Ми звикли гордитися здавна,

Що всі ми – велика сім’я,

І тим, що історія славна,

І добре в заводу ім’я.

Здавалось, що ще вчора з усіх кінців великої країни з’їжджались до мальовничого куточка на околиці Дарниці муляри, теслярі для того, щоб зводити стіни вагоноремонтного заводу, а вже сьогодні з його конвеєрів сходить тисячі відремонтованих вагонів. Тоді в 1934 році про такі показники, будівельникам, і не мріялось. Але поряд з заводом, виростали нові будинки. Школа, дитячі садочки, поліклініка, лікарня, магазини і найвідоміша в Києві потому – лазня. А ще, були у пам’яті ті часи, коли від Поштової площі на ДВРЗ чмихав мініатюрний мототрамвайчик з двигуном внутрішнього згорання. Щоб завести цей вид транспорту доводилось водієві, а то навіть комусь з пасажирів, крутити своєрідну корбу – двигунчик за чмихав і трамвайчик рушає. На пасажирів чекало 8 роз’їздів, де зустрічалися вагони. Потім проклали контактний дріт і на ДВРЗ пішов настоящий трамвай. І треба віддати заводчанам повагу, коли не було ані метро, ані тролейбусів, ані машин, вони умудрялися бути завжди точними. Зміна на заводі починалася о 7 годині ранку, а запізнення розцінювалося, як надзвичайний випадок.

Поряд з територією, де мало розміститися селище заводчан розташовувався 14 – ий окремий саперний батальйон, 18 – ий дивізіон важкої артилерії, 9 – ий понтонний батальйон та інші підрозділи військових.

В районі нинішньої Машиністівської вже були пара гуртожитків паровозного депо, їдальня, клуб. Депо вже діяло на станції. Будівництво житла для будівельників почав Іван Тихонович Бабкін зі своєю бригадою, який потім отримав назву «Бабкін барак». А ось житло для заводчан мало бути далі від в’їзної арки на завод, північніше на п’ятсот метрів. Набирали теслярів і мулярів із сіл по лінії на Ніжин. Розповідає у своїх спогадах Іван Федорович Рудь: «Нас з Кобищи приїхало чоловік сім та ще з Носівки. Виконроб Богачов нас записав і повів десь за кілометр від будки. Біля нинішнього будинку 4, по вулиці Волховській нас зупинив і каже: …тут буде перший будинок де житимуть заводчани. Приступайте до роботи, спилюйте та корчуйте сосни. Так ми працювали неділю, приходилось по началу їздити додому. До станції йти пішки, далі поїздом, приходив додому о 9 годині вечора, а о 4 – ій пора іти на поїзд, бо о 7 годині вже починалася робота. Нам видавали картки на харчування на цілий місяць за якою можна було купити: хліба 800 г, на добу на працюючого і 300г. на утриманця, 1 кг. цукру 2 кг. крупів, по 500 г. м’яса та жирів і 1 кг. кондитерських (пряників). Вербувальники, яких начальник будівництва Суслов направляв в різні області привозили все нових і нових спеціалістів. Вже на осінь на будовах працювало більше 5 тисяч чоловік. Будівництво бараків йшло швидкими темпами і до зими вже було збудовано 16 бараків. Дві їдальні барачного типу, майстерню. Бригадир Іван Бабкін на території нинішнього училища будує столярку і кузню, а поряд ще одну їдальню. Бригада М. Андронова по нинішній вулиці Алма-Атинській будували бараки під гуртожитки для заводчан. Вони справлялися досить таки хутко і якісно. Магазин, кулінарія їдальня, лазня все було під боком в одному місці. Ударників всі поважали, за їх працю давали додатково талони на сніданок, обід та вечерю. Транспорт складався з 300 підвод та 600 коней, 4 – ох вантажних півторатонних машин та 1 легкової «емки» - начальника будівництва. Коли ж було не достатньо житла Південно – Західна залізниця поставила на коліях вагони для проживання облаштувавши їх буржуйками.

Добрим словом згадують колишнього депутата, бригадира підсобниць жіночої бригади і просто мами Анастасії Яківни Бармашової, яка разом з чоловіком підіймала завод, а після завершення будівництва разом працювали на заводі.

