Прекрасний новий світ 8 страница

- Легший за повітря, - сказав Бернард, показуючи догори. Як перлина у небі, високо-високо висіла повітряна куля, запущена Департаментом погоди, й рожево виблискувала на сонці.

“...згаданому Дикунові, - писалося в інструкціях для Бернарда, - слід показати цивілізоване життя в усіх вимірах...”

Тож Дикуну й показували його тепер з пташиного польоту - з платформи Черінг-Т вежі. Начальник станції й штатний метеоролог служили за провідни­ків. Але говорив майже весь час Бернард. У піднесенні він поводився так, ніби був щонайменше Світовим Контролером. Він ширяв у піднебессі.

З небес опустилась “Бомбейська зелена ракета”. Сходили пасажири. Восьмеро ідентичних дравидських близнюків-бортпровідників у хакі визирали з восьми вікон кабіни.

- Тисяча двісті п’ятдесят кілометрів за годину, - значущо мовив начальник аеропорту. - Що скажете на це, пане Дикун? Непогано, га?

- Непогано, - погодився Джон. - Але Аріель міг облетіти всю Землю за сорок хвилин.

“Дикун, - писав Бернард у своєму рапорті Мустафі Монду, - не виказує особливого здивування чи благоговіння перед відкриттями цивілізації. Немає сумніву, це частково пояснюється тим, що про них він чув від тієї жінки Лінди, його м...”.

Мустафа Монд насупився: невже цей дурень думає, що його, Мустафу, шокує це слово, написане повністю?

“Частково також тим, що його інтерес зосереджений на тому, що він називає “душею”, яку вперто вважає чимось реальним, цілком незалежним від фізичного середовища. Я ж переконую його в тому, що...”

Контролер пропустив наступне речення і вже хотів був перегорнути сторінку в пошуках чогось конкретнішого й цікавішого, коли його очі натрапили на ряд дивних фраз: “...хоч мушу зізнатися, - прочитав він, - що тут я згоден із Дикуном, котрий вважає наше цивілізоване буття занадто легким чи, як він висловлюється, дешевим. Принагідно хотів би звернути увагу Вашої фордності на...”

Мустафа Монд не знав, гніватися йому чи сміятися. Сама думка про те, що це створіння пхається повчати його - його! - щодо суспільного ладу, не лізла ні в тин ні в ворота. Та він з глузду з’їхав! “Треба його провчити”, - вирішив Головконтр подумки, відкинув голову назад і голосно засміявся. Втім, із “провчанням” можна поки що зачекати.

Це була маленька фабрика світлового обладнання для гелікоптерів, що входила до Корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (бо рекомендаційний лист від Контролера мав магічну силу) головний технолог і менеджер Людського Елемента. Зійшли вниз до виробничих приміщень.

- Кожен процес, - пояснював менеджер, - виконується по змозі однією бокановськифікованою групою.

І справді, вісімдесят три майже безносих чорнявих короткоголових дельтовиків займалися холодною штамповкою. П’ятдесят шість чотиришпин­дельних хрипливих токарних автоматів обслуговувалися п’ятдесятьма шістьма горбоносими рудими гаммами. Сто сім запрограмованих на спеку епсилонів працювало в ливарні. Тридцять три довгоголові жінки-дельтовички, вузькобедрі, рудуваті і всі як одна зростом 169 ±2 см, нарізали шурупи. У збірному цеху два виводки гамма-плюсовиків карликового зросту складали генератори. Два низькі робочі столи стояли один проти одного, між ними повз конвеєр, наповнений окремими деталями; сорок сім темноволосих стояли проти сорока семи русявих. Сорок сім кирпатих проти сорока семи горбоносих, сорок сім із довгими підборіддями проти сорока семи без підборідь зовсім. Зібрані механізми інспектувалися вісімнадцятьма ідентичними кучерявими шатенками в гамма-зеленому, пакувалися тридцятьма чотирма коротконогими дельта-мінус лівшами і вантажились на машини шістдесятьма трьома синьоокими, лляноволосими мурими епсилонами-напівкретинами. “О прекрасний, дивний новий світ...” - пам’ять злостиво підкинула Дикуну Мірандині слова. - “О прекрас­ний, дивний новий світ, де проживають такі люди!”

