Крапля води

Ви, певно, знаєте побільшаюче шкло, – таке кругленьке опуке шкельце, що всячину побільшує, мо’, в сто крат? Візьміть но до рук лишень та подивіться кріз нього на краплю водиці, – яку силу вбачите ви малесеньких дивовижних створінь, що простим оком не зуздріти б зроду! А проте вони дійсно живуть, і нема тут омани. Крапля видає тоді за цілу тарілку, повнісіньку морських павуків, що аж кишать та плигають один через одного. Та які ж ненатлі вони – страх! Шматують один у одного руки і ноги, передні і задні частини, а проте все таки – якось веселі й контеті!

Так ото був собі один старезний дід; люди його звали – Кріббель Краббель, бо таке й було його ймення. Він хотів з кожної речі собі мати найкраще, і як часом не можна було йому цього просто дістати, то він удавався до чарів.

От сидів він раз і дивився кріз те побільшаюче шкло на краплю води, що дістав він з калюжі у рові! Світе мій! Який же там був гармидер та шарварок! Тисячі створінь манюсіньких метушились, бігали і скакали: той того рве, той – шматує, а той – і цілком ковтає!

– Брр!.. Аж дивитися гидко! – сказав старий Кріббель Краббель. – Невже пак не можна їх до того привести, щоб жили в супокої та згоді? Щоб кожен тільки про себе й дбав, других не чіпаючи?

Думав гадав він, та нічого, мабуть, не вигадав, от і узявся до чарів.

– Треба їм барви додати, щоб були примітніші на око! – сказав дід і влив до болотної краплі якусь крапелиночку, немов вина червоного; але була то навсправжки відьмача кров, найкращого ґатунку. Зразу всі оті дивовижні створіння зробились рожевими; крапля стала схожа на місто, де по вулицях аж кишіло диких та голих людей.

– Що се такого? – спитався другий старий чарівник; він хоч і не мав назвиська, але був ще мудріший.

– Ат! Одгадай, коли хочеш, що це? – сказав Кріббель Краббель. – То я його навіть подарую тобі! Тільки це не так латво зробити, коли не знаєш, що воно й звідки!

От чарівник той і позирнув кріз побільшаюче шкло. Справді – перед ним було наче місто велике, де по вулицях бігали усі люди геть голісінькими! Страховина така. Господи! Але ще страшніше було поглянути, як кожне звірятко токмачило і пхало друге; щипало й кусало, шматувало й глимало! Тії, що були напереді, тиснулись назад, а задні штовхались уперед!

– Глянь, глянь! У нього нога за мою довша!.. Пріч її, геть! – Ковть, і вже – по нозі! – А в цього онде пухир! Йому боляче, певно! Хай же буде ще більше! Лапай його!

Кинулись на нього гуртом – і давай рвати і шматувати, поки не проковтнули цілком з пухирем тим! Ото не ходи пухирастим! А онде одна звіринка сидить собі, наче панянка, така плохесенька, нікого не займе, бажа тільки супокою та згоди… Але даремна річ! Кинулась і на неї та несита голота та й розірвала на шмаття!

– Це прекумедно! – сказав чарівник.

– Так! Але, як же ти думаєш, – що воно? – спитався Кріббель Краббель. – Чи зможеш ти це одгадати?

– Ет! Хіба ж не видимо? – обізвався чарівник. – Це – Париж або друге яке столичне місто велике: вони пак одно до одного схожі! Ну, мовляв, – місто велике, та й годі!

– Це болото! – сказав Кріббель Краббель.

Мати

Сиділа собі мати біля колиски над своєю недужою дитиною; сама смутна та зажурена, – так то вже боялась, щоб дитя не вмерло… А дитя лежало таке бліде; очиці йому позаплющувались, і дихало воно так важко та інший раз так глибоко, неначе зітхало, і мати усе знай смутніше й смутніше дивилася на своє мале немовлятко.