В 1934 році від вокзалу станції Дарниця прокладені шосейну дорогу та одну колію під трамвай, з восьми роз’їздами, який відкрили в 1936 році. Вулиці планували рівними квадратами. Під фундаменти котловани копали вручну відразу під всі 63 будинки і до зими1934 року їх всі залили бетоном. Прокладали комунікації під воду від артезіанської свердловини, почали підвезення цегли та дерев’яні балки перекриття. Опалення було пічне. Швидкими темпами зводилися стіни будинків. У вересні 1934 року першими в 12 - ти будинках отримали квартири сімейні пари та ті що мали дітей. Вони написали заяви, що залишаються працювати на підприємстві, після завершення будівництва заводу. Завод в цей час відвідав Секретар ЦК ВКП(б)У П.П.Постишев, він пройшов по вулицям селища і зробив зауваження, про прискорення робіт на будівництві житла. Деревообробний цех має дати додатковий ліс для перекриття поверхів будинків. Мешканці просили Павла Петровича пришвидшити вирішення питання транспортної доставки до Києва та на станцію Дарниця. На що Постишев пообіцяв протягом року прокласти трамвай та зробити зупинки приміських поїздів в районі заводу та селища. І дійсно, невдовзі Південно – Західна залізниця облаштувала зупиночні платформи «Вагонбуд» і «Депо», а з 1 травня 1936 року було продовжено трамвай від станції Дарниця до селища ДВРЗ. В 1935 році всі житлові будинки були збудовані, але житла не вистачало, будують чотири бараки з кімнатами для не жонатих молодиків і все ж 80 відсотків заводчан приїздили на роботу з навколо розташованих сіл. Майже в центрі селища будується постійна лазня для всіх мешканців селища, яка невдовзі стала самою популярною у Дарниці. До того ж цей об’єкт не був зруйнований в період війни.

Партійна організація (секретар Володарський), профспілковий комітет (Кисломед), комітет комсомолу (Єфімов) у квітні на комуністичному суботнику закликали заводчан, до участі в культурно – масових заходах. Молодь відгукнулась на цей почин, почали збирати металобрухт на виручені кошти купили баян, повний комплект струнного оркестру, більярдний стіл. Веселою була гармонь Андрія Гальцева, вторив їй бубон Івана Фокіна, танцювали до півночі. Красиво танцювали Іван Шевчук та Ірина Андронова, у них вчилися ті що вперше попали на танцювальну площадку. В 1935 році до першотравня відкрили заводський клуб саме на місці нинішнього стадіону.

Великою подією на заводі став випуск багатотиражки «Трибуна стахановця», перший номер якої вийшов 15 серпня 1936 року, вона виходила через день і мала великий попит. Комсомольці розносили її по квартирах і цехах, у перервах читали і обговорювали статті на головні теми роботи заводських цехів, країни і міста. Це дало різкому зростанню партійно – масової, виховної роботи серед робітників заводу та мешканців селища. Редакція газети містилася на заводі там де тепер побутові кімнати інструментального цеху, мала два друкарських верстати. Першим головним редактором був товариш Ковальов, який швидко залучив широкий робкорівський актив з працівників заводу, і мене в тому числі. Мета редакції була сприяти роботі по мобілізації колективу заводу на виконання та перевиконання державного плану випуску з ремонту вагонів. Не забувала редакція життя мікрорайону.

Кращими робкорами – активістами редакції були В. З. Серченя, М.Пасюк, О. Данілко, М.Прохніч, В. Олєйніков.

У багатьох будівельників були діти, які вже мали йти до школи, але та ще не була збудована, тому комсомольці запропонували зробити суботники та вихід після зміни на зведення школи. Так до 20 серпня школа була готова. Завозили парти зроблені у деревообробному цеху, класні дошки, столи та інше обладнання. 1 вересня 1936 року новобудова на далекій окраїні Києва відкривається, залізнична середня школа № 11, станції Дарниця, Південно – Західної залізниці. Першими учнями стали 140 дітей будівельників Дарницького вагоноремонтного заводу. Першим директором Відділ освіти залізниці призначає Федора Михайловича Калиновського, завучем Євген Максимович Канюка, піонервожатою Галина Хомівна Білойван. Під час війни школа з заводом евакуювалася до Канашу, де директором став Олексій Данилович Павловський. Після повернення він очолював школу, відбудовував її, у 1954 році був переведений у нову збудовану школу №42 на вулиці Лобачевського. В той же час, безперечним авторитетом користувався завуч школи – Борис Мойсейович Хандрос, який десятиліття проводив політику поваги до вчителів та батьків. Так розпочалася історія нинішньої загальноосвітньої середньої школи № 11, Дніпровського району у місті Києві. Необхідно сказати, що будівля школи залишилась по сьогодні в такому ж стані як була запланована. Вона має ошатний вигляд зі стрункими білими колонами і горельєфами на фронтоні, з широкими коридорами, просторими класами, великими вікнами й високими стелями. Сотні заводчан вчилися і закінчили школу у лісі та пішли далі ремонтувати вагони.

