКОН НЕОБРАТИМОСТИ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ЧЕЛОВЕК — БИОСФЕРА, сформулированный П. Дансеро (1957) закон, согласно к-рому часть возобновимых природных ресурсов (животных, растительных) может стать исчерпаемой, невозобновляемой, если человек при нерациональных с.-х., гидротехнич., промышленных и др. мероприятиях сделает невозможным их жизнедеятельность и воспроизводство. Так, неконтролируемая охота на Стеллерову корову привела к ее исчезновению как биологического вида. То же самое произошло и с др. видами животных. В целом за последние почти 400 лет с лица Земли исчезло свыше 160 видов млекопитающих и птиц. В настоящее время, по данным МСОП, в результате разрушительной человеч. деятельности ежегодно исчезает по одному виду животных или растений. Необходимость охраны генофонда всех видов растений и животных, ныне растущих и обитающих на нашей планете, очевидна.

ЗАКОН ОБРАТНОЙ СВЯЗИ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ЧЕЛОВЕК — БИОСФЕРА, закон, впервые сформулированный П. Дансеро (1957), согласно к-рому любое изменение в природной среде, вызванное хозяйственной деятельностью человека, “возвращается” и имеет нежелательные последствия, влияющие на экономику, социальную жизнь и здоровье людей. Напр., сплошная вырубка лесов в античной Месопотамии обусловила катастрофические изменения в климате, сельском х-ве; перевыпас в аридных зонах привел к опустыниванию обширных территорий; строительство в 1948 Асуанской (Египет) плотины привело к засолению почв, резкому сокращению рыболовства в зоне впадения Нила в Средиземное море, эвтрофированию самого Асуанского водохранилища; глобальное загрязнение атмосферы привело к возникновению парникового эффекта, образованию кислотных дождей и т. п.

ЗАКОН ОБРАТИМОСТИ БИОСФЕРЫ, закон, сформулированный П. Дансеро (1957), согласно к-рому биосфера после прекращения воздействия на ее компоненты антропогенных факторов обязательно стремится завоевать “утраченные позиции”, т. е. сохранить (восстановить) свое экологич. равновесие и устойчивость. Так, заброшенные с.-х. поля постепенно (путем сукцессии) возвращаются в состояние дикой природы.

Закони соціальної екології

Нельзя изучать социальную экологию только с помощью сбора и описания явлений и факторов. Необходимо дать их объяснение через установление связей между элементами в отдельных явлениях и утвердить взаимосвязь этих явлений. Другими словами, социальная экология как наука должна устанавливать научные законы, признаками которых являются общий характер, постоянство и возможность их предвидеть.

Законы должны формировать основные закономерности взаимодействия элементов в системе "общество—природа—человек", чтобы это позволило установить модель оптимального взаимодействия элементов в этой системе.

При этом следует задать вопрос: может ли молодая наука — социальная экология — на данном этапе ее развития приступить к формулированию научных законов с позиций определения предмета социальной экологии?

В 30-е гг. XX столетия были сформулированы Бауэром и Вернадским два важных закона.

1-й закон говорит о том, что геохимическая энергия живой материи в биосфере (включая и человечество как высшее проявление живой материи, наделенной разумом) стремится к максимальному выражению.

2-й закон содержит констатацию того, что в ходе эволюции остаются те виды живых существ, которые своей деятельностью максимально увеличивают биогенную геохимическую энергию.

Но эти законы чаще всего исследователи называют принципами.

Жизнь на Земле развивается только в условиях постоянного притока новой энергии, так как весь цикл циркуляции живой материи осуществляется в одной и той же массе живой субстанции с маленьким коэффициентом восстановления.

Человек проник в эту систему за счет того, что нарушил систему потребления и накопления энергии живой природы. Причем потребности общества в энергии постоянно увеличиваются, в связи с чем требуют большой структурной реорганизации биосферы, а производство новой энергии становится энергетически неблагоприятным.