- Я запевняю вас, - закінчив менеджер Людського Елемента, коли вони вийшли з фабрики, - ми не маємо жодних клопотів з нашими робітниками. Ми завжди знаходимо...

Але Дикун уже покинув супутників і щодуху помчав за лаврові дерева, де його й вирвало так, ніби земля під ним раптом стала гелікоптером у повітряній ямі.

“Дикун, - писав Бернард, - відмовляється приймати сому і його, здається, дуже гнітить те, що жінка Лінда, його м.., перебуває постійно під сомою. Варто відзначити, що, попри її старечий і вкрай гидкий вигляд, Дикун часто її відвідує і, здається, дуже прихильний до неї - цікавий приклад того, як раннє обумовлення психіки може пом’якшити, а то й пригнітити природні імпульси й прагнення (в цьому випадку - прагнення не контактувати з неприємним об’єктом)”.

В Ітоні вони приземлилися на даху Вищої школи. З протилежного боку шкільного двору в яскравому сонячному світлі сяяли білизною п’ятдесят два поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч - Інститут, праворуч - озія Шкільної Громадської Співальні зі скла й залізобетону. У центрі прямокутника між цих споруд стояла химерна старовинна статуя Господа Нашого Форда з хромованої сталі.

Лікар Гефні, ректор, і міс Кіт, Головна вихователька, зустріла їх, коли вони виходили з літака.

- А тут багато близнюків? - боязко запитав Дикун, коли вони почали свою ознайомлювальну екскурсію.

- О ні, - відповів ректор. - Ітон зарезервований виключно для хлопців і дівчат вищої касти. Одна яйцеклітина - один дорослий. Звичайно, це утруднює навчання. Та оскільки нашим вихованцям доведеться брати відпові­дальність і приймати рішення в непередбачених ситуаціях, цього не можна уникнути. - Він зітхнув.

Тим часом Бернардові вельми сподобалась міс Кіт.

- Якщо ви вільні в понеділок, середу або п’ятницю ввечері, ласкаво запрошую, - сказав він і, тицьнувши пальцем у бік Дикуна, додав. - Знаєте, він такий потішний, допитливий і дивакуватий.

Міс Кіт усміхнулася (її усмішка, як на Бернарда, була справді чарівною):

- Дякую, я з великою приємністю приймаю запрошення й неодмінно прийду на одну з ваших вечірок.

Ректор відчинив двері в аудиторію, де йшли заняття з плюс-плюс-альфами. Послухавши хвилин п’ять, Джон збентежено запитав Бернарда:

- А що таке елементарна теорія відносності?

Бернард спробував був пояснити, проте вони рушили вже до іншої аудиторії.

З-за дверей, що вели до кімнати, де читалися лекції з географії для мінус-бет, дзвінке сопрано вигукувало: “Один, два, три, чотири, - і тут же лунала нова команда, стомлена й дражлива. - Відставити!”

- Мальтузіанські вправи, - пояснила Головна вихователька. - Більшість наших дівчат, звичайно, безплідні. Як і я. - Вона усміхнулася до Бернарда. - Але є в нас близько восьмисот нестерилізованих, і вони потребують постійного тренування.

У географічній аудиторії для мінус-бет Джон довідався, що “дикунська резервація - місце, де через несприятливі кліматичні чи географічні умови або брак природних ресурсів затрати на цивілізацію не окуповуються”. Щось клацнуло. Світло в аудиторії згасло і на екрані над головою лектора з’явилися раптом покаяльники з Акоми, розпростерті ниць перед Пречистою (картина, знайома Джонові), вони каялися у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та перед образом Орла Пуконзького. Юні ітонці голосно реготали. Все ще голосячи, покаяльники звелися на ноги, скинули верхній одяг і заходились шмагати себе вузлуватими канчуками. Подвоєний регіт заглушив навіть підсилений запис їхнього стогону.

- Але чому вони сміються? - запитав Дикун з виразом болісного збентеження.

