Загублений сон Адріяна 1 страница

…Чому я скрадаюся нагинці під цим плетеним тином, якому не видно кінця, — пруття блищить мокро, як полаковане, і сюд-туд спливають по ньому, наче сльози по старечих, крупним планом, зморшках, водяні доріжки, — це відлига, світає, і ясніють на чорнім груні латки хлипкого, вже поточеного, як вовна міллю, снігу, що їх моя нога послушно, мов заворожена, оминає, аби не ступити на біле, —

— …А це таке правило, милий, як у дитячій грі в «класики», найперше правило: «не заступи!» — проскачи по всіх квадратах, жодного не проминувши, аж до головного нефу райського неба, — от і я, Господи! — тільки, цур, не ступи ні разу ногою на лінію, бо кожна така лінія є лінія вогню, і той, хто «заступає», вибуває з гри — бу-бух, убитий!..

І тоді йому не сягнути райського неба?

Тоді йому треба все починати спочатку. Знов, і знов, — аж поки не пройде повного шляху.

Я готовий. Готовий знову пройти все спочатку, якщо мене зараз уб'ють.

Маєш іще час. А до райського неба маєш цілу вічність. Бо всіх убитих Господь збирає докупи в однім місці, куди живим нема доступу, — обертає їх плечима до неба, а лицем до землі, звідки їх вирвано передчасно, і з того Божого сховку, як із постерунку, вони за вами стежать — воюються, коли ви збираєтесь воювати, пильнують вас, щоби ви не збочили з шляху, і шлють до вас листи, яких ви не вмієте одчитати…

То вони в цій хвилі за мною стежать? Ігор, Нестор, Лодзьо, «Роман», «Явір», «Мирон», «Лісовий», «Ратай», «Леґенда», всі хлопці, що покинули мене тут самого, — я чую розлите в просторі їхнє мовчання, воно висить над землею, мов цілий загін розглядає мене з невідомого укриття в свої оптичні приціли, — і коли я підношу зброю на рівень пристрілу, вони теж усі разом тамують подих, щоб рука мені не здригнулася, і коли мій Голос мене перестерігає за волосок од загибелі — то також вони?..

Вони, вони… Та це ти знав і раніше. Питай, чого не знаєш, — маєш час іще на одне запитання.

Тоді от що… Я нікому цього не казав. Я хотів би полягти в Києві, як Лодзьо. На тих апостольських горах, де починавсь мій народ. Де синь Дніпра і золото храмів, як правічні барви наших знамен перед зором небесного воїнства. Там, де шуміла княжа й гетьманська слава, — і наші батьки виступали за неї походом під дзвони Святої Софії. Я ніколи туди не дійшов, — а так прагнув дійти, побачити на власні очі, через те й псевдо собі взяв — «Кий»…

Кров твоя буде в Києві. Більше не мусиш знати.

Хто ти, що мені це кажеш?

Чорна рілля ізорана, ге-ей-гей… Чорна рілля ізорана, і кулями засіяна, ге-ей-гей…

Я впізнав: ти — бабця Ліна! Ох, бабцю, який я тобі радий, — тільки де ти, чому я тебе не бачу?..

Я не бабця, чоловіку. Я земля.

Земля?.. Так, бачу, — чорна земля, не рілля — болото, на ній також лишається слід, я мушу вважати, ступати, не рипнувши снігом, не розбудивши людей, ні собак, не зоставивши жодного сліду на своїй підм'якаючій, жирній землі, — бачу, як снується переді мною в повітрі пара од мого віддиху, й накриваю собі рота й носа овечим шаликом, у якому відразу робиться мокро всередині, — сльози тепер бубнявіють і мені в очу, повні вуха вітру, повні очі й ніздрі вологи, відлига, відлига, кругом підтікає, чвякає, скрапує, скрикує, — що?..

Це булькоче земля, напоєна кров'ю, — жирна од крови, як стінки жіночого лона: жабуринна, бродильна, клекочуча твань, — більше крови вона не приймає, вурдиться нею, як чорним молозивом, — просить передиху, просить зими…

Як жінка, що марне кровить і нікого не вродить?.. О так, розумію, — це передзим'я, найтемніша пора у році, і земля, хоч і мокра, не має запаху, — заклякає, входить у сон…

Ця зима, що надходить, буде довга, аж здасться вам вічністю. Лиш жінки не покинуть родити. Це собі запам'ятай.