По завершенню робіт з будівництва заводу, коли вже став на ноги, за ініціативи робітників було почато будівництво заводського Клубу на 500 місць, він був там де зараз стадіон. Після його відкриття тут було відкрито гуртки хоровий, драматичний, струнного оркестру та духовий, відкрита бібліотека. Великою популярністю користувався драматичний гурток, який поставив вистави: «Сім’я Волкових», «Любов Ярова», «Наталка – Полтавка», «Розлом» та інші.

На жаль клубу повезло найменше підчас бомбардування прямим влученням в його фугасної бомби, було зруйновано. Постраждало в період війни два десятка житлових будинків, які згоріли повністю, залишилися лише стіни. При відступі німці зруйнували лікарню, частково постраждала школа і два дитячі садочки, спалене повністю було підсобне господарство заводу з пекарнею та цехом розливу води, їдальня була зруйнована від бомбардування ще в 1944 році. З культурних закладів як не парадоксально залишилася танцювальна відкрита площадка, яка прослужила майже до кінця п’ятдесятих.”

В тому ж 1943 році, щоб збити якесь житло або змайструвати землянку важко було знайти цвяхи дріт або ще щось. «…Ми ходили поміж цехів відшукували скоби, цвяхи металеві предмети і здавали на склад, яким керував Дмитро Савич Шиманський. За декілька днів було знайдено багато інструменту і всього потрібного для організації робіт з відбудови», - розповідала Антоніна Афанасіївна Смолякова.

В середині 1944 року в селищі проживало біля двох тисяч мешканців з яких майже тисяча - в землянках.

В грудні 1943 року на розширеному засіданні активу заводу, новий начальник Дарницького вагоноремонтного заводу Лев Соломонович Портнов, проінформував, що повернення спеціалістів заводу та обладнання з евакуації відбудеться після повної перемоги над фашистами, нам сьогодні залишається головна мета відбудувати зруйновані цехи і житловий фонд, для тих хто повернеться з Канашу та Свердловська. Також необхідно переселити з землянок всіх заводчан в будинки. Тому після зміни на заводі будемо працювати світовий день на відновлені житлових будинків, магазину, столової і в першу чергу школи, яка за місяць вже з 25 листопада 1943 року, почала працювати у чотирьох класах першого поверху. Школярі по черзі збирали дрова у лісі і обігрівали класні кімнати. В школі проживало троє вчителів. До першого вересня 1944 року всі класні кімнати були відремонтовані, в школу пішло вже 169 дітей з ДВРЗ та Старої Дарниці.

Бомбардування станції Дарниця і заводу не переставали не вдень ні вночі. Деякі цехи, що вціліли у полум’ї війни були зруйновані вже у 1944 році. Там де вже почали робити ремонти вагонів, падали бомби, і все потрібно було починати з початку. Легше було з будинками, що знаходилися під лісом. Саме їх відремонтували першими і вже у лютому 1944 року частина заводчан були вселені, при чому в кожній квартирі в залежності від кількості кімнат, кожна сім’я займала одну кімнату.

У медпункті заводу відкрили кімнату для прийому їжі робітників. Після пуску пилорами швидше почалися ремонти в будинках. Балки перекриття підганялися за розмірами і вставлялися на місце зруйнованих чи спалених. За 1944 рік було відремонтовано 36 будинків і один дитячий садок.

