Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Близькосхідна політика КНР

Читайте также:
  1. Державна молодіжна політика в Україні.
  2. Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр.
  3. Зовнішня політика
  4. Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр.
  5. Національна політика більшовиків на українських землях у 1920—1930-ті роки
  6. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.

2006-04-17 голова КНР Ху Цзиньтао відправляється у своє саме тривалому й важливе закордонне турне, у ході якого він відвідає США, Саудівську Аравію, Марокко, Нігерію й Кенію. В умовах, коли введення санкцій проти Ірану стає питанням найближчого часу, що не ризикує відкрито виступити проти санкцій Китай поспішає вторгувати за свою підтримку Вашингтона стратегічні поступки по Тайваню й Північній Кореї, а також знайти альтернативні джерела нафти й газу в інших регіонах.

Тим часом прагнення Пекіна вберегти Іран від санкцій легко з'ясовно. Зростаюча китайська економіка гостро має потребу в енергоресурсах, у першу чергу в нафті й газі. Споживання вуглеводнів у країні росте не тільки у зв'язку з бурхливо, що розвивається промисловістю, але й завдяки неухильно, що підвищується рівню, життя. Так, по оцінках експертів, в 2010 році на китайських дорогах буде в 90 разів більше автомобілів, чим в 1990 році, а до 2030 року їх буде більше, ніж у США. Але при цьому різкого підвищення власного нафтовидобутку Китай не планує, розраховуючи на імпорт.

В 2004 році Китай увіз 110 млн тонн нафти (ріст у порівнянні з 2003 роком склав 35%), вийшовши на друге місце у світі серед її імпортерів. А к 2010 року з імпорту нафти в КНР подвоїться. Причому якщо зараз на країни Близького Сходу й Перської затоки доводиться 58% китайського імпорту нафти, то до 2015 року частка цього регіону виросте до 75%.

Як відзначили експерти із групи по вивченню американо-китайської безпеки, створеної при конгресі США, така залежність не може не впливати на політику КНР, змушуючи неї будувати особливі відносини із країнами Близького Сходу й Перської затоки, у тому числі з державами, ворожими США або "підтримуючий тероризм".

Однієї з таких країн і став Іран, для якого Китай є головним покупцем нафти. У свою чергу в списку найбільших експортерів нафти в КНР Іран посідає третє місце (10,8% китайського імпорту нафти) після Саудівської Аравії (14%) і Оману (13,3%). В 2004 році китайська державна нафтова компанія Sіnopek уклала з Іраном контракт на $70 млрд, відповідно до якого китайська сторона буде брати участь в освоєнні найбільшого іранського нафтогазового родовища Ядаваран, а іранці протягом 25 років поставлять у КНР порядку 250 млн тонн зрідженого газу. Поставки нафти в цей період будуть становити 150 тис. барелів у день. По цьому ж контракті Китай вкладає значні кошти в розвідку енергоресурсів Ірану, його нафтохімічну й газову інфраструктуру.

Економічні вигоди від співробітництва з Іраном до останнього часу спонукували Китай ігнорувати заклики США до обмеження зв'язків з Тегераном. Так, у грудні 2005 року, коли над іранським режимом уже ґрунтовно згустилися хмари, китайська компанія Bіan Bіa Gong заявила про намір інвестувати $75 млн в іранську зону вільної торгівлі Арванд у провінції Хузестан для створення підприємство з виробництва електроніки, побутової техніки, текстильної й взуттєвої продукції. Однак у міру розвитку іранської ядерної кризи ставало усе більше очевидним, що китайсько-іранське співробітництво не може залишатися безхмарним. У підсумку, коли сьогодні криза досягла вищої крапки, що прибуває у Вашингтона китайський лідер виявляється в ситуації, коли будь-яке рішення буде чревате для Пекіна більшими або меншими втратами. Якби Китай у годину Х відкрито встав на захист Ірану, це спричинило б за собою серйозні ускладнення американо-китайських відносин. На думку експертів, Пекін на такий крок не піде. У сформованій ситуації китайській стороні нічого не залишається, як спробувати мінімізувати вже практично неминучі санкції проти Ірану й одержати для себе за їхню підтримку ряд поступок з боку США по інших вищезгаданих питаннях (Корейський півострів, Тайвань). Крім того, одним зі способів з можливу повну або часткову втрату іранських енергоресурсів для Пекіна могла б стати диверсифікованість джерел одержання нафти й газу. У цьому зв'язку обертає на себе увага та обставина, що в програму закордонного турне Ху Цзиньтао включене відвідування таких провідних світових експортерів енергоресурсів, як Саудівська Аравія й Нігерія, куди китайський лідер їде для того, щоб обговорити можливості розширення поставок у КНР нафті й газу. На відміну від Саудівської Аравії, що поставляє сьогодні в Китай порядку 400 тис. барелів у день, частка Нігерії становить незначні 30 тис. барелів. Так що на нігерійському напрямку в Китаю є значні незадіяні можливості.

