Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Суб'єкти цивільних правовідносин 1 страница

Форма державного правління та її види. Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні. За формою правління розрізняють:• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк. Форма державного правління показує:• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;• якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян. Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.

Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.

Протягом історії суспільного розвитку виникали різні види монархій: східна деспотія, що ґрунтувалася на азіатському способі виробництва; антична (рабовласницька) монархія, феодальна (ранньофеодальна — характеризується високим ступенем децентралізації); станово-представницька — характеризується наявністю станово-представницького органу (кортеси, генеральні штати, парламент).

Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.

Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;

Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.

Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.

Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.

Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).

Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.

До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.

Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.


 

8. Цивільні правовідносини: поняття, види та їх елементи.
Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані з інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають носіями цивільних прав та обов'язків.
Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК України покладають на продавця обов'язок передати товар, а покупця - оплатити його.
Цивільне правовідношення має свою структуру. У ньому традиційно вирізняють такі елементи: 1) суб'єкти;2) об'єкти;3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.
Суб'єкти цивільних правовідносин Правовідносини існують між особами. У цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії: а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства); б) юридичні особи (підприємства, установи, організації); в) держава Україна; г) Автономна Республіка Крим; д) територіальні громади; є) іноземні держави; ж) інші суб'єкти публічного права (ст,2 ЦК).
Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими частинами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю - здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки. Деякі вчені включають у склад правосуб'єктності окрім правоздатності і дієздатності ще й такі елементи: - деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду); - трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представникові або виступити представником іншого суб'єкта); - тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).
Об'єкти цивільних правовідносин Під об'єктом цивільного правовідношення розуміють усе те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Так, якщо Ви вирішили придбати картоплю, то об'єктом правовідносин буде виступати, відповідно, саме ця картопля. Безоб'єктних цивільних відносин не існує. Об'єктами цивільних правовідносин можуть виступати:а) речі, у тому числі гроші та цінні папери;б) майнові права;в) результати робіт;г) послуги;д) результати інтелектуальної творчої діяльності;ж) інформація; -з) інші матеріальні та нематеріальні блага.
З огляду на особливості того чи іншого об'єкта законодавець визначає і відповідний їх правовий режим, оборотоздатність, особливий порядок захисту.
Види цивільних правовідносин
Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє правильно застосувати норми цивільного права у кожному конкретному випадку. Традиційно вирізняють такі види цивільних правовідносин: 1) майнові та особисті немайнові.
Майнові правовідносини спрямовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності, договірні, щодо відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов'язані з охороною індивідуальності людини та з нематеріальними благами, які належать громадянину а народження і є невідчужувані від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо);
2)
абсолютні та відносні.
В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов'язаною стороною виступають усі особи, які оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користування та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець - відповідно передачі речі від конкретного продавця;
3)
речові та зобов'язальні.
У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно. Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов'язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов'язаної особи: продавець реалізує своє право на отримання грошової суми, якщо покупець виконає обов'язок щодо її сплати.

 


 

9. Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.
Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст. 40 і пунктами 2 та 3 ст. 41 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що, оскільки у цьому випадку йдеться про профспілковий орган підприємства, профспілкові органи структурних підрозділів (цехів, управлінь, відділів тощо) можуть вирішувати питання про згоду на звільнення працівника з ініціативи роботодавця, якщо їм таке право делеговане профспілковим органом підприємства.
Без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця допускається у випадках: - ліквідації підприємства, установи, організації; - незадовільного результату випробування, обумовленого при прийнятті на роботу; - звільнення з суміщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством; - поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;- звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації;
- звільнення з підприємства, установи, організації, де немає первинної профспілкової організації; - звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян; - звільнення працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібне) майна власника, встановлене вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди відповідного виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
Рішення Конституційного Суду України № 14-рп/98 від 29 жовтня 1998 р. у справі про профспілку, яка діє на підприємстві, тлумачить, що поняттям "професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації" охоплюється будь-яка професійна спілка (профспілкова організація), яка відповідно до Конституції та законів України утворена на підприємстві, в установі, організації на основі вільного вибору її членів із метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи є така професійна спілка стороною колективного договору, угоди. Професійні спілки, які діють на одному й тому самому підприємстві, мають рівні права і є рівними перед законом. Питання про надання згоди на розірвання трудового договору з працівником у передбачених законом випадках і порядку вирішує професійна спілка, що діє на підприємстві, членом якої є працівник.
У тих випадках, коли, крім додержання загальних вимог щодо порядку звільнення з ініціативи роботодавця, за чинним законодавством на звільнення певних категорій працівників (наприклад, неповнолітніх, працівників профспілкових органів, ради (правління) підприємства, ради трудового колективу) необхідна також згода відповідного органу, вона має бути і в тому разі, коли за ст. 43 і КЗпП України допускається звільнення без згоди профспілкового органу підприємства. Якщо за положеннями чинного законодавства у цих випадках згода відповідного органу має бути попередньою, суд бере до уваги лише таку згоду, оскільки іншого законом не передбачено.
Обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк. Подання має розглядатися у присутності працівника, щодо якого його внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах п'ятнадцятиденного строку. У разі повторного нез'явлення працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. Якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно зі статутом. Орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.
Якщо працівник одночасно є членом декількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся роботодавець.
Рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки. Згода профспілкового органу на звільнення не може бути визнана такою, що має юридичне значення, якщо: а) не додержані вимоги про участь у засіданні цього органу більше половини його членів, або б) згода давалася на прохання службової особи, що не наділена правом прийняття і звільнення і не мала відповідного доручення правомочної особи, чи з ініціативи самого профспілкового органу, або в) з інших підстав, ніж зазначалося у поданні роботодавця, а потім і в наказі про звільнення.
Роботодавець має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць із дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
Установивши, що працівника звільнено роботодавцем без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації, суд зупиняє провадження у справі, запитує згоду профспілкового органу і після її одержання або відмови профспілкового органу в даванні згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті. Не буде суперечити закону, якщо до профспілкового органу в такому випадку звернеться роботодавець або суддя під час підготування справи до судового розгляду. Аналогічним чином вирішується спір про поновлення на роботі, якщо згоду профспілкового органу на звільнення визнано такою, що не має юридичного значення. Відмова профспілкового органу в даванні згоди на звільнення є підставою для поновлення працівника на роботі.
Звільнення працівника з ініціативи роботодавця внаслідок: а) змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; б) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці; в) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення з підстави нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності, якщо законодавством не встановлено триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці. Однак це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства. Слід зауважити, що правила про неприпустимість звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосуються як передбачених статтями 40 та 41 КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, наприклад, за ст. 28 КЗпП. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітної плати. Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця не може бути визнано обґрунтованим, якщо у день звільнення працівнику видано лікарняний листок (в установлених законом випадках-довідку) про його тимчасову непрацездатність.