- Чому? - ректор повернув до нього широко усміхнене обличчя. - Чому? Та тому, що страшенно смішно!..

У кінематографічних сутінках Бернард зробив те, на що раніше не зважився б і в цілковитій темряві. Окрилений своєю значущістю, він обійняв міс Кіт за талію. Вона гнучко піддалася. Він саме намірився раз-другий цмокнути її в губи або ніжно ущипнути, але тут знову щось клацнуло й штори розсунулись.

- Мабуть, підемо далі, - сказала міс Кіт, підводячись.

- А це, - продовжував ректор екскурсію, - наша Контрольна Гіпнопе­дична Кімната.

Сотні програвачів синтетичної музики, по одному для кожної спальні, стояли на полицях при кожній стіні, і лише вздовж одної в шухлядах зберіга­лися записи гіпнопедичних лекцій.

- Закладаєте ролик сюди, - пояснював Бернард, перервавши доктора Гефні, - натискаєте на вмикач...

- Ні, он той, - роздратовано поправив ректор.

- Ага, на той. І ролик розвертається. Селенові фотоелементи пере­творюють світлові імпульси в звукові хвилі і...

- І йде навчання вві сні, - закінчив доктор Гефні.

- А вони читають Шекспіра? - запитав Дикун, коли по дорозі до біохімічних лабораторій вони проминали бібліотеку.

- Певно, що ні! - вигукнула Головна вихователька, шаріючись.

- У нашій бібліотеці, - пояснив доктор Гефні, - лише довідкова літера­тура. Розважатися наша молодь може стереоконтактними фільмами. Ми не заохочуємо індивідуальних розваг.

П’ять переповнених автобусів з хлопчаками й дівчатками, що співали або сиділи обнявшись, тихо прокотилося по склянистому шляху повз них.

- Повертаються зі Слауського крематорію, - пояснив доктор Гефні (Бернард тим часом пошепки домовлявся з Головною вихователькою про зустріч цього ж таки вечора). Щеплення проти страху смерті починається у вісімнадцять місяців. Кожен малюк проводить два ранки на тиждень у госпіталі для вмираючих. Там зібрані всі найкращі іграшки, дітлахи отри­мують шоколадні тістечка у той день, коли хтось помирає. Вони вчаться сприймати смерть як звичайну річ.

- Як усякий інший фізіологічний процес, - професійно встановила Головна вихователька.

О восьмій вечора у “Савойї”. Домовились.

На зворотному шляху до Лондона вони коротко зупинилися на фабриці Телевізійної Корпорації в Брентфорді.

- Зачекай хвильку, я зателефоную, - сказав Бернард.

Дикун чекав і спостерігав. Головна денна зміна саме йшла з роботи. Юрби робітників нижчих каст стояли в черзі перед моновокзалом - сім чи вісім сотень гамм, дельт, епсилонів, чоловіків і жінок, тобто не більше дюжини одноликих і однорослих виводків. Разом із квитком касир видавав кожному картонну коробочку. Довга гусениця черги повільно повзла до каси.

- Що в тих пуделках? - допитувався, пригадавши “Венеціанського купця”, Дикун у Бернарда, коли той повернувся.

- Добова доза соми, - промимрив Бернард, бо якраз смакував шматком секс-гормональної гуми, яку подарував йому Беніто Гувер. - Кінчив зміну - одержуй чотири півграмові таблетки. А по суботах - шість.

Він люб’язно взяв Джона під руку й вони рушили назад до гелікоптера.

Наспівуючи, до перевдягальні зайшла Леніна.

- У тебе такий задоволений вигляд, - сказала Фенні.

- А я і є задоволена, - відповіла Леніна. (Сіп! - вона розстібнула “блискавку”.) - Півгодини тому телефонував Бернард. (Сіп, сіп! Вона вибра­лася з шортів.) - У нього непередбачена зустріч. (Сіп!) - Просив мене зводити Дикуна на стереоконтактний фільм сьогодні ввечері. Треба негайно летіти. - І вона помчала до купальні.

- Щастить же дівчині, - подумала Фенні, дивлячись услід Леніні.