На зовнішніх енергетичних ринках діють три основні китайські державні компанії - CNР, CNOOC й Petrochіna, які в останні роки значно активізували свою діяльність у розвідці й видобутку нафти на Близькому Сході в Північній Африці, Південно-Східній Азії, у Центральній Азії, Австралії, Індонезії, Росії й Азербайджані. Активізація їхньої діяльності була викликана в основному зменшенням обсягів видобутку енергоносіїв у самому Китаєві.

Сьогодні частка близькосхідної нафти в загальному обсязі імпортованої Китаєм нафти становить близько 60%.

Найбільш примітним і значним просуванням Китаю на Близькому Сході представляється проникнення Китаю на ринок Саудівської Аравії, що США вважають своєю вотчиною. Активні відносини між Пекіном й Эр-Риядом почали розвиватися по висхідні в середині 80-х рр., коли Китай поставив Саудівської Аравії партію балістичних ракет середньої дальності. Замість на одержання доступу до саудівської нафти Китай пропонує Эр-Рияду можливість робити операції на своєму енергетичному ринку, що незабаром буде самим великим у світі.

Однією з умов просування Китаю на енергетичному ринку Ірану був продаж Тегерану китайських озброєнь. Під час ірано-іракської війни (1980-88 р.) Китай був практично єдиним серйозним джерелом озброєнь для Ірану. За деяким даними, Китай надає допомогу Ірану в створенні балістичних ракет далекої дії, порушуючи, таким чином, свої зобов'язання відповідно до Mіssіle Technology Control Regіme (MTCR) Під час візиту в США в жовтні 1997 р. голова КНР Цзян Цзэминь пообіцяв припинити поставки в Іран балістичних ракет.

В 90-х роках Китай займав одне з перших місць у споживанні, іракській нафті відповідно до програми ООН "нафта в обмін на продукти". В 2001 р. Китай імпортував 400 тис.т. нафти з Іраку. До березня 2003 р. Китай став третім споживачем іракської нафти. У червні 1997 р. CNPC підписала контракт про розвиток родовища Аль-Ахдаб, сподіваючись одержувати на ньому до 90 тис. б/д. Однак на сьогодні всі контракти, укладені з режимом С. Хусейна в останні роки його існування, залишаються замороженими. У цей час Китай уживає всі зусилля, щоб залишитися в Іраку після стабілізації ситуації в цій країні.

У багатьох дослідженнях відзначається, що немає об'єктивних причин для виникнення конфлікту між США й Китаєм через близькосхідні енергоносії. Якщо китайський імпорт нафти із країн Близького Сходу становить 60%, то США імпортує із цього району лише 25% нафти від своїх потреб. Інші 75% доводяться на 60 країни-постачальників і внутрішній видобуток нафти. Більше того, передбачається, що залежність США від близькосхідної нафти буде зменшуватися за рахунок нарощування споживання каспійської, російської, латиноамериканської й африканської нафти.

 

31. Проблема об’єднання у зовнішній політиці країн Корейського півострова.

Передісторія: після рос.-яп. війни у 1905р. Корея потрапила під юрисдикцію Японії, з 1910р. вся Корея була яп. колонією. Після капіт.Яп. в 2СВ, північ Кореї окупована СРСР, південь-США(домовились ще в Ялті). Цей поділ (по 38 паралелі-домов.в Потсдамі) повинен був мати тимчасовий х-р. 15 серпня 1948р.-прогол.РК, 9 вересня 1948р.-прогол.КНДР.

Від початку об’єднання – центральне завдання ЗП обох Корей (це записано в обох Конституціях 1948р.). Однак характер досягнення цього завдання відрізнявся. Так, Лі Син Ман (през.РК 1948-60) заявив, що об’єдн.-силою. У 1949р. КНДР з цим погодилась. Важливо – силовий чинник від початку! +Зв.чинники-державотворчі: від початку-чітка орієнтація Корей на США і СРСР, обоє-негативно до Яп., обережно до КНР.З Кор.в. держави вийшли подібні:за місцем в системі і пріоритетом ЗП:1-об’єдн.,2-забезпеч.безпеки.

Позиція РК. Сер.50-х-доктрина «Приєднання Півночі до Півдня» шляхом переконання (сам народ швидко розчарується у системі КНДР). Але!Доктрина-неефективна, так як до 70-х КНДР була більш економічно потужною, ніж РК (+доп.СРСР і КНР), і в ній до 80-х не було голоду (на Півдні був голод з 1950-67). На фоні цього модель Пд-малоприваблива. Тому РК змінює Доктр.переконання на Доктр.Військового наступу на Північ. Тут головне-заручитися згодою і допомогою американців (після Кор.в.-в РК потужний амер.контингент+ Договір про взаємну оборону між США і РК від 1953р.).Але за Дог. амер.допом.лише в разі нападу з Півночі. Тому вперше в 60-х зявляється ідея «залякування Півночі» (=потужна амер.військ.присутність на кордоні-за 15-18км.)

