Товарна модель

Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847—1930) — відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представників німецької історичної школи. Намагаючись надати історії і політичній економії науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва, оскільки лише останні оживляють ці науки.

Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі "молодих істориків", які спрямували свої зусилля на подолання розриву між історичними та теоретичними дослідженням попередників.

Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку. На основі мінової концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I — самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II — міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III — народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

Бюхер був переконаний, що істинний капіталізм існує лише на останній, стадії, яка характеризується найповнішою реалізацією таких економічних категорій, як капітал і процент. Вчений виходив з того, що еволюція форм обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприяла поширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки. На думку німецького дослідника, цей розвиток можна проаналізувати за такою схемою: домашнє виробництво, у якому капітал відсутній - праця ремісників на замовлення (капіталом є інструмент робітників) - праця на вільний ринок (капітал доповнюють приміщення та сировина) - кустарне виробництво (засоби виробництва і продукція стають капіталом купця-підприємця) - фабрична система (всі складові капіталу зосереджуються у руках фабриканта-підприємця, який сам займається збутом виготовленої продукції). Підкреслюючи вирішальну роль грошового капіталів розвитку національної економіки, К. Бюхер тлумачив фінансовий капітал як наслідок абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому.

9.Стадіальна модель

Концепція стадійного економічного розвитку. Спираючись на теорію продуктивних сил, Ф. Ліст обґрунтував концепцію економічного прогресу нації. Аналіз історичного матеріалу, дослідження еволюції галузевої структури економіки та оцінка рівня розвитку продуктивних сил сучасних йому економічних систем дали змогу німецькому вченому виокремити такі стадії економічного розвитку націй:

— стан дикунства;

— стан розвитку скотарства;

— стан землеробства (цієї стадії, на думку Ф. Ліста, досягли сучасні йому Іспанія, Португалія, Італія);

— землеробсько-ману фактурний стан (на шляху до цієї стадії, на думку вченого, перебували на той час США та Німеччина);

— землеробсько мануфактурно комерційний стан суспільства (Ф. Ліст вважав, що цієї стадії досягла на той час лише Англія, до якої наближається Франція).

Визначаючи п'яту стадію як господарський ідеал, який забезпечує найкращу комбінацію та гармонійний розвиток продуктивних сил нації, вчений стверджував, що досягнення цієї стадії є метою розвитку усіх народів. Водночас він звертав увагу на необхідність певних передумов реалізації зазначеної мети:

вигідного географічного розташування, наявності великих територій та значних запасів природних ресурсів, необхідних для розвитку національної індустрії;

схильності до мануфактурного розвитку нації, її здатності до самовідданої праці заради майбутнього прогресу.

У зв'язку з цим Ф. Ліст зазначав, що дух німецької нації переважає у інші народи. Відтак для економічного піднесення країни необхідно "окрилити" її кордони за рахунок невеликих держав-сусідів (Голландії, Данії), союз яких з Німеччиною буде запорукою їх подальшого успішного розвитку.

Обґрунтування активної економічної ролі держави та політики "виховного протекціонізму". Концепція стадійного економічного розвитку дала Ф. Лісту підстави дійти висновку, що економічна політика держави має враховувати специфіку кожного етапу господарського прогресу нації з метою створення передумов неухильного зростання її продуктивних сил.

На думку німецького дослідника, для країн, які перебувають на III (аграрний) і V (аграрно-мануфактурно-комерційній) стадіях, доцільною є політика свободи міжнародної торгівлі, яка дає змогу повною мірою реалізувати національні інтереси. "Нація, яка досягла переваг в галузі мануфактурного виробництва, — писав учений, — може вберегти своїх фабрикантів і комерсантів від втрати завойованих позицій та апатії лише шляхом вільного імпорту продуктів харчування і сировини та конкуренції з зарубіжними товарами".

Водночас для держав, які перебувають на IV (аграрно-мануфактурній) стадії, украй важливим є протекціонізм, спрямований на захист молодої і ще не зміцнілої національної промисловості. На думку вченого, саме за допомогою протекціонізму держава здійснює "індустріальне виховання нації" на шляху переходу до вищої стадії економічного розвитку. "Протекціонізм — зазначав Ф. Ліст, — не збільшує безпосередньо кількість матеріальних благ, а значить і капіталу, але розвиває і зміцнює продуктивні сили, які створюють цей капітал".

