Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.

Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної по­літекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучас­никами і свідками утвердження капіталістичних відносин; отже форму­вання марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, про­явом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капі­талістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршення свого становища. Поча­лось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близь­ко чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжу­ється нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Ен­гельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відно­син, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстан­ням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністич­ного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретич­не обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму від­билися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли па­ризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними га­слами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до ви­значення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Значення Маркса для сучасної еко­номічної теорії полягає в тому, що його роботи — це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності. У 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важ­ливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пере­жив три економічні кризи (1825, 1836, 1847 рр.), мали місце виступи ро­бітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Перші твори марксизму. Першим політекономічним твором марксизму вважається праця Фрідріха Енгельса (1820—1895 рр.) "Нариси до критики політичної економії" (1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи. У "Нарисах" ще відчувається вплив на молодого Енгельса Фур'є і соціалістів-рікардіанців. Це стосується як самих термінів, так і морально-етичних принципів у трактуванні категорій, успадкованих від соціалістів-утопістів. Значення цієї праці полягає в тому, що вона відвернула увагу молодого Маркса від філософії і права і спрямувала її в сферу економічних питань.

У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після за­вершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що ста­новлення капіталістичної промисловості є результатом промислового пе­ревороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використову­вав цю працю Енгельса.

Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К. Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демо­кратія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями ви­датних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав ав­тор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної тео­рії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта—Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб'єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об'єктивно.

Методологія дослідження. За визнанням самого К. Маркса, методологічно він виходив одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта—Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля—Фейєрбаха і французького утопічного соціа­лізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до знижен­ня, продуктивної праці тощо, у других — ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх — поняття класової боротьби, елементи соціального устрою су­спільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т.п.

Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відпо­відають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політич­на надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політич­ний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.

На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби вироб­ництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою ба­гатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку ка­піталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу до­ходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілко­витої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неанта­гоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробниц­тва не будуть більше об'єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Але тут доречно згадати Ф. Хайєка, який писав: "Обіцянка свободи стала, безумовно, одним із найбільш сильних знарядь соціалістичної про­паганди, яка дала людям впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Свободи є в дійсності Дорогою в Рабство. Саме обіцянка свободи не дає побачити непримиримі протиріччя між фундаментальними прин­ципами соціалізму і лібералізму... В результаті більша частина інтелі­генції прийняла соціалізм, тому що побачила в ньому продовження лібе­ральної традиції. Сама думка про те, що соціалізм веде до несвободи, здається їм тому абсурдною".

Із всього того, що К. Маркс "зробив нового" в теорії класів, за його ж визнанням, основне "складалося із доведення" сходження проле­таріату, на зразок підняття у свій час буржуазії. З цього приводу Р. Арон заявляє: "сходження пролетаріату не можна уподібнювати (не в міфо­логічному значенні) сходженню буржуазії, і тут основна помилка всього марксистського бачення історії, наслідки якої не можна виміряти”.

На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К. Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії "ка­пітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і вста­новлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетер водночас відмічав, що у К. Маркса "основна ідея про те, що капітал є по суті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з наши­ми висновками".

У К.Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них оче­видне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предмет­ності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чу­довисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Ка­піталу" про взаємозв'язок походження додаткової вартості і самозростан­ня капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник про­дуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".

Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введе­не у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна бу­дова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом.

Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додат­кової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" за­значається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного ка­піталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або га­лузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюєть­ся, що це протиріччя можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принци­пове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в то­варі. К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне — необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме в формі конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця — це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна не­обхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, харак­тером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця — це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витра­та людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історич­ним явищем товарного виробництва.

Вартість робочої сили. Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім'ї. Робоча сила для самого робітника набирає форми товару, що йому належить". Вартість ро­бочої сили... визначається робочим часом, який необхідний для вироб­ництва, а отже, і відтворення цього специфічного предмета торгівлі". В одному вислові К. Маркса "власник робочої сили" характеризується як "людина, яка продала свою власну шкуру і тому не бачить у майбутньому ніякої перспективи, крім однієї: що цю шкуру будуть вичиняти".

Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "не­оплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".

З висоти реалій сьогодення М. Блауг зазначає з цього приводу: "Помил­ка Маркса — у невизнанні того, що праця може виявитися відносно дефі­цитним фактором. І саме з цієї причини, а не через які-небудь серйозні помилки йому не вдалося вірно змалювати історичну еволюцію капіта­лізму...", "... Маркс недооцінював економічні наслідки виникнення проф­спілок і виборчих прав робітників".

Виробництво додаткової вартості - ключева проблема пер­шого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоре­тичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів — власників засобів ви­робництва. Висновок автора "Капіталу" такий — джерелом додаткової вар­тості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які прода­ють свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні К. Маркса — це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї ро­бочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додат­кового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капі­талістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом — "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" — це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили — змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капі­тал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)

Автор "Капіталу" критикує "теорію останньої години" Н. Сеніора саме у зв'язку з ідеєю і навіть спробою підтвердити її числови­ми розрахунками про те, що лише протягом "останньої години" робочого дня нібито створюється чистий прибуток капіталіста.

Теорія додаткової вартості є у К. Маркса вихідною позицією для ви­значення введеного ще фізіократами поняття "продуктивна праця". Тут, по суті солідаризуючись з трактуванням Дж. С. Мілля (в розділі 22 пер­шого тому Маркс визнав неможливим віднести його до "вульгарних еко­номістів — апологетів"), автор "Капіталу" все ж уточнює (судячи з ви­кладу розділу 14 першого тому і кількох прикладів у другому томі), що праця є продуктивною, по-перше, якщо виробляє додаткову вартість, яка зростає у формі не "абсолютної", а "відносної додаткової вартості", що до­зволяє здешевлювати вартість життєвих засобів; а по-друге, якщо визнати, що продуктивна праця може створювати додаткову вартість тільки у сфері виробництва, а не обігу.

Судження К. Маркса про норму прибутку багато у чому збігаються з положеннями Д. Рікардо. А саме, за Марксом також природним є зумов­лений конкуренцією механізм переливання капіталу із одного заняття в інше, що сприяє тенденції норми прибутку до зниження, утворенню серед­ньої норми прибутку. Різниця в судженнях цих учених полягає не лише в тій, на перший погляд формальності, що К. Маркс розглядає розподіл між галузями економіки загальної маси додаткової вартості, а Д. Рікардо — прибутку, але передусім у тлумаченні закону тенденції норми прибут­ку до зниження.

Суть цієї розбіжності така: Д. Рікардо тлумачить зазначену тенденцію як наслідок конкурентної боротьби, що змушує капіталістів направляти свій капітал у більш прибуткові сектори економіки, що зумовлює неначе мультиплікаційний ефект поступового зниження норми прибутку, який посилюється потребою витрат "все більшої і більшої праці", але кожний раз переривається "завдяки удосконаленням у машинах..., а також відкриттям в агрономічній науці". За Марксом (див. розділи 13—15, том III), справа полягає у принципово іншому, бо в його тлумаченні тенденція норми прибутку до зниження — це історичний феномен механізму само­руйнування капіталізму через неминучу в погоні за стійкою "нормою при­бутку" зміну органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі частини постійного і відповідно зменшення частини змінного капіталу, який є джерелом додаткової вартості, а остання — "спо­нукальним мотивом, межею і кінцевою метою капіталістичного виробниц­тва" (розділ 11, том І).

Теорія ренти в "Капіталі" майже аналогічна теорії ренти Д. Рікар­до. Різниця полягає в доповненні, зробленому К. Марксом про існування разом з "диференційованою" рентою ренти "абсолютної". Виникнен­ня останньої автор "Капіталу" пов'язує зі специфічно низькою в сільсько­му господарстві органічною будовою капіталу і з приватною власністю на землю. Внаслідок дії першого фактора, вважає він, вартість сільськогос­подарської продукції завжди вища від її "ціни виробництва", а через дру­гий фактор у сільському господарстві не може працювати механізм "пе­реливання капіталу", який довів би норму прибутку тут до середнього показника. У результаті власник землі отримує можливість вимагати з фермера-орендаря орендну плату, яка перевищує природний рівень рен­ти, тобто отримувати надприбуток, аналогічно тому, що приносить за інших одинакових умов краща якість (родючість) землі або менша відда­леність земельних ділянок від ринків збуту. Залишається тільки додати, що "марксова теорія абсолютної ренти не має ніякої сили за межами його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення вартості в ціну", яка випливає з цієї теорії.