Подумала без заздрощів, добродушна Фенні просто констатувала факт. Справді, Леніні пощастило не лише з Бернардом, вона поділяла з ним ще й щедру пайку Дикунової величезної слави, щасливо віддзеркалюючи її своєю незначною особою. Тож сама секретар Фордіанської Асоціації Молодих Жінок попрохала її прочитати лекцію про свої переживання! А хіба не запрошували її на щорічний званий обід клубу Афродити? Чи не появлялася вже вона в новинах на стереоконтактному екрані - відчутна на слух і дотик - перед незліченними мільйонами по всій планеті?

Не менш лестила їй і увага з боку визначних осіб. Другий секретар Головконтру запросив її на обід і сніданок. Одного разу вона провела суботу й неділю з Форд-Верховним Суддею, іншого разу - з Архіспівальником Кентерберійським. Президент Корпорації секреторних продуктів раз за разом телефонує до неї, а з заступником Директора Європейського банку вона вже побувала в Довілі.

- Що й казати - чудово. Але проте, - зізналась Леніна Фенні, - я маю таке відчуття, ніби це все здобуто обманом. Тому що перш за все вони питають, який з Дикуна коханець. І я мушу відповідати, що не знаю. - Вона похилила голову. - Звичайно, більшість чоловіків не вірять. Але це правда. І шкода, що правда, - сумно додала вона й зітхнула. - Він страшенно красивий. Як, по-твоєму?

- Невже ти йому не подобаєшся? - здивувалась Фенні.

- Часом мені здається, що подобаюся, часом - ні. Він завжди намагається уникнути мене; виходить з кімнати, коли я заходжу, не торкнеться й рукою, навіть не дивиться на мене. Але буває - раптом обернуся і вловлю на собі його пильний погляд, і тоді... Ну, ти сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.

Так, Фенні знала.

- Я не можу цього зрозуміти, - пересмикнула Леніна плечима. Вона дивувалася і була не лише збентежена, а й занепокоєна. - Тому що, розумієш, Фенні, він мені подобається.

Подобався він їй дедалі дужче. “І ось тепер - справжній шанс, - думала вона, пудрячись після ванни. - Трохи тут, трішки тут - справжній шанс!” Її піднесений настрій перелився в пісню:

Любий, милий, обіймай, поки не сп’янію.

І цілуй мене, поки зовсім не зомлію.

Обіймай мене міцніш, палко, до утоми.

Ой коханнячко моє, чарівніше соми.

Ароматний орган грав приємно освіжаюче “Рослинне каприччіо” - брижисті акорди з послідовних нот чебрецю, бузкового цвіту, волошок, мирти, естрагону, серії сміливих модуляцій по всій гамі пряних нот, аж до амбри, й повільне повернення через сандалове дерево, камфору, кедр, свіжоскошене сіно (іноді з тонкими штрихами дисонансу - подуви ліверу або ледве помітні натяки на свинячий гній) - назад до простих ароматів, якими починалося каприччіо. Завмер останній подув чебрецю, залунали оплески. Спалахнуло світло. У машині синтетичної музики розгортався сувій звукового запису. Тріо для суперскрипки, супервіолончелі й гобою переповнило повітря приємною знемогою. Тридцять чи сорок тактів - і на цьому інструментальному тлі почав виводити трелі якийсь надлюдський голос, то грудний хрипкуватий, то з високої ноти, то глухий, як флейта, то тужливо гармонійний, - він без зусиль переходив від Гаспар-Фостерового регістру на самих гранях музичного тону до вібруючих ультразвукових кажанячих нот, вищої за найвищу сі-бемоль, яку 1770 року в опері герцога Парми, Моцартові на подив, пронизливо взяла Лукреція Аджугарі - єдиний в історії музики раз.

Занурившись у свої пневматичні крісла, Леніна й Дикун нюхали й слухали. А потім настала черга сприймати очима й шкірою. В залі погасло світло, масивні вогняні літери виступали з темряви. ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУЦІЛЬНИЙ СУПЕРСПІВ, СИНТЕТИЧНА МОВА. КОЛЬОРОВИЙ СТЕРЕОКОНТАКТНИЙ ФІЛЬМ ІЗ СИНХРОНІЗОВАНИМ АРОМАТО-ОРГАННИМ СУПРОВОДОМ.