Не знаю, хто ти, але, послухай, — мені не можна пам'ятати зайвого! Я маю завдання, з якого мушу вернути живим, і мені ніхто не спише на папірчик того, що я нині почую. Я те все буду мусив зархівувати собі в голові, не втерявши ні титли, ні коми…

Те, що ти почуєш, тобі вже не знадобиться. А того, що б знадобилося, вже не почуєш.

А це що значить?

Збагнеш, коли прийде час. А зараз тин кінчиться, і ти вдаришся коліном об стовпець.

А, оферма!.. Так і є, стовпець. І як я його не завважив?..

Це тобі буде на знак. Щоби пам'ятав, коли прокинешся по тій довгій зимі.

То я сплю?

Ні, вояку. Тебе вже нема. Ади, дивися —

Земля!.. Боже коханий, спаси і помилуй, — земля сиплеться згори! Чи це бункер, чи світ западається?! Та скільки ж її, о Господи, не здолаю виборсатись, яка тяжка, — душить, засипає, не бачу на очі!.. Тьма… Тьма…

Спи, вояку. Коли прийде час, тебе покличуть.

Запис на пачці цигарок на нічному столику Адріяна Ватаманюка:

Два міліціонери в зимових кожухах, що трапилися йому по дорозі до центру, пройшли не озирнувшись. На хвилину його накрило було відчуття, ніби зробився невидимий, — ніби перенісся тілом, через вигульклий у часі колодязь, ув інший листопадовий поранок, де так само переходив повз нього не бачачи, як проз повітря, німецький патруль, і од того відчуття світ нагло схитнувся, поплив, як ізсунуті з завіс двері, — це тривало коротко, може, зо два серцеві удари, але його вкинуло в жар: одзвичаївсь, холера, давно не ходив по місті…

Місто, втім, не змінилося, — ті, що порядкували в ньому за дня, вміли тільки ремесла руїни. В зайнятих ними містах, як і в оселях, покинутих господарями як стій, із вишиваними скатерками на столах і фамільним сріблом у шухлядах, вони нічого не відновлювали, не направляли й не чепурили, — вони не любили захоплених ними місць і не тямили, що до всякого місця, будь то місто, хата чи бункер, треба докладати рук і серця, аби воно жило, — а вони знали тільки паралізувати своєю застрашуючою присутністю тих, хто міг би те робити, і всюди, де отаборювалися, вносили з собою, як плісняву, понурий дух неосілости, незатишку й злиднів. Гора грузів на місці зруйнованої німцями синагоги так і лежала неприбрана — лиш трохи посіла проти літа, коли він востаннє тут був: видно, добрячу австрійську цеглу потай розкрадали. У вікні аптеки на розі з'явився бюст Сталіна — знак, що тутешнього провізора, який постачав медикаменти підпіллю, вже нема на місці: арештований… Ближче до середмістя Сталіна побільшало: портрет на колишній німецькій управі, портрет на школі, — і всюди зривали око червоні фани й понапиняні поперек вулиць шмати з білими гаслами — «Хай живе Велика Жовтнева соціалістична революція!», їхнє завтрашнє свято. Найважнішою ж зайшлою зміною було будівництво тюрми — єдине, яке почала нова влада: крізь розчинену браму, куди саме в'їздила навантажена цеглою «п'ятитонка», він на ходу краєм ока підчепив, як на гачок, і заховав собі в пам'яті зрізаний під кутом вид двору, в глибині якого, під брудно-рожевою, як совєтська жіноча білизна, стіною (теж новина — поляки все-таки мали ліпший смак і в таку бридку барву ні своїх в'язниць, ні жінок не строїли!) видніли виладувані рядами, мов поросята на ярмарку, руді мішки з недоступним нині люксусом — цементом, — ненакриті, зловтішно відзначив він: і все-то в них, злиднів, кидається на абияк, просто неба, під дощем і снігом, — навіть коло тюрми по-хазяйському не вдадуть походити! Не дурний то сказав, що гуртове — чортове… А на Дрогобиччині всю худобу по вивезених на Сибір, шість тисяч голів худоби, не мавши де держати, ані чим годувати, бо покинута отак само просто неба паша погнила під дощем, зігнали до райцентру й перебили, — мов виконували древній погребовий обряд кочовиків, за яким худобі належалося розділити долю господарів…

