За эти годи было много построено и внедрено,

Успехи были и потери, но знаем четко мы одно:

Наше богатство – наши люди, хвала им, благодать и честь,

И если не труд их ратный на вряд ли было то, что есть!

Період між сорокаріччям та п’ятдесятиріччям заводу відбувалися разючі зміни. Завод повністю перебудовувався, йшла реконструкція, яка змінила все довкола. Завод наче народжувався заново. Випускаючи вагони, бувало під відкритим небом, у цехах замінювали обладнання на нові лінії поточного ремонту вагонів на конвеєрній лінії. Тоді кожна така лінія була подією в житті заводу та кожного її робітника та й всіх мешканців селища. Бо селище жило проблемами заводу, а завод жив проблемами селища. Період реконструкції заводу та виходу його на нові показники випуску вагонів з ремонту пов'язаний з її директором Барановським Володимиром Андрійовичем. Він виріс на заводі від учня ЖУ -5 (ГПТУ – 9), який прийшов у 16 років учнем слюсаря ВСЦ до директора заводу, пройшовши всі штабелі росту, закінчив заочно Харківський інститут залізничного транспорту, вагонне господарство,був майстром ВРЦ, очолював комітет комсомолу і партком заводу потім начальником цеху виправки вагонів, вагоноремонтного цеху і в 1974 році очолив колектив заводу. На цій посаді він був рівно 20 років.

В цей період в Дарницькому районі налічувалось 40 транспортних підприємств і Дарницький вагоноремонтний завод був найбільшим виробничим господарством. В його підпорядкуванні був мікрорайон ДВРЗ зі своїм ЖКО проживало вже 12 тисяч мешканців. На балансі заводу був стадіон і Будинок культури, баня і комунальний побутовий комплекс, гуртожитки, піонерський табір і база відпочинку на морі у місті Алушта, лікарня з поліклінікою, їдальня і магазини. Навантаження на завод було велике. Цей період часто називають «періодом застою». Дійсно економічні показники в країні знижувались. Економічна реформа 1965 року сходила нанівець через опір партійно – державної бюрократії. Та потрібно віддати належне Міністерству шляхів сполучення для Дарницького вагоноремонтного заводу ці економічні негаразди, пройшли стороною. Структурна перебудова заводу завершилася до 1980 року. Завод почав випуск своєї продукції – ремонту чотиривісних критих вагонів у повному обсязі, додатково випускалися піввагони, продукція лиття та деталі для вагонних депо та виробляли товари широкого вжитку для потреб населення. Але завод був виведений з підпорядкування Південно – Західної залізниці, міста і виходив прямо на Главк МШС СРСР. Також в 1969 році на Лівобережжі відбувся поділ на два райони: Дарницький і Дніпровський. До другого було віднесено завод. Цей поділ погіршив зв’язки з залізничною структурою залізниці, яка знаходилася у Дарницькому районі та заводу. Так з цього часу почало занепадати культурне життя на заводі. Припинилися огляди художньої самодіяльності, в яких заводчани брали участь на тернах Південно – Західної залізниці, поступово зник духовий оркестр заводу та струнний ансамбль, який був неодноразово лауреатом всіх оглядів. Зникли й тренери ДСТ «Локомотив», які працювали у райраді Київського відділку.

Завод став поза конкуренцією багатьом підприємствам району бо був єдиним залізничним підприємством і мав новітні технологічні процеси було завершено 9 комплексно – механізованих конвеєрних дільниць, які були повністю автоматизовані. Успішно діяли програми «Праця», «Матеріаломісткість», «Охорона оточуючого середовища», «Товари народного вжитку», «Житлова програма». Були й інші плани колективу заводу, які на жаль після 1990 року не вдалось здійснити. Але ці роки для заводу були звитягою у праці, і це творили люди – працівники заводу.

В період керівництва заводом В.А. Барановського велику увагу приділялося робітникам цехів, які ударною працею звеличували славу заводу, створювалися бригади комуністичної праці. Люди, які щодня піднімали авторитет заводу далеко за його межами. Особливо це стосувалося міста та району. Щорічно провадилися зльоти передовиків заводу. Так на початок 1980 року на заводі працювало 180 передових бригад та 1187 ударників комуністичної праці. Саме вони перевиконували річні завдання п’ятирічки. Десятиріччя не сходили з вуст фамілії В. А. Жилкіна, А.М. Павлова, М.І. Чорненького, Й.С. Столбецького, молодих працівників А.В.Трийчука, В.І.Столярчука, В.Г. Торби, жінок – дефектоскопісток Є.В.Науменко, Г.Н.Пасичниченко.

Тому не дивно, що заводчани постійно були найкращими в змаганні галузі. До 60 – річниці утворення СРСР отримав перехідний Червоний Прапор Міністерства шляхів сполучення та премію для всіх працівників заводу в розмірі 60 рублів кожному. Зміни і дільниці майстрів М.З. Гураля - ВРЦ; Ю.М. Коротких – ЦРП; П.Ф. Харченка – ливарний цех; В.Я. Алексєєнка – ковальський цех; бригади: М.М.Черненка – ЦРП; А.П.Шерсньова – ковальський цех Н.П. Богдан – ДОЦ та більше 100 робітників стали переможцями цього змагання.

Багато заводчан працювали під девізом «Кожній робочій годині – найвищу віддачу!» Директор заводу досить велику увагу приділяв молодому поколінню заводчан і особливо дітям з династій заводу. На заводі налічується до сьогодення біля ста працівників з династій заводчан, які пройшли шлях у вісімдесят років – чотирьох поколінь. Необхідно відзначити, що найбільшою шаною користується династія Куделькіних. Почалась династія їх з Хоми Трохимовича, який приїхав на будову з Калузької області в березні 1934 року разом з сім’ями прибули інші родичі, троє його племінників працювало разом з ним в одній бригаді. Вони залишилися на заводі по завершенню будівництва. Продовжувачем династичної ієрархії став Григорій Федорович Куделькін, після війни він повернувся на завод відбудовував завод, житлові будинки, клав стіни, зводив печі, перед пенсією був комірником. Його естафету підхопив син Володимир Григорович, який працював електрозварником у вагоноскладальному цеху, невістка Валентина – кваліфікований маляр деревообробного цеху, а дочка Валентина Григорівна Сухоребра – оператор машинолічильної станції. Другий племінник Іван Касянович Куделькін весь час працював у ремонтно - будівному цеху пічником, до самої пенсії. Він був і Канаші не замінимий і після повернення всі відбудовані печі на заводі його рук справа. В управлінні виробництвом працювала старшим інженером його дочка Явдоха Іванівна. Андрон Касянович Куделькін також муляр будував практично всі будинки селища та школу. На жаль син Хоми Трохимовича загинув у полум’ї війни.

ДИНАСТІЇ - «МАЛЕНЬКОГО ПАРИЖУ!»

«Пусть свет и радость прежних дней

Нам светят в трудный час…»

КОРІННЯ

Ми не заздрим деревам, і квітам, і травам,

Що вростають у тіло земне.

Ми вростаємо навіки у сонячні барви,

У хмарини, що вітер над нами жене.

Ми вростаємо корінням у пісню і слово,

---

Дата добавления: 2015-09-03