Наркомат шляхів сполучення вимагав швидше відновлювати цехи та випускати з ремонту вагони, яких було недостатньо для перевезення військ та техніки. Тому в лютому 1945 року Л.С. Портнов був знятий на його місце прибув директор-полковник тяги Олексій Миколайович Зайцев. Повернувся перший ешелон з Канаша, але розселяти не було де. Селилися в землянках та в двохповерховому гуртожитку №15, що на Волховській вулиці, споруда постраждала найменше. Через день всі прибулі потяглися на завод розбирати завали, складали цеглу, закладали стіни. І.М.Бойко був призначений начальником ковальського цеху, самого ж цеху не було, була руїна. Швидко прибрали все лишнє сміття в середині, приступили до спорудження горнів, монтувалися ковальські міхи. Ще незведені були стіни та дах, а вже залунав гучний перестук молотків. Кували інструмент, скоби для будівельників, виправляли понівечені деталі. Часті бомбардування заводу виводили колійне господарство з ладу. Особливо сутужно було зі стрілочними переводами. Досвідчений колійник Михайло Васильович Костигов, що повернувся першим ешелоном, згадував, що кожну рейку приходилося рубати у місці розриву та з’єднувати, допомагали виконувати цю роботу будівельні організації УСВЗ – 12, а на станції УСВЗ -14 (Подреми 12, 14), які прибули у Дарницю з Красноярської залізниці. З техніки в лісі на коліях знайшли паровий кран з розірваним котлом, притягли його в цех відремонтували. Його підйомна сила була всього 18,5 тонн. Він став першим помічником заводчан. Вже у 1945 році було споруджено дві водокачки, які вирішили питання водопостачання, бо водопровідна система не зазнала руйнації, декілька пошкоджень було швидко ліквідовано. Цим господарством займався Григорій Федорович Мальнєв. Артезіанські свердловини, вода в яких славилась на всю Дарницю запрацювали лише в кінці 1947 року. Поки відбудовували парокотельню, для потреб заводу залізниця надала три паровози в цехи залежні від пару. В болоті знайшли кинутий німецький локомобіль, який заводські кулібіни відремонтували і запустили. Ця машина подала електрику на станки і обладнання. Так ще до закінчення війни почав відроджуватись завод. І перші 212 вагонів відремонтованих були перемогою над розрухою.

В Москві відбувся парад Перемоги, а через Дарницю все йшли ешелони з переможцями, в багатьох составах було багато дефектів, вагонники не справлялися з цим потоком, на допомогу прийшли заводчани, надаючи запасні деталі і ремонтуючи вагони без відчепи від поїзда. Поверталися фронтовики і на завод, які селилися в щойно відремонтованих будинках і виходили відразу на відбудову заводу. Ремонтували всі вагони і західноєвропейські за їх технологією. Без кмітливості робітників та інженерів було б не обійтись.

!946 рік був визначальним в тому плані, що всі евакуйовані до Канаша та Свердловська повернулися до Дарниці. І якщо в Канаші залишилися майже всі станки та обладнання за розпорядженням Міністерства шляхів сполучення, то зі Свердловська, завод, яким керував С.Г. Зайденберг були повернуті всі станки і приїхало майже половина спеціалістів з Лисичанська, яких заводчани взяли під своє крило.

Ще багато будинків селища були не придатні для проживання, їх необхідно було капітально ремонтувати.

Після повернення зі Свердловська, бувши до війни, головний інженер заводу С.Г. Зайденберг, призначається начальником заводу.

Семен Григорович звертається за допомогою до Дарницького райкому партії у відбудові житла заводчан. На відбудову житла направляють дві сотні полонених німецьких солдатів. Декілька десятків, саме спеціалістів – німців, залучають до відновлення цехів заводу. Робітники заводу зайнялись прямими своїми обов’язками – ремонтом вагонів. Тому в 1948 році завод випустив з воріт вже 2137 вагонів, а молодий начальник цеху ходових частин Сорока Арсентій Кирилович був нагороджений знаком «Почесному залізничнику». В кінці 1948 року ще в 23 будинки були переселені заводчани. Всі землянки перестали існувати, були зриті. Відбудовані будинки по центру селища. Біля лазні був розворот автобусів маршрутів №6 та 18.

Відбудова заводу тривала. Помалу входило в нормальну колію життя колективу. Партійний комітет очолив В.Баринов, головою заводського комітету профспілки обрали Я. Голованьова, а комсомольців очолив М. Богодельник. Крім виробничих проблем, вони все більше клопоталися організацією культурно – масових заходів серед робітників та членів їх сімей. Приміщення де знаходився тимчасовий клуб віддали ДСТ «Локомотив», для занять спортивних секцій, воно було відремонтовано одним з найперших і слугувало, як для політичних заходів, де проводили збори, конференції і велика культурно – масова робота так і спортивна робота. (Зараз приміщення передано Дитячо – юнацькій спортивній школі). Проводилися постійно лекції про стан на фронтах, життя в тилу, цікаві зустрічі з поетами та артистами, демонструвалися фільми, душею колективу став заводський драматичний гурток який очолив режисер І. Яров. За роботу в аматорському колективі він отримав звання «Заслужений артист УРСР».