Позиція КНДР. 1954-Кім Ір Сен: революційний шлях обєдн.2 Корей-неминучий!3 1955 зростає ідеологічний фактор в ЗП – проголошує шлях «чучхе» (ідея-1930-марксизм-ленінзм на осн. давнокорейськ.філософії+пізніше-опора на власні сили). Важливо, що у 1948р.КНДР була більш соціалістичною країною, ніж націоналістичною; але після Кор.в.-принципові зміни: чучхе>марксизм!→з 1955 КНДР перестає розгляд. революцію не як інтернаціональну, а лише як національну – з метою обєдн! Це-до автаркізації ЗП до 70-х («кореєцентричний світ», небажання втручатися у справи «двох великих друзів»=СРСР і КНР)→проблема єдності – абсолютне єдине завдання.

Спочатку була послідовна позиція обох Корей- обоє не хотіли посередників при обєдн., обєдн- суто міжкорейський формат. Пд першим відмовляється від цього. Згодом і Пн-пропонує так:2Кореї+США (відмова від тези про РК як маріонетку), без СРСР і КНР.

В 60-х відносини погіршуються:1968 – агенти ПнКор. намаг.атакувати Блакитний дім (офіц..резиденція През РК), 1968-ПнКор захоп амер.розвід.корабель «Пуебло».

Основні перепони до обєднання:

1.Американська військова присутність в РК (прибл.29тис.чол.)+у 1978-обєднане амер-пдкорейське командування, підпорядковане США.

2. Відсутність мирного договору.

3.Необхідно розмінувати ДМЗ(демілітаризовану зону)-довж-249км, шир-4км-насичена мінами.

4.Ядерна програма ПнКор+тоталітарний режим КНДР

 

Характерною особливістю ситуації на Корейському півострові після міжкорейської війни є зростання напруже­ності, джерелом якої було й залишається політико-ідеологічне і військове протистояння двох республік. При цьому відносини між ними розвивалися в інтеграційному полі­тичному полі, побудованому на осі КНДР—СРСР—КНР, з одного боку, і Республіка Корея—США—Японія, з іншого.

У 60-ті роки політична лінія РК відносно КНДР зводилася до того, що йти на компроміс з КНДР небезпечно і нероз­судливо. Тому, на думку Сеула, передумовою початку діалогу міг стати лише успішний економічний розвиток країни. У 70-ті роки, коли індустріалізація почала приносити стійкі результати, уряд РК змінив свою політичну лінію. 15 серпня 1970 р. тодішній Президент Пак Чжон Хі закликав до чесного зма­гання з КНДР і висловив готовність запропонувати заходи з поступового усунення бар'єрів між двома країнами. Першою «ластівкою» стала пропозиція президента Національного то­вариства Червоного Хреста Республіки Корея від 12 серпня 1971 р. провести конференцію товариств Червоного Хреста Півдня і Півночі, щоб обговорити проблему пошуку родичів, які проживають у різних республіках. Спільна заява, оприлюднена 4 липня 1972 р. В ній містився заклик до мирного об'єднання країни без втру­чання зовнішніх сил, до національного примирення без ура­хування відмінностей в ідеології та державній системі. Але 23 серпня 1973 р. КНДР призупинила розпочатий діалог, пояснивши своє рі­шення розвитком подій у Республіці Корея. В ході проведених переговорів КНДР висунула свої пропозиції щодо об'єднання, які неодноразово повторювалися й надалі, а саме:

-- підписання мирного договору;

-- скорочення збройних сил обох сторін;

-- налагодження політичного, економічного та культурного спів­робітництва;

-- виведення американських військ із Південної Кореї;

-- створення конфедерації КНДР і РК в якості пере­хідного кроку до утворення центрального уряду шляхом про­ведення загальних виборів на Півночі та Півдні.

Щодо РК, то вона виступала за поступовий, функціональний і поетапний підхід до проблеми об'єднання, підкреслюючи необхідність взаємної психологічної підготовки. Підхід же Пхеньяна до цієї проблеми офіційний Сеул характеризував як «одразу і все». Із припиненням міжкорейського діалогу (1976-77) в рамках координаційного комітету і конференції Червоного Хреста контакти між Сеулом і Пхень­яном стали нерегулярними. Варто зазначити, що на проблему об'єднання корейської нації значний вплив справляла внутрішньополітична ситуа­ція в РК в період правління Пак Чжон Хі. У півдепноко-рейському суспільстві зростали опозиційні настрої, поси­лювалися вимоги усунення військових від влади і встанов­лення демократичних свобод. Невдоволення проявляли і США, оскільки правлячий режим виявився нездатним ста­білізувати обстановку в країні та до того ж відмовлявся від порад Вашингтона. У жовтні 1979 р. Пак Чжон Хі був убитий; пост Президента країни посів колишній прем'єр-міністр Цюй По Ха. Зміна влади не привела до зняття напруженості в країні: виступи проти репресій, за демократизацію політичного жит­тя тривали. В такій обстановці військові на чолі з генералом Чон Ду Хваном у серпні 1980 р. здійснили державний пере­ворот, усунувши від влади цивільний уряд Цюя Гю Ха.. 12 січня 1981 р. Чон Ду Хван від імені уряду виступив з пропозицією здійснити обмін візитами вищих керівників РК і КНДР, а 22 лютого висунув доктрину демократичного об'єднання з метою національного примирення. В цій док­трині пропонувалося створити раду з об'єднання Кореї, в якій представники обох корейських держав представляли б думку народу. Рада мала б розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки, яку пропонувалося прийняти на референдумах чи шляхом загальних виборів на всій території Корейського півострова з наступним формуванням єдиної законодавчої влади і уряду, внаслідок чого була б створена єдина держава. Крім того, РК закликала КНДР погодитися на проведення зустрічі на найвищому рівні для відвертого об­міну поглядами з усіх перелічених проблем. Щодо Пхеньяна, то він дотримувався своїх пропозицій, висунутих ще у першій половині 70-х років. Новою була лише ідея тристоронніх переговорів між Сеулом, Пхеньяном і Вашингтоном. Про можливість таких переговорів у Пхеньяні говорилося й раніше, проте офіційно дана пропозиція була зроблена 8 жовтня 1983 р., але не Сеулу, а Вашингтону — через Китайську Народну Республіку. До відома Сеула вона була доведена листом від 10 січня 1984 р., в якому пропону­валося підписати мирний договір між США і КНДР і пакту про ненапад між КНДР і Республікою Корея. Припускалося, що цей договір замінить собою Угоду про перемир'я у між-корейській війні від 27 липня 1953 р. і спричинить евакуацію збройних сил США з Південної Кореї. Однак усі перелічені ініціативи об'єднавчого характеру, що виходили від обох корейських держав у період з другої половини 1973 р. до другої половини 1984 р., не привели до відновлення пере­говорів стосовно об'єднання країни.