Але ж вони й є кочовики! — холодно здивувався в голові хтось за нього такій очевидній трафності цього самовигульклого слова, — звісно, що так, хто ж іще, — Батиєва орда, що насунула плюндрувати наші городи й села, як і тисячу літ тому, тільки цим разом сягнувши далеко за Карпати, за Віслу й Одер… Flagellum Dei, бич Божий. Чоловік, що йшов назустріч по другому боці вулиці, в цивільному сірому макінтоші й капелюсі з синьою опаскою, чимось видавсь йому знайомим; він одвернувся до муру, нахиливсь зав'язати буцімто розшнурованого черевика, марно обертаючи в пам'яті те невиразно знайоме звідкись обличчя, мов через силу пхав зачинені двері, що цим разом ніяк не хотіли подаватися, — плечима чув, що той на протилежнім хіднику начебто й собі сповільнив ходу, і пошкодував, що так недбало захарактеризувався, і що Антон Івановіч Злобін, як і всі совєтські військовики, навіть колишні, не носить бодай би вусів (видно, гоління лиця й пахчення «шипром» заступало їм усю тілесну гігієну, бо, як запевняли наші дівчата, що працювали в їхнім військовім шпиталі, туалетного паперу вони також не вживають, і почеплені на цвяшок у клозеті клапті газет по кілька днів висять нерушені)… Боковим зором, виміряючи відстань до найближчої брами, в яку міг заскочити, він завважив темну пляму на хіднику, але тут його Голос скомандував йому: «Марш!», — і, коли він обернувся плечима до муру, чоловіка в сірому макінтоші серед вулиці вже не було. А на хіднику стояла одинока ворона, вкрита, мов новенький пістолет, мокрим олійним полиском, і нахабно, зизом витріщалася на нього — мовби мала щось йому казати.

Тьху, ледь не сплюнув він, як коли би був у лісі (совєти, втім, плювали й на вулицях, просто собі під ноги, й установи свої опорядили небаченим ні за Австрії, ні за Польщі знаряддям — спеціальними мисочками для плювків, гейби в дентиста!). Це вже вдруге він бачить цю ворону — та ні, то ж, либонь, була інша — стрічала його при вступі до міста, на одній із тих заболочених, ще сільськими хатами забудованих вуличок із плетеними тинами… Напружена до краю увага фіксувала кожну дурницю, — зате чоловіка в сірому макінтоші так собі й не пригадав: чи вони справді десь бачилися (де?!!), чи то тільки злуда, випадкова подібність зарису лиця, що збудила в нім тривогу?..