Відбудова житла йшла повним ходом, матеріали що надходили відразу направлялися в діло. Тому в 1950 році приступили до відбудови лікарні, дитячого садочка, комунального підприємства. З Дарниці почали прокладати трубу під Дашавський газ, який прийшов у будинки заводчан в 1952 році.

Постало знову питання транспортної проблеми під’їзду до Києва. В 1953 році відкривається міст через Дніпро ім. Є.О.Патона і відразу ж відкривають автобусний маршрут №2 від селища ДВРЗ до Печерського мосту. По всьому селищу кладуть асфальтове покриття. Комсомольці запропонували допомогти в споруджені Будинку культури. По суботам і неділям організовували на цегляному заводі, що знаходився на Мікільській Слобідці, завантаження платформ цеглою, а на наступний день вже розвантажували вагони на території заводу, вивозили машинами та на підводах до місця будівництва. В 1954 році Будинок культури був урочисто відкрито. На його відкриття був запрошений Маршал Будьоний, який саме в цей час перебував у Києві. Також з ініціативи молоді та підтримки керівництва і профкому було вирішено збудувати народним методом заводський стадіон. Буквально за два роки на очах у всієї Дарниці був збудований перший стадіон на Лівому березі. Він отримав назву Стадіон «Локомотив» Дарницького вагоноремонтного заводу. Приміщення, де був обладнаний після війни заводський клуб, передали повністю під спортивний зал. Відкриття стадіону було проведено урочисто. Все селище, Стара і Нова Дарниця прийшли на це дійство і недаремно – після відкриття відбувся матч з футболу між заводською командою «Вагонник» і Київським клубом «Динамо». Гра проходила в безкомпромісній боротьбі, завершилась «4: 2», на користь „Динамо”, але залишила у гравців на все життя ті спогади боротьби показати красивий і достойний футбол кращої заводської команди з командою еліти Радянського футболу. Бо саме в цей рік «Динамо» Київ вибороло самий почесний трофей футболу Кубок СРСР, який до того часу не вдавалося нікому виграти у москвичів. На наступний рік була збудована заводська лікарня, почалося з допомогою району будівництво другої залізничної школи №74. Завод не забував і про житлове будівництво. Своїми силами при участі працівників заводу будується два будинки, в яких отримують житло 48 сімей. В 1956 році на звітній конференції комсомолу було запропоновано збудувати свій пляж на річці Дарничанка. Вже в осені на суботниках було розчищено територію у лісі вздовж річки, бульдозером зроблено нове тимчасове русло. А з весни по суботам та неділям на пойму виходили всі мешканці селища, Старої Дарниці, Аварійного селища. В кінці травня озерна площина була готова. На відкритті були присутні всі хто приймав участь в рукотворному озері. Відкривається шлюз, бульдозер засипає обвідний канал, вода хлинула у площину, заповнюючи її чистою прозорою водою лісових джерел з витоків річечки Дарничанки. Через дві години на край водойми поступила вода, пісок був розігрітий тому вода ставала теплою відразу. Тут же всі почали роздягатися і пішли до води. До вечора води набралося більше половини, а на ранок водойма була вся заповнена. На березі працівниками заводу була збудована альтанка, яка заходила на двадцять метрів у водойму. На автомашинах привезли перші десять човнів, через неділю ще десять. Заводчани, кожний цех для себе, налаштували столики, з колод тумби, для духового оркестру амфітеатр, зробили лави, і невеликий танцювальний майданчик. На суботу та неділю заводська столова вивозила на водойму буфет, для дітей смачне морозиво, газовану воду.

В цей період в країні точилися дискусії про увагу до дітей, їх відпочинок влітку, створювалися так названі літні табори відпочинку за місцем проживання. Тому керівництво заводу і особисто начальник заводу О.М. Зайцев запропонував збудувати свій літній табір для школярів заводчан. В той час в двох школах навчалося 1200 школярів, майже всі батьки їх працювали на заводі. Таким чином в 1958 – 1959 роках будується піонерський табір «Ялинка». Він знаходився між селищем і водоймою серед вікового соснового лісу, з чистим цілющим повітрям. В день комуністичного суботника та на честь Дня народження В.І.Леніна перед центральним входом на завод була розбита площа та встановлено на постаменті пам’ятник вождю пролетаріату. До 1960 року зі сторони вулиці Машиністівської також було розбудовано приватне селище, де мешкали машиністи та вагонники дарницьких депо. Населення виросло до 10 тисяч чоловік. По Дарниці прокладаються трамвайні колії, вирішено було збудувати трамвай і на ДВРЗ. Проблема полягала в перетині під’їзної колії на станцію Ліски. За рахунок території «Буддеталь» була виділена територія під насип і будівництво мосту через колії. В 1959 році в переддень жовтневих свят через 23 роки трамвай знову повернувся до заводської прохідної. На відміну від попередника, трамвайні вагони були великі, Рижського заводу, рухалися по двом коліям з розворотом по кільцю. Було встановлено два маршрути №32 до Поштової площі (потім до Контрактової) та №33 до ДШК. Автобусні маршрути були зняті. Перші вагони Чеського виробництва у 1961 році, також почали курсувати саме на ДВРЗ. Завод отримав дозвіл господарчим способом будувати три будинки по 96 та 118 квартир кожний. Будівництво почалося по вулиці Алма – Атинській.