Коли це хтось стукнув, – і увіходить у хату убогий, старезний дід, одягнений наче у кінську попону; бо в ній було таки тепло, а дідові того тільки й треба: стояла, бач, уже зима люта. Надворі геть усе було повкриване снігом та кригою і вітер віяв такий пронизуватий, що аж вид різало.

Дід увесь дрижав од холоду; дитинка на часиночку заснула. Мати тим часом налила у горщик пива й поставила до печі, щоб нагрілося. Дід колихав дитину, а мати сиділа на стільчику проти нього і дивилася на своє хворе дитя, що важко дихало. Потім бере за рученьку дитину та й питає:

– Адже, правда, воно зостанеться живе? Адже Бог не одбере його в мене?

А дід, – бо то була сама Смерть, – так якось чудно покивав головою: воно мов значило – і правда, і ні. Мати потупила очі – і по щоках у неї покотилися сльози… Голова її обважніла; почало й на сон клонити, – бо вона уже три дні – три ночі, як і очі стуляла. От задрімала вона, та й то тільки на одну хвилину; незабаром схопилася і затремтіла од холоду.

– Що це? – питає вона, озираючись на всі боки. Та діда не було вже більше – і її дитини не стало: дід заніс її з собою.

А в куточку на той час старі дзиґарі теленькали і важка гиря аж додолу опустилася, – бум! – от і дзиґарі стали.

Сердешна мати вибігла з хати – і давай кликати свою дитину.

Надворі, у снігу, сиділа якась жінка у довгому чорному вбранні. І каже:

– У тебе в хаті Смерть була: я бачила, як вона вибігла звідти з твоєю дитиною; вона йде прудше вітру і ніколи вже не вертає того, що взяла!

– Скажи тільки мені: якою вона йшла дорогою? – питає мати. – Мені тільки скажи, якою дорогою, – я вже сама найду її!

– Дорогу я знаю, – каже жінка в чорному вбранні. – Та перш чим скажу тобі, ти повинна заспівати мені усіх тих пісень, що співала своїй дитині. Я дуже люблю оті пісні; я їх давніше колись чула. Я, – каже, – ніч. Я бачила, як ти й плакала, співаючи пісні тії.

– Усіх, усіх заспіваю, – каже мати. – Тільки не загаюй мене, щоб мені догнати її, щоб мені найти свою дитину!

От сидить ніч мовчки й не поворухнеться. Тоді мати, ламаючи руки, заплакала та й почала співати.

Багато там було пісень тих, а сліз – іще більше!

Ніч тоді й каже:

– Іди по праву руч у темний сосновий бір: я бачила, що Смерть туди пішла з твоєю дитиною.

Посеред бору лежали дороги навхрест. Вийшла тая мати на перехрестя та й сама вже не знає, якою іти їй дорогою. А там ріс терновий кущ, а на ньому не було ні листу, ні цвіту, бо стояла вже холоднеча люта, аж бурульки з льоду пообвисали на вітах тернових.

– Чи тут не проходила Смерть з моєю дитиною?

– Проходила, – каже терновий кущ, – тільки я не скажу тобі, якою вона пішла дорогою, аж поки ти не нагрієш мене на своїх грудях. Я тут мерзну на смерть, – швидко стану справжньою кригою.

Нічого робити – пригорнула мати кущ той до своїх грудей, та так міцно пригорнула, що він почав аж одтавати. Спичаки з терну повстромлялися їй у груди, і кров закапотіла чималими краплями. А кущ розпустив свіже, зелене листя і зацвів серед холодної зимньої ночі: то, бач, при недолі так тепло на серці у матері! І кущ розказав, якою іти їй дорогою.

От і приходить вона до великого озера; а на тому озері нема ні корабля, ні човна. І озеро те ще негаразд замерзло, щоб по льоду перейти через нього; а убрід перейти – і не кажи: воно було глибоке. А перейти треба: вона хотіла знайти свою дитину. От лягла вона на землю, щоб те озеро випити; та випити озеро – несила чоловікові. Але сердешна мати у тяжкому горі усе думала – може, станеться яке диво.