От чим було небезпечне місто — воно було невичерпним і непередбачуваним резервуаром минулого. Ліс — той, навпаки, мав коротку пам'ять, ліс, як партизан, жив біжучою хвилиною, — кожна прошуміла буря змінювала топографію ще вчора навпомацки знаної місцевости, загороджувала прохід упалим деревом, осунутим схилом; гіллячку, зламану на познаку, збивав олень чи ведмідь, зроблені на стовбурах зарубки присихали, як близни на тілі, й чорніли, зливаючися з пейзажем; на витолочених місцях постоїв по недовгім часі знов виганялась трава й засвічувалися рясні вогники жовтецю й анемонів, пролита кров усотувалася в землю, не лишаючи сліду. Нині Адріян уже, либонь, не зразу й відшукав би криївку, де зимував торік, — хоча копав її, як належалося за приписами конспірації, сам, власноручно, — і хіба що селяни, котрі змалечку випасали в лісі худобу й знали цілий рельєф околиці, як власну піч серед ночі, як він, Адріян, — розібрати й зібрати потемки «мавзера» за три і півхвилини, — потрапили б навіки безпомильно закарбувати в умі те місце в околиці, де змаґазиновано гроші або архіви в бляшаних молочних бідонах. Лише що селянам ніхто такої інформації не вділяв, — а ті, хто знав, скільки кроків по азимуту на північ треба зробити од всохлого граба чи третього справа камінного ґреґота на галяві, не раз гинули перше, ніж устигали передати секрет іншій довіреній особі. Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!.. А місто було що іншого — місто цупко берегло в своїх мурах увесь час, прожитий у ньому людьми, маґазинувало його, покоління за поколінням, як дерево, що нарощує річні кільця. Тут твоє минуле могло леда-мить наскочити на тебе з-за рогу, як засідка, якої жодна розвідка не попередить, вибухнути навстріч бомбою сповільненої дії, — то міг бути твій гімназійний професор, якимось дивом не знищений ні німцями, ні совєтами, або давній знайомий по німецьких Fachkursen, згодом завербований енкаведе, або просто випадковий свідок якомусь давньому відтинку твого життя, котрий у цій хвилі був тобі геть ні до чого й підлягав вирадируванню з твоєї пам'яти — але не з пам'яти міста. Бо справою міста йє — пам'ятати: безцільно, безглуздо, безпотрібно й суцільно, кожним каменем, — так, як справою річки є текти, а трави — рости. І коли містові одібрати пам'ять, коли вивезти з нього людей, що жили тут покоління за поколінням, а натомість вселити локаторів-«квартирантів», місто хиріє й чахне, але допоки в нім лишаються стояти давні мури, пам'ять каменю, — воно не помре.

Адріян ішов вулицею й чув, як місто сочило на нього минуле з усіх своїх пор, як сосна живицю. Він в'язнув у тім, як муха, груз лапками в клейкій бурштиновій товщі, — наче йшов по дну озера, долаючи опір багатьох атмосфер. Мав враження, що перебирає ногами на місці. Може, це від того, що над усе йому зараз хотілося бігти що було духу, спішитися, — його час, прив'язаний до часу того, хто догоряв як свічка на Божій дорозі й ждав на друга «Кия», щоб передати йому свої допильновані до останнього віддиху секрети, — той час витікав. Але бігти друг «Кий» не міг. Місто висіло на ньому каменем з усіх сторін, обліпило його смолою десятків очей — видимих, і сотень — невидимих. Боже, наскільки ж легше було в лісі.

Я таки зробився лісовиком, — подумав, із мимовільною гордістю городянина за таке осягнення — і з наростаючим занепокоєнням, наскільки по нім те зі сторони пізнати («хвоста», як справдив, поки що не було!), — і зараз за тим наступна думка догнала попередню, цокнула одна в другу, як кулі в більярді: отже, вони таки випхали нас із наших міст, із території пам'яти — в підпілля історії, в зону невидимого чину…

— Документа!

— Пожалуйста.

Капітан і ляйтенант, які ситі, й теж у добрих кожухах, метрів за п'ятдесят за ними зближалася жінка з базарним кошиком, решта дороги була вільна, віддаль, на якій він тримався, подаючи свої папери, — по одному, не всі нараз! — була достатня для замашного «кроше», ребром долоні по борлаку над коміром, обох одразу, він однаково добре бив з обох рук…

— Вроде командировочний, товарищ капитан…

— Фамилия? — вони вивіряли, чи документа справді його.

— Злобін Антон-ванн'ч.

На звук цієї таки вже незаперечно російської вимови — «мєстний» так би не вдав! — оба врешті, як за командою, проясніли, попустилися.

— Вы откуда? — з несподівано людським інтересом спитав капітан; Адріян близько, наче в цейсівський далековид, бачив його поросячі вії й рідку, водянисту шкіру в крупі веснянок, вдихав його запах — махорка, шкіряна портупея, «шипр»…

ЦОК… ЦОК… цок… цок…

— Львовзаготзерно, товарищ капитан.

— Да я не про то спрашиваю! Где воевал-то?

