Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ОПОВІДКА П'ЯТА. Андреуччо з Перуджії приїздить до Неаполя купувати коні;

Андреуччо з Перуджії приїздить до Неаполя купувати коні;

протягом одної ночі тричі попадає в велику небезпеку, та

щоразу виходить щасливо і вертається додому з коштовним

перснем

- Ті самоцвіти, що знайшов Ландольфо, - почала казати Ф'ямметта, якій припадала черга оповідати, - нагадали мені одну історію, де небезпек було не менше, ніж у Лаурет-тиній повісті, тільки що там спадали вони на чоловіка за кілька років, а тут, як зараз почуєте, протягом одної ночі.

Жив колись, кажуть, у Перуджії молодик на назвисько Андреуччо ді П'єтро, і менджував він кіньми. Дізнавшися, що в Неаполі стоять на них дешеві ціни, узяв він у гаман п'ятсот золотих флоринів і рушив у дорогу разом з іншими купцями, бо до того ще ніколи не виїжджав з дому. До Неаполя приїхав він у неділю надвечір, а в понеділок рано, розпитавшись попереду в трактирника, подався на торговицю. Була там сила-силенна коней, деякі йому дуже сподобались, і він їх торгував, та все не міг стокмитися. А щоб показати, що в нього є купило, витягав він кілька разів свого гамана, яко чоловік недосвідчений та необачний, перед усіма ярмарчанами, що ходили туди-сюди.

От базарює він собі, торгується, гроші свої показує, аж тут проходить мимо дівчина-сицилійка, молода та хороша, із тих, що за невеличку плату будь-кого кохають; він її навіть не помітив, зате вона зразу накинула оком на його гамана. [100]

«От якби мені ті гроші, я б і гори покотила!» - подумала вона і пішла вже далі.

А з цією дівчиною та була стара баба, теж сицилійка; побачивши Андреучча, вона одстала од дівчини, підбігла до нього і обняла, як рідного; постерегла те дівчина і спинилась мовчки поодаль, чекаючи на стару. Обернувшись до баби і впізнавши її, Андреуччо привітав її люб'язно; вона пообіцяла зайти до нього в гостиницю і пішла собі без довших балачок, а вів торгувався далі, хоч так нічого й не купив того ранку.

Дівчина, що звернула увагу спочатку на гаманець Андреучча, а потім і на його близьке знайомство з старою, взяла розпитувати її обережно, хто він і звідки, що він тут робить і як вона з ним спізналась, бо хотіла прибрати способу на ті гроші, як не на всі, то хоч на частину. Стара оповіла їй широко про Андреучча, що, може, й сам він так докладно не розказав би, бо вона, бачите, довго жила в його батька спершу в Сицилії, а послі і в Перуджії; і про те сказала, де він зупинився і задля чого сюди приїхав.

Розвідавшись отак про всіх його родичів, розпитавши, як кого звати, дівчина вирішила хитро підсісти Андреучча саме з сього боку, щоб доп'ясти-таки свого. Повернувшись додому, вона завдала старій роботи на цілий день, щоб та не змогла зайти до Андреучча, гукнула свою служницю, добре намуштровану в таких справах, і послала її надвечір до гос-тиниці, де став Андреуччо.

Служниця пішла туди і випадково зразу наткнулась на нього - він стояв сам-один на воротях. Спитала вона його, де тут Андреуччо; почувши, що то він самий і є, служниця одвела його набік і сказала:

- Добродію, одна шляхетна пані з сього міста хотіла б розмовитися з вами, коли ваша ласка.

Почувши сеє, Андреуччо задумався, а що він уважав сам себе за великого красеня, то уявилось йому, що та пані закохалась у нього, нібито на ввесь Неаполь не знайшлося гарнішого юнака. Він одповів, що згоден, і спитав, де й коли та пані хоче з ним зустрітися. На се посланниця одказала:

- Коли ваша ласка, добродію, то прийдіть до неї, вона чекає на вас у себе вдома.

Андреуччо, ні слова не сказавши господареві, озвався швиденько до служниці:

- Ну, то йди попереду, а я піду за тобою.

От привела його служниця до дому тої дівчини, що жила на вулиці Скверний Кут (сама назва показує, яке те місце [101] було пристойне). Андреуччо не знав того сном-духом, гадаючи, що йде до порядної господи, до такої милої дами; він бравенько увійшов у будинок слідом за служницею і побрався вгору по сходах. Служниця гукнула до пані: «Ось Андреуччо!» - і та зразу ж вийшла їх зустрічати.