– Ні, цього не буде! – сказало озеро. – Давай краще поміркуємо з тобою, що нам чинити. Я дуже люблю збирати перли, а в тебе очі – то ж дві найкращі перлини, які мені доводилось коли бачити. Хочеш, виплач їх у мене, – тоді я повезу тебе у ту велику теплицю, де живе Смерть та ходить за квітками й деревами; а там кожне дерево чи кожна квітка – то все душі людські.

– Ой, чого б не дала я, тільки б мені знайти свою дитину! – каже зі сльозами мати. Та ще дужче заплакала, і очі її упали на дно в озеро, і стали з них дві найдорожчі перлини.

Тоді озеро підхопило її і в одну мить хвилею перенесло на той бік, де стояв чудовний будинок на кілька миль у довжину. Певно не можна було сказати, що то таке – чи то гора з лісом та печерами, чи то палаци. Та бідна мати нічого того не бачила, бо вона виплакала свої очі.

– Де мені ту Смерть найти, що занесла мою малую дитину? – питає.

– Вона ще сюди не приходила, – каже сива, як лунь, бабуся, що стерегла теплицю у Смерті. – А як ти сюди добилася, хто поміг тобі? – питає.

– Бог мені поміг! – одмовила мати. – Він – милосердний, певно, що й ти милосердна будеш! Та де ж мені шукати мою дитину малую?

– Не знаю! – каже бабуся. – Та ти, бачу, нічого й не бачиш! Багато квіток та дерев пов’яло сю ніч; от швидко Смерть повернеться й пересадить їх. Адже ти знаєш, що у кожного чоловіка є свій цвіток або дерево життя; воно зроблене так само, як і той чоловік. Хоча зверху вони все одно, що й другі рослини, а всередині у них серце б’ється. Дитяче серце теж може битись! Ось дивись – може, пізнаєш свою дитину по тім, як б’ється серце у неї. А що ти даси мені, як я скажу, що ще тобі треба робити?

– Нічого тобі дати у мене, – каже смутна мати. – Але я піду задля тебе хоч на край світу.

– Цього мені не треба, – каже бабуся. – Оддай мені краще своє довге чорне волосся. Адже й ти сама знаєш, яке воно хороше; воно мені дуже подобалось! А я, коли хоч, оддам тобі своє сиве: усе таки краще, чим нічого!

– Та й тільки? – каже мати. – Бери, бери, – тобі з радістю оддам його!

І оддала бабусі своє викохане, хороше волосся, а замість нього взяла сиве, бабусине.

І пішли тоді вони у велику теплицю, де росли, перемішавшись, гарні квітки та дерева. Там стояли під склом гарні гіацинти й троянди рожеві завбільшки з дерево. Тут росли і водяні рослини, одні зовсім свіжі, а другі прив’ялені; водяні гади по них лазили, і чорні раки повпиналися у стебла їх. Тут стояли і пальми розкішні, і дуби та платани; стояла тут і петрушка, і тімин у цвіту. Кожне дерево чи квітка мали своє ймення, у кожному ховалося життя якого небудь чоловіка. Ті люди ще жили – один у Китаї, другий у Гренландії… кругом по цілому світу. Були тут і великі дерева у малих горщечках, їм було там тісно, аж трохи горшки не лускалися; росли там і маленькі квіточки на пухкій землі, обложені кругом мохом, і коло них ходили та годили. Сердешна мати нагиналася до самої маленької рослини та прислухалася, як б’ється у кожної людське серце, та і між цілими мільйонами таки пізнала серце своєї дитини.

– Ось воно! – скрикнула вона і простягла руку до малесенького василечка, зовсім слабого, що стояв, похиливши набік головоньку.

– Не займай його! – каже бабуся. – Стань ось тут, а як прийде Смерть, – бо я жду її кожну хвилину, – не давай їй зривати ції квітки; посварись на неї, що ти другі квітки позриваєш; вона злякається! Вона за все це дає одповідь перед Богом: ні однії рослинки не мусить вирвати, поки Він не дасть свого дозволу!