- Берись за оті металеві гульки на поручнях крісла, - прошепотіла Леніна, - бо інакше не буде стереоконтактного ефекту.

Дикун зробив, як було сказано. Тим часом вогненні літери зникли. Секунд десять вони сиділи у цілковитій темряві, аж раптом сліпучі і незрівнянно тримірніші, ніж наяву, набагато живіші від живого, появилися стереоскопічні образи величезного негра й золотоволосої юної круглоголової плюс-бети, що стискали одне одного в обіймах.

Дикун здригнувся. Як засвербіли губи! Він підніс руку до рота. Лоскотання пропало. Опустив руку знову на металічну гульку - і лоскіт відновився. Тим часом ароматний орган дихав чистим мускусом. Із репродуктора воркувала супергорлиця: “У-у-у-г”, - і суперафриканський басище, вібруючи тридцять два рази на секунду, відповідав: “Уа-а-аг!” “У-у-уг!” - “У-а-аг!” Знову стулялися стереоскопічні губи - і знову лицеві еротичні зони шести тисяч глядачів в “Алгамбрі” дрижали від нестерпної гальванічної сверблячки-насолоди: “Уууг!..”

Сюжет фільму був дуже простий. Через декілька хвилин після перших “ууууг” і “уааг” (дуету коханців) і цілування на знаменитій ведмедячій шкурі, кожна волосинка якої - асистент Визначальника мав цілковиту рацію - була виразно окреслена й відчутна, негр потрапив у аварію з гелікоптером - вдарився об землю. Бум! Біль пронизав лоби глядачів. У залі здійнялося ойкання й охкання.

Від потрясіння всі прищеплені негрові навики полетіли шкереберть. До бети-блондинки він загорівся маніякально-ревнивою пристрастю. Вона протес­тувала. Він наполягав. Далі йшла боротьба, переслідування, напад на суперника, нарешті сенсаційно-захоплююче викрадення блондинки. Бета занесена під небо, три тижні захмарного кружляння з чорним ідіотом у несамовитому антисуспільному тет-а-тет. Нарешті, після цілої серії пригод і всілякої повітряної акробатики трьом красеням юнакам-альфам вдалося порятувати дівчину. Негра відправляють у Центр Переформування Дорослих, і фільм закінчується статечно й щасливо - бета-блондинка обдаровує своєю любов’ю всіх трьох рятівників. На хвилину вони переривають любощі, щоб проспівати синтетичний квартет під акомпанемент супероркестру й органного запаху гарденій. Тоді наостанок з’являється ведмедяча шкура, і під рев сексофонів у темряві зникає останній стереоскопічний поцілунок, останній електролоскіт завмирає на губах, як умираючий метелик, що тріпоче, тріпоче дедалі знесиленіше, кволіше і нарешті стає геть нерухомим.

Але для Леніни метелик ще не відтрепетав. Навіть після того, як засвітилося світло, коли вони повільно, разом з юрбою човгали до ліфтів, дух метелика ще лоскотав їй губи, продряпуючи тендітні борозенки дрожу і насолоди на її шкірі. Її щоки паленіли під росяно-прозорими очима, а груди набубнявіли. Вона впіймала Дикунову в’ялу руку й притисла її до себе. Блідий, зболілий спраги і засоромлений своїм прагненням, Джон несміло глянув на неї. Ні... Він не вартий. На мить їхні очі зустрілися. Які великі скарби обіцяв її погляд! Джон поспішно відвів очі і визволив руку. Несвідомо він побоювався, щоб вона не перестала бути такою, якої він не вартий.

- По-моєму, вам не слід дивитись таких речей, - сказав він, поспішаючи заздалегідь перенести вину за всі можливі в минулому чи майбутньому відступи від досконалості з самої Леніни на довколишні обставини.

- Яких речей, Джоне?

- Як цей жахливий фільм.