Обґрунтовуючи цю думку, вчений звертав увагу на те, що наслідування принципам економічного лібералізму класичної політичної економії може забезпечити певну абстрактну вигоду для світового господарства в цілому з погляду отримання мінових цінностей. Водночас він виступав з критикою теорії, "яка зайнята лише вартістю і не звертає ніякої уваги на продуктивні сили, розглядаючи весь світ як єдину і неподільну республіку торговців". Ф. Ліст стверджував, що свобода міжнародної торгівлі буде корисною за умов, коли всі держави досягнуть однакової стадії розвитку. У іншому випадку фритредерство буде корисним лише для найрозвинутіших націй, стосовно яких менш розвинені країни опиняться у підпорядкованому становищі "маленького хлопчика, який бореться з дорослим чоловіком".

10.Формаційна модель

Теорія Маркса грунтується на формаційному підході, який є наріжним каменем марксистської історичної науки і досліджує суспільство в статиці і динаміці, розкриває його внутрішню логіку, а також закони його розвитку та функціонування. Він передбачає розгляд всіх сфер суспільного життя, але стрижнем суспільно-економічної формації є спосіб виробництва матеріальних благ в єдності продуктивних сил і виробничих відносин. В основі формаційної теорії лежить уявлення, згідно з яким історія трактується як єдиний процес прогресивного розвитку від нижчого до вищого. Для свого часу формационная теорія була значним кроком вперед, бо вона вперше дала чітку, універсальну схему всесвітньо-історичного процесу, засновану на матеріалістичному розумінні історії.

Таким чином, теоретичне вчення Карла Маркса, який висунув і обгрунтував формаційну концепцію суспільства, займає особливе місце в ряду соціологічної думки. Одним з перших в історії соціології Маркс розробляє розгорнуте уявлення про суспільство як систему. Це уявлення втілене, перш за все, в його понятті суспільно-економічної формації.

Суспільно-економічна формація (від лат. Formatio-освіта, вид) це історичний тип суспільства, що характеризується певним станом продуктивних сил, виробничих відносин і визначених ними надбудовних форм. «Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі».

Взаємодія і зміна економічних формацій були розглянуті Марксом у додатку до докапіталістичним формаціям в окремому робочому матеріалі, який лежав осторонь від дослідження західного капіталізму.

Формація позначає комплекс елементів, тісно пов'язаних між собою як у вертикальному, віковому відношенні, так і в горизонтальному, просторовому відношенні. Іншими словами, в одне ціле їх об'єднує спільність умов утворення. Аналогічна картина спостерігається і в спільноті людей, яких поєднує в єдиний клас, соціальну страту або групу інтересів спільність соціального походження (всі - вихідці з пролетаріату або середнього класу), загальний рівень освіти, колір шкіри, національність, загальне місце проживання і т. п. Однак спільність походження - ще не головна ознака формації, якщо розібратися в цьому надзвичайно цікавому та важливому для соціології терміні - стратифікації. Він позначає послідовність вертикально розташованих однорідних шарів. Листковий пиріг - це модель освіти суспільної піраміди. Соціальна страта - сукупність всіх людей, що мають однакові або дуже близькі доходи, рівень освіти, обсяг влади і престиж. Як видно, два терміни - формація і стратифікація - дуже близькі. Тим не менше, між ними є серйозна відмінність. Термін формація ширше. При описі суспільства, виявляється крім одного ступеня свободи вертикального ранжирування, друга фундаментальна норма - система. Ось він шуканий термін - система, в даному випадку, соціальна система.