Недосконалість теорії економічних циклів, або теорії криз са­мого К. Маркса не підлягає сумнівам. Він не уникнув недоліків, не­зважаючи на те, що на відміну від прибічників ідеї криз недоспоживання завдяки своїй схемі відтворення довів можливість розширеного відтворен­ня. Справа в тому, що, власне кажучи, в "Капіталі" викладена не стільки теорія криз, скільки каузальна (причинно-наслідкова) оцінка нагрома­дження капіталу і розподілу доходів при капіталізмі, які неминуче призво­дять до періодів "загального перевиробництва". Циклічний процес, за К. Марксом, починається з підйому, спричиненого ростом сукупного по­питу для нагромадження заради максимізації прибутку, до якої прагнуть капіталісти,— це причина; закінчується цикл спадом, оскільки зроста­ючий у період підйому попит на працю перевищує його реальну пропози­цію і приводить до підвищення заробітної плати та усунення безробіття, що обертається потім зниженням норми прибутку і уповільненим нагро­мадженням — це наслідок. І знову починається новий економічний цикл, протягом якого відбувається нова переструктуризація економіки, яка супроводжується інвестиціями і створенням нових робочих місць, доки у процесі нагромадження не почнуть переважати тенденції норми прибутку до зниження і старіння капітальних цінностей, ріст резервної армії праці і падіння заробітної платні і настане кризова ситуація.

Тому насправді марксова картина циклічного процесу, або кризи " є од­ночасно і кара і очищення", "бо все, що Маркс мав на увазі, зводиться до поняття, начебто капіталізму властива тенденція до безперервного розши­рення виробництва безвідносно до наявності ефективного попиту, який один надає сенс цьому виробництву". На його думку, пише М. Блауг, "по­пит на інвестиції буде підтримуватися, а капітал використовуватися на повну потужність до тих пір, доки вкладені кошти будуть приносити хоча б мінімальний прибуток. Це майже повністю узгоджується з періодичним скороченням інвестицій як наслідком шокового ефекту від падіння нор­ми прибутку". Доказом цього можуть бути слова самого автора "Капіта­лу" про те, що " остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залиша­ються бідність і обмеженість споживання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства" (розділ 30, том III).

У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю робо­тою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить пи­тання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політ­економія у широкому розумінні — це наука, яка вивчає всі суспільні фор­мації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матері­альних життєвих благ у людському суспільстві".

Один з підрозділів написав К.Маркс. Підрозділ містив критичний огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Аристотеля до класичної політичної економії, становлення ячкої Маркс зв¢язує з ім¢ям Петті та з школою фізіократів.

Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, еко­номічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталі­стичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і спожи­ванням.

На могильній плиті К. Маркса вибито такі слова, які він написав у 26 років: "Досі філософи тільки пояснювали світ. Завдання в тому, щоб змінити його". Маркс вірив у насильницьку революцію, що зруйнує капіталістичну систему, яка, на його думку, експлуатує робітників.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соці­альні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історич­них фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розу­міння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного органі­зму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалі­зації основного, державного інтересу.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було за­початковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — ви­значенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів. Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивіду­альність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впли­вати на них.

В «Економічно-філософських рукописах» Маркс стверджує, що досі політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала йо­го потребам. Нині її предметом мають стати відносини між працею та капіталом.

Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846), демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та перспективи розвитку капіталізму. Це «Святе сімейство» та «Ні­мецька ідеологія». Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків щодо детермінованості суспільного устрою панівною формою власності. Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної власності, і буржуазна «політична економія, що приймає відносини приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в протиріччя з основною передумовою — при­ватною власністю». Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а категорії прибутку, ренти, процента зв'язують з існуванням приватної власності.