Певне покращення у двосторонніх відносинах намітилося восени 1984 р., коли Республіка Корея зазнала тяжких втрат від повені. На початку вересня КНДР запропонувала РК гуманітарну допомогу і в кінці жовтня направила до Півден­ної Кореї понад 7 тис. т рису, 100 тис. т цементу, 500 тис. м тканини, медикаменти та ін.

15 листопада 1984 р. у Пханмунчжомі відбулися перші в історії двох корейських держав переговори з економічних питань. Попри деякі розбіжності сторони домовилися про розвиток торгівлі та економічного співробітництва.

25 лютого 1988 р. посаду Президента Республіки Корея обійняв Ро Де У, який у своїй інавгураційній промові заявив про рішучий намір домагатися примирення на Корейському півострові шляхом співробітництва з Північною Кореєю — намір, який відповідає прагненню корейського народу по­кінчити з поділом його землі. 7 липня того ж року Ро Де У виступив зі спеціального декларацією, сутність якої визна­чається трьома основними положеннями:

-- Південна Корея надалі розглядатиме Північну Корею не як противника, а як члена однієї національної спільноти;

-- Південна Корея нама­гатиметься допомогти Північній Кореї відмовитися від полі­тики самоізоляції і стати активним та повноправним членом міжнародного співтовариства;

-- Південна Корея постійно про­водитиме політику, спрямовану на зміцнення взаємного спів­робітництва і примирення між Півднем та Північчю.

Ця декларація лягла в основу програми об'єднання в Корейське національне співтовариство, оприлюдненої Ро Де У 11 верес­ня 1989 р.

Перший раунд переговорів керівників урядів корейських держав розпочався 4 вересня 1990 р. і мав справді історичне значення, оскільки делегації обох сторін на чолі з прем'єр-міністрами офіційно зустрілися через 45 років після поділу країни.

Темою нього раунду за пропозицією Пхеньяна став вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР базувалася на концепції єдиної Кореї, у відповідності з якою Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання. Сеул розцінив цю ідею як нереалістичну і ви­ступив з пропозицією одночасного, але осібного вступу Пів­дня і Півночі до ООН, з чим, у свою чергу, не погодився Пхеньян. Тоді Республіка Корея заявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку.

Важливим кроком до об'єднання корейських держав став виступ Президента Південної Кореї Ро Де У на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН 24 вересня 1991 р. Президент висунув ідею замінити Угоду про перемир'я від 1953 р. справжнім мирним договором, закликав до зміцнення довір'я між Пів­днем і Північчю, на основі чого можна було би прискорити вирішення питань скорочення озброєнь, безперешкодного пересування людей, товарів і обміну інформацією на тери­торії півострова. У цьому ж виступі Ро Де У запропонував Пхеньянові відмовитися від розробок ядерної зброї і заявив, що Сеул готовий до переговорів з Північчю з ядерних питань. Новий світовий устрій, що почав формуватися з 90-х років, створював сприятливі умови для продовження міжкорейського діалогу. 18—21 лютого 1992 р. у Пхеньяні відбувся шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, на­слідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Ця декларація забороняє обом сторонам володіння ядерною зброєю, її виробництво й застосування, допускає можливість використання ядерної енергії виключно у мирних цілях, забороняє мати установки для збагачення урану і вторинної переробки ядерного палива, зобов'язує обидві сторони одно­часно здійснювати взаємні ядерні інспекції. Декларація упов­новажила сторони створити спільну комісію з контролю за використанням ядерної енергії.