Вона була ще зовсім молода, гожого стану і гарна на вроду, прибрана цілком пристойно. Коли Андреуччо надійшов ближче, вона спустилась до нього на три сходинки, розкривши обійми, обхопила йому шию руками і завмерла на хвильку, ніби й слова не могла промовити од великого зворушення, потім поцілувала його, плачучи, в чоло і сказала, уриваючи мову:

- О, мій Андреуччо, вітаю тебе!

Андреуччо здивувався таким ніжним пестощам і одповів розгублено:

- Чолом ласкавій пані!

Потім дама взяла його за руку і повела нагору, до світлиці, а звідти, не кажучи ні слова, до своєї опочивальні, де так любо пахло трояндами, помаранчевим цвітом та іншими ароматами. Тут він побачив розкішне ліжко з заслонами, а на жертках висіло, тамтешнім звичаєм, багато суконь. Скрізь видно було красне й коштовне домашнє начиння, тож Андреуччо, яко чоловік небувалий, зовсім упевнився, що потрапив до панії високого коліна.

Сіли вони удвох на ослінчик, що стояв коло ліжка, і дама почала казати:

- Андреуччо, добре бачу, що тебе дивують сі пестощі, сі сльози, бо ти мене не знаєш і не чув, може, зроду про мене. Та зараз ти ще більше здивуєшся, як почуєш, що я твоя рідна сестра; і, вір мені, тепер, коли Господь сподобив мене побачити перед смертю хоч одного брата (а я б хотіла звиді-ти їх усіх), я готова хоч зараз загинути, бо помру не без потіхи. Оповім і тобі про речі, про які ти, надісь, ніколи не чув. П'єтро, мій батько і твій, жив, як тобі відомо, довгий час у Палермо, і ті люди, що його спізнали, любили його вельми та й досі люблять за його доброту та приязність. Та більше за всіх полюбила його моя мати, шляхетна пані, що була під ту пору вдовою. Так його кохала, що й вітця свого та братів не боялась, честі своєї удовицької не шкоділа, і з того кохання народилась на світ я, як ти мене отеє бачиш. По якомусь часі мусив П'єтро виїхати з Палермо до Пе-руджії і покинув напризволяще матір мою і мене, малую дитину; скільки я знаю, він ніколи мене відтоді й не згадував. Якби се був не мій батько, я засудила б його вчинок: отак [102] оддячити моїй матері, що із щирого кохання оддала йому до рук усе своє добро і саму себе! Я вже не кажу про те, що він мав би любити мене, як дочку свою, але ж і мати моя була не якась там собі служебка чи ледащиця. Та що вдієш? Легше зло осудити, аніж направити. Що сталося, одстатися не може. Лишив він мене отак малим дівчам у Палермо, там я й виросла, там і заміж дала мене мати, жінка з достатком, за статечного чоловіка, дворянина з Джірдженті, який з любові до мене та з поваги до матері моєї перейшов жити до Палермо. Там, завзятим гвельфом бувши, мав він якісь-то справи з королем Карлом, але про те швидко довідався король Фрідерік, і ми мусили втікати з Сицилії якраз у той час, коли я мала стати найзначнішою персоною на тому острові. Захопили ми з собою деякі речі (кажу деякі, бо в нас там було багато всячини), кинули там усі маєтності наші, всі палаци та й приїхали сюди, де король Карло прийняв нас дуже прихильно і почасти одшкодував ті втрати, що ми заради нього зазнали, подарувавши нам кілька домів та маєтностей. Моєму мужеві, а твоєму швагрові, дає він усе потрібне, як сам здоров бачиш... Оттак-то зустрілась я з тобою, братику мій любий, - з Божої, а не з твоєї ласки.

По сім слові обняла його знову та й поцілувала ніжно з сльозами на очах.

