Оповідка сьома. Король Педро, дізнавшись, як палко любить його недужа

Король Педро, дізнавшись, як палко любить його недужа

Ліза, потішає її, видає її згодом заміж за молодого шляхтича

і, поцілувавши її в чоло, зве себе відтоді її лицарем

Ф'ямметта докінчала свою оповідку, і товариство велико похваляло мужній і благородний учинок короля Карла; од тих похвал утрималась лише одна з присутніх там паній, що була гібелінка. Тоді Пампінея на наказ короля почала такими словами:

- Шановнії мої подруги, нема такої розсудливої людини, котра не поділяла б вашої думки про статечного короля Карла, за винятком однієї особи, що ставиться до нього неприхильне з іншої причини. Та мені пригадався ще один шляхетний учинок, який заслуговує не меншого схвалення - учинок Кардового супротивника щодо однієї нашої земляч-ки-флорентинки; от про нього я й хочу вам розказати.

У той час, коли французів прогнано з Сицилії, жив у Палермо один наш флорентинець-аптекар на ймення Бернардо Пуччіні, чоловік тяжко багатий; мав він од жінки своєї одним одну дочку-красуню, дівчину вже на відданні. Коли островом оволодів король Педро Арагонський, він улаштував у Палермо з своїми баронами преславнеє свято і сам узяв участь, по каталонському звичаю, в святковому турнірі. Як побачила його в тих лицарських ігрищах Бернардова дочка Ліза, сидячи край вікна разом з іншими паніями, то так він їй припав до серця, що, поглянувши на нього раз і вдруге, вона жагуче в нього закохалась.

Як те свято скінчилося, вона, в отецькому домі живучи, ні про що інше не могла вже й думати, як тільки про кохання своє велике та високе; що найбільшої туги серцю її завдавало, так се те, що вона була свідома роду свого незначного: Де вже їй було сподіватися щасливого своїй любові кінця! Та не могла й не хотіла бідолашна тої любові до короля в серці своїм притлумити, а одкрити її не наважувалась, щоб іще більшої біди од того не сталось. Король не дбав про те, бо й [571] не помітив нічого, а її сушила журба-печаль невимовна. Отак росла її любов усе вгору та вгору, а з любов'ю щодень тяжча журба налягала; не витерпіла тої муки красуня, занедужала з горя і вочевидь, мов сніг на сонці, танути почала. Що вже не * робили їй батько-мати, заклопотані її лихою долею, як її не І розраювали, як не лікували - ніщо не помагало: з того великого відчаю любовного воліла дівчина з білим світом розлучитись. \cf0

Раз якось, коли батько питав її, чого їй бажається, і обі-; цяв учинити у всьому її волю, Лізу пройняла раптова думка, як їй перед смертю одкрити королю любов і всю душу, і вона | попрохала батька, щоб він покликав до неї Мінучча д'Арец- | цо. На той час Мінуччо вважався найкращим співаком і му- зикантом, що навіть король Педро радо приймав його у себе; Бернардо подумав, що Ліза хоче розважитись трохи співом і і музикою, тим послав по нього не гаючись, а той, бувши людиною ґречною, одразу ж до неї і прийшов. Потішивши її І ласкавими словами, він ніжно заграв їй на своїй лютні при-: гравки до танцю одного й другого, а потім став співати кан-цони; думав він тим дівчину заспокоїти, але ще дужче лю-бовний полумінь у серці роздмухав. За якусь хвилю Ліза сказала, що хоче розмовитись із ним на самоті; коли всі вийшли з кімнати, вона звернулась до нього з такими словами;

- Мінуччо, я обрала тебе за вірного хоронителя моєї таємниці, сподіваючись, що ти не виявиш її нікому, окрім того, що я скажу; дуже прошу тебе, поможи мені, чим можеш. Знай же, любий Мінуччо, що в той день, коли наш король: Педро спорядив велике свято на честь свого воцаріння, я - побачила його, як він змагався на турнірі, і в ту ж мить у і душі моїй запалало до нього кохання, що, бачиш, до чого; мене довело. Знаючи, як мало личить мені до короля мислі зносити, і не маючи сили того кохання забути чи притлуми- ¦ ти, я тяжко каралась і наважилась померти, щоб не терпіти j більше сієї гіркої муки. Правда, не легко мені буде з слЩ, світом прощатися, як подумаю, що він про те і не знатиме»! не маючи ж ким подати йому тую вістку, вирішила я до тебе; звернутись. Прошу ж тебе, скажи йому про те, а сказавший. прийди до мене з вісткою, щоб я могла померти спокійної; звільнившись од своїх страждань.