— Первый Украинский, — сказав він, крижаніючи од ненависти, чуючи боком пістолета під шинелею, а животом — наростаючий стиск від того, що от-от, зараз, на нього рине чуже минуле, з яким він не дасть собі ради, — своєї російської був певен тільки на коротких, рубаних реченнях, хоча Андрій Злобін, в УПА «Лісовий», який його навчав, і хвалив його вимову…

— А я на Первом Белорусском! — невідомо чого зрадів капітан. — В Берлине не встречались часом? А то я гляжу, личность вроде знакомая…

— Я в Сандомире отвоевался, — жінка з кошиком оминула їх і, не озирнувшись, поспішилася далі, мов за нею гналися. — После уж по госпиталям ошивался…

— Ну, здесь тоже нелегко, — чи то похвалився, чи поскаржився капітан. — Бандеры дают жару будь здоров! — він явно хотів ще щось додати, але затнувся, махнув рукою, безпечним, хазяйським жестом людини, що не боїться відкриватися для «кроше», простягнув Адріянові назад його документи, — мовляв, вибачай, брате, служба! — і в тому раптовому прозрінні, якого сягає тільки стара, висталена ненависть, та, що не тьмарить голову чорним хмелем, а твердне в тобі роками на тяжкий металевий сплав і зрощує тебе з тим, що ненавидиш, як двох коханців-на-смерть, Адріян збагнув, що капітан також тужить за «старою войною» — за своїм Першим Білоруським фронтом, за бойовим побратимством, яке в нього теж там мусило бути, — і що через те й барив його безпотрібною балачкою, що чувся куди ліпше тоді — там, аніж тепер — тут… А тепер він його запам'ятає — раненого на Першому Українському фронті Антона Івановича Злобіна; тепер Адріян матиме в місті ще одного знайомця. Ах, шляк би тя трафив, товаришу капітан.

Він ішов далі, й метрів за десять до потрібного розхрестя перед ним на хіднику знову з'явилася та ворона. Чомусь певен був, що це та сама. Крутила на всі боки головою й переступала лапами, як курва на високих підборах. На псю маму, не вірив у жодні прикмети, але того вже було трохи занадто. Киш, сказав він вороні. Ворона важко, незграбно, як жінка перед злогами, підскочила раз і другий, знялася в повітря, прошелестівши крилами йому крізь мозок, — і всілася за кілька кроків попереду, на розтрісканій голові маскарона над аркою кам'яниці. Адріянові здалося, наче розтріслий маскарон йому підморгнув. Чи то байка, чи справді ворони живуть по триста літ? І ця сама могла літати над Берестечком?.. Зловісна птиця дивилася на нього згори вниз, ніби щось знала. Де він уже бачив цей нерухомий чорний погляд? Як у змії, в Цариці Змій…

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

Завертаючи за ріг, знов помітив у кінці вулиці сірого макінтоша, — чижби той самий? — різко скрутив у першу арку, завмер очікуючи. Вулицею пройшла жінка з хлопчиком, прибрана в цілу скирту сріблястих лисів, — «Сколька раз тібє павтарять, нельзя!» — обпік неприємно високий, дряпучий, певний себе голос: якась комісарська жона. Пробіг пес, цяпаючи кігтями по бруку, от хто нині не потребує боятися… Скрапували хвилини, лунко, як у бубон; десь у будинку заграло радіо. Сірого макінтоша не було. Якщо «хвіст», то якийсь дуже вже невмілий, штубацький…

Та швидше ж, на рани Господні!..

Ось, нарешті, вона, вулиця Кірова. Кірова! Всі вулиці тепер переназвано іменами якихось большевицьких комісарів, як струпами повкривано старі мури… Звідси шоста брама праворуч. Перша, друга…

«Вважай!» — відлунило йому в голові.

Ранкова вулиця виглядала пуста, мов зачаїлася. І, як у дитячій забаві в «зимно-тепло-горить», з кожним кроком його тривога прибувала. Вже чув звук алярму, що тиснув ізсередини в скроні. Щось було не так, і те «щось» було попереду. Господи Боже, аби тільки тамтой жив, аби тільки встигнути, Боже всесильний, затримай його при життю… Із третьої брами вичовгав із ціпком старушок, з довгим, як зубовний скрегіт, рипом став зачиняти за собою двері… Четверта, п'ята… Бачив одночасно кожну приступку, відшліфовану тисячами ніг на шовковий полиск, як камінь у воді, кожну розколину на хіднику, мокрий посвіт бруківки, цукровану снігову крайку вздовж бордюра й темні цяпки на ній, що дзюркотіли з ґзимсу, і заплакану патьоками, надбиту на кінці (чому ніхто не направить?) ринву при вході в браму. І — три заслонені вікна на четвертім поверсі вгорі: можна йти.