Як вислухав Андреуччо сю казочку, що так складно та доладно вона вивела, ні разу в слові не затнувшись і язиком не послизнувшись, та пригадав, що його батько і справді жив колись у Палермо, він одразу повірив тому, що почув, бо по собі знав, які охочі до любощів бувають хлопці; ще більше впевнили його в тому її ніжні сльози, сестринські поцілунки та обійми. Як замовкла вона, він обізвався:

- Пані, не звертайте уваги на моє дивування, бо справді батько мій ніколи не говорив ні за матір вашу, ні за вас, а може, й говорив коли, то до мого відома те не доходило, і я нічогісінько про вас не знав, так ніби вас і на світі не було. Та мене дуже тішить, що я зустрівся тут ненароком із своєю сестрою, одиноким у сьому місті бувши і нікого рідного знайти не сподівавшись. Немає, мабуть, такого значного чоловіка, щоб одцурався такої милої сестри, а про мене, простого баришника, то нічого й балакати. Скажіть мені тільки, спасибі вам, звідки ви довідались, що я тут?

Вона ж йому одказала:

- Сьогодні вранці розповіла мені про те одна бідна жінка, котра частенько буває в мене. Вона каже, що довго служила в нашого батька і в Палермо, і в Перуджії. Якби я не вважала, [103] що пристойніше тобі прийти до мого дому, ніж мені до чужих людей, то я давно б уже була одвідала тебе.

Тут почала вона розпитувати в нього про всіх родичів, називаючи їхні імена. Андреуччо відповідав їй і все більше доймав віри тим вигадкам, яким би мусив не вірити анітрохи.

Так розмовляли вони довгенько, а що в покоях було душно, господиня веліла принести грецького вина та солодощів і пригостила Андреучча. Той хотів уже йти до трактиру, бо надходила година вечері, але вона жодним способом не бажала того допустити, прикинулась вельми засмученою і сказала, пригортаючись до нього.

- Леле мені, бачу вже добре, що нелюба я тобі! Подумай лишень: ти ж бо в домі у сестри, якої досі зроду не бачив і до якої мав би зайти одразу по приїзді до нашого міста. А ти хочеш іти вечеряти до трактиру. Ні, мусиш залишитись у мене на вечерю. Чоловіка, правда, немає вдома, але я тебе пришаную, як умію, по-жіночому.

Андреуччо не знав, що їй і одповідати; врешті сказав:

- Я люблю вас, як сестру, але як же я можу не піти до трактиру? Люди ждатимуть мене даремно цілий вечір, то недобре.

Тоді вона:

- Хвалити Бога, маємо кого послати до трактиру, переказати, щоб тебе там не чекали. Правда, якби ти був людиною порядною та чемною, то сам би мусив передати своїм товаришам, щоб вони прийшли сюди повечеряти з тобою, а послі, коли б тобі вже так захотілось, ви могли б вернутись до трактиру гуртом.

Андреуччо одповів їй, що обійдеться сей вечір без товаришів, тож нехай вона чинить із ним як їй завгодно. Дівчина послала, про око, свою служницю, переказати б то, щоб його не чекали в трактирі на вечерю. Потім вони довгенько розмовляли між собою, а далі й повечеряли - подавали їм усякі виборні страви; і так хитро повела дівчина се діло, що засиділись вони до глупої ночі. Як підвелися з-за столу і Андреуччо хотів уже йти, заявила вона, що не дозволить сього, бо Неаполь не таке місто, де б можна ходити вночі безпечно, а надто чужосторонцям, і послала - так само, як і в перший раз - до трактиру сказати, щоб не ждали його й на нічліг.

Андреуччо повірив і, введений в оману, радо зостався в неї. По вечері знов говорили вони довго про всячину (і те сталось не само собою); у пізні ляги пані пішла з своїми служницями до другого покою, лишивши в опочивальні Андреучча [104] з малим хлопчиком, який мав би йому слугувати в разі потреби.

Було дуже парко; зоставшись на самоті, Андреуччо одразу ж роздягнувся до сорочки, скинув ногавиці і поклав їх у голови. Тут приспічило йому після сутої вечері надвір, і він спитав у хлопця, куди вийти. Той показав на бічні двері:

- Ідіть тудою.

Андреуччо пішов туди безпечне, та ступив якось на дошку, що з другого боку одламалась була од трямка, і провалився разом з нею; так йому Бог погодив, що не забився він, падаючи, хоч полетів з чималої височини, зате геть закалявся в нечистоти, що їх повно було в тому притулку.

Щоб ви краще зрозуміли, як усе те діялось, скажу, яким чином був улаштований той притулок: у вузьких суточках між двома будинками на двох трямках, перекинутих од дому до дому, було прибито кілька дощок, а на них прироблено сідало; от у ті суточки й провалився Андреуччо.