Протягом двох років дали дозвіл на будівництво двох будинків для робітників заводу щороку. З реконструкцією заводу будуть виділятися кошти на житлові програми згідно їх освоєння. З Дарницької ТЕЦ на ДВРЗ прокладається теплотраса, яка набагато покращить опалення житлових будинків заводчан і зніме навантаження на котельню заводу. В цьому ж році було уточнено колективний договір між адміністрацією заводу, яку представляв начальник заводу А.К. Сорока і головою Профспілкового комітету В.В. Макогончуком. Прийнято нові умови договору в колективі на покращення соціальної складової заводчан на два роки.

Комітет комсомолу вирішили утворити групи з контролю за будівництвом цехів і виробничим виконанням планових завдань. При підтримці парткому на заводі крім газети „Дарницький вагоноремонтник”, яка відновилася в 1956 році, почав виходити «Комсомольський прожектор», який випускали майже щодня інженер Олександр Ліньков, художник електрозварник Юрій Котляренко, фотограф Леонід Мамченко. Вихід «Комсомольського прожектора» оживив роботу стінгазет у цехах заводу. Так більш привабливою і гострою стала газета «Деревообделочник» редактор Ткаченко, стіннівка «Литейщик», - Цвигуна, «Инструментальщик» -Шинкаренка. Не раз виходили з критичними матеріалами порушників дисципліни, прогульниками, та на інші теми. На території заводу було відкрито комсомольську книгарню «Друг».

Серед опитаних старшокласників, на питання: «Де б ви хотіли працювати у майбутньому?» відповідь в ті роки була однозначною – на вагоноремонтному заводі, де працювали дідусі та батьки. Дарницький вагоноремонтний завод найавторитетніше і не тільки здобутою трудовою славою колективу, підприємство, авторитет у постійному вирішенні соціальних питань і особлива програма була житлова. Всі працівники вже на початок 70 – х були забезпечені житлом і почалась програма покращення житлових умов. Кращі отримували нові квартири згідно норм по місту, на їх місце в’їжджали сім’ї з гуртожитків, а одинаки покращували свої умови в окремих кімнатах в гуртожитках, після чого з’являлися нові сім’ї. До речі останній будинок завод збудував вже в незалежній Україні у важкі для заводу часи 1995 – 1996 років де заводчани отримали 175 квартир.

Зрив випуску товарів народного вжитку та через хворобу А.К.Сорока, в 1974 році залишив завод. Зміна керівництва заводу – нові завдання, такі вже були часи!