Принципово важливий для соціології момент - простежити історичні закономірності в зміні типів соціальної системи - це і намагався виявити в своїх дослідженнях К. Маркс. Завдяки матеріалістичного розуміння історії, соціологічному вченню, створеному ним у співавторстві з Ф. Енгельсом, Марксом вдалося розкрити загальне, закономірне, необхідне в еволюції суспільства. У результаті формація це розвивається соціально-виробничий організм, що має особливі закони виникнення, функціонування, розвитку і перетворення в інший, більш складний соціальний організм. Кожен з них має особливий спосіб виробництва, свій тип виробничих відносин, особливий характер суспільної організації праці (а в антагоністичних формаціях особливі класи і форми експлуатації), історично зумовлені, стійкі форми спільності людей і відносин між ними, специфічні форми громадського управління, особливі форми організації сім'ї та сімейних відносин, особливу ідеологію і звід духовних цінностей.

Використання терміну «організм» свідчить про те, що Маркс позитивно ставився до біологічних аналогій, намагаючись за їх допомогою прояснити (але не аргументувати) свою теорію. Запозичення біологічного терміна організм, посилило пізнавальні можливості марксистської теорії суспільства. Завдяки йому суспільство можна було вже осмислити як соціальну систему.

У теоретико-методологічному плані слід відзначити, що поняття суспільна формація у Маркса є абстрактною конструкцією, яку можна іменувати як ідеальний тип. У зв'язку з цим М. Вебер абсолютно справедливо вважав марксистські категорії, в тому числі категорію суспільної формації, «уявними конструкціями» [5].

Створюючи понятійну конструкцію, Маркс усвідомлював, що реальність повинна розходитися зі своїм образом. Історія не знає «чистих» формацій. Як відомо, багато соціології, вивчаючи суспільство, порівнювали його з організмом. Але жоден з них не пробував з'єднати два абсолютно різнорідних терміна - геологічну формацію і біологічний організм. Мабуть, вони інстинктивно відчували в такому змішанні якусь внутрішню суперечливість. Вона насправді існує, і прагнення Маркса з'єднати непоєднуване в кінцевому підсумку зіграло не на його користь.

12.Характеристика первісних общин

Сім'я певний час могла вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі й добуваючи їжу самостійно від інших споріднених з нею сімей. Однак вона залишалася на мисливській території, яка належала не одній, а кільком спорідненим сім'ям, які утворювали первісну мисливську общину. Повна економічна незалежність окремих сімей у первісному суспільстві неможлива через низький рівень розвитку виробництва. Це змушувало їх об'єднуватися для колективного ведення господарства.

Крім того, окремий сімейний колектив нежиттєздатний через свою малочисельність. Достатньо було загинути чи захворіти батьку або матері, які сім'я залишалася без годувальника чи виробника одягу та покриву житла, що створювало загрозу життю всіх її членів. Об'єднавшись в общину, декілька споріднених сімей мисливців підстраховували одна одну від подібних неприємностей. Так, якщо вмирав батько, то турботу про вдову та її дітей повинен бути взяти на себе його брат. Об'єднання сімей в общину і зрівняльний розподіл мисливської здобичі між усіма ЇЇ членами усували залежність первісної людини від випадковостей первісної економіки.

Тому головною економічною ланкою первісного суспільства була община, а не сім'я. Первісні мисливці існували насамперед за рахунок колективного полювання силами общини.

Археологам вдалося розкопати декілька общинних селищ прильодовикових мисливців. Виявилося, що, як правило, вони складалися з 5—6 крем'яниць, або сімейних жител.

Оскільки кожна крем'яниця — стійбище окремої сім'ї чисельністю 5—7 осіб, тому община прильодовикових мисливців, яка складалася з 5—7 сімей, в середньому налічувала близько 25—30 осіб.

Общини у різних первісних мисливських народів у середньому налічували 25—30 осіб.

14. Особливості трипільської культури

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

15.східне рабство

Східне рабство виникло в IV тис. до н.е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н.е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади. Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворили вільних селян на залежних від себе виробників. Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірою, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни, члени громад. Рабів їхні власникивикористовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинникамита рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другимдозволяли мати сім’ї. 525 року до н.е. Єгипет завоювали перси.До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожії. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення – селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н.е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін. У III тис. до н.е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус – патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хамурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.). Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Економіка східного рабства характерна і для стародавніх Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. З’явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з’явилися лише у V ст. до н.е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так:

Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічногожиття – сільське господарство – залишилось поза рабовласницькимвиробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробіткугрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства буливійни, піратство, боргове рабство.? Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабіввикористовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь убудівництві пірамід, каналів тощо.Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські тарабовласницькі елементи.