Опинившися внизу, приголомшений тією халепою Андреуччо зачав гукати хлопця, але той, почувши, що гість провалився, побіг сказати про се господині. Вона прожогом кинулась в опочивальню, пішла по нишпорках і розшукала одяг Андреучча, а в ньому й гроші, що наш купець, нікому не довіряючи, завсігди носив при собі. Діставши те, за чим полювала, заради чого перевернулась із палермітянки на сестру перуджійця, вона не дбала вже про свого брата і похопилась замкнути двері, через які він вийшов, перше ніж упасти.

Коли хлопець не обзивався, Андреуччо зачав волати голосніше, та дарма праця... Тоді в ньому заворушилась підозра - збагнув, бідаха, що його ошукано, та пізно. Видерся на стіну, що одгороджувала суточки од улиці, спустився з неї додолу, підійшов до знайомих дверей, довго кликав, стукав, добивався - нічого не помагало. Усвідомивши своє нещастя, заплакав, забідкався:

- Ох, я безталанний! За такий короткий час утратив п'ятсот золотих - і сестру!

Наговоривши велику силу інших слів, він почав ізнову добуватися в двері і зчинив такий ґвалт, що побудоражив кругом усіх сусід.

Одна із служниць тої дівчини підійшла до вікна і сердито гукнула заспаним голосом:

- Хто там стука?

- Хіба ти мене не впізнала? - спитав він. - Я Андреуччо, брат мадонни Фйордалізи.

Та служниця одмовила: [105]

- Чоловіче добрий, коли ти п'яний, то йди собі проспись і приходь завтра. Не знаю я ніякого Андреучча, не тямлю, що ти верзеш. Іди з миром і дай людям спокій.

- Як! - сказав Андреуччо. - Ти не тямиш, що я кажу? Ні, добре тямиш! Та вже коли сицилійське родичання так швидко забувається, то дай мені хоч мою одежу, що у вас осталась, і я піду собі з богом.

Вона, сміючись, одказала:

- Чоловіче, то все тобі, мабуть, примарилось. Сказала, зачинила вікно, і щезла, як оком змигнути. Тут уже Андреуччо до послідку впевнився в своїй утраті;

то був сердитий, а се вже з горя ще лютішим став і поклав силоміць вернути те, чого не міг допроситися словами. Схопив здорову каменюку і давай чимдуж гамселити в двері.

Сусіди, котрі повставали були раніше, гадали, що то якийсь бешкетник таке витворяє, аби досадити чесній жінці. Та і їм увірилася вже та грюканина, і вони всі гуртом напустилися на Андреучча, як куткові собаки на приблудного пса:

- Що за баламутство таке - прийти глупої ночі до дому чесної женщини й вигадувати казна-що! Іди собі, чоловіче, з миром, дай нам, будь ласкав, поспати. Як маєш до неї яке діло, то приходь завтра, нема чого колотити світом!

Сії речі додали одваги бандурові тієї жінки, що жив там же таки (його Андреуччо не бачив і не чув про нього); підійшов він до вікна і гримнув грізно та люто:

- Хто там такий?

Андреуччо задер голову до того вікна і ледве добачив у темряві здоровенного гевала з чорною кудлатою бородою, який позіхав і тер очі, ніби розіспався і оце тільки прокинувсь. Андреуччо обізвався не дуже сміливо:

- Я брат тої пані, що тут живе...

Та чоловік не дослухав його мови і сказав ще грізніше:

- Міг би я такого чосу тобі дати, що ти і з місця не встав би, та тільки честь на собі кладу. Побудив нас усіх, віслюче такий, п'янюго, настиро!

По сім слові зачинив вікно і зник.

Деякі сусіди, котрі краще знали, що то був за один, почали говорити до Андреучча по-хорошому:

- На Бога, чоловіче добрий, іди собі звідсіль, як не хочеш лягти тут сю ніч головою. Іди, то лучче буде.

Андреуччо і сам був злякався голосу й виду того чоловіка, а тепер ще й люди, його жаліючи, таке йому сказали; засмучений, нещасний, утративши всяку надію вернути гроші, рушив він іти до трактиру тією дорогою, якою вдень вела [106] його служниця не знать куди. Од нього так страшенно смерділо, що й самому противно було, тож надумав він повернути до моря, щоб одмитися, узяв у ліву руку й пішов по Каталонській вулиці.