Дві праці Карла Маркса «Злиденність філософії» (1847 р.) та «Наймана праця і капітал» (1849 р.) були першим кроком на шляхудо створення цілісної економічної доктрини.

Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації економічної теорії.

Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає «Маніфест комуністичної партії» (1848). Це перший систематичний виклад особливого класового світогляду. У «Маніфесті» подано ха­рактеристику капіталізму, визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності. Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив капіталістичного суспільства і йо­го трансформації в суспільство комуністичне. Перед пролетаріатом ставиться завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади буржуазії і ліквідації приватної власності.

З 1850 р. за прямого сприяння Енге­льса та за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фун­даментального економічного вчення. Маркс підготував так званий “Чорновий рукопис” (1857-1858 рр.), досить завершений твір.

Приступивши до праці над економічним твором, який признача­вся до видання, Маркс уже 1859 р. випустив два розділи першої книги під загальною назвою «До критики політичної економії». Перший із них —«Товар»— присвячено теорії трудової вартості. У ньому критично проаналізовано погляди на цю проблему попе­редників: Петті, Сміта, Рікардо та інших. У другому розділі «Гро­ші, або простий обіг» розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут також суттєва увага приділяється кри­тиці теорії «робочих грошей» Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено розглядом функцій грошей у зв'язку з їхньою суттю. Пізніше, у «Капіталі», викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить об'ємний матеріал, кот­рий у названій публікації є фактично окремим фундаментальним дослідженням.

Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень (1861 - 1863 р.) закінчує рукопис «До критики полі­тичної економії», що, по суті, була вже другим рукописним варіан­том «Капіталу». Сюди, крім розглянутих уже питань, увійшла тео­рія відтворення, перетворення прибутку на середній прибуток, вар­тості — на ціну виробництва, проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого тому «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — майже повністю було викладено в цьому рукопису.

Третій рукописний варіант «Капіталу» (1864—1865) призначався для публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш систе­матизованому вигляді. Змістом його став ґрунтовний теоретичний аналіз капіталістичного виробництва.

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіта­лу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики по­літичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства».

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощасти­ло забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих мате­ріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в ці­лому завершеної частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналі­зі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але та­кого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості то­вару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому по­пит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними неза­лежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потре­би задовольняють.

На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Ка­піталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу ви­робництва за капіталізму: 1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у спо­живній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння фак­торів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д. В першому томі «Капіталу» К.Маркс досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і об­грунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капі­талу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва ін.

Водночас критики вважають марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додат­кової вартості як продукту лише додаткової праці.

Другий том «Капіталу ». Другий та третій томи «Капіталу» ви­йшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, ви­значаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додат­кової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму (грошова, товарна і знову грошова стадії).

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є ме­тою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності роз­витку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до ви­трат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кож­ного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс нази­ває ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва.

Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з високою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробниц­тво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення на­дається його вартості, отже, більшого значення набувають індивіду­альні витрати праці.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно­полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю­чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе­ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до­даткової вартості між класами (землевласники — орендарі — на­ймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор­мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо­зиція, податки тощо) факторів.

Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти­чних відносин у сільському господарстві.

Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протистав­ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео­рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов­лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — вийшов у світ в 1905—1910 рр. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861—1863 рр.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики полі­тичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом роз­витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократичної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості. Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля­ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по­слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Праці К. Маркса та Ф. Енгельса 70—90-х рр. Після видання першого тому «Капіталу» виникла потреба в подальшому розвитку економічної теорії, її адаптації до потреб часу. Полемізуючи з економістами, соціологами, революціонерами, ї Маркс і Енгельс коментують свої теоретичні узагальнення, поглиблюють трактування деяких проблем.

Продовжуючи роботу над «Капіталом», 1871 р. Маркс публікує працю «Громадянська війна у Франції», де підсумовує досвід Пари­зької комуни. Він дає оцінку не лише революційним, а й економіч­ним її досягненням та помилкам, визначає історичну перспективу революційних перетворень. Пізніше, у праці «Націоналізація зем­лі» (1872) він визначить своє бачення основ суспільних відносин соціалізму.