Отже, в економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалася у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства. Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці булла ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура. У країнах Стародавнього Сходу основним джерелом рабства були війни та піратство. Найвідомішим, найповнішим збірником законів Стародавнього Сходу є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі.

16.Економічна думка в ранніх суспільствах

Стародавня Індія. Староіндійську економічну думку викристалізовано з міфологічного тарелігійного мислення, де основні економічні уявлення торкалися проблемвстановлення соціальної структури. Аналізування господарських явищ тапроцесів торкалося: власності, багатства, економічних функцій держави.Систему господарського устрою Стародавньої Індії відображено в„Законах Ману” – збірці про релігійний, правовий обов'язок. “Закони Ману”відкривають поняття необхідності суспільного поділу праці та обґрунтовуютьпоняття варни, як станової кастової ієрархії суспільства. Все староіндійськесуспільство згідно традицій було поділено на чотири касти (варни):

- жерців-брахманів, які повинні спілкуватися з Богом та управляти державою;

- воїнів-брахманів, основне завдання яких захищати країну від ворогів;

- господарників-вайшіїв, які займалися господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею);

- шудрів, які покірно обслуговували інші касти, займалися ремеслом та працювали в сільському господарстві.

Основним обов'язком представників трьох вищих каст було жертвоприношення та даріння майна богам. Їм була притаманна господарська самостійність та економічна незалежність. Шудри не брали участі в цих процесах. „Закони Ману” показують різне ставлення до економічних процесів в суспільстві. Зокрема, землеробство, скотарство, деякі види ремесла та торгівля

вважалися першочерговими та незамінними в суспільстві. Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” – пам'ятка другої половини І ст. до н. е. „Шастра” староіндійською означає „наука, наукове передбачення”; „артха” – користь, вигода. Авторство належить радникові царя Вішнагупта Каутілії. Основний зміст цього трактату це – вчення про користь, під якою розуміється матеріальна вигода держави і винайдення шляхів цієї вигоди. Одним з таких джерел є доходи від державних маєтків в землеробстві, де широко використовується праця рабів і від ремісничих підприємств (прядильних, ткацьких), в яких рекомендується залучати працівників на основі найму. Однак основні доходи скарбниця отримувала за рахунок податків з населення, які сплачувалися як в натуральній так і в грошовій формі „Артхашастра” включає:

- перелік податків прямих і непрямих;

- повинності, які накладалися на громади та приватних осіб;

- рекомендації з приводу проведення активної грошової політики.

Трактат належно регулював майнові відносини. Зокрема, після смерті батька перевагу на володіння його майном отримували сини, онуки, правнуки аж до четвертого покоління.

Податкові, власницькі, орендні та інші економічні відносини відображені в „Артхашастрі” з належною конкретністю, яка захищала право на майно в усіх його формах і видах. В трактаті визначалося стимулювання праці як рабів так і вільних. Стимули були зумовлені прагненням працівника бути винагородженим, а раба вільним. В „Статуті про працівників” визначено обов'язки і відповідальність працівників, в тому числі і найманих. Автор трактату заявляє про „вартість речей”, величина вартості визначається кількістю „днів роботи”, а винагорода знаходиться в строгій відповідальності до результатів праці. В зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що „конкуруючий продавець” збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Значна увага в трактаті приділялася:

- регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями та державою;

- визначенню норми прибутку, який включався в ціну товару як частина витрат: доля місцевих товарів – у розмірі 5% для місцевих товарів та 10% для іноземних товарів;

- контролюванню внутрішньої та зовнішньої торгівлі;

- регламентуванню заходів зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від

оподаткування, надання пільг іноземним купцям. „Артхашастра” містить міркування, які передавалися в спадок наступним

поколінням.

Стародавній Китай. Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання йогоекономічної думки має важливе значення. Головні течії суспільної думкиСтародавнього Китаю сформувалися в VІ до ІІ ст. до н. е.: конфуціанство,легізм, даосизм, моїзм, протягом століть вели жорстку полеміку з багатьохфілософських та економічних проблем.

