Економіка як об`єкт адміністративно-правового регулювання

Десять - п'ятнадцять років тому назва «державне управ­ління» у сфері економіки не викликала якихось питань, бо була широковживаною в адміністративному праві. Проте події остан­нього часу переконливо свідчать про більшу доцільність вживання поняття «державне регулювання» економіки замість «державного управління» в цій сфері. Річ у тім, що на сьогодні держава вже не безроздільно та одноособово управляє економікою країни, а лише бере в цьому участь разом з іншими об'єктивними факторами, що впливають на економіку. Таким чином, держава є суттєвим, але не єдиним фактором, що впливає на економічну складову та визначає її подальший розвиток [1, с. 3 ].

Даючи визначення, можна вказати, що термін "економіка" утворився від грецьких слів "oikos", що означає у перекладі будинок, господарство і "nomos" — правило, закон. Сукупність цих слів у буквальному значенні означає "правила ведення домашнього господарства".
Сучасні економічні словники визначають "економіку" як господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб шляхом створення необхідних людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.
Таким чином, у сьогоднішньому розумінні "економіка " — це системний господарський комплекс, що містить у собі взаємозв'язані і взаємозалежні ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу і, по-третє, обміну зробленого продукту в масштабах усієї держави [ 2, с. 5].

Основною метою впли­ву держави на економічні процеси, що мають місце у державі, є створення найбільш прийнятних умов для розвитку економіки. Це досягається за рахунок різних механізмів, про які мова йтиме далі, а зараз необхідно вказати на те, які обставини свідчать про не­обхідність адміністративно-правового (державного) регулювання у сфері економіки. Аналіз зазначених обставин дозволить сформу­вати загальну характеристику економіки як об'єкта адміністратив­но-правового регулювання. Такими обставинами є:

1) потреба захисту інтересів національної економіки. Якісне та ефективне управління національною економікою є одним із головних чинників незалежності України. Це свідчить про те, що економіка, а звідси її управління, є одним із факторів забезпечення національної безпеки України. Керуючись необхідністю забезпечувати інтереси національної економіки, держава має змогу впливати на економічні процеси за рахунок митної, тарифної політики, застосовувати методи прямого та наукового (економічного) управління тими чи іншими процесами.

2) установлення однакових «правил гри» та рівних умов для суб'єктів підприємницької діяльності. Говорячи про цю обставину, варто зазначити, що саме від державної політики у визначеній сфері багато в чому залежить розвиток певного економічного на­пряму. Скажімо, забезпечуючи процес легітимізації підприємни­цької діяльності, держава за рахунок положень відповідних норма­тивно-правових актів визначає порядок отримання ліцензії на пев­ний вид діяльності та встановлює механізм реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Однакові за зовнішніми ознаками підприємства платять однакові розміри податків. Іншими словами, саме держава за рахунок законодавства, а також компетентної про­зорої діяльності компетентних органів публічної адміністрації стабілізує підприємницьку діяльність.

3) контроль процесів грошового обігу. За допомоги цього дося­гається істотний вплив на процеси інфляції. Під інфляцією необ­хідно розуміти немотивоване економічними показниками збіль­шення кількості грошових знаків, що є в обігу, та відповідне зне­цінення грошової одиниці. Саме держава є єдиним джерелом друкування грошових знаків. Кількість грошей, що надійде до обі­гу, залежить від низки факторів, проте основними з них є визна­чення кількості випущених у державі товарів і наданих послуг. Коли кількість грошових одиниць перевищує економічні показни­ки держави, починається процес знецінення грошової одиниці, а звідси - інфляція. Вказане явище добре знайоме у нашій країні, де на початку 90-х років минулого століття показники інфляції досягали кількасот відсотків на рік.

4) підтримка невиробничих і соціально значущих сфер (меди­цина, освіта, наука, культура, спорт тощо). Саме на державу покла­дається завдання утримання тих сфер суспільного життя, які не виробляють матеріального продукту. За рахунок адміністративно-правового регулювання, зокрема процесів формування бюджету, опо­даткування, митної політики, пільгових умов, держава уможливлює існування вказаних сфер із метою задоволення потреб суспільства. Одним із суттєвих важелів впливу на невиробничі та соціально зна­чущі сфери суспільного життя є практика державних закупівель чи замовлень, коли держава частину коштів спрямовує на придбання «продукту» невиробничих сфер. Прикладами такого впливу є дер­жавне замовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних за­кладах, фінансування медичних закладів чи об'єктів культури.