Ось ці двері, шоста брама, лев'яча голова з кільцем у пащі, мосянжева ручка. Які важкі. Вся слина разом пропала з рота. Господи, аби тільки не запізно. Четвертий поверх, восьме помешкання…

Під'їзд, сутінь, бліде світло з псевдоґотичного вікна, що виходить у двір, — якщо доведеться, можна втікати дворами. Яка недобра тиша. Ба ні, нагорі грюкнули двері, це десь нижче, на третьому поверсі, — хтось ішов, спускався йому назустріч, важко стогнали, порипуючи, деревляні сходи: мужчина. Адріян прискорив ходу, щоб опинитися спиною до вікна, — вже й так дорогою насвітив писком, нічого виставлятися ще й перед сусідами…

Згори показалися чоботи, за ними — синє галіфе… Міліціянт! Майор. Маєш, Гандзю, книш.

А, на зламану голову! Спокійно, не відвертатися, сунути просто на нього, відкрито, зухвало, «шлякфертіґ»[26]…

ЦОК… цок… цок… цок…

Але міліціянт, куди важчий і неповороткіший, також суне просто на нього, мовчки, як сновида, цілим корпусом, брилою загороджуючи прохід, сопучи задавненим з ночі горілчаним духом і кепським травленням, заступає шлях, ніби заміряється взяти Адріяна в обійми, — і, нависши над ним усіма своїми нараменниками, вилогами, зірками, ременями, несподівано швидко, стишено, хрипло кидає йому в лице:

— В восьмую?

— Уходите, там капкан… Их ночью арестовали…

— Спасибі, — вишелещує Адріян сухими губами — і, осідлавши поруччя, в змиг ока з'їжджає по ньому вділ, як із гори на лещатах, і опиняється на вулиці, серед оглушливо білого дня, швидко, швидко — але не зашвидко, не бігти, вважай, чоловіче! — віддаляючись од шостої брами, од вулиці Кірова, увімкненою на всі слухи спиною цілий час ждучи вслід крику: «Стой!», як стартового пострілу до бігу, — але позаду тихо, все тихо, погоні нема, не тупочуть чоботи, ще два квартали, і він скрутить у люднішу вулицю, що веде до базару, змішається з перехожими, святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас… Чому не було відслоненої фіранки в середньому вікні — домовленого знаку на випадок упадку? Не встигли, завадили їм? Чи, може, найгірше — зрада?.. «Капкан» — слово впало в голову й лежить там, як камінь серед потоку, розбите на два склади, два удари татарським келепом, кап-кан, — але ти маєш щастя, чоловіче!.. Дякую Тобі, Боже Всевишній, — за три і півповерха од засідки, за дві хвилині до фатального стуку в двері, три-один-три, «Чи маєте на продаж анґліки?» — ох і впав би-с, як сливка в компот… Дай Боже здоров'я тому майорові — і що йому таке зробилося? Дівчат наших, траплялося, москалі в такий спосіб часом рятували, попереджаючи, — але хлопа?! Треба переказати нашим людям у міліції, хай справдять, що за майор такий тут у них завівся… «Их ночью арестовали», — кого, скільки їх було? Чи й той, до кого він ішов, був межи ними? Чи встиг застрілитись, чи забрали живого? Не дочекався на друга «Кия», інші, бач, гості випередили, непрохані, — ех, коби ж хоч учора, коби на день раніше прийшов зв'язок!.. Адріян ледь не застогнав, зціпивши зуби, аж стара рана занила в грудях: ніби то його самого, непритомного, тягли і вкидали, як лантуха, в «чорний воронок»… «Чорний во-рон, што ж ти вйос-ся над має-єю га-ла-вой», — так співав їм при ватрі, тоскно, мов жили на колодязну корбу накручував, друг «Лісовий», колишній капітан Красної армії Андрій Злобін, який поліг у Карпатах і якому він завдячує своїми паперами (лиш «Андрія» виправили на «Антона», але то вже була забавка порівняно до того, скільки коштує вироблення добрих леґальних паперів!), — от він і прилетів, «чорний ворон», недурно цілу дорогу клята чорна птаха лізла на очі, — ну ні, не діждете, катюги, взяти «Кия» живого!.. Але хто, хто то був?! Не знав навіть псевда. Ранений, помирає — все, що було переказано по зв'язку. А якщо взяли живого — і виходять, поставлять у тюремній лікарні на ноги й тортуруватимуть, доки не скаже їм того, що мав сказати йому?.. З-перед носа, ах, на псю маму! — таки ж із-перед носа вихопило йому МҐБ таємницю, якої нікому в терені не мож було довірити і по яку він пішки пройшов вісімнадцять кілометрів (і стільки ж зостається назад!), — і тепер іно молити Бога в надії, що до неї не докопаються, — що таємниця згине, пропаде навіки, піде в землю разом із тим, хто її зберіг…