!975 рік був складним у виробничих завданнях, майже на 1000 критих вагонів більше, необхідно було випустити з цехів, до того ж новий начальник заводу Володимир Андрійович Барановський, який до цього був начальником цеху, вимагав не зменшувати обсяги ремонтів, хоча велися великі ремонтні роботи цехів. Приходилося відмовлятися від перших змін, працювати в ночі просто неба. Тому новий керівник звернув увагу колективу, що необхідно освоїти випуск продукції для народного вжитку. Випускали вулики, умільці заводу виготовили другий брикетувальний прес і довели виготовлення паливних брикетів до 8 – 10 тон на добу, чим і закрили питання критики заводу партійними органами. Грудневий Пленум ЦК КПРС поставив вимогу якості випущеної продукції, при цьому зменшення витрат і зробити краще – завдання для кожного заводчанина. Все буде вимірюватися якістю без рекламації – показник роботи підприємства. Важливим показником для заводу буде економія металу і відходів. Також план випуску вагонів на останній рік п’ятирічки збільшувався на 900 одиниць, або щоденний випуск має бути більшим на 14 – 25 одиниць. Напружені завдання були поставлені перед працівниками цеху ходових частин де випуск формування нових колісних пар мало зрости до 2700 на підшипниках ковзання для модернізації вагонів і крім того відремонтувати для лінії 5050 колісних пар, сформувати для промисловості 2500 колісних пар на підшипниках ковзання, виготовити і підкотити під вагони 3600 візків Ханіна. І це все має провадитися в період переобладнання цеху зі зміною перекриття і перепланування цеху. Крім того колективу заводу належало освоїти виробництво нової продукції, до якої належить ремонт дахів 1000 критих вагонів по 120 – кубометрових вагонів та на 2800 критих вагонах дахів універсальної конструкції. Для цього необхідно було запустити наступну потокову, дільницю точного литва у ливарному цеху. Партійні органи поставили завдання для народного господарства крім брикетів випускати щорічно по 10 тисяч вуликів. До всього цього в цей період завод переходив на нові форми оплати праці, знижуючи трудомісткість вироблюваної продукції з одночасним підвищенням питомої ваги премій в зарплаті. 1975 рік став переломним в роботі заводу, значного поліпшення всієї діяльності підприємства, переломним роком досягнення високих результатів у праці на наступні роки. Завод має дев’ять конвеєрів тому кожний працюючий віддається на робочому місці сповнений енергії на здобутки високоякісної праці. Серед таких трудівників кавалери орденів Трудової Слави М.О. Марчук, В.М. Шамрай, К.П. Остапчук. Е.Т. Пухальський, А.П.Радченко, О.П.Шапкін, В.І.Самар та інші нагороджені Почесними Грамотами Міністерства шляхів сполучення.

За добу працю робітники отримують хороші премії та сім’ям покращують житлові умови. Більше 500 сімей отримали квартири в селищі, що стало окрасою району. Профспілковий комітет надає передовикам виробництва на відпочинок і лікування санаторні і оздоровчі путівки на курорти і до чорноморських оздоровниць. Молодь залучається до походів та екскурсій країною. Важливою роботою на заводі вважається фізкультурно – оздоровчі секції з видів спорту. В той період на заводі кожний цех мав свої футбольні команди, любителі волейболу, легкої атлетики, лижних гонок та городошного спорту займалися у секціях спортивного товариства «Локомотив» Київського відділку Південно – Західної залізниці. Потрібно відзначити, що саме в 1936 році зі створенням Центрального спортивного клубу «Локомотив», саме на нашому заводі з’явилася перша в Дарниці футбольна команда «Вагонник», яка в 1939 році стала переможцем Спартакіади серед команд залізничників. Після будівництва народним методом у 1954р. першого у Дарниці стадіону «Локомотив» Дарницького вагоноремонтного заводу було утворено більше 10 заводських команд, які постійно тренувалися і виступали на першість заводу, а збірна виступала серед аматорських команд міста Києва. З 1960 року райрада ДСТ «Локомотив» направляє на ДВРЗ дванадцять тренерів з різних видів спорту, які залучили до занять не тільки заводчан а й членів їх сімей. Так утворилися дитячі, юнацькі, юніорські та дорослі команди з футболу. В 1961 році колектив фізкультури заводу отримав статус „Клубу ДВРЗ” з футболу. Завод купив необхідну кількість спортивних форм для футболістів, хокеїстів, командам з волейболу, легкої атлетики, лижних гонок, гімнастики, городків, вільної та класичної боротьби. Всі секції були забезпечені формою і інвентарем. Футбольний клуб вже виступав чотирма командами на першість міста Києва і виборював другі треті місця пропускаючи вперед динамівську школу та команду Київського залізничного вузла також під назвою «Локомотив». Взагалі фізкультурний колектив довгий час очолював колишній працівник, передовик, «Почесний залізничник», один з династії Дарницького вагонобудівного заводу – Артем Артемович Зубрицький та його заступник, директор стадіону О. Царенко. Саме вони спромоглися поставити фізкультурно – оздоровчу роботу на протязі двох десятиліть, як «фабрика Здоров’я» всього населення селища і заводу. Кожний другий заводчанин мав значок «ГТО», третина мали спортивні розряди, в цей період на заводі не було п’янства та дебоширства. Саме спортсмени з цехів були активними дружинниками народних добровільних дружин мікрорайону ДВРЗ. Найбільше їх роботою був задоволений дільничний мікрорайону Михайло Демидович Маценко, який проробив на цій посаді більше 30 років і виріс у своєму званні від сержанта до підполковника. Саме він згуртував навколо себе таких же небайдужих людей. Молодь не уявляла ДВРЗ без Маценка, всі проблеми, які виникали, міг розв’язати тільки він. Тому і багато школярів грали не в міліцію, а в «маценків», в доброму гуморі. Спортсмени заводу були завжди на передових позиціях у роботі, багатьох з них нагороджено різними відзнаками міста, Центральної Ради ДСТ «Локомотив», керівництва заводу, держави.