Ідучи отак до узбережжя, зуздрів він зненацька двох чоловік, що прямували йому назустріч з ліхтарем у руках. Він боявся, що то, може, вартовики міського уряду або ще які лихі люди, і, щоб не здибатися з ними, шмигнув тихенько в розвалену халупу, яка була поблизу. Але ті двоє, наче навмисне, і собі завернули в ту пустку, звалили з пліч додолу якесь залізяччя і почали його розглядати, гомонячи про віщось тихо між собою. Раптом один сказав:

- Що воно за штука? Тут так смердить, що я ще зроду не чув такої воняви!

Сеє кажучи, присвітив ліхтарем і побачив горопаху Андреучча.

- Хто ти єси? - запитали вони в нього здуміло. Андреуччо мовчав; та вони підійшли до нього ближче із

світлом і знову спитали, що він тут робить і де це він так умазався. Тоді Андреуччо розповів їм геть-чисто все, що йому приключилось. Вони поміркували, де се воно могло бути, і порішили між собою:

- То, мабуть, у Скарабоне Бутафуока. Потім один із них звернувся до Андреуччо:

- Чоловіче добрий, то нічого, що в тебе пропали гроші; хвали Бога, що ти провалився і не зміг добутись назад у дім, бо якби ти був не впав, так і знай, що тебе б там зарізали сонного, загубив би ти з грошима і свою душу. Сльозами лихові не зарадиш: не дістанеш ти вже тих грошей, як зірок із неба. А як той чоловік дознається, що ти комусь пробовк-нувся, то вже тобі не животіти.

Потім ті двоє порадились про щось між собою і сказали йому:

- Ти бачиш, ми тебе жаліємо. Коли хочеш піти з нами на одно діло, то, здається, на твій пай може припасти багато більше грошей, ніж ти втратив.

Андреуччові нічого було діяти, - сказав, що піде.

А того дня та поховали неаполітанського архієпископа Філіппа Мінутола, і поховали не абияк, а в пишних орна-тах - один тільки рубін наперсний коштував понад п'ятсот золотих флоринів; от ті двоє задумали пограбувати покійника і одкрили свій замір нашому купцеві. Андреуччо, понадившись на здобич, пішов нерозважно з ними в дорогу. [107]

Ідуть вони отак до собору, а од Андреучча такий сморід б'є, що страх. От один злодій і каже:

- Чи не можна було б йому десь трохи помитись, щоб так не воняло?

А другий одказує:

- Тут недалечко є криниця з коловоротом, а при ній завсігди цеберка. Ходімо та й скупаємо його.

Прийшли вони до тої криниці, аж цеберки немає, тільки вірьовка. Рада в раду, і порішили спустити Андреучча на вірьовці в криницю, - а як він там помиється й сіпне за вірьовку, витягти його нагору. Так вони й зробили.

Щойно спустили злодії Андреучча в криницю, як до неї приїшло напитися води кілька вартовиків із синьйорії, бо їх пекла смага - жарко було, а вони перед тим за кимось ганялись. Як забачили їх злодії, зразу кинулись навтьоки, так що ті нічого й не постерегли.

Андреуччо тим часом скупався в криниці й сіпнув за вірьовку. Вартовики поклали додолу свою зброю, щити та плащі і давай крутити корбу, думаючи, що тягнуть повний цебер води.

Коли Андреуччо побачив, що вже край, він пустив вірьовку і вхопився руками за цямрину. Вартові так перелякались, що миттю кинули корбу і рвонули щодуху тікати. Андреуччо вельми здивувався і, якби не тримався міцно за цямрину, впав би на дно, був би покалічився або і вбився. Вилізши з криниці і побачивши долі зброю, він здивувався ще дужче - знав-бо, що товариші його зброї не мали. Наляканий, розгублений, не взяв він нічого й пішов, нарікаючи на долю, сам не знав куди.

По дорозі здибав він двох товаришів, які йшли витягати його з криниці; вони здивовано спитали, хто ж його витяг. Андреуччо одказав, що не знає, і розповів по порядку, як те все діялось і що він знайшов коло криниці. Догадавшись, як було діло, злодії, сміючись, розказали йому, чого вони втекли і хто були ті люди, що витягли його нагору.

