Свобода та обовязковість договорів

Однією із засад договірних зобов’язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою та умовою існування ринкової економіки (ст. 627 ЦК України), а тому сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору визнається однією з фундаментальних засад правового регулювання договірних відносини у сфері приватного права, про що свідчить ст. З ЦК. Однією з основних засад цивільного права закріплено свободу договору (ст. З ЦК), яка полягає, зокрема, у тому, що сторони є вільними у: а) укладенні договору; б) виборі контрагента; в) визначенні умов договору; г) виборі способів забезпечення зобов’язань; г) вирішенні питання щодо зміни або розірвання договору; д) встановленні видів та меж відповідальності за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань. Проблема меж договірної свободи полягає у визначенні співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Законодавство визначає, що свобода договору має здійснюватися з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Однак ці межі є загальними межами здійснення учасниками цивільних відносин своїх прав та обов’язків (ст. 13 ЦК). У новому ЦК України вперше закріплено спеціальну норму, що визначає співвідношення актів цивільного законодавства та договору (ст. 6 ЦК). Це співвідношення полягає в наступному: 1) сторони можуть укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства (непоіменований договір), основна вимога до таких договорів — їх відповідність загальним засадам цивільного законодавства; 2) сторони можуть урегулювати в договорі, який передбачений актами законодавства (поіменовані договори), свої відносини, які не врегульовані цими актами, тобто доповнити законодавче регулювання саморегулюванням; 3.) сторони можуть відступити від положень, передбачених актами законодавства, та врегулювати свої відносини на власний розсуд, за винятком випадків, передбачених законом: а) якщо в цих актах прямо зазначено про неможливість відхилення від норм закону; б) якщо обов’язковість положень актів цивільного законодавства для сторін випливає з їх змісту; в) якщо обов’язковість положень актів цивільного законодавства для сторін випливає із сул відносин між сторонами.

Дата добавления: 2015-10-13