Згідно зі ст. 26 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-XII "Про приватизацію державного майна" з дня прийняття рішення про приватизацію розірвання трудового договору з працівником підприємства, що приватизується, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, за винятком звільнення на підставі п. 6 ст. 40 КЗпП України або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення на підставі пп. 3,4,7,8 ст. 40 та ст. 41 КЗпП України. Не допускається звільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового власника чи уповноваженого ним органу протягом шести місяців від дня переходу до нього права власності.
Оскільки проходження строкової військової служби за призовом було і є обов'язком громадянина, ухилення від якого тягне за собою відповідальність у встановленому чинним законодавством порядку, то будь-які обмеження трудових прав особи, пов'язані з проходженням такої служби, неприпустимі. Військовозобов'язані, призвані на збори, не підлягають звільненню з роботи з ініціативи власника або вповноваженого ним органу незалежно від підпорядкування і форм власності з дня отримання повістки про призов і до повернення, крім випадків ліквідації установи, підприємства, організації тощо, де вони працювали (п. 7 Інструкції про умови виплати грошового забезпечення та заохочення військовозобов'язаних, затвердженої наказом Міністра оборони України від 12 березня 2007 р. № 80).
При звільненні деяких категорій працівників чинним законодавством установлені додаткові вимоги. Так, за ст. 198 КЗпП України звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи роботодавця допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) служби у справах дітей. Закон України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" уточнює в ст. 4 це положення і визначає, що давати згоду на звільнення працівників молодше 18 років з ініціативи власника підприємства, установи та організації незалежно від форм власності або уповноваженого ним органу мають право спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді, уповноважений орган влади Автономної Республіки Крим у справах сім'ї, дітей та молоді, служби у справах дітей. Слід зауважити, що звільнення неповнолітніх осіб із підстав, зазначених у пп. 1,2 та 6 ст. 40 КЗпП України, провадиться лише у виключних випадках і не допускається без працевлаштування.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов'язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку), одиноких матерів, що мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, з ініціативи роботодавця не допускається. Звільнення допускається тільки у разі повної ліквідації підприємства з обов'язковим працевлаштуванням таких жінок. Обов'язкове працевлаштування здійснюється також у випадках звільнення після закінчення строкового трудового договору. Питання вивільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, може розглядатися тільки після цієї відпустки у загальному порядку згідно із законодавством. Названі категорії жінок не можуть бути звільнені не тільки з підстав, передбачених статтями 40 та 41 КЗпП України, а й за іншими підставами, що кваліфікуються як звільнення (розірвання) трудового договору з ініціативи власника. Отже, якщо трудовий договір припиняється з інших підстав, то звільнення жінок є правомірним. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців із дня закінчення строкового трудового договору.
Відповідно до ст. 33 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" депутат місцевої ради може бути звільнений із роботи з ініціативи роботодавця, від займаної посади, виключений із навчального закладу за умови його попередження в порядку, встановленому законом. Про таке попередження відповідний роботодавець письмово повідомляє не менш ніж за 15 днів відповідну місцеву раду.
Згідно із ст. 23 Закону України від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХП "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" редактор (головний редактор), обраний на посаду трудовим колективом редакції, не може бути звільнений з посади без згоди трудового колективу редакції.
Звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок). Звільнення з ініціативи роботодавця працівників, які обиралися до складу профспілкових органів підприємства, не допускається протягом року після закінчення строку, на який він обирався, крім випадків повної ліквідації підприємства, виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає продовженню даної роботи, або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачено можливість звільнення з роботи чи зі служби. Така гарантія не надається працівникам у разі дострокового припинення повноважень у цих органах у зв'язку з неналежним виконанням своїх обов'язків або за власним бажанням, за винятком випадків, коли це зумовлено станом здоров'я.
Відповідно до ч. 5 ст. 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" звільненим працівникам у зв'язку із закінченням строку виборних повноважень надається попередня робота (посада) або за згодою працівника інша рівноцінна робота (посада). Якщо роботодавець, у якого звільнений керівник профспілкового органу працював до переходу на виборну роботу, відмовляється працевлаштувати працівника, це питання вирішується в судовому порядку. Для забезпечення гарантій повернення колишнього виборного працівника на попередню роботу бажано, аби із роботодавцем було досягнуто домовленість про прийняття на посаду (місце роботи) працівника, обраного на штатну посаду в профспілковому органі, нового працівника за строковим трудовим договором (на час виконання повноважень виборним працівником). Крім того, профспілковий орган може надати колишньому керівникові штатну роботу у виконавчому апараті на вакантній посаді керівника структурного підрозділу, консультанта, спеціаліста, радника тощо.
Звільнення народного засідателя чи присяжного з роботи під час виконання ним обов'язків у суці, а також з мотивів виконання обов'язків народного засідателя або присяжного визнається грубим порушенням законодавства про працю і тягне за собою передбачену законом відповідальність винних осіб (ст. 72 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш "Про судоустрій України").