— Ізвіняюсь! — кинув, штовхнувши на ходу якогось чоловіка, — ближче до базару перехожих поряснішало, тримати такий самий крок, не впадаючи в око, він уже не міг, — і тут знову вгледів за собою, цим разом таки безпомильно, бо на ближчій віддалі, сірого макінтоша й капелюх із синьою опаскою, — го-го, але ти, брацє, й файтлапа, хто ж так «пасе»?! В роті все ще було сухо, але серце вже вернулося в груди, і думка працювала холодно й ясно, мов винесена за межі тіла, — іншим разом він завиграшки одірвався б од такого «хвоста», і шукай вітра в полі, але його душила невідомщена лють, що, за законом сполучених посудин, враз підскочила під горло, іно спала хвиля першого темного страху, — був усе ще в тім стані, коли тіло, як заведений механізм, діє само, як то буває вві сні, в любові і в хвилини смертельної загрози, — і, заки зважив, що чинить, і міг себе оханути, насупротив усій логіці безпеки, що веліла зараз як стій виноситися з міста, він уже демонстративно звертав у другу вулицю, — мало не зіткнувшися при тім — ізвіняюсь! — зі ще одною уфутрованою панійкою, що живо вп'ялася в нього по-жіноцькому голодним оком, — другим разом, кобіто, я нині не при грошах! — на цій вуличці, тихій і малолюдній, знав одну дуже добру браму, з рясними ґратками, достоту як у сповідальні, — а саме мав охоту когось висповідати, ох і мав!.. І байдуже, що довкола білий день, — аби тільки те одоробло, що за ним так недолуго плентається, знов не зблудило…

Він не помилився: по недовгім часі з того самого боку, звідки він ішов, зацокали квапливі кроки, — ов, то ще й має підбиті обцаси, десь-то не бояться «товариші» собі гучно ходити, а ми, коли лютувала «красная метла», мусили парадувати по лісі босоніж, аби миші не сполохати! — процокали й нерішучо стихли неподалік од темної брами, — згубив із виду, що?., ай ти, сарако, і хто ж тебе такого пустив, як теля в ліс, — ну хойцяй сюди, брацє, ще трохи ближче, сміліше, «давай-давай», як приказують твої господарі, ще й автоматами в спину помагають… Той, мовби вчувши Адріянів заклик, послухався й рушив далі, от і гаразд, що-с такий чемний, — і коли сірий макінтош, розгублено обертаючи довкола головою в пошуках лазу, яким міг щезнути його об'єкт, порівнявся з брамою, Адріян одним безшумним скоком вихопився з хвіртки, — решта була справою кількох секунд: коротке замішання, схлип нажаханого людського горла, мов стиха кавкнула птаха, але звук тут-таки й урвавсь, нічим не порушивши тишини міського поранку, — і в темній сутерені, заслоненій од вулиці, як залаштунки, рясним чавунним литвом, Адріян притискав до себе прибульця, що вмить заціпенів од упертого в поперек пістолета, й говорив йому з-за плеча, майже торкаючись губами зимної чужої щоки:

— Не руштеся. Хто ви такий?

— Я… кххх… я…

Але сафандула! Щоразу, опиняючись серед цивілів, мусив наново собі пригадувати, наскільки вони, порівняно з підпільниками, заповільнені, — ніби патефонні платівки, пущені на менше число обертів.