9 квіт­ня 1992 р. Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів проходив 17—18 вересня 1992 р. у Пханмунчжомі. В ході його було підписано три додаткові угоди, що стосувалися питань примирення, ненападу і об­мінів та співробітництва, а також створено чотири спільні комісії: з економічного обміну та співробітництва, із со­ціально-культурного обміну та співробітництва, військову комісію і комісію з примирення між Півднем і Північчю. Саме піл час восьмого раунду переговорів були, нарешті, повністю прийняті основна «Угода про примирення, нена­пад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Як стверджували у Сеулі, за майже п'ять десятиліть тертя й конфронтації це був перший суттєвий крок на шляху самостійного і мирного подолання розколу нації.

Конституційна зміна влади у Республіці Корея у зв'язку зі вступом 25 лютого 1993 р. на найвищий державний пост обраного демократичним шляхом Президента Кім Єн Сама збіглася з початком чергового застою у міжкорейських відносинах. Протягом перебування при вла­ді адміністрації Кім Сн Сама (1993—1997 рр.) учасникам міжкорейського діалогу не вдалося вирішити нагальні про­блеми двосторонніх відносин, оскільки вони відійшли від виконання укладених угод, від дотримання термінів пе­реговорів, а головне — не повністю відмовилися від уяв­лень епохи конфронтації, коли одна сторона розглядає іншу як об'єкт для підривної діяльності чи політичних дій, спрямованих на повалення чинного режиму.

Основу сучасної політики Південної Кореї відносно КНДР складають три головні принципи:

недопущення будь-якої збройної провокації;

відсутність намірів захоплення Північної Кореї;

дотримання політики примирення між Півднем та Північчю у сферах, що становлять взаємний інтерес.

Проблеми врегулювання ситуації на півострові Сеул вважає за доцільне розв'язувати на двох рівнях: чотиристо­ронньому —шляхом переговорів між РК, КНДР, США і КНР (з цією ідеєю у квітні 1996 р. виступили президенти РК і США. гарантами виконання мирного договору між КНДР і РК мають бути США і Китай.); та двосторонньому — через прямий діалог між Сеу­лом та Пхеньяном.

Кабінет міністрів РК прийняв рішення дозволити представникам релігійних та громадських організацій Південної Кореї відвідувати КНДР з метою проведення переговорів щодо надання допомоги Північній Кореї (раніше таке право мали тільки представ­ники Червоного Хреста). Іншим рішенням було знято обме­ження на взаємні поїздки громадян похилого віку та бізнес­менів РК та КНДР. При цьому бізнесовим колам РК на­дається повна свобода при здійсненні інвестицій в КНДР..

Визначення південнокорейським президентом п'яти нових елементівдер­жавного курсу щодо північного сусіда.

вперше в історії Південної Кореї її лідер заявив про необхідність визнання обома державами одна одну як суверенних.

ослаблення з боку США військової напруженості у регіоні шляхом ска­сування економічних санкцій проти КНДР та встановлення дипломатичних відносин із Пхеньяном;

взаємне скорочення озброєнь з метою встановлення військового балансу;

ви­користання усіх механізмів з тим, щоб спонукати Північну Корею до більшої відкритості та проведення економічних реформ;

відображення у мирному договорі між РК і КНДР тих рис, які притаманні сучасній структурі припинення кон­фронтації.

На сучасному етапі це уявляється нереальним, оскільки між програмами об'єднання країни, висунутими РК і КНДР, існують серйозні розбіжності.

2000-й год стал судьбоносным для Кореи. В июне в Пхеньяне прошел саммит лидеров Северной и Южной Кореи – Ким Чен Ира и Ким Дэджуна, которые обсуждали проблемы объединения корейского народа. Были намечены и конкретные мероприятия в этом направлении: открытие железнодорожного и автомобильного сообщения между двумя государствами, создание прямой связи между Сеулом и Пхеньяном, воссоединение семей, разделенных Корейской войной. Был подписан Акт о примирении и намерении обеих стран вести работу с целью объединения Кореи.

Еще до саммита обе Кореи приступили к экономическому сотрудничеству. Благодаря южнокорейским инвестициям КНДР выпускает цветные телевизоры и телефонные аппараты, которые затем реализуются в Южной Корее.

В соответствии с решениями саммита 15 августа 2000 состоялись встречи родственников в Пхеньяне и Сеуле, а позже было объявлено о восстановления железной дороги между Северной и Южной Кореей. Первый ее участок длиной 12 км в Северной Корее и 12 км в Южной планировали сдать в эксплуатацию в сентябре 2001. В дальнейшем эта дорога должна будет связать Корею с Китаем и далее с Россией и Европой.

 

 

32. Міжкорейський діалог у 1980-і – 2000-і рр.

Зміна співвідношення сил. РК-до 1988р.-недемократична держава+військова диктатура, повалили-встановили 6 Республіку.+2пол.70-х – екон.реф. (залуч.інвестиц+розв.експорту)+завершення формування системи «чеболі»( крупні сімейні корпорації-тісний зв'язок з владою.Н:Samsung, LG,Hyundai,Daewoo)→бурхливе екон.зростання, до кін 80-х РК-одна з найпотужніших економік регіону.→розрив з КНДР дуже помітний! Починається другий етап спроб з обєдн. На цей раз ініціатор-Південь.

