Сцена 3

Яків. Ми можемо поговорити про Любу. Можна?

Софія (підозріливо). Що таке?

Яків. З нею поводяться грубо... Мені здається, що вона щось відчуває...

Софія. Ні. Вона не може знати! І не повинна знати. Я до болю люблю цю нещасну істоту. Але моя любов від почуття провини; я боюсь, що вона виявиться, і люблю її на відстані, не смію наблизитися, поговорити.

Яків. Це даремно, Соню. Скажи їй, скажи...

Софія. Не можу...

Яків. Можливо потім, не зараз, але сказати треба! Тепер ти надто похмуро налаштована... цей проклятий, божевільний час гні­тить усіх...

Софія. Я теж хотіла б зрозуміти, що мені ро­бити? Адже діти мої гинуть!

Федосія. Сонюшко, Андрюша Рязанов, мій, жвавий такий хлопчик,…

Софія (голосно). Помер, няню. Я тобі казала.

Федосі я (хитаючи головою). Так, так... Застре­лили його... так-так...

Софія (байдуже). Це Бородуліна застрелили...

Ф е д о с і я. Так-так, пам'ятаю, той... теж мій годованець... Багато їх - моїх... Так-так..

Софія. Я питаю себе: де я була досі? Чим озброїла дітей для такого страшного життя?

Яків.Це безглуздий замах на Івана і потім його відставка приголомшили тебе, ти роз­губилася — зрозуміло! І дике виття газет, що зводять наклепи, вигадують...

С о ф і я. Ти кажеш по совісті — вони зводять наклепи?

Яків (не дивлячись). Вони перебільшують... Іван, звісно, не дуже... він занадто...

Софія. Ні, будемо правдиві. Ми знаємо, що газети не зводять наклепу...

Яків. Ах, Соню... Як це складно — залишатися чесним, маючи п'ятеро дітей...

Софія. Не говори так! Ти сам собі не віриш...

Яків. Все проти людини в нашому суспільстві, ось що я хотів сказати! Неможливо бути са­мим собою...

Софія Людину, яка має п'ятеро дітей, ми знаємо краше, ніж газети. Нам відомо, що ця людина гультяй і розпусник. Він зневажав свою дружину безперервно десять років — скількох полюбовниць мав він! Хіба не він розбестив Олександра? А чому я не вміла перешкодити цьому? Це він п'яний упустив Любу на підлогу, у чотири роки зробив її калікою. Чому я не завадила?.. Пізно скаржитися? Пізно, так, я знаю...

Яків (хитаючи головою). Як ти помилилась колись...

Софія. Я це знаю... Ти — лагідний... так, з тобою було б спокійніше життя... Ти чесна людина. Мені було тридцять п'ять років, коли я це усвідомила, а Любі було вже десять. Десять років я не думала про тебе... забула і згадала в тому році, коли Іван, дворянин — пішов служити в поліцію. Ти застрелив­ся б, але — не пішов! І от десять років муки і принижень для мене і для нього... Як швидко він розбестився, про­гнив... Та, коли в нього стріляли — мені стало шкода його, я готова була пробачити йому все.. На прочуд, він повівся так ганебно…

Лящ. Якщо перешкодив — перепрошую. Вам сказала Надя про те, що підозрюваний у замаху захворів?

Софія. А чому я повинна знати?

Лящ. Рішення по цій людині не повинні залишати вас байду­жою; дивно ви говорите! Ви безпосередньо заці­кавлені в тому, щоб він дістав належну кару,— як же інакше? (Пробує пульс Якова.) Як спали?

Яків. Погано.

Л я щ. А серце?

Яків. Завмирає...

Софія. Той хлопець, він не зізнається?

Лящ. Ні! Апетит?

Яків. Поганий. Ванни мене знесилюють...

Л я щ. Подібне я, звісно, припускав.

Софія. Може, справді, не він стріляв?

Лящ. Не знаю. Мене це не обходить. А ванни продовжувати.

Федосія. Лікарю помудруй наді мною, покрути головою.

Лящ (поважно). Далі— Олександр може дістати впливову посаду, але це потребуватиме інвестицій.

Софія. Треба дати хабара?

Л я щ. А як же? Безумовно.

Софія. У нас нема грошей.

Лящ. Ну, звісно. Але я думаю, пане Яків розуміє насущні родинні потреби.

Софія. У нього теж нема грошей.

Лящ. Сенсаційно. І див­ний тон, начебто - я для себе вимагаю у вас хабаря!

Яків (поквапливо). Ситуація девчому змінилася, Соню, я мо­жу дати...

Софія (до зятя). Вам не здається, що Олександрові не місце в міліції?

Лящ. Я, як вам відомо, людина правдива, і скажу прямо: міліція єдина установа, де ваш син, зі своїм характером, може прислужитися. Я ставлюсь до нього негативно й не приховую цього навіть від нього. Безумовно, є в ньому й позитив, але на загал - він анархіст, людина, позбавлена внутрішньої дисципліни, істота з розхитаною волею.

Яків. Головне, Соню, що він піде з дому, і діти позбудуться його лихого впливу. Ти дозволь мені дати гроші?

Софія (знизуючи плечима). Я не розумію, як слід вчинити.

Яків. Гроші — кому?

Лящ. Я дав слово честі не розголошувати імені шанованої особи.

Яків (збентежено). Так, очевидно... розумію.

Л я щ. Не дуже приємне доручення роздавати хабарі.

С оф і я. То не давайте.

Л я щ. Інакше жодної справи не облаштувати.

Я к і в. Нажаль - ви праві. Підійдете по обіді.

Л я щ. Кожному - своє. Одним брати - іншим давати. Таке життя. Що ж, чи скоро обід?

Софія. Ходімо. (Допомагаючи Якову встати.) От я і продала сина.

Лещ (повчально). Продаючи — одержують гроші.

Софія. Як тяжко на душі!

Яків. Потерпи. Тут, Соню, ми безсилі!

Л я щ. Так, без грошей — неможлива осо­биста незалежність.

Софія виводить Якова

Надія (з’являється) Про чию незалежність тут базікають.

Л я щ. Ти, налякала? Тільки про твою, безумовно.

Надія. Павле, лише вона тебе й повинна турбувати... (Тихо.) Дають?

Лящ. Як це необережно й неко­ректно... Ніби-то я приховую від тебе гроші, фу!

Надія (цілуючи). Любий Пашка, не сердься! П'ять! Так? І тобі — дві?

Лящ. Тихіше! Прошу тебе!

Надія. І ти купиш мені хрест з гранату, ти обіцяв? Ти мусиш подарувати мені той хрестик: адже план — мій!

Лящ. Коли я не тримав свого слова?.. Ми сьогодні будемо обідати?

Дата добавления: 2015-08-18