5) створення сприятливих умов для вітчизняних товаровироб­ників. Будь-яка країна світу, і наша держава не є винятком, нама­гається підтримувати саме вітчизняних виробників тих чи інших товарів. Це пов'язано з такими позитивними наслідками, як нові робочі місця для громадян, розміри податків, що збираються, кон­курентоспроможність українських товарів. Також за рахунок та­кого механізму всередині держави є можливість виробляти широ­кий спектр товарів народного вжитку, що має чітко виражену со­ціальну спрямованість.

6) попередження монополізації того чи іншого сегмента ринку. Держава не зацікавлена в тому, щоб той чи інший суб'єкт підприєм­ницької діяльності посів монопольне (домінуюче) становище на ринку. Потенційно це може призвести до того, що пересічний громадянин за той чи інший товар (ту чи іншу послугу) буде сплачувати невиправ­дано високу ціну. Тому держава, керуючись можливостями адмініст­ративно-правового впливу, не допускає створення монополій, а в разі їх появи вживає певних заходів до їх реорганізації (ліквідації).

Інтеграція в міжнародні економічні організації. Як приклад стосовно нашої держави можна назвати участь України у формуванні єдиного економічного простору з Росією, Білорусією та Ка­захстаном, прийняття Верховною Радою України пакету необхід­них законів і залагодження Україною всіх формальностей для вступу до Світової організації торгівлі. Особливостями діяльності вказаних і багатьох інших організацій є створення механізмів ре­гулювання економік, заснованих на єдиних принципах, що забез­печують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили [1,с. 15].

Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з метою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї системи є галузі, підгалузі та Їхні комплекси. Не є в даному розумінні винятком й економічна система України. При цьому необхідно зауважити, що термін "галузь економіки" нормативно закріплюється на законодавчому рівні. Так, у ст. 1 Закону України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 p. фіксується, що електроенергетика — галузь економіки України, яка забезпечує споживачів енергією.
Найбільшими складовими економічної системи України є:

1. промисловість;

2. енергетичний комплекс;

3. агропромисловий комплекс;

4. будівельний комплекс;

5. транспорт і дорожнє господарство;

6. зв'язок;

7. торговельний комплекс;

8. житлове господарство;

9. побутове обслуговування населення;

10. сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку — взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою в цілому.
Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіозв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.
У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв'язків.
Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.
Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.
Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.
Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.
Управління даною сферою являє собою складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.
Крім цього, на утримання і спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.
Урахування усього переліченого, дає змогу визначити пріоритетні напрями в економічному розвитку, оптимально використати матеріальні, технічні, інтелектуальні й інші ресурси суспільства.
У даному розумінні характерними є зусилля суб'єктів виконавчої влади, спрямовані на подолання кризових процесів. Найбільш рельєфно вони подані в затверджених Розпорядженням Президента України від 18 серпня 1997 p. "Невідкладних заходах прискорення реформ і виведення економіки України з кризи", що є базою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Виходячи з аналізу сформованої ситуації, у даному документі визначаються такі основні напрями економічних перетворень у державі:
• поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі пріоритетності стабілізації фінансів нижчої ланки — підприємств, організацій, суб'єктів підприємницької діяльності;
• зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний захист в умовах подальшої лібералізації економічної діяльності;
• об'єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою з метою усунення основного чинника, що стримує вихід економіки з кризи — низької платоспроможності населення;
• проведення зваженої адміністративної реформи як центральних, так і місцевих органів влади з метою підвищення ефективності систем керування.

Крім основних напрямів, цей документ містить конкретні розпорядження на адресу Кабінету Міністрів України, Державної фіскальної служби, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Реалізація цих розпоряджень передбачається у фінансово-банківській, інноваційно-інвестиційній, приватизаційній, соціальній, виробничій сферах. Характерно, що удосконалювання і поглиблення ринкових відносин напряму пов'язане з посиленням управління державним сектором економіки.
Таким чином, держава, в інтересах суспільства, визначає і забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціально вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарювання, установлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.
Здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.
Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.
Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у даній сфері.
Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності [ 2, с. 30].

Дата добавления: 2015-09-06