Мінуччо здивувався величі її душевній і жорстокому на- і міру, що вона повзяла. Шкода йому стало бідолашної дівчИт; ни; подумавши, як найкраще він зміг би їй услужити, вія сказав: [572] - Лізо, клянуся тобі словом честі, що ти можеш на мене з певністю покладатись. Я цілком схвалюю твої високі поривання і те, що ти пригорнулась серцем до такого доблесного короля. Я допоможу тобі, як зумію; сподіваюсь, що зможу тебе швидко втішити: не мине й трьох днів, як я принесу тобі приємні вісті. Щоб же не гаяти марно часу, почну діяти сьогодні ж.

Ліза ще раз і ще попросила його, щоб він їй услужив, і, обіцяючи йому, що заспокоїться, одпустила його з Богом. Від неї Мінуччо пішов до Міка з Сієни, відомого на той час віршувальника, і доти його просив, доки він склав для нього таку канцону:

Лети, Амуре, до мойого пана

І розкажи йому, як я страждаю,

З кохання помираю, -

Терзає серце мука ненастанна.

Молю, Амуре, зжалься надо мною,

Іди до пана в пишнії палати,

Скажи, якою ярою жагою

Судилося весь вік мені палати:

Вдень і вночі не маю я спокою,

За ту любов не прагнучи одплати.

Не можу я боязні подолати,

Признатись, як люблю його безмірно,

І смерті жду покірно...

Скажи ж йому - од нього в серці рана.

Із того дня, коли я полюбила,

У мене в серці тільки страх і сором...

Ой що ж я, необачна, наробила,

Куди посміла я сягнути зором?

Таїла я, та вже таїть несила,

То стань же ти перед моїм сеньйором

Із ніжним словом ласки, не з докором,

Нехай узнає пан мій милостивий,

Володар мій зичливий,

Як гину я, нещасна, безталанна.

Прошу тебе, молю, крилатий Боже,

Як ти не дав мені снаги і змоги

Моє кохання виявити гоже, -

Полинь до мого владаря в чертоги

І нагадай, - то й він згадає, може, -

Як на турнірі, мліючи з тривоги, [573]

Я лиш йому бажала перемоги,

Лицарства в нім побачивши окрасу,

І як із того часу

Жага мене спаляє полум'яна.

До сієї пісні Мінуччо тут же підібрав ніжний та жалібний голос, що до слів якраз приходився, і третього дня пішов до королівського двору, коли король Педро сидів саме за трапезою. Король попросив Мінучча заспівати йому якоїсь пісні, приграючи на лютні. От і завів він ту свою канцону, та так же жалібно в нього струна струні промовляла, що вразила та пісня слухачів несказанно; всі мовчки слухали того співу, а найпильніше, мабуть, сам король. Коли Мінуччо доспівав, король спитав його, що воно за пісня - такої, либонь, йому ще не доводилося чути.

- Ясновельможний пане, - одповів Мінуччо, - ще немає й трьох днів, як сю пісню складено і в голос заведено.

Тоді король спитав, про кого вона, і Мінуччо одказав:

- Я не смію виявити сього нікому, опріч вас. Цікавий про те дізнатись, король по обіді закликав співця

до свого покою, і той розповів йому геть-чисто все.

Королю було дуже приємно теє почути; він похвалив дівчину і сказав, що таку достойну панянку треба пожаліти: нехай же він іде до неї, втішить її од королівського імені й скаже, що ввечері король неодмінно буде до неї в гості.

Мінуччо, врадуваний тим, що зможе принести дівчині таку щасливу звістку, поспішив до неї, як був, із своєю лютнею і розповів їй на самоті усе, як було діло, а потім заспівав ту канцону, приграючи на лютні. Дівчина так утішилась, що зразу повеселіла, ніби аж здоровша раптом стала і з великим нетерпінням чекала, коли вже той вечір буде, коли вона свого володаря побачить; ніхто з домашніх про те й гадки не мав.

Король же, чоловік добротливий і великодушний, перебирав у думці ще раз і ще все те, що почув од Мінучча; добре знаючи ту дівчину і красу її, він іще більшим жалем до неї пройнявся. Сівши надвечір на коня, нібито на прогулянку зібрався їхати, він подався на ту вулицю, де стояв аптекарів будинок. Попрохавши, щоб його впустили в прегарний садок, що ріс коло того будинку, він ізліз з коня і, привітавшися з Бернардом, спитав його, як ся має його дочка і чи не видав він її заміж.

- Найясніший пане, - одказав йому аптекар, - вона в мене ще незаміжня і все, бідна, хворіє; правда, од третьої години їй зразу якось краще стало, аж дивно. [574]

Король миттю зміркував, чого їй полегшало, і сказав:

- Далебі, шкода була б велика, якби таке чудове створіння покинуло сей світ. Ми бажаємо навістити її.

За якусь хвилю він пішов до Лізиної кімнати в супроводі двох своїх прибічників та Бернарда; приступивши до постелі, де дівчина, підвівшись трохи, чекала його нетерпливо, він узяв її за руку й сказав:

- Мадонно, що се значить? Ви молоді і мали б інших утішати, а лежите натомість у недузі! Ми просимо вас, щоб ви з любові до нас завволили підбадьоритись і незабаром одужати.