- Жахливий? - щиро здивувалася Леніна. - По-моєму, він просто чудесний.

- Гидкий, низькопробний фільм! - обурено вигукнув Джон. - Це ганебно!

Вона покрутила головою, не розуміючи, що він має на увазі. І чому Джон такий дивак? Чому навмисне хоче все зіпсувати?

В таксікоптері він уникав дивитися на неї. Скутий непорушними обітницями, ніколи-ніколи не виголошуваними, покірний законам, що вже давно втратили силу, він сидів і відчужено мовчав. Час від часу, ніби чийсь палець бринькав по туго натягненій, готовій обірватися струні, його тіло здригалося від раптового нервового шоку.

Таксікоптер сів на даху багатоповерхового Леніниного будинку. “Нарешті, - думала вона, виходячи з таксі. - Нарешті, хоч він і був допіру такий дивний”. Зупинившися під ліхтарем, вона глянула в своє дзеркальце. Нарешті. Так, ніс у неї трохи лискучий. Вона потерла його напудреною подушечкою. Поки Джон розрахується за таксі, якраз вистачить часу. Вона припудрила лиснючі місця, розмірковуючи: “Він жахливо красивий. Йому б не слід так соромитися, як Бернардові, а проте він торопіє... Хтось інший давно б уже взяв мене. Але тепер нарешті...” Із круглого дзеркальця до неї заусміхалися припудрений носик і півщоки.

- На добраніч, - промовив з-за спини придушений голос.

Леніна різко обернулась. Джон стояв у дверях таксі, вп’явшися в неї очима; очевидно, він так і стояв увесь час, поки вона пудрила носика, і чекав. Але чого? Певно, вагався, не наважуючись, і думав, думав. Але про що? Ну, що за дивак, прости Господи!

- На добраніч, Леніно, - повторив Джон, тужачись усміхнутися.

- Але, Джоне... Я думала, що ти... Хіба ти не...

Дикун зачинив двері і, нахилившись уперед, сказав щось пілотові. Гелікоптер здійнявся угору.

Крізь вікно у підлозі Дикун бачив піднесене догори обличчя Леніни, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Рот її був відкритий - вона гукала його. Її вкорочена фігура й змалілий раптом квадрат даху зникли у темряві.

Через п’ять хвилин Джон зайшов до своєї кімнати. Він вийняв зі схованки обгризений мишами том, з побожною обережністю розгорнув замацані й зім’яті сторінки й почав читати “Отелло”. Він пригадав, що Отелло, як і герой з “Трьох тижнів на гелікоптері”, був чорношкірий.

Витерши сльози, Леніна пішла через дах до ліфта. Спускаючись униз до двадцять сьомого поверху, вона витягла пляшечку з сомою. Одного грама, вирішила вона, не вистачить, горе її не з однограмових. Але якщо прийняти два грами, то, чого доброго, можна своєчасно не прокинутись. Вона знайшла компромісне рішення - висипала в ліву долоню три півграмові таблетки.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Бернардові довелося кричати крізь замкнені двері: Дикун уперто не хотів відчиняти.

- Але тут усі чекають на тебе!

- Нехай чекають, - почувся приглушений голос крізь двері.

- Але ж ти добре знаєш - ох, як тяжко надавати голосу переконливості, коли горлаєш з усіх сил!.. - Я запросив їх саме на зустріч з тобою.

- Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.

- Але ж ти раніше ніколи не відмовлявся, Джоне.

- Саме тому я й не хочу виходити знову. Досить.

- Не вийдеш навіть, щоб зробити мені приємність? - підлещувався Бернард.

- Ні.

- Ти що, серйозно це говориш?

- Так.

- Що ж мені робити? - розпачливо голосив Бернард.

- Забирайся під три чорти! - гримнув роздратований голос за дверима.

- Але ж цього вечора до нас завітав сам Архіспівальник Кентерберійський! - ледь не плачучи, крикнув Бернард.

- Ai яа таква! - лише мовою зуні Дикун міг належно висловити своє ставлення до Архіспівальника. - Хані! - лайнувся він знову й додав із глузливою люттю: - Соне eco це-на! - І плюнув на підлогу, як плюнув би Попе.