 

10. Поняття і види державних органів.
Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які на­ділені державно-владними повноваженнями та необхідними мате­ріально-технічними засобами для виконання завдань і функцій держави.
Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від дер­жавних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Ос­новними серед них є: -є структурним елементом апарату держави; - мають певну економічну і організаційну відокремленість і са­мостійність; - створюється державою чи обирається безпосередньо народом; - наділені нормативно закріпленими державно-владними повно­важеннями; - характеризуються відповідною організаційною структурою; - мають територіальні межі діяльності; - здійснюють свої функції від імені держави; - використовують символи держави у офіційному порядку; - мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'яз­кові нормативні та індивідуальні акти; - характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами; - спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави; - забезпечують державно-владні повноваження шляхом застосу­вання засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу; - характеризуються особливим порядком утворення, видами ді­яльності, характером та обсягом повноважень, формами і ме­тодами виконання функцій.
До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов'язків і надан­ня їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій.
Державні органи можуть бути класифіковані за різними крите­ріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави: 1) за місцем у системі державного апарату: - первинні, що формуються безпосередньо народом як джере­лом влади і мають представницький характер; - вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм; 2) за способом утворення: - виборні, які обираються населенням чи представницькими ор­ганами; - призначувані, що призначаються главою держави чи вище­стоящими органами; - успадковані, які передаються монархом у спадщину; 3) за часом функціонування: - постійні, які створюються без обмеження строку дії для вико­нання основних завдань держави; - тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних за­вдань, викликаних надзвичайними обставинами; 4) за способом прийняття рішень: - одноособові, в яких рішення приймаються керівником особис­то, який несе за нього персональну відповідальність; - колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів); 5) за територіальними межами діяльності: - центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави; - федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб'єктів; - місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністратив­но-територіальну одиницю; 6) за змістом, напрямом діяльності: - законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції; - виконавчі органи, які здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; - судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя; - контрольно-наглядові органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції;
Один із найважливіших принципів органі­зації і діяльності державного апарату є принципи розподілу влади. Ві­дповідно до нього передбачається, що для чіткого функціонування держави в ній мають існувати, незалежно одна від одної, законодавча, виконавча та судова влада. У теперішній час за вказаним принципом побудовані конституції багатьох держав.
Законодавча влада — це одна з гілок державної влади, яка наділена повноваженнями щодо прийняття, зміни чи скасування законів.
Органами законодавчої влади є парламенти, які у різних країнах називаються по різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, в Росії — Федеральні Збори тощо. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція) або двопалатним (у федеративних державах — Росія, США, Німеччина, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).
Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Верховна Ра­да — парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером України. Верховна Рада України формується шляхом виборів народ­них депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть перебувати на державній службі або мати інший представницький мандат.
Законодавча влада, внаслідок свого представницького мандату, є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гі­лок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма консти­туційна заборона створення осередків політичних партій і здійснення політичної активності. Тому в органах законодавчої влади — парла­ментах, передбачається створення фракцій політичних партій, парла­ментської більшості та меншості тощо.
Виконавча влада — це одна з гілок державної влади, єдина система виконавчо-розпорядчих органів, які здійснюють безпосе­реднє управління державними справами.
Згідно з Конституцією України суб'єктами виконавчої влади в Україні є:1) органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади;2) органи спеціальної компетенції — центральні органи виконав­чої влади;3) місцеві органи виконавчої влади.
У своїй сукупності ці суб'єкти утворюють єдину систему орга­нів виконавчої влади. Очолює систему органів виконавчої влади Ка­бінет Міністр України — вищий колегіальний орган виконавчої вла­ди, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, закона­ми та актами Президента України. Кабінет Міністрів України, у межах своєї компетенції, видає постанови та розпорядження, які підписує Прем'єрміністр і які є обов'язковими до виконання.
Друге, після Кабінету Міністрів, місце у виконавчої вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади, до яких вхо­дять:1) міністерства;2) державні комітети (державні служби);3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управління де­ржаної охорони, СБУ тощо).
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територі­альні органи, які утворюються, реорганізуються і ліквідуються у по­рядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад і положення про яких затверджує Кабі­нет Міністрів України.
Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють міс­цеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в облас­тях и районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі. Вони наділенні правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, які діють на території відповід­ної адміністративно-територіальної одиниці.
Основною функцією виконавчої влади є виконання законів та інших нормативно-правових актів законодавчої влади і Президента України. Важливим напрямком діяльності виконавчих органів є здійс­нення розпорядчих функцій, тобто органи виконавчої влади для вико­нання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.
Судова влада — це одна з гілок державної влади, яка діє са­мостійно, незалежно від законодавчої і виконавчої влади, і реалі­зується шляхом здійснення правосуддя.
Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.
Правосуддя — це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Правосуддя, на відміну від діяльності органів виконавчої влади, здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у строго ви­значеній законом процесуальній формі. Правосуддя — це виключно судова діяльність.
Згідно з Конституцією України, суди є самостійною гілкою вла­ди і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади.


Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 101 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Глава I | Понедельник | Вторник | Глава III | Четверг | Пятница | Суббота | Суб'єкти цивільних правовідносин 3 страница | Суб'єкти цивільних правовідносин 4 страница | Класифікація правочинів |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Воскресенье| Суб'єкти цивільних правовідносин 2 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)