Профспілковий комітет заводу велику увагу приділяв роботі Будинку культури. Тут велася вся робота з населенням заводу. Діяла театральна студія та найкращий в районі духовий оркестр з колишнім військовим капельмейстером, великий струнний оркестр з повним набором всіх музичних інструментів, а хор заводу налічував більше ста чоловік і був самим голосистим не тільки в районі. Танцювальні колективи та музична школа для дітей, гуртки крою і шиття для дорослих і художня студія для малечі, доросла і дитяча бібліотеки налічували більше ста тисяч примірників книг. Був гурток авіа моделювання але серед дітей залізничників він не прижився, бо багато школярів обох шкіл їздили на Сирець на дитячу залізницю, яка була відкрита в 1953 році, начальником залізниці славнозвісним Петром Федоровичем Кривоносом, вивчаючи справу і машиніста паровоза, і кондуктора, і провідника, колійника і вагонника, де в цій справі деверзовські хлопці і дівчата були найкращі, тому при БК було відкрито філію на зимовий період для всіх дітей дарничан.

Огляди художньої самодіяльності були такими же обов’язковими як і Спартакіади з видів спорту, тому до них готувалися заздалегідь і виступи на сцені були звітом творчості і вихованості заводчан. Відбір на огляді кращих номерів давав змогу формувати бригаду на огляд самодіяльності у районі та місті. Не заперечно досить часто заводчани ставали першими на огляді самодіяльності Південно - Західної залізниці.

Втілюючи головний принцип устрою селища – на ДВРЗ повинно бути все своє, рішенням парткому та профспілкового комітету заводу в 1959 році завод при великій підтримці всіх заводчан почали будувати у лісі біля „Водойма” піонерський табір „Ялинка”. Його будували власними силами – господарським способом. У суботу та неділю виходили на будівництво всі хто мав дітей. Працювали на славу і за два місяці в лісі виросли два спальні корпуси, їдальня, танцювальний майданчик і урочиста лінійка, спортивні снаряди виготовлені на заводі і при в’їзді великі ворота – такі атрибути піонерського табору. Розпочиналися зміни з великого вечірнього вогнища. Проводились різноманітні конкурси, спортивне свято, День „Нептуна”, „Зірниця” – військово – патріотична гра, займалися різноманітними доробками, які в кінці зміни виставлялися на показ, завершалася зміна великим концертом перед керівниками заводу та батьками та знову ж таки вогнищем. А будні протікали з підйому під горн о 7 годині, лінійка, підйом прапора, чергування. Через день ходили в Будинок культури на сеанси кіно, до обіду при гарній погоді купалися і загоряли на водоймі. У вечері спуск прапора і знову під звуки сурмача, відбій. Всі любили чергувати біля воріт і не любили бути на кухні. Але всі чекали літа, щоб знову і знову відпочити у таборі.

І ще одним особливим місцем на ДВРЗ було, у центрі біля автобусної зупинки, – БАНЯ. Саме тут перетиналися всі вулиці селища, навколо великої клумби розвертався автобус. А на клумбі завжди буяли квіти – червоні і білі кани, восени чорнобривці. Тут же біля бані ставили ялинку, новорічну ніч зустрічали чомусь саме тут на „п’ятачку”, бо саме тут можливо було зустрітися з тими кого не бачив протягом року. Розходилися вдосвіта, ніби залишаючи минулорічні чвари, несучи лише приємні спогади і сподівання на краще.

Але саме „баня” була центром уваги не тільки у селищі а й далеко за своїми межами. Тут цілющий пар, бо топили парну тільки дровами, шанувальники приїздили з усього Києва, організовувалися по четвіркам, займали чергу з шостої години ранку, а поки в черзі велися розмови про суспільне життя – буття. Це місце обміну важливої інформації з усіх країв великої держави. Адже, коли з’явився телевізор обмін інформацією залишався, і був важливим саме тут. І було велике невдоволення коли баню спочатку закрили, а потім і продали.

ВЕТЕРАНАМ НЕ СТИДНО ЗА СВОЇХ ДІТЕЙ!

Дата добавления: 2015-09-03