Так і довелося зніченому Бернардові піти ні з чим до своїх покоїв і повідомити нетерпляче зібрання, що Дикун цього вечора не появиться.

Цю новину прийняли з обуренням. Чоловіки лютували, бо почувались ошуканими: змарнувати стільки люб’язності на цього миршавого Бернарда, та ще й із такою огидною репутацією й єретичними поглядами! Чим вище становище в суспільній ієрархії вони посідали, тим сильнішим було їхнє обурення.

- Утнути такий жарт зі мною! - повторював Архіспівальник. - Зі мною! Жінки ж злостилися, що нікчемний чоловічок з помилково залитим ще в ампулу алкоголем, з тільцем мінус-гамми брав їх лукавими хитрощами. Це просто неподобство, - говорили вони дедалі голосніше. Особливо в’їдливою була Головна вихователька з Ітона.

Одна Леніна мовчала. Вона сиділа в кутку бліда, з затьмареними незвичним сумом голубими очима, відрізана від довколишніх бурхливих емоцій. Вона йшла на вечірку з дивним відчуттям радості. “Ще кілька хвилин, - думала вона, заходячи до кімнати, - і я побачу його, говоритиму з ним, скажу (вона прийшла з готовим рішенням), що він мені подобається - більше, ніж будь-хто, кого я будь-коли знала. І тоді він, може, скаже... Що він скаже? - її щоки палила гаряча кров. - Чому він так дивно поводився після того фільму? Такий дивний. І все ж я впевнена, що насправді подобаюся йому. Я певна”.

І саме в цей момент Бернард повернувся з новиною: Дикун не вийде до гостей.

Леніна раптово відчула все те, що звичайно переживають на початку лікування Сурогатом Великої Пристрасті - почуття жахливої порожнечі, задушливу тугу, нудоту. Її серце, здавалося, перестало битися. “А може, це тому, що я йому не подобаюся?” - подумала вона. І відразу ця можливість переросла в упевненість: Джон відмовився прийти тому, що вона йому не сподобалася... Не сподобалася...

- Це справді ні в тин ні в ворота, - говорила Головна вихователька з Ітона до Директора Крематорію й Утилізації фосфору. - І подумати, що я навіть...

- Так, - почувся голос Фенні Краун, - про алкоголь - чистісінька правда. Знайома моєї знайомої працювала в Ембріонарії в той час. Вона казала моїй подрузі, а подруга мені...

- Паскудний жарт, - співчутливо притакнув Генрі Фостер Архіспівальникові Кентерберійському. - Вам, мабуть, цікаво буде довідатись, що наш екс-Директор уже майже був перевів його до Ісландії...

Проколена кожним сказаним словом, туга куля Бернардової щасливої самовпевненості зморщилася, випускаючи газ із тисячі дірочок. Блідий, розгублений, жалюгідний і схвильований він метушився тепер поміж гостями, затинаючись, белькотів невиразні вибачення, запевняючи, що наступного разу Дикун неодмінно прибуде, благав пригоститися каротинними сендвічами чи скуштувати пирога з вітаміном А, випити склянку штучного шампанського. Гості справно їли й пили, але Бернарда вже ігнорували, грубіянили йому в обличчя чи просто перемовлялися про нього голосно й образливо, наче його не було поряд.

- А тепер, друзі мої, - говорив Архіспівальник Кентерберійський тим красивим дзвінким голосом, яким він правив під час святкування Дня Форда. - Тепер, мої друзі, я думаю, що пора вже... - Він підвівся з крісла, поставив свою склянку, струсив з фіолетової віскозної жилетки крихти перекуски й поважно попрямував до дверей.

Бернард кинувся навперейми.

- Невже вам справді вже треба йти, Ваша фордосте?.. Адже ще дуже рано. Я сподівався, що ви...

Так, на що він тільки не сподівався, коли Леніна по секрету сказала йому, що Архіспівальник Кентерберійський прийме запрошення, якщо воно буде надіслане.