Засновником конфуціанства був Конфуцій (551 – 497 до н. е.) – (зкитайської „мудрець”). Своє вчення він виклав в формі бесід, які були згодомвидані під назвою “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”), де узагальнив етико-політичне вчення, що докорінно впливало на розвиток духовної культури,політичного життя і суспільного устрою Китаю протягом більше аніж двохтисяч років.Конфуцій навчав своїх учнів теорії природного права, в якій стверджував,що першопричиною світу є бог, який створивши людей, більше не втручаєтьсяв їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами,регулюється державним правом. Правитель держави повинен дотримуватисяконфуціанських етичних норм і принципів гуманізму.Конфуціанство закликало правителя:

- управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою добропорядності, прикладом високоморальної поведінки, на основі звичайного права;

- не обтяжувати народ важкими податками і повинностями;

- виправдовувати становий поділ суспільства, існування рабства;

- підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програмуморального вдосконалення людини.

Подальший розвиток конфуціанство отримало в поглядах Мен-цзи (372 –289 до н. е.), який виправдовував протилежність між розумовою та фізичноюпрацею та пов'язував соціальну нерівність з “небесною волею”. Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування та проти посилення рабовласницького гніту.

Центральне місце в його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави в господарські справи. Розробив проект земельної реформи, яка включала спільність та відокремленість земельних наділів сільськими общинами. Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів, виникнення якої пов'язане з боротьбою з конфуціанством. Найвідомішими представниками легізму були Лі Куй (424 – 386 до н. е.) і Гунь Сунь Ян (390 – 338 до н. е.). Легісти відводили велику роль:

1) законам в управлінні державою та були прихильниками політичної централізації;

2) ідеї державного регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства через збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами;3) залученню до примусової праці нероб;4) введенню єдиного земельного податку;

5) забороні спекуляції зерном;6) впровадженню державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю;

7) запереченню культури у всіх її проявах;8) зневажанню твердження конфуціанства про пріоритетність морально-

етичних норм.

З критикою конфуціанства виступав Мо-цзи (473 – 381 до н.е.) та йогоприхильники моїсти, які заперечували становість та привілеї знаті, проповідували природну рівність людей. Моїсти наголошували на: 1. Всезагальному виробництві. 2. Участі людей в фізичній праці. 3. Розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм – як напрям теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію господарської практики Стародавнього Китаю. Основні ідеї даосизму викладені в книзі “Дао де цзин” (VІ – V ст. до н.е.), автором якого є Лао-дзи.

Найважливішою характеристикою даосизму є:

- природність, невтручання в економічні явища та процеси;

- помірність та відмова від багатства і боротьби.

Вчення Лао-дзи відрізняється певним утопізмом оскільки згідно його міркувань: в основі суспільного розвитку лежить небесне “ дао ”, як першооснова і сутність людського буття, що заперечує державне регулювання, пропагує принципи невтручання в суспільний розвиток, засуджує соціальну нерівність, заперечує теоретичні знання та можливості людського пізнання, ідеалізує первісний природний стан речей. Автори збірника трактатів “Гуань-цзи”, написаного в ІV ст. до н. е. в Стародавньому Китаї розглядали здебільшого питання державного регулювання ринку з метою забезпечення стабільності і порядку в країні. В цій

збірці трактатів, правителю рекомендується впливати на внутрішні ціни через масову закупівлю товарів в період, коли вони дешеві і створювати накопичувальні фонди, щоб при нестачі товарів і дорожнечі випускати їх на

ринок та збивати ціни. Для регулювання економіки в цілому автори трактату проповідували:

- введення пільгових кредитів землеробам;

- заміну податків безпосередньо на залізо та сіль.

Автори “Гуань-цзи” знайшли зворотну залежність між ціною товарів і грошей: при дорогих грошах, речі стають дешевшими та з'являється можливість використовувати це для підтримки економічної рівноваги. Для цього рекомендувалося здійснювати нормовану емісію грошей. Ідеї цього колективного трактату містять деякі протиріччя, зокрема деякі з них заслуговують на увагу і сьогодні. Наприклад, золото, перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими є передусім матеріальні блага (товари). При цьому, з одного боку, золоту відводилася роль грошей, а з іншого – золото оголошувалося товаром. Праця була проголошена джерелом багатства держави. Розуміння деяких закономірностей, властивих товарно-грошовим відносинам, які розвивалися в Стародавньому Китаї, дозволило авторам цього трактату запровадити деякі інструменти стабілізації натурального господарства.