У «Критиці Готської програми» (1875) Карл Маркс сформулював своє бачення закономірностей розвитку майбутнього комуністично­го суспільства. К.Маркс і Ф.Енгельс не залишили всебічно обгрунтованої теорії соціалізму.

Критикуючи Прудона, Маркс дійшов висновку, що будь-якому способу виробництва відповідає своя форма власності, а точніше, саме вона визначає суспільний лад. Соціалізм, на його думку, абсолютно не сумісний з приватною власністю. У першому то­мі «Капіталу» Маркс показує, як у межах капіталістичного ви­робництва визрівають паростки суспільної власності — відбуває­ться процес усуспільнення праці внаслідок її дальшого поділу, концентрації і спеціалізації. З іншого боку, визріває потреба в су­спільній власності, що змогла б сприяти усуненню капіталістич­них суперечностей, головною з яких є суперечність між суспіль­ним характером праці та капіталістичною формою привласнення її результатів. Суспільна власність на засоби виробництва та планування — дві основні риси, що визначатимуть, на думку Маркса, суть майбутньо­го суспільства. У «Націоналізації землі» (1872) він пише, що влас­ність у соціалістичному суспільстві мусить мати не групову, а за­гальнонародну форму, чому сприятиме національна централізація засобів виробництва. Лише тоді вона зможе стати національною ос­новою суспільства, якщо буде складатися «з об'єднання вільних і рівних виробників, які займаються суспільною працею за загальним і раціональним планом».

У «Критиці Готської програми» Маркс детальніше спиняється на характеристиці особливостей цього суспільства, виходячи з тези про визначальну роль виробництва щодо розподілу. Цей принцип аналі­зу відносин розподілу він протиставляє ласальянській тезі про не урізаний дохід членів майбутнього комуністичного суспільства, згі­дно з якою справедливий розподіл означає, що весь створений продукт має надходити однаковими частками в розпорядження всіх членів суспільства на підставі рівності їхніх прав.

Критикуючи цю тезу, Маркс визначає принципи розподілу су­спільного продукту. Основним його посиланням є те, що майбутнє комуністичне суспільство у своєму розвиткові знатиме дві фази, перша з яких — соціалізм, відрізнятиметься від другої, власне ко­муністичної, рівнем розвитку продуктивних сил, ставленням до праці, а отже, і принципами розподілу. Відтак суспільний продукт по-різному розподілятиметься на кожній з двох фаз.

Маркс розробляє модель розширеного відтворення за соціалізму. Він зазначає, що на першому етапі цей розподіл передбачатиме формування фонду заміщення спожитих засобів виробництва, фон­ду розширення виробництва (фонд нагромадження) і резервного, або страхового, фонду. Їх формування є економічною необхідністю. Із загального доходу вираховуватимуться також загальні витрати на управління, що не є безпосередньо виробничими. Утримання не­працездатних і інші форми спільного споживання (школи, лікарні тощо) будуть забезпечуватись за рахунок коштів суспільних фон­дів споживання. Фонди індивідуального споживання формуватиму­ться після всіх цих відрахувань. Частина, що призначена для індиві­дуального споживання, на першій фазі розподілятиметься за пра­цею, щоб відігравати роль стимулу, а на другій стадії — за потребою. Зрештою, весь продукт за комунізму буде належати тим, хто його створив, оскільки використовуватиметься в інтересах усьо­го суспільства.

Маркс розкритикував «залізний закон заробітної плати», ніби розмір заробітної плати регулюється законом народонаселення і завжди тяжіє до мінімуму засобів існування. Він спростовує цю тезу ласальянців, спираючись на докази, викладені в першому томі «Капіталу».

У цій праці також розглядалася проблема ролі держави на кож­ній з фаз розвитку комуністичного суспільства. Маркс підкреслив класову суть будь-якої держави і вказав, що держава перехідного до комунізму періоду є виразником інтересів пролетаріату, знаряддям його диктатури.