Дівчина, почутивши, що до її руки доторкнувся той, кого вона любила понад усе на світі, хоч і засоромилась трохи, але такої зазнала в душі радості, немовби їй неба прихилили. Вона одповіла королю, як могла:

- Пане мій, причиною сієї недуги було бажання знести при моїх слабких силах важенний тягар; тепер же з вашої ласки я скоро буду цілком здорова.

Один лише король збагнув потайний зміст Лізиних слів і з тієї хвилі ще вище став цінувати дівчину, проклинаючи в душі долю, що вона вродилась дочкою такого чоловіка. Побувши при ній ще деякий час і потішивши її добрим словом, він пішов.

Усі вельми похвалили таку королеву людяність і мали се за велику честь для аптекаря та його дочки, а вона відчувала таке щастя, що жодній закоханій зроду не снилось. Оживлена любою надією, вона за кілька днів зовсім уздоровилась: то гарна була, а то ще краща стала. Як дізнався про те король, він порадився з королевою, як ту дівчину за таку любов винагородити, а тоді сів на коня і в супроводі славетних баронів своїх поїхав до аптекаря. Увійшовши до нього в сад, він викликав туди Бернарда з дочкою; тим часом надійшла й королева з двірськими дамами, що прийняли дівчину в своє товариство і завели веселі розваги. Через деякий час король і королева покликали Лізу перед себе.

- Славна панно, - сказав їй король, - та велика любов, що ви мали до нас у своєму серці, великої заслуговує пошани, і ми бажаємо надгородити вас заради неї; а надго-Рода для вас, дівчини на відданні, буде ось яка: ви візьмете собі за мужа того, кого ми вам дамо, причому я маю намір, на те не зважаючи, завжди зватись вашим лицарем і з тої великої любові зажадаю од вас одного тільки цілунку.

Дівчина спаленіла соромливим рум'янцем і, вбачаючи в волі короля своє щастя, промовила тихим голосом: [575]

- Найясніший мій пане, я цілком певна, що якби люди дізнались про мою до вас любов, усі вважали б мене за божевільну, нібито я не тямлю, хто я і хто ви; але господь-серце-знавець відає, що в ту мить, коли я вподобала вас уперше, я дуже добре усвідомлювала собі, що ви король, а я донька Бернарда-аптекаря і не гоже мені на таку височінь очі поривати. Та вам відомо краще, ніж мені, що ніхто ніколи не закохується з розважного вибору, лише з повабу свого і уподоби; всіма силами намагалась я опиратись тому законові, та ' все дарма - я любила вас, люблю і завжди любитиму. Правда, коли я відчула себе у владі тої любові, я вирішила зразу, що ваша воля буде моїм щастям, тим я не тільки охоче прийму і буду шанувати мужа, що ви дасте з ласки вашої мені на втіху і на славу, а якби ви навіть веліли мені кинутись у вогонь, я радо так і вчинила б, знаючи, що се вам буде любо. Мати своїм лицарем короля - велика для мене честь і слава, про те нема чого й казати, та той єдиний цілунок, якого ви жадаєте од моєї любові, ви дістанете лише з призвоління ясновельможної королеви. За те велике добродійство, якого сподобили мене ви і ваша ясна пані, нехай Господь пошле вам милость свою і нагороду в небі, бо мені немає чим вам оддячитись.

Сеє сказавши, Ліза замовкла. Королеві вельми сподобалась така відповідь, і вона погодилась із королем, що дівчина справді дуже розумна. Тоді король велів покликати Лізй-них батьків і як почув, що вони не перечать його намірам, наказав привести туди молодого шляхтича доброго роду, алб бідного, на ймення Пердіконе; давши йому дві обручки, вЦг велів йому заручитися з Лізою, на що той був готовий. Ко(1)-роль і королева подарували молодій багато коштовних клей* нодів, а крім того, король надав молодому дві хороші й багаті маєтності - Чеффалу й Калатабелотту.

- Се, - каже, - ми даємо тобі в посаг за дівчиною, а що ми гадаємо зробити для тебе, згодом побачиш.

Тоді повернувся знов до Лізи:

- Тепер, - каже, - ми бажаємо взяти законний плід вашої любові.

Узяв обіруч її голову й поцілував у чоло.

Пердіконе, батько й мати Лізині і вона сама були дуже раді і справили велике та бучне весілля. Кажуть люди, король дотримав обіцянки, що дав дівчині, і до самої смерті звався її лицарем; коли, було, ішов у бій, то ніколи не носив інакшого значка, як того, що йому молода пані посилала. [576]

Оттакими-то вчинками прихиляють до себе володарі серця своїх підданців: благодія веде до вічної слави. Та в наші часи мало таких володарів або й зовсім немає, що до тої високої мети змагають - здебільшого вони поробились жорстокими тиранами.

Дата добавления: 2015-08-03