Аж ось зразу понесло по теплиці крижаним холодом, і сліпа мати почула, що то Смерть іде.

– Ти як сюди знайшла дорогу? – питає та. – Ти як сюди прийшла швидше мене?

– Я – мати! – одказала вона.

І Смерть простягла свою довгу руку до тонкого маненького квітика; та мати так міцно міцно, а проте бережно закрила його руками, що Смерть навіть не доторкнулася до жодного листонька.

Тоді Смерть дихнула їй на руки, і мати почула, що це холодніше за самий холодний вітер, і руки у неї од несилля упали.

– Ні, тобі зо мною не справитись! – сказала Смерть.

– Бог поможе справитись з тобою! – каже мати.

– Та я тільки те й роблю, чого Він хоче! – каже Смерть. – Я садовниця у Нього. Я беру усі квітки та дерева і пересаджую їх у райський сад, у невідомий край. А як вони там ростуть, що там діється – того я не мушу тобі сказати.

– Оддай мені дитя моє! – сказала зі сльозами мати, і плакала, і благала.

А це зразу як схопить руками за дві хороші квітки, як закричить на Смерть:

– Я всі твої квітки позриваю! Що мені зосталося при моїм горі?

– Не займай їх! – каже Смерть. – Ти от бідкаєшся на своє нещастя, а сама хочеш зробити нещасною ще й другу матір.

– Ще й другу матір! – сказала сердешна жінка і в ту ж мить випустила з рук обидві квітки.

– На тобі твої очі, – каже Смерть. – Я добула їх на дні в озері; вони так ясно блищали, – я й не пізнала, що то твої очі. Візьми їх назад; вони тепер ще ясніші, ніж були; а потім дивись ось сюди – в оцей глибокий колодязь. Я скажу тобі, як звуться оті дві квітки, що ти хотіла зірвати, і ти тоді побачиш усю їх потомню долю, усе життя їх людське. Ти побачиш, що ти хотіла згубити!

От і почала вона дивитись у колодязь; а на серці ставало так радісно, бачачи, як одна з квіток тих була справжнім щастям задля цілого світу, – яке було там щастя та радощі круг неї. І побачила вона життя й другої: а тут тільки й було, що клопоти та нужда, горе та муки.

– І те й друге – воля Божа! – каже Смерть.

– Котра ж квітка нещасна, а котра щаслива? – питає мати.

– Цього я не скажу тобі, – одмовила Смерть. – А знай тільки, що одна з квіток тих – квітка твоєї дитини. Ти тепер бачила її долю, яка вона буде, бачила долю своєї питимої дитини!

Тоді голосно закричала з жаху мати:

– Котра ж з отих – квітка мого сина? Кажи, кажи мені! Порятуй безневинну дитину, рятуй дитя моє од усього того нещастя! Візьми вже краще та занеси його у Царство Небесне! Забудь мої сльози, мої благання, – забудь усе, що я не робила!

– Я тебе не розумію! – каже Смерть. – Чи ти знову хочеш узять свою дитину, чи я мушу нести її у ту сторону, котрої ти не знаєш?

Тоді мати з горя ще дужче заламала собі руки, упала навколішки і прохала Бога:

– Господи! Не слухай мене, не слухай, коли я що прошу у Тебе проти волі Твоєї: вона одна благая! Не слухай мене!

І голова її схилилась на груди.

А Смерть полетіла з тією дитиною у невідомі краї…

Янгол

Добра дитина коли помирає, то янгол

Господень

З неба полине щоразу на землю і тую

дитинку

Мерлу на руки бере; розправля свої крила

широкі;

Ті, що любила дитинка, країни усі пролітає:

З кожного місця зрива він по квітці пахучій.

Ці квіти

Янгол з дитинкою вкупі несуть аж до

самого Бога.

Там, угорі, розквітить тії квіти Господь

Милосердний;

Кращі далеко над ті, що цвітуть по землі,

вони стануть.