Та вже звернуло з полуночі, і троє товаришів, не гаючись, попростували до собору і без великої труднації пробралися всередину. Дійшли до здорового мармурового надгробка, підважили залізними ломами важке віко й підперли, так щоб можна було чоловікові влізти. Коли се зробили, один злодій і питає:

- Ну, хто ж полізе? Другий злодій каже:

- Не я. [108]

- І не я, - каже знов перший, - нехай лізе Андреуччо.

- Ба ні, не полізу і я, - заперечив Андреуччо, але ті двоє напались на нього:

- Не полізеш, кажеш? Спробуй тільки не полізти, то от хрест святий, потягнемо тебе ломом по голові, що й з місця не встанеш.

Переляканий Андреуччо поліз до гробниці і, лізучи, думав: «Се вони навмисне мене сюди поперли, щоб одурити. Я попередаю їм звідси усе добро і поки виберусь назад, вони втечуть, а я впіймаю облизня».

От і вирішив він забезпечити передусім свою пайку. Згадав зразу про того персня, що, казали, був у архієпископа на пальці, стягнув його і одягнув на свій, а тоді вже подав товаришам митру, патерицю та рукавички, здійняв з покійника орнати, одежу, іно сорочку лишив, і сказав, що передав уже все, більше немає нічого.

Та ті двоє запевняли, що десь іще має бути перстень, нехай пошукає краще. Андреуччо одказав, що ніяк не може знайти, і вдав, ніби нишпорить за тим перснем; злодії і собі хитрували та все підохочували його словами до дальших пошуків, а самі тим часом витягли з-під віка підпору і втекли, лишивши Андреучча в закритій гробниці.

Можна собі здумати, як почувався тепер Андреуччо у тій гробниці-темниці. Кількома нападами намагався він підійняти головою й плечима важке віко, та все даремно. Од болю й розпуки зомлів бідолаха і впав на архієпископів труп; хто був би на них у той час позирнув, не вгадав би, котрий із двох мертвіший.

Вернувшись за якусь часинку до пам'яті, заплакав ревно Андреуччо, бо бачив, що жде його безпохибно двояка доля: або він сконає з голоду і смороду трупній черві на поталу, як ніхто не одчинить гробниці, або знайдуть його тут і повісять, як злодюгу.

Думаючи такі невеселі думи, почув раптом Андреуччо, що по церкві ходять і гомонять якісь люди; незабаром він догадався, що вони намірялись те вчинити, що вже зробили його товариші, і налякався ще дужче.

От одчинили ті люди віко і підперли його, та межи ними так само знялася суперечка, кому лізти. Нікому того не хотілося робити, та врешті після довгої змажки озвався один священик:

- Чого, дурні, боїтеся? Думаєте, він вас із'їсть? Мертвяки людей не їдять, я полізу туди сам. [109]

Сеє кажучи, вперся грудьми в руб гробниці і закинув ноги всередину, щоб легше спуститися, а голову тримав іще надворі. Тоді Андреуччо підвівся, схопив його за одну ногу, ніби хотів стягнути вниз. Священик заверещав і духом вилетів із гробниці.

Всі інші так поперелякувались, що кинули гробницю одкритою і пустилися втікати, немов за ними гналося стосот-крот дияволів. Побачивши таке діло, Андреуччо зрадів несподіваному щастю, миттю вибрався з гробниці і подався з церкви тудою, кудою прийшов.

Почало вже благословлятись на світ, коли він вийшов навмання до морського берега з тим перснем на пальці, а звідси добрався вже до гостиниці, де його товариші й трактирник цілу ніч не спали, за нього турбуючись.

Він розказав їм про свої пригоди, і трактирник порадив йому виїхати, не гаючись, із Неаполя. Так він і зробив, повернувшися поспішно до Перуджії із перснем замість тих грошей, на які думав накупити коней.

 

 


Дата добавления: 2015-08-03; просмотров: 58 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ОПОВІДКА ТРЕТЯ | ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА | ОПОВІДКА П'ЯТА | ОПОВІДКА ШОСТА | ОПОВІДКА СЬОМА | ОПОВІДКА ВОСЬМА | ОПОВІДКА ДЕСЯТА | ОПОВІДКА ПЕРША | ОПОВІДКА ДРУГА | ОПОВІДКА ТРЕТЯ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА| ОПОВІДКА ШОСТА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.02 сек.)