- А знаєш, він дуже милий, - і вона показала Бернардові маленьку золоту Т-подібну застібку для одягу, яку подарував їй Архіспівальник на спогад про вікенд, проведений з ним у Єпархіальній Співальні. “Званий вечір за участю Архіспівальника Кeнтeрбeрійського і пана Дикуна” - ці тріумфальні слова красувалися на всіх запрошеннях. Але Дикун вибрав цей вечір, щоб замкнутися в своїй кімнаті й кричати “Хані!” і навіть (на щастя, Бернард не розумів мови зуні) “Соне eco це-на!” Те, що повинно було стати вінцем всієї Бернардової кар’єри, перетворилося на його найбільше приниження.

- Я сподіваюся... - затинаючись, повторив він, поглядаючи на великого сановника благальними, розпачливими очима.

- Мій дорогий друже, - промовив Архіспівальник гучно й урочисто-суворо; запала могильна тиша. - Дозволь мені дати тобі пораду. - Він погрозив Бернардові пальцем. - Добру пораду, поки не пізно. - Його голос став замогильним. - Виправся, мій молодий друже, виправся. - Він зробив знак Т над ним і відвернувся. - Леніно, моя радосте, - покликав він уже іншим тоном, - ходи зі мною.

Слухняно, хоча без посмішки й захвату, зовсім не усвідомлюючи зробленої їй честі, Леніна вийшла за ним із кімнати. Через хвилину всі інші гості рушили слідом за ними - з пошани до Архіспівальника. Коли останній з них грюкнув дверима, Бернард залишився сам. Геть приголомшений, він упав на крісло, затулив обличчя руками й заплакав. А за кілька хвилин, не придумавши нічого кращого, прийняв чотири таблетки соми.

Нагорі, у своїй кімнаті, Дикун читав “Ромео і Джульетту”. Леніна й Архіспівальник вийшли на дах Співальні.

- Скоріше, мій юний... тобто Леніно, - нетерпляче погукав її Архіспівальник з дверей ліфта. Леніна, що загаялась була, задивившись на місяць, опустила очі й поспішила через дах до ліфта.

“Нова біологічна теорія” - такий був заголовок наукової праці, яку Мустафа Монд саме закінчив читати. Якийсь час він посидів, задумливо хмурячись, тоді взяв ручку й написав упоперек першої сторінки: “Запропоно­вана математична обробка концепції Мети є оригінальною й досить дотепною, проте єретичною й, оскільки стосується сучасного соціального ладу, небезпеч­ною й потенційно руйнівною. Не публікувати, - підкреслив він останні слова. - Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба його переводу на Морську біостанцію на острові Святої Єлени”. А шкода, - подумав він, ставлячи підпис. - Праця досконала. Та тільки дозволь їм розмірковувати над категоріями Мети, як Форд його знає, до чого вони дорозмірковуються. Подібними ідеями можна збити з пантелику представників вищих каст, зруй­нувати їхню віру в Щастя як Найвище Благо й переконати їх, що життєва мета десь далі, десь поза сучасною людською сферою; що мета життя полягає не в підтримці добробуту, а в певній інтенсифікації й удосконаленні свідомості, в поширенні знання. І цілком можливо, - подумав Головконтр, - такою і є мета життя. Але в сучасних умовах це недопустимо. - Він знову взяв ручку і під словами “не публікувати” провів другу лінію, грубшу й чорнішу, потім підпи­сався й зітхнув: “Як би весело було, коли б не треба було думати про щастя!”

З заплющеними очима, з обличчям, осяяним захватом, Джон ніжно декламував у порожнечу:

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі - діамант ясний

у вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія.

Вона - омріяна любов моя![5]

Золота Т-подібна застібка блищала на Леніниних грудях. Архіспівальник підхопив ту застібку і грайливо потяг.

- Я, мабуть... - сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. - Я краще прийму пару грамів соми.

Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів. Посміхався, посміхався... Але кожні тридцять секунд велика стрілка електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала, стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац... І настав ранок. Бернард був знову між нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у Кондиціювальний Центр. Тижні п’янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в довколишній атмосфері.

Дата добавления: 2015-08-13