Розвиток європейського неолібералізму та неокласичної теорії економічного зростання. Вчення монетаризму.

Неолібералізм - економічна теорія, яка ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси.

Прихильники даної теорії:

1. Виступають проти прямого державного регулювання виробничо-комерційної діяльності фірм та планового ціноутворення.

2. Саме держава повинна забезпечити необхідні правові і економічні умови для ринкової конкуренції і свободи ціноутворення.

3. Особливу роль відводять стабілізації державою грошово-кредитної системи, в розробці і реалізації нею податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та антимонопольної політики.

4. Вважають, що держава повинна взяти на себе стабілізацію споживчих цін, здійснювати соціальний захист населення, в т. ч. і безробітних.

Безпосередньо німецький неолібералізм, який представляють Вальтер Ойкне та Вільгельм Рьопке, вивели концепцію про два «ідеальних типи господарських систем» - ринкова система та тоталітарна. Ці дві форми реалізуються у три, які мають наступні характеристики:

1) «економіка з тотальним централізованим управлінням», за якої обмін не допускається взагалі, а виробництво, розподіл і споживання регламентуються з центу «до останньої дрібниці»;

2) «економіка з вільним обміном товарами і централізованим управлінням», в якій обмін певним чином регулюється центральними органами, однак споживачі можуть вносити корективи в їх рішення;

3) «економіка з централізованим управлінням і вільним споживацьким вибором», де економічний вибір вільний, але, як правило, такий, що відповідає рішенню «центральної інстанції».

Альтернативу першим двом, німецькі ліберали відшукали в формі третьої системи – «соціального ринкового господарства». Даний термін ввів Мюллер-Армак, а Ойкне сформулював його 4 принципи:

1. Забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень.

2. Свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати товари і купувати виробничі ресурси без будь-яких обмежень.

3. Приватна власність, як основа свободи конкуренції і свободи угод.

4. Повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Головною рушійною силою «соціального ринкового господарства» його фундатори вважали приватну підприємницьку ініціативу та вільну конкуренцію.

(приклад такої системи приведений у пит. №3, де йшла мова про реформи

Л. Ерхарда)

Французький неолібералізм представляє Жан-Леон Рюеф, який:

1) був прихильником мінової концепції, зводячи всі економічні процеси до обміну;

2) предметом економічної теорії вважав «поведінку господарюючих суб’єктів в процесі створення суспільного багатства;

3) був прихильником класичного лібералізму, критикував державне втручання в економіку у своїх ранніх працях;

4) розвив теорію «соціального порядку» та теорію «регулюючого механізму», згідно з якими вільна конкуренція і взаємодія вільних ринкових цін завжди і всюди веде до автоматичного встановлення економічної рівноваги;

5) в 1945 р. у праці «Соціальний порядок» Рюеф відмовляється від безумовного лібералізму в економічному розвитку, допускаючи певне поєднання лібералізму і дирижизму в якості рівноправних економічних режимів для підтримування «соціального порядку»;

6) він тлумачив роль держави не як пасивного «спостерігача» ринкових процесів, а як активного організатора ринкового механізму ціноутворення;

7) допускає здійснення державою індикативного планування для забезпечення економічної рівноваги;

8) в 70-90-х рр. Рюеф, Алле, Барра стають прихильниками обмеження державного втручання в економічне життя, зменшення впливу програмування та планування на французьку економіку і посилення значення інструментів ринкового конкурентного механізму.

Дата добавления: 2015-10-13