В наступній книжці «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880) Енгельс дає огляд утопічних ідей соціалізму, історії їх розвитку.

У праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» Енгельс указує на швидке зростання картелів та трестів, дає характеристику їхньої економічної та організаційної природи, мети та причин утворення, як засобу протистояння анархії, конкуренції, кризам надвиробництва. Функціями цих економічних новостворень є регулювання виробництва через визначення обсягів та розподіл між підприємствами, а також регулювання цін та прибутку. Енгельс зазначає, що з виникненням нового економічного яви­ща, зумовленого розвитком продуктивних сил суспільства, від­буваються зміни у виробництві та обігу, знову на перший план виступає проблема протекціонізму в міжнародній торговельній політиці, а отже проблема втручання держави у сферу економічної діяльності.

На думку Енгельса монополістичні об'єднання вступають у конкурентну боротьбу за тими самими законами, що й немонополізовані підприємства, хіба що сама боротьба набуває запеклішого характеру, та в межах монополістичного об'єднання виникає нова форма функціонування виробництва — планування.

Це, по суті, означає, що Енгельс уже передбачав «генетичну» можливість переходу монополістичного управління виробництвом у державно-монополістичну форму. Однак теорія революційного пе­ретворення суспільства (навіть з огляду на помічені Енгельсом принципово нові явища) не зазнала жодних змін.

Розвиток В. І. Леніним марксистського економічного вчення. Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв'язується з ім'ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами крити­чного переосмислення чи доповнення марксистської економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економі­чне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризував його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки. З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обгрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталіс­тичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можли­вості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.

У Росії 90-х рр., країні, де капіталістичні відносини тільки заро­джувались і ще не проникли в усі сфери суспільного життя, сприй­няття марксистського вчення, особливо політичного його аспекту. було досить високим. Однак це не означало, що не розвивались інші напрямки економічної думки, які точніше відображали проблеми капіталістичного суспільства. Тому пристосування марксизму до потреб революційної боротьби, його використання як теоретичного обгрунтування необхідності соціальної революції здійснювалося за умов безкомпромісної теоретичної боротьби.

Наприкінці XIX ст. в поле зору економічної теорії потрапляє проблема забезпечення суспільно-економічної рівноваги. Головним стає питання про засоби забезпечення економічної стабільності, мі­сце держави (допустимі межі її втручання) та ринкових відносин в цьому процесі.

Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позити­вній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвит­ку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.

Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства. Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи роз­витку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи пе­реростання натурального господарства в товарне і товарного в капі­талістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів ви­робництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відно­син. Його характеристики товарного виробництва є достатньо ви­черпними.

Висновок про те, що внутрішній ринок для капіталізму створюється самимкапіталізмом в процесі його розвитку, Ле­нін обґрунтовує у працях «З приводу так званого питання про ринки (1893), «До характеристики економічного романтизму» (1897), «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Зауваження щодо питання про теорії ринків» (1898) та «Ще до питання про теорію реаліза­ції» (1899).

У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення. Він сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури су­спільного виробництва.

Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зо­внішнього ринків, що зв'язує з розвитком суспільного та міжнарод­ного поділу праці. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, поро­джують боротьбу за зовнішні ринки.

Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, ме­тод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а еко­номічну теорію спрямовано на доведення справедливості револю­ційної доктрини. Основні положення ленінської теорії викладено в його книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1917).

Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а лише змі­нює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою. Виникнення монополістичних об'єднань не обмежується ли­ше сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зро­щування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінан­сової олігархії.

Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналі­зація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістич­них союзів і поділу світу між ними. Дослідження імперіалізму Ленін завершує висновками уза­гальнюючого характеру, визначаючи п'ять його основних рис.

У наступних працях, особливо в «Держава і революція» (1917), Ленін визначає ще одну рису, притаманну цій стадії, — зародження державно-монополістичної економіки, поєднання сили монополій із силою держави, створення передумов для регулювання економіки з одного центру. Одержавлення економіки Ленін характеризує як процес по­глиблення суспільного характеру праці, створення умов для вико­нання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій.

Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистсь­кої теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспі­льства. Вони грунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури ви­робничих відносин майбутнього суспільства.

Марксизм і сучасність. Марксизм — це закономірний етап пізнання дійсності, що зумо­влювався відповідними вимогами часу й відповідними соціальними інтересами. Деякі викладені Марксом ідеї, що їх західні дослідники оголошували не тільки помилковими, а й шкідливими, насправді належали не йому, а Адаму Сміту, Гегелю, Жан-Жаку Руссо, Сен-Сімону ін.

Так, основна політична ідея марксистського вчення про примат суспільного над особистим, що стала наріжним каменем побудови соціалізму в СРСР, належала не Марксу, а Сен-Сімону та позитиві­стській історико-матеріалістичній філософії. Ця філософія, що ви­знавала творцем суспільної дійсності історію, не бачила в окремому індивідуумі сили, здатної впливати на історичний процес.

Виходячи з абстракцій, Маркс показує роль додаткової вар­тості (що, на його думку, виступає у формі прибутку) як визначаль­ного чинника розвитку капіталізму, основи його відтворення, його рушійної сили, стимулу впровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу. Саме з допомогою абстракцій він досліджує меха­нізм відновлення економічної рівноваги ще до того, як проаналізує вплив попиту та пропозиції на процес формування цін. Чи не такі самі висновки згодом стануть основою кейнсіанського вчення?

Теорії формування цін та прибутку за умов вільної конкуренції, земельної ренти, позичкового процента, викладені в третьому томі «Капіталу», є прикладом досконалого поєднання логіки абстракт­них узагальнень та моделювання економічних процесів і рекомен­дуються для вивчення в навчальних закладах у контексті неокла­сичних теорій.

Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Марк­са, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартос­ті. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує на те, що вони відображають тенденцію, котра є об'єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов'язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.

Схеми реалізації суспільного продукту, в яких відображено рух усіх частин вартості створеного продукту, є значним внеском у до­слідження проблеми пропорційності, тобто рівноваги суспільного виробництва. Висновки, зроблена Марксом, узяли на озброєння не лише ортодоксальні марксисти. Його теза про визначальну роль ви­робництва засобів виробництва і їхнього розподілу щодо виробниц­тва та розподілу предметів споживання є вихідною для багатьох су­часних (особливо кейнсіанських) теорій.

На основі теоретичних абстракцій Маркс створив широку за­гальну картину капіталістичного відтворення та його чинників. У межах теорії розширеного відтворення капіталу він зробив ряд ви­сновків стосовно нагромадження, його визначальної ролі та факто­рів, висновків, що є актуальними і сьогодні, коли йдеться про проб­леми економічного зростання і його джерел, про роль ефективного попиту та інвестицій.

Методологічні підходи до визначення пропорцій суспільного вироб­ництва, сформульовані Марксом у його схемах відтворення, було вико­ристано для побудови балансів народного господарства у вигляді таб­лиць типу «витрата-випуск», запропонованих В. Леонтьєвим.

Висновки з теорії будови капіталу, що розглядала зростання органічної будови капіталу як наслідок науково-технічного прогре­су й розвитку продуктивних сил, повторюються в сучасних неокла­сичних та кейнсіанських теоріях економічного зростання. Недо­оцінка категорії органічної будови капіталу тривалий час була причиною невірогідності висновків, сформульованих на базі вироб­ничої функції.

Особливо цікавими є зроблені Марксом у процесі аналізу проб­лем ціноутворення й конкурентної боротьби узагальнення щодо ме­ханізму дії економічних стимулів для впровадження досягнень нау­ково-технічного прогресу.

Узагалі, марксистська економічна теорія містить цілу низку нау­ково обгрунтованих висновків, що характеризують закономірності функціонування капіталістичного ринкового господарства, зокрема ідеї про ринкову ціну рівноваги, формування середньої норми при­бутку, визначення ролі конкуренції, внеску капіталізму в розвиток продуктивних сил та ін.

Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки біль­шість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не підда­ються кількісному аналізу.