1971-пропозиція Червоного Хреста РК провести об’єднану конференцію з проблем пошуку родичів→1972 – перші «Red cross talks» між Пн і Пд.- взаємний доступ делегацій Червоного Хреста. → Спільна Заява від 4 липня 1972 – 3 принципи возз’єднання:1-мирним шляхом, 2-вище ідеологічних розбіжностей, 3-без зовнішнього втручання.

1981 р. Чон Ду Хван - доктрину демократичного об'єднання:створити Раду з об'єднання Кореї з предст. обох сторін, яка - розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки.

Покращення стосунків: 1984 – Червоний Хрест КНДР надає прод. і гуман.допомогу РК, що постраждала від повені. 1984 – перші переговори з економічних питань.

В кін.80-х Кім Ір Сен- проект обєдн. у формі Демократична Конфедеративна Республіка Корьо (Корё)-лише єдина спільна зовнішня політика, решта(екон.,вн.пол)- різна. Подібний проект – в зв’язку з необхідністю вступу до ООН. + знову Ідея тристоронніх переговорів:2 Кор+США:Пн зробила цю пропозицію у 1983р. не ПдКор, а США (через канали КНР). До Сеулу – ця пропозиція лише на поч.1984 – 2 умови:підписати Пакт про ненапад(що замінить угоду про перемиря після Кор.в.) і евакуація військ США.

През РК Ро Де У (1988-93) проголосив “Нордполітік» (по аналогії з Остполітік В.Брандта)-курс на налагодження відносин з КНДР, СРСР, КНР. Декларація 7 липня 1988: просить США і Японію сприяти відносинам РК з цими Пн країнами (до речі, дип віднос.з СРСР встан.-1990, з КНР-1995). Щодо Пн.Кор-3 положення: 1-Пн-не противник, 2-допомогти їй відмовитися від пол. самоізоляції,3-Пд активно політ.примирення.

Вересень 1990 – І раунд переговорів високого рівня в Сеулі (на рівні прем’єр-мін). Тема- вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР - концепції єдиної Кореї (Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання). Сеул - з пропозицією одночасного, але осібного вступу Пів­дня і Півночі до ООН, з чим не погодився Пхеньян. Тоді РКзаявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку. До ООН вступ. в 1991р.

13 грудня 1991р.-підпис. Основна угода між Пн і Пд Кор. Лют. 1992 р- шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, на­слідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону».

вер. 1992 р - Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів-= повністю прийняті основна «Угода про примирення, нена­пад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону».

Інтенсивно- за През Кім Де Чжун (1998-2003), який різко пом’якшив політику щодо КНДР. Проводив дипломатію Сонячного світла (Sunshine policy) =поступове досягнення гармонізації з Пн в усіх сферах. Пд пропонує харчі, гуманіт.доп., при цьому нічого радикального не вимагає. Тому-за поступовість дій, відмова від силового шляху обєдн., економічні інструменти-ефективніші! До речі, нове керівн.КНДР (Кім Сен Ір – з 1994) теж не проти відмови від сил.шляху (хоча армія – трохи менша за китайську).

І міжкорейський саміт на вищому рівні у 2000р – історична зустріч «двох Кімів». Автобусна дипломатія: перші контакти розділених родин, туристичні маршрути, переговори про початок відновлення залізничного сполучення між 2 Кор.(в перспективі має доповнити 9 євразійський коридор). Підписали Угоду про ненапад і екон. спів роб.

ІІ міжкорейський саміт – у 2007 між Кім Чен Іром і През РК Но Му Хен (2003-08). 4 жовтня 2007 року – підписали Мирну декларацію, що має замінити перемиря, підписане по закінченні Кор.в.

Теперішній през РК – Лі Мен Бак. Міжкорейські відносини – в плані уряду «Безядерний статус, відкритість, 3000» →мирне обєдн. 2 Корей лише після того, як КНДР відмовиться від ядерних амбіцій і стане більш відкритою.

 

Характерною особливістю ситуації на Корейському півострові після міжкорейської війни є зростання напруже­ності, джерелом якої було й залишається політико-ідеологічне і військове протистояння двох республік. При цьому відносини між ними розвивалися в інтеграційному полі­тичному полі, побудованому на осі КНДР—СРСР—КНР, з одного боку, і Республіка Корея—США—Японія, з іншого.