Общество действительно подчинено целому ряду единых экологических закономерностей природной среды, но оно обладает и рядом свойств, которые не подвластны этим закономерностям.

Поэтому при формулировании законов социальной экологии ученые исходят из законов "теоретического экологического влияния", однако, их не следует понимать как законы социальной экологии.

В работе Б. Коммонера изложены четыре основных глобальных экологических закона, которые могут считаться законами социальной экологии.

1-й закон. Стремление человеческой среды возникает вследствие нарушения отношений в экологической системе в рамках ее причинно-следственных отношений.

Из этого следует, что влияние на любую природную систему на Земле вызывает целый ряд эффектов, оптимальное развитие которых трудно предвидеть.

2-й закон содержит положение о том, что человек живет в замкнутом пространстве, поэтому все, что создается, и все, что берется от природы, ей же определенным способом снова возвращается.

3-й закон указывает на связанность наших знаний о природе и нашего воздействия на нее. То есть если мы не будем знать, как переоформлять природу, мы не можем ее "улучшать" нашими действиями, значит надо вернуться к тем формам жизни, которые представляют экологическую гармонию.

4-й закон говорит о том, что глобальные экологические системы представляют собой неделимое целое и все, что человек из них извлекает, должно быть компенсировано. Поэтому потребление природных ресурсов не может быть безгранично.

Более конкретно Законы Коммонера гласят:

Все связано со всем. Биосфера — наш общий дом.

Экологического счастья в одной стране быть не может, с загрязнением океана, парниковым эффектом и озоновыми дырами должно бороться все сообщество.

За все надо платить. Международное сообщество финансирует научные проекты, позволяющие сохранить биологическое развитие.

Все надо куда-то девать. Международное сообщество приняло специальные законы, запрещающие вывоз и захоронение ядовитых и радиоактивных отходов в бедных странах. Мировой океан также не место для отходов.

Природа знает лучше. Человек должен сохранить экологическое равновесие биосферы, не пытаясь быть умнее природы, и создавать искусственную среду разума — ноосферу.

Пять законов социальной экологии сформулировал Н. Ф. Реймерс. Он расположил их в такой последовательности.

1. Правила социально-экологического равновесия.

2. Принцип культурного управления развитием.

3. Правила социально-экологического замещения.

4. Закон исторической (социально-экологической) необратимости.

5. Закон ноосферы В. И. Вернадского.

Закон "Правила социально-экологического равновесия".

Соотношение скоростей демографического насыщения, давления общества на среду жизни и изменений в самом обществе можно сформулировать в виде правила социально-экологического равновесия: общество развивается до тех пор и постольку, поскольку сохраняет равновесие между своим давлением на среду и восстановлением этой среды природно-естественным и искусственным образом. Так как внешние условия исторического развития, среда жизни: людей и функционирования их хозяйства разрушены или заметно разрушены, то воспроизводство природных ресурсов и поддержание социально-экологического равновесия требуют значительных материальных, трудовых и денежных ресурсов.

Этап экстенсивного прогресса общества имел основания в виде широчайшего распространения людей, их пан-эйкуменности, максимального стремления человечества к "покорению" природы, увеличению ее продуктивности путем сукцессионного омоложения, возрастания энергопроизводства, роста численности трудоспособного населения (что вело к общему увеличению людей) и быстрому обороту товаров. Единственным критерием развития была экономическая прибыль, обогащение.

Закон "Принципы культурного управления развитием" гласит, что религия, обычаи и юридические законы формулировали правила поведения людей в их взаимоотношениях с природой и внутри общества в соответствии с только что сказанным. Культура и мораль как ее составная часть также соответствовали времени. Морально-религиозные каноны разделяли человечество на большие группы. Рост престижа обычно соответствовал количеству денег, религиозному и политическому могуществу, степени общественной агрессивности. Все это в конечном итоге было направлено на поддержание равновесия между развивающимся обществом и средой его развития. Таков принцип культурного управления развитием.

Закон "Правила социально-экологического замещения".