Звичайно, марксистське економічне вчення містить і багато хиб­них висновків. Але, зрештою, це притаманно будь-якій теорії. Однак ідеї марксизму було певною мірою апробовано на практиці, тому сьогодні їх можна оцінити досить вичерпно.

Визнаючи справедливість твер­дження про недоліки ринкової економіки, сучасна економічна наука шукає способи розв'язання її проблем. Саме так виникли теорії со­ціально-ринкового господарства, неокласична, монетаристська та кейнсіанська доктрини.

Офіційною комуністичною доктриною було взято на озброєння з учення Маркса все те, що, хоча б частково, чи за формою, збігалося із декларованою метою, підтверджувало та виправдовувало б теорію побудови шляхом насилля нового, справедливого суспільства.

Тому поза увагою послідовників марксизму залишилось те, що Маркс у своїх працях розглядає два шляхи переходу до соціалізму як більш справедливого суспільного ладу — революційний та ево­люційний.

Хоч у багатьох своїх працях він передбачає революційне зни­щення капіталізму, у першому варіанті «Капіталу» («Економічних рукописах 1857—1861 рр.») Маркс аналізує перехід до нового су­спільного ладу еволюційним шляхом — через розвиток науки і техніки, що мають досягти рівня, коли вартість, як породження живої праці, відімре і всі суспільні відносини вимушено наберуть іншої форми.

Він писав: «Обмін живої праці на уречевлену працю, тобто організація суспільної праці у формі протилежній капіталу та на­йманій праці, являє собою останній ступінь розвитку вартісних відносин і заснованого на вартості виробництва. Передумовою цього останнього ступеня є і продовжує залишатись маса безпосе­реднього робочого часу, кількість витраченої праці, як вирішального фактора виробництва багатства. Але з розвитком великої промисловості створення дійсного багатства стає менш залежним від робочого часу і кількості витраченої праці, ніж від могутності тих агентів, що приводяться в рух протягом робочого часу і які самі, у свою чергу (їх потужна ефективність), не перебувають ні в якій відповідності з безпосередньо робочим часом, а скоріше залежать від загального рівня науки та прогресу техніки або від застосування цієї науки до виробництва». Чи варто було критику­вати теорії конвергенції систем як реакційні, як такі, що захища­ють класові інтереси буржуазії, коли вони виходять саме з такого висновку?

Офіційна комуністична доктрина, цитуючи «Маніфест Комуніс­тичної партії», звертала увагу на те, що завдання комуністів полягає у скасуванні приватної власності, але цілком ігнорувала уточнення, що йдеться про буржуазну приватну власність, тобто таку, що ви­значає форми виробництва і розподілу, за яких наявні антагонізм класів і експлуатація праці.

Теза про державну форму власності, що часто трапляється в Маркса, також є неоднозначною, адже він писав, що бюрократія «має в своєму володінні державу,...це і є її приватна власність». Розглядаючи державу як механізм диктату одного з класів суспільс­тва, Маркс звичайно мав на увазі, що її існування є тимчасовим, от­же, державна форма власності також є скороминущою.

Як бачимо, висновки Маркса щодо проблеми трансформування суспільства були неоднозначними, залишали великий простір для вибору форм соціальних перетворень та значну можливість для різ­номанітного їх трактування. Однозначним і категоричним був лише висновок про об'єктивну необхідність цих перетворень. Ортодок­сальні послідовники марксизму тільки це і взяли на озброєння і зро­били все, аби втілити в життя. Проте ідеї Маркса-політика виявили­ся значно менш життєздатними, ніж ідеї Маркса-економіста. Внесок марксистської економічної теорії в науку визнано економістами всіх поколінь і всіх наукових напрямків. Багатьма аспектами теоретико-економічної концепції, запропонованої Марксом, науковці корис­туються й досі, бо ця концепція є логічною, побудованою з допомо­гою методу, який базувався на принципах діалектичності та істори­чності, поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використання статистики та моделювання. У багатьох випадках Маркс був провісником сучасних економічних теорій. Тому маркси­стську економічну теорію можна вважати плідним напрямком роз­витку економічної думки.

Дата добавления: 2015-10-13