12 січня 1981 р. Чон Ду Хван від імені уряду виступив з пропозицією здійснити обмін візитами вищих керівників РК і КНДР, а 22 лютого висунув доктрину демократичного об'єднання з метою національного примирення. В цій док­трині пропонувалося створити раду з об'єднання Кореї, в якій представники обох корейських держав представляли б думку народу. Рада мала б розробити проект концепції об'єднаної демократичної республіки, яку пропонувалося прийняти на референдумах чи шляхом загальних виборів на всій території Корейського півострова з наступним формуванням єдиної законодавчої влади і уряду, внаслідок чого була б створена єдина держава. Крім того, РК закликала КНДР погодитися на проведення зустрічі на найвищому рівні для відвертого об­міну поглядами з усіх перелічених проблем. Щодо Пхеньяна, то він дотримувався своїх пропозицій, висунутих ще у першій половині 70-х років. Новою була лише ідея тристоронніх переговорів між Сеулом, Пхеньяном і Вашингтоном. Про можливість таких переговорів у Пхеньяні говорилося й раніше, проте офіційно дана пропозиція була зроблена 8 жовтня 1983 р., але не Сеулу, а Вашингтону — через Китайську Народну Республіку. До відома Сеула вона була доведена листом від 10 січня 1984 р., в якому пропону­валося підписати мирний договір між США і КНДР і пакту про ненапад між КНДР і Республікою Корея. Припускалося, що цей договір замінить собою Угоду про перемир'я у між-корейській війні від 27 липня 1953 р. і спричинить евакуацію збройних сил США з Південної Кореї. Однак усі перелічені ініціативи об'єднавчого характеру, що виходили від обох корейських держав у період з другої половини 1973 р. до другої половини 1984 р., не привели до відновлення пере­говорів стосовно об'єднання країни.

Певне покращення у двосторонніх відносинах намітилося восени 1984 р., коли Республіка Корея зазнала тяжких втрат від повені. На початку вересня КНДР запропонувала РК гуманітарну допомогу і в кінці жовтня направила до Півден­ної Кореї понад 7 тис. т рису, 100 тис. т цементу, 500 тис. м тканини, медикаменти та ін.

15 листопада 1984 р. у Пханмунчжомі відбулися перші в історії двох корейських держав переговори з економічних питань. Попри деякі розбіжності сторони домовилися про розвиток торгівлі та економічного співробітництва.

25 лютого 1988 р. посаду Президента Республіки Корея обійняв Ро Де У, який у своїй інавгураційній промові заявив про рішучий намір домагатися примирення на Корейському півострові шляхом співробітництва з Північною Кореєю — намір, який відповідає прагненню корейського народу по­кінчити з поділом його землі. 7 липня того ж року Ро Де У виступив зі спеціального декларацією, сутність якої визна­чається трьома основними положеннями:

-- Південна Корея надалі розглядатиме Північну Корею не як противника, а як члена однієї національної спільноти;

-- Південна Корея нама­гатиметься допомогти Північній Кореї відмовитися від полі­тики самоізоляції і стати активним та повноправним членом міжнародного співтовариства;

-- Південна Корея постійно про­водитиме політику, спрямовану на зміцнення взаємного спів­робітництва і примирення між Півднем та Північчю.

Ця декларація лягла в основу програми об'єднання в Корейське національне співтовариство, оприлюдненої Ро Де У 11 верес­ня 1989 р.

Перший раунд переговорів керівників урядів корейських держав розпочався 4 вересня 1990 р. і мав справді історичне значення, оскільки делегації обох сторін на чолі з прем'єр-міністрами офіційно зустрілися через 45 років після поділу країни.

Темою нього раунду за пропозицією Пхеньяна став вступ корейських держав до ООН. Позиція КНДР базувалася на концепції єдиної Кореї, у відповідності з якою Південь і Північ мали або разом вступити до ООН і мати там спільне членство, або відкласти вступ доти, доки відбудеться їхнє об'єднання. Сеул розцінив цю ідею як нереалістичну і ви­ступив з пропозицією одночасного, але осібного вступу Пів­дня і Півночі до ООН, з чим, у свою чергу, не погодився Пхеньян. Тоді Республіка Корея заявила, що коли КНДР і надалі чинитиме опір їхньому одночасному осібному вступові до ООН, то вона реалізує своє прагнення членства у цій організації в односторонньому порядку.

Важливим кроком до об'єднання корейських держав став виступ Президента Південної Кореї Ро Де У на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН 24 вересня 1991 р. Президент висунув ідею замінити Угоду про перемир'я від 1953 р. справжнім мирним договором, закликав до зміцнення довір'я між Пів­днем і Північчю, на основі чого можна було би прискорити вирішення питань скорочення озброєнь, безперешкодного пересування людей, товарів і обміну інформацією на тери­торії півострова. У цьому ж виступі Ро Де У запропонував Пхеньянові відмовитися від розробок ядерної зброї і заявив, що Сеул готовий до переговорів з Північчю з ядерних питань. Новий світовий устрій, що почав формуватися з 90-х років, створював сприятливі умови для продовження міжкорейського діалогу. 18—21 лютого 1992 р. у Пхеньяні відбувся шостий раунд переговорів корейських прем'єр-міністрів, на­слідком яких стало підписання «Спільної декларації про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Ця декларація забороняє обом сторонам володіння ядерною зброєю, її виробництво й застосування, допускає можливість використання ядерної енергії виключно у мирних цілях, забороняє мати установки для збагачення урану і вторинної переробки ядерного палива, зобов'язує обидві сторони одно­часно здійснювати взаємні ядерні інспекції. Декларація упов­новажила сторони створити спільну комісію з контролю за використанням ядерної енергії.

