Розум і комунікація

Виявлення простору охоплюючого й вказівка на основоположення, які при висловленні змісту віри все-таки залишаються невизначеними, ще недостатні для характеристики філософської віри. Тому що філософствування істотно відбувається в часі. Філософія займає проміжне положення між витоками й ціллю. Щось у нас, що веде нас цим шляхом, спонукує за межі нашої суб’єктивності, притягує до об’єкта, не будучи само чимось відчутним, те, за допомогою якого ми, власне кажучи, і живемо у філософському розумінні, називається розумом. Розум ніколи не буває без розсудку, але нескінченно перевершує розсудок. У філософську віру розум входить як необхідний момент. Будь-яке почуття істини розкривається лише тоді в чистому виді, коли воно очищено в русі розуму.

Нам представляється необхідним охарактеризувати розум. Розум зіставляє всі рівні істини, показуючи значимість кожного. Він перешкоджає замиканню істини в собі. Він розуміє, що кожна віра, яка ізолює й абсолютизує один з модусів охоплюючого, стає помилковою. Так, помиляється навіть “віра” свідомості взагалі, коли вона стверджує несуперечність самого буття. Тому свідомість взагалі може лише сказати, що для неї незбагненне те, що не слідує її законам, таким, як закон протиріччя. Однак всі доступні змісти свідомості взагалі − ще не саме буття, а лише спосіб його появи в категоріях загальнозначущого мислення.

Розум забороняє зупинятися на якому-небудь смислі істини, який не містить у собі всю істину. Він забороняє попадати в глухі кути, задовольнятися вузькістю, якою б звабною вона не була, забувати або проходити мимо чого-небудь, будь то реальність, значимість чи можливість. Розум вимагає нічого не упускати, вступати в співвідношення з усім, що є, шукати за межею будь-якої межі те, що є й мабуть, охоплювати навіть протилежності й завжди осягати цілісність, усяку можливу гармонію.

Але разом з тим розум намагається також у кожній цілісності знайти можливість необхідного прориву. Він забороняє завершену гармонію. Він доходить до крайнощів, щоб пізнати справжнє буття.

…

Розум − це охоплююче в нас, що не має справжніх джерел, але є знаряддям екзистенції. З боку екзистенції він − безумовне, спрямоване на те, щоб виявити джерела в їхній здійсненності як найглибше одкровення.

…Розум − зв’язок всіх модусів охоплюючого. Він не допускає, щоб яке-небудь суще абсолютно відділилося, затвердилося у відірваності, стало незначним через розпорошення. Ніщо не повинно бути загублене там, де розум стає дієвим, те, що є, шукає зв’язок. Виникає універсальна співучасть у житті, відкрита зацікавленість. …

Розум вимагає безмежної комунікації, він сам — тотальна воля до комунікації. Оскільки в часі ми не можемо об’єктивно володіти істиною як єдиною й вічною й оскільки наявне буття можливе тільки поряд з іншим наявним буттям, екзистенція осягає себе лише в співтоваристві з іншою екзистенцією, комунікація являє собою образ відкриття істини в часі.

Існує ряд більших спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність уявним знанням абсолютної істини, за допомогою передбачуваного володіння самим буттям досягти задоволеності, що у дійсності є відсутність любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина − замкнута монада, що ніхто не може вийти із себе, що комунікація − ілюзорна ідея.

Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Тому що тут мають силу два положення: істина є те, що нас з’єднує, і − в комунікації закладені витоки істини. Людина знаходить у світі іншої людини як єдину дійсність, з якої вона може об’єднатися в розумінні й довірі. …

Дата добавления: 2015-09-03