— Я… кххх… я, прошу пана… з П., учитель…

Пек та осина! Тільки сексота-аматора йому в цій хвилі й бракувало.

— А чого ви тут, у місті? Чого за мною стежили?

— Я тут до наросвіти приїхав… на нараду, бо наш директор серед року виїхав… Я вас пізнав… Бачив вас весною в нас у селі… на весіллю…

Це саме обличчя — тільки без капелюха, з великими лопухатими вухами — тепер чітко зринуло в пам'яті, вміщене потойбіч весільного столу: файно співав тоді цей чолов'яга! Таким криничним тенором. «Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу…» Адріян ослабив руку, проте не пустив; збоку це, мабуть, подобало на обійми: двійко мужчин серед дня обіймаються в сутерені; либонь, п'яні.

— То ви гадали зі мною в той спосіб привітатися, пане професоре?

— Я подумав… Там ваша знимка вивішена… Коло міліції… Я бачив нині рано… Подумав, що ви не знаєте…

Знимка? Коло міліції? «Поможіть знайти бандита»?

«Личность вроде знакомая!» — сказав йому капітан при перевірці. Он воно що. Мав охоту розсміятися вголос: це що ж виходить, його оголошено в розшук (цікаво, скільки ж винагороди за його голову положили?), — а він собі шпацірує через місто, гей фраїр по пиві, перед очима в цілого гарнізону, ще й за день до «Великої Жовтневої соціалістичної революції», коли большевики особливо пильні, — і нікому ні з губи мови, ні з носа вітру?.. Невразливий, невловимий Адріян Ортинський — мовби накритий од Матері Божої хмарою, що відводить очі ворогам…

І зараз же його вкинуло в циганський піт: забагато щастя мав на один раз! То, либонь, мусив бути той «шипр», що завдяки його запаху совєти на нього дивилися й не бачили, і ніхто з них досі не вчув у ньому чужого. Хіба що майор на сходах — майор таки мусив його пізнати, бачив його в лице близько, не до помилення…

ЦОК… цок… цок… цок…

Мав утікати — свій резерв щастя на нині вибрав дощенту, й послідки випаровувалися з денця зі швидкістю совєцького одеколону: вже чув, як плине з нього, мов жар із груби, обертаючи на рухому мішень, його власний запах — лісовий, тяжкий, звіриний дух немитого тіла…

— Дуже вам дякую, пане професоре, — одступився, пересунув назад пістолета під шинелею: тепер повірив — аґент не став би так глупо за ним волочитися, змельдував би його найближчому патрулеві, та й шлюс. — Перепрошую, що так неґречно з вами обійшовся…

— Та то не шкодить, прошу пана… Воно й на добре вийшло, а то я вже, бігме-Боже, аж упрів за вами йдучи, все не міг вигадати, як би до вас непомітно при-ступитися, — як усякий цивіль по першім переляку од діткнення зброєю, чоловік, хоч і далі говорив пошепки, зробився нараз нестримно балакучий: — А ще й учора такого страху наївся, що крий Боже: вирушили до міста фірою через ліс, а там якраз бій був, і нас москалі спинили, завдали нам на фіру двох наших ранених, із ліса, чоловіка й жінку… Бій? Поблизу П.? Цебто десь у «Гайового», на тім терені, де шпиталька?..

— Коли те було?

— Надвечір — заки доїхали, то стемніло.

— Години не знаєте?

— Точної, то ні… Не маю годинника, москалі ще тамтой рік забрали, а нового не доробився…

— Щось можете сказати про тих двох?

— Молоді обоє… Певно, подружжя… Чоловік дорогою помер. Дуже москалі з того злостилися, лаялися так, що крий Боже… Старший кричав: «Он нам живим нужен!..» А жінка була ще жива, як ми заїхали там, де машини їхні стояли… Вагітна, десь місяці на сьомім… Так тяжко стогнала, бідачка, я водно Бога молив, щоб їй перейми в дорозі не почалися… Чорнява така, на жидівку подібна…

Адріянові на мить потемніло в очу — ніби, важко підплигуючи, шелестячи крильми крізь мозок, злетіла йому на краях зору чорна птаха. Ні, ні, неможливо, це неправда, цього не може бути…

Дата добавления: 2015-08-03