Потребности человека отчасти социально-экологически заменимы. Исключение составляют лишь так называемые основные нужды, главным образом физиолого-психологического характера. Из правила социально-экологического замещения следует и то, что способы такого замещения могут быть различными. Даже незаменимые потребности удовлетворяются разными путями — собирательством, промыслом, скотоводством, земледелием и т. д. Все эти формы хозяйства различно воздействуют на природу и ее же условиями определяются. Известны различные способы "преобразования" природы. Например, развитие сельского хозяйства в охотничье-промысловых районах или земледельческих оазисов в пастбищно-промысловых районах. Более того, доминирующая культура способна менять сам тип хозяйства.

Пройдя какую-то фазу взаимодействий с природой, общество, как правило, не может вернуться на предыдущую ступень, если не произойдут какие-то катастрофические социально-экологические явления, ведущие к общественной деградации. Но и такая деградация не есть возврат к историческому прошлому. Скорее, это угасание собственной, а затем восприятие новой "импортной" культуры.

Однако все это были региональные, а не глобальные явления.

Время от времени высказываются гипотезы, сходные с теорией катастроф Ж. Кювье. Согласно им человечество доходило до каких-то высот цивилизации, затем происходила катастрофа типа "атомной зимы", и все начиналось сначала. Едва ли такая точка зрения имеет под собой фактические основания, прежде всего археологические.

Закон исторической (социально-экологической) необратимости.

Процесс развития человечества как целого не может идти от более поздних фаз к начальным, т. е. общественно-экономические формации, определенным образом взаимодействующие с природной средой и естественными ресурсами, не могут сменяться в обратном порядке. Отдельные элементы социальных отношений (например, рабство, возродившееся в самых чудовищных формах в период сталинизма) в истории повторялись, возможно повторение и уклада хозяйства (например, возвращение от оседлого к кочевому хозяйству), но общий процесс однонаправлен, как необратима и эволюция. Иное представление кажется абсолютно нелогичным: меняется природная среда, меняется человечество, и принятие концепции обратимости было бы согласием с тем, что в одну и ту же реку можно войти дважды, да еще и не состарившись ни на миг.

Закон ноосферы В. И. Вернадского.

Биосфера неизбежно превратится в ноосферу, т. е. в сферу, где разум человека будет играть доминирующую роль в развитии системы "человек—природа". Иными словами, хаотичное саморазвитие, основанное на процессах естественной саморегуляции, будет заменено разумной стратегией, базирующейся на прогнозно-плановых началах, регулировании процессов естественного развития. Лишь благо и заинтересованное понимание, а не насилие и волюнтаризм могут быть в основе формирования ноосферы. Человечеству придется решить массу тяжелых для нового времени проблем, но это будут иные, чем сейчас, проблемы.

Только определенная гуманизация общества, относительно бесконфликтное его включение в систему биосферы, основанное на использовании только прироста ресурсов, может спасти человечество. Управлять люди будут не природой, а прежде всего собой. И в этом смысл закона ноосферы.

Более кратко можно констатировать:

1-й закон говорит о том, что общество развивается тогда и настолько, насколько сохраняется равновесие между его "давлением" на среду и возможностью восстановления этой среды естественным или искусственным путем.

2-й закон (принцип) говорит об ограниченности экономического развития экологическими рамками и указывает на необходимость управлять развитием с учетом глубоких процессов взаимодействия, происходящих между обществом, природой и человеком и теми группами, в которых человек живет.

3-й закон (правило) говорит о необходимости понимания возможного изменения социально-экологических потребностей человека разными способами, которые обусловлены природной средой и которые на нее влияют.

4-й закон говорит о том, что процесс развития общества через определенные фазы не может происходить от более поздних фаз по направлению к предыдущим.

5-закон — закон Вернадского, по которому биосфера неизбежно переходит в ноосферу, т. е. в такую сферу, в которой человеческий разум играет доминантную роль в развитии системы "человек—природа". Таким образом, ученые Реймерс, Бауэр, Вернадский, Коммонер и др. при формировании законов социальной экологии так или иначе исходят из закономерностей общей экологии, поэтому законы социальной экологии содержат в себе выражение этих закономерностей.