Схилить до серця святого Господь квіточки

ті пахучі,

Й тієї, що більш до вподоби, вустами святими

торкнеться.

Там, на сій вулиці темній, у хаті – не в хаті,

а в льосі,

Жив собі хлопчик недужий; змалку він

ліжка не кидав.

Часом, як легше ставало, на милицях раз

було пройде

Хворе хлоп’ятко по хаті, та й годі. А в літню

годину

Соняшний промінь було освітить його

бідну оселю,

Весело в хаті заграє; тоді то хлоп’ятко

недуже

Гріло на сонці свої рученятка, худі та холодні.

Сонце світилось крізь пальці тендітні,

і кров червоніла.

«Дякувать Бога, сьогодні мов краще!» –

промовить слабеньке.

Бідне, не знало воно, як ліси зеленіють

розкішно!

Гілочку клена колись подарив йому

хлопець сусіда,

Хворому гілочка лісом здавалась; було її

візьме,

Голову схилить під листя і дума,

що дуб величезний

Віти над ним розпускає; а сонечко сяє

на небі,

Пташки щебечуть приязно – і так йому

весело стане!

Раз, у весняну годину, приніс йому

хлопчик сусіда

З поля пахучих квіток, і в одній якось

корінь зостався.

Квіточку ту посадив він в полив’яний

горщик з землею

І на віконці над ліжком поставив. Та квітка

польова

Пагони зараз пустила і цвітом пахучим

укрилась:

Так бо кохалися нею ті руки прихильні

й щасливі!

То був садочок дитині – сама найкраща

скарбниця!

Як же він тішив слабого! Поллє було вранці

водою,

Зараз поставить на сонці, щоб променем

теплим пригріло;

Сонце загляне в кватирку і квіточку світом

осяє:

Мов усміхнеться вона, своє листя зелене

розправить.

Пахощі підуть по хаті, і думки рожеві

навіють

Хлопчику в дяку за ласку; бо квіточка тільки

для нього

Цвітом пахучим та листом зеленим

розкішно вкривалась.

Визвав до себе Господь Милосердний

дитину недужу.

В час розставання з землею схилила вона

своє чоло

Над квітом рідненьким – і вмерла. Минув

уже рік, як дитина

В милого Бога гостює; минув уже рік, як та

квітка

Сталась сама сиротою, забута всіма на

віконці.

Вибрались люди із хати та й кинули квітку

на землю;

Горщик розбився об цеглу, і квітка

зламалась, зів’яла.

Ми несемо її, бідну, тепера за те, що давала

Радощів більше вона, аніж квітка коштовна,

царськая.

– Як же ти знаєш про все це? – у янгола

мерле питає.

– Знаю, – одмовив йому світлокрилий, –

бо сам я і був тим

Хворим бездольним хлоп’ям, що на

милицях тільки й ходило.

– Я зразу пізнав свою квітку! – І очі дитина

розкрила,

Глянувши дивно на янгола лик

святобливий та ясний.

Зараз влетіли вони у Господню оселю,

де радість

Вічно царює та правда. Господь притулив

ту дитину

Мерлу до серця святого, і зараз їй виросли

крила,

Янгола крилам подобні: от, вкупі, узявшись

за руки,

Янголи два полетіли. А Бог Милосердий

ті квіти

Всі притулив до себе, а вустами святими

торкнувся

Тільки до тої, що хвору дитину колись

розважала;

Той поцілунок Господній їй душу несмертну

навіяв:

Стала душа та щаслива укупі з другими

святими

Голосом славити Бога! Всі янголи колом

літають

Біля Престолу Святого; а коло – велике,

незмірне!

Там між тим колом літає і квіточка бідна,

степова,

Котру з сміття підняли десь на вулиці темній,

безлюдній.

Всі вони вкупі, щасливії, голосом дивним

співають

Славу і щиру любов до Святого,

Довічного Бога!

Дата добавления: 2015-08-21