??Давньовавілонське царство

З виникненням Давньовавілонського царства ми твердо стаємо на історичний грунт, на якому почуваємо себе майже так упевнено, як у Київській Русі або у Франції доби Капетінгів. Одинадцять царів аморейської династії змінилося на його троні - від Сумуабу, який посів трон близько 1893 року до н.е., до Самсудітана, який царював до 1594 року до н.е. Найвизначніший і найвідоміший з них шостий цар - Хаммурапі.

Цей легендарний, але при цьому цілком історичний володар царював приблизно у 1791-1749 роках до н.е. (В підручниках звичайно подається дата 2003-1961 або 1955-1913 роки до н.е. Проте нові знахідки французьких археологів у Марі на середньому Євфраті свідчать, що Хаммурапі був сучасник ассірійського царя Шамшіадада І. Як бачимо, важливу дату вавілонської історії уточнили аж на 212 років.)

Хаммурапі прославився не тим, що був "найбільший між царями", як він сам про себе твердить, але тим, що звелів скласти великий кодекс законів. Цим кодексом Хаммурапі збудував собі триваліший пам'ятник, ніж той базальтовий стовп, на верхівці якого звелів він зобразити себе з богом сонця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб право захищало сиріт і вдів... щоб скривдженому виправити кривду", - написав він "свої цінні слова на камені й прикріпив їх перед своєю статуєю - статуєю царя справедливості". У 282 параграфах цього кодексу відображено крізь призму юридичних норм майже все економічне й суспільне життя Стародавнього Вавилона: суспільство поділяється на три основні класи: авілів - вільних; мушкенів - напіввільних, підданих, і вардумів - рабів; приватна власність суворо охороняється від крадіжок і грабунку; кодекс установлює обов'язки громадян щодо держави (вони мають платити податки, служити у війську тощо) й щодо утримування зрошувальних каналів; кари за порушення закону надзвичайно суворі (щось із п'ятдесят разів повторюється: "...винний буде скараний на смерть!"). Окрім постанов, що стосуються охорони приватної власності, родинного права, торговельних угод, кодекс подає відомий принцип покарання "око за око, зуб за зуб", який більш ніж через тисячу років перейняла Біблія. (§ 196: "Якщо людина виб'є людині око, виколоти їй око", § 200; "Якщо людина виб'є зуб рівній собі людині, вибити їй зуб".) Ця велика законодавча праця, що виникла більш ніж на 2000 років раніш від кодексу римського права Юстініана, - а Юстініанів кодекс був створений 1500 років тому, одна з найцінніших пам'яток, що їх нам несподівано подарувала земля Месопотамії. Та хоч які закони Хаммурапі стародавні (згодом були знайдені й давніші збірники законів, що належать урському цареві Урнамму, XXI століття до н.е.), проте в них уже сформульовано деякі принципи, які є і в сучасному законодавстві; так, наприклад, злочин має карати не потерпілий і не родичі потерпілого (в разі його смерті), а державні органи ім'ям царя!

За часів Хаммурапі Давньовавілонське царство сягнуло вершини своєї могутності й, на перший погляд, найбільшої внутрішньої єдності. Але це тільки так здається. Глибока прірва між класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв і сепаратистські тенденції (а надто на шумерському півдні, який не забув про свою колишню незалежність) знесилювали Вавілонське царство, і в половині XVI століття до н.е. воно вже не мало сили протистояти натиску ворогів - перестало існувати. У 1594 році до н.е. хеттський покоритель Вавилона Муршіліш I скинув з трону останнього царя династії Хаммурапі - Самсудітана. Потім Вавилоном оволоділи гірські племена кассітів. Період їхнього панування вдало названо "вавілонською темрявою". Занепад культури Вавилона тривав приблизно до VII століття до н.е.

Дата добавления: 2015-10-13