Теорія народонсалення Мальтуса

Мальтус рассматривал проблему народонаселения безотносительно к какому-либо определенному способу производства и общественному развитию вообще. О «законе народонаселения» он говорил как о вечном, незыблемом законе природы. По его мнению, как в мире животных и растений, так и в человеческом обществе существует непреложный закон природы, который «состоит в постоянном стремлении, свойственном всем живым существам, распложаться быстрее, чем это допускается находящимся в их распоряжении количеством пищи».

Применительно к человеческому обществу Мальтус утверждал, что народонаселение растет в геометрической прогрессии (т. е. как 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256), тогда как средства существования, по его мнению, растут в арифметической прогрессии (т. е. как 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9...). Через два столетия, утверждал он, народонаселение относилось бы к средствам существования как 256 к 9; через три — как 4096 к 13, а через две тысячи лет этот разрыв был бы беспредельным и неисчислимым.

Мальтус ничем не обосновывал этого выдвинутого им утверждения, он исходил из чистых предположений, не подтвержденных никаким фактическим материалом. Правда, у него приводится один факт, который, однако, не только не подтверждает его измышлений, но изобличает его недобросовестность как ученого. Он говорит об удвоении населения в Северной Америке за 25 лет и считает этот факт доказательством того, что население растет в геометрической прогрессии. На самом деле это удвоение населения имело место лишь на определенном историческом этапе развития и произошло оно за счет иммиграции, а не естественного прироста населения. Основной вывод, какой сделал Мальтус из своего «Опыта о законе народонаселения», состоял в том, что нищета, бедность трудящихся масс — это результат неотвратимых законов природы, а не социальной организации общества, что бедные, неимущие не имеют права ничего требовать от богатых, так как последние не повинны в их бедствиях.

«Главная и непрерывная причина бедности,— писал Мальтус,— мало или вовсе не зависит от образа правления, или от неравномерного распределения имуществ; богатые не в силах доставить бедным работу и пропитание;— поэтому, бедные, по самой сущности вещей, не имеют права требовать от них работы и пропитания: вот какие важные истины вытекают из закона народонаселения».

Мальтус, таким образом, предельно ясно сам раскрыл назначение своей теории народонаселения — она направлена на то, чтобы парализовать классовую борьбу пролетариата, «доказать» беспочвенность и безрезультатность его требований, предъявляемых буржуазии. Недаром Мальтус особо подчеркивал, что распространение его идей «между бедными» окажет «благотворное» влияние на массы, разумеется, выгодное для господствующих классов.

Прилагая все усилия к тому, чтобы лишить борьбу рабочего класса почвы, сам Мальтус, как ревностный апологет господствующих классов, открыто и цинично выступил против жизненных прав трудящихся, против элементарных требований человеческой справедливости. Он выдвинул положение о том, что в своей нищете рабочий класс виноват сам и что уменьшить свою бедность он может, только ограничив рождаемость. В качестве мер борьбы с ростом народонаселения Мальтус предлагал «нравственное обуздание» — воздержание неимущих от браков. Б болезнях, изнурительном труде, голоде, эпидемии, войнах, составляющих истинное несчастье для трудящегося народа, он видел естественные средства уничтожения «лишнего» населения.

Классики марксизма дали уничтожающую критику мальтузианского «закона» народонаселения, раскрыли его реакционную роль. Маркс показал, что основное содержание этого «закона» основано на подмене специфических социально-экономических законов капитализма несуществующими «вечными» и «непреложными» законами природы.

В противоположность Мальтусу Маркс доказал, что нет закона народонаселения вообще, что каждой общественной формации присущ свой специфический закон народонаселения. Нет и не может быть абсолютного перенаселения, есть перенаселение относительное как специфическая особенность капитализма, порожденная действием всеобщего закона капиталистического накопления. Именно действием этого закона, а не законами природы, обусловливается безработица и нищета рабочего класса, Маркс и Ленин показали несостоятельность перенесения на общество законов природы. Мальтус не прав уже по одному тому, что если растения и дикие животные только потребляют, а потому их существование в какой-то мере ограничивается наличием места и пищи, то отличительной особенностью человеческого общества является его производственная деятельность. Человеческое общество само для себя создает средства существования и в этом смысле не зависит от милостей природы. Больше того, человек подчиняет себе природу.

Основным «аргументом» Мальтуса в пользу того, что рост средств существования резко отстает от роста народонаселения, был ненаучный «закон» убывающего плодородия почвы.

Классики марксизма дали резкую критику этого «закона», показав, что сторонники его оставляют в стороне самое главное, игнорируют рост производительных сил общества, рост техники производства. Критикуя «закон» убывающего плодородия почвы, В. И. Ленин доказал, что существует не вообще трудность получения пищи, а трудность получения пищи только для одной части населения — для рабочего класса, и она всецело определяется специфическими законами капитализма, а не вечными законами природы.

В связи с теорией народонаселения Мальтуса следует отметить самую характерную черту его «творчества», которая заключается в том, что у Мальтуса нет ни одной своей, оригинальной теории. Маркс охарактеризовал Мальтуса как «плагиатора по природе». Даже пошлую и циничную теорию народонаселения поп Мальтус украл у другого попа Таунсенда и со свойственным ему «научным тактом» нигде не упоминает его имени. Маркс охарактеризовал в целом работу Мальтуса «Опыт о законе народонаселения» как «ученически-поверхностный и поповски-напыщенный плагиат..».

Несмотря на научную несостоятельность мальтузианского «закона» народонаселения и на очевидную нечистоплотность его автора, он имел шумный успех среди буржуазии и ее идеологов, поскольку в высшей степени удовлетворял их классовые запросы. Наиболее зловещую роль этот «закон» играет в настоящее время. Мальтузианство является одной из стержневых теорий современной буржуазной политической экономии, которую империалисты используют для идеологической подготовки войны и наступления на жизненный уровень трудящихся.

Источник: История экономических учений, М., 1963

Національне багатство та сталий розвиток

Нацiональне багатство - це cyкyнicmь нагромадженux i створених матерiальнux, природних, культурних та соцiальнux благ, якi держава мае на даний момент часу.

Статистичний показник нацiонального багатства включає загальний обсяг основних фондiв (виробничих i невиробничих), вcix матерiальних оборотних засобiв, природних багатств, запасiв та резервiв, iсторико-культурних цiнностей, а також особистого майна населения держави.

Отже, нацiональне багатство представляє собою важливу категорiю нацiональноi економiки. У загальному обсязi нацiонального багатства знаходять вiдображення запаси i потоки рiзноманiтних pecypciв i благ економiки.

Iнформацiя про нацiональне багатство дозволяє правильно аналiзувати багато економiчних явищ: вікову структуру виробничих елементiв нацiонального багатства, їх вибуття, амортизацiю, попит на товари виробничого призначення, що направляються на замiщення i накопичення, обсяги необхiдних iнвестицiй на цiлi i величини приросту доходу на одиницю нагромадження, співдношення між продуктом і капіталом тощо.

Нацiональне багатство мае складну структуру. Однак не вci елементи нацiонального багатства адекватно оцiненi. Несвоєчасна та не повна оцiнка нацiонального багатства сприяє втратi частини цього багатства. Це порушує вимоги нацiональної безпеки держави.

Хоча представники класичної економіки усвідомлювали значення землі, праці, і капіталу в поясненні економічного зростання і національного багатства, після Другої Світової Війни національний добробут вимірювався валовим внутрішнім продуктом (ВВП), що відображає загальний обсяг виробництва в економіці, або валовим національним продуктом (ВНП), що представляє собою ВВП плюс чистий дохід з закордону. Країни ранжувались за рівнем ВНП на душу населення.

Дата добавления: 2015-09-06