9 квіт­ня 1992 р. Восьмий, і останній, раунд міжкорейських переговорів на рівні прем'єр-міністрів проходив 17—18 вересня 1992 р. у Пханмунчжомі. В ході його було підписано три додаткові угоди, що стосувалися питань примирення, ненападу і об­мінів та співробітництва, а також створено чотири спільні комісії: з економічного обміну та співробітництва, із со­ціально-культурного обміну та співробітництва, військову комісію і комісію з примирення між Півднем і Північчю. Саме піл час восьмого раунду переговорів були, нарешті, повністю прийняті основна «Угода про примирення, нена­пад, двосторонні обміни та співробітництво», три угоди, що її доповнювали, та «Спільна декларація про перетворення Корейського півострова у без'ядерну зону». Як стверджували у Сеулі, за майже п'ять десятиліть тертя й конфронтації це був перший суттєвий крок на шляху самостійного і мирного подолання розколу нації.

Конституційна зміна влади у Республіці Корея у зв'язку зі вступом 25 лютого 1993 р. на найвищий державний пост обраного демократичним шляхом Президента Кім Єн Сама збіглася з початком чергового застою у міжкорейських відносинах. Протягом перебування при вла­ді адміністрації Кім Сн Сама (1993—1997 рр.) учасникам міжкорейського діалогу не вдалося вирішити нагальні про­блеми двосторонніх відносин, оскільки вони відійшли від виконання укладених угод, від дотримання термінів пе­реговорів, а головне — не повністю відмовилися від уяв­лень епохи конфронтації, коли одна сторона розглядає іншу як об'єкт для підривної діяльності чи політичних дій, спрямованих на повалення чинного режиму.

Основу сучасної політики Південної Кореї відносно КНДР складають три головні принципи:

недопущення будь-якої збройної провокації;

відсутність намірів захоплення Північної Кореї;

дотримання політики примирення між Півднем та Північчю у сферах, що становлять взаємний інтерес.

Проблеми врегулювання ситуації на півострові Сеул вважає за доцільне розв'язувати на двох рівнях: чотиристо­ронньому —шляхом переговорів між РК, КНДР, США і КНР (з цією ідеєю у квітні 1996 р. виступили президенти РК і США. гарантами виконання мирного договору між КНДР і РК мають бути США і Китай.); та двосторонньому — через прямий діалог між Сеу­лом та Пхеньяном.

Кабінет міністрів РК прийняв рішення дозволити представникам релігійних та громадських організацій Південної Кореї відвідувати КНДР з метою проведення переговорів щодо надання допомоги Північній Кореї (раніше таке право мали тільки представ­ники Червоного Хреста). Іншим рішенням було знято обме­ження на взаємні поїздки громадян похилого віку та бізнес­менів РК та КНДР. При цьому бізнесовим колам РК на­дається повна свобода при здійсненні інвестицій в КНДР..

Визначення південнокорейським президентом п'яти нових елементівдер­жавного курсу щодо північного сусіда.

вперше в історії Південної Кореї її лідер заявив про необхідність визнання обома державами одна одну як суверенних.

ослаблення з боку США військової напруженості у регіоні шляхом ска­сування економічних санкцій проти КНДР та встановлення дипломатичних відносин із Пхеньяном;

взаємне скорочення озброєнь з метою встановлення військового балансу;

ви­користання усіх механізмів з тим, щоб спонукати Північну Корею до більшої відкритості та проведення економічних реформ;

відображення у мирному договорі між РК і КНДР тих рис, які притаманні сучасній структурі припинення кон­фронтації.

На сучасному етапі це уявляється нереальним, оскільки між програмами об'єднання країни, висунутими РК і КНДР, існують серйозні розбіжності.

2000-й год стал судьбоносным для Кореи. В июне в Пхеньяне прошел саммит лидеров Северной и Южной Кореи – Ким Чен Ира и Ким Дэджуна, которые обсуждали проблемы объединения корейского народа. Были намечены и конкретные мероприятия в этом направлении: открытие железнодорожного и автомобильного сообщения между двумя государствами, создание прямой связи между Сеулом и Пхеньяном, воссоединение семей, разделенных Корейской войной. Был подписан Акт о примирении и намерении обеих стран вести работу с целью объединения Кореи.

Еще до саммита обе Кореи приступили к экономическому сотрудничеству. Благодаря южнокорейским инвестициям КНДР выпускает цветные телевизоры и телефонные аппараты, которые затем реализуются в Южной Корее.

В соответствии с решениями саммита 15 августа 2000 состоялись встречи родственников в Пхеньяне и Сеуле, а позже было объявлено о восстановления железной дороги между Северной и Южной Кореей. Первый ее участок длиной 12 км в Северной Корее и 12 км в Южной планировали сдать в эксплуатацию в сентябре 2001. В дальнейшем эта дорога должна будет связать Корею с Китаем и далее с Россией и Европой.

Кульминацией контактов между двумя Кореями стали переговоры в 2000 году руководителей Севера и Юга в Пхеньяне. На «встрече двух Кимов» было сказано немало слов о сотрудничестве, взаимопонимании, дружбе и т.п. материях, но наиболее громкие дифирамбы были пропеты стабильности и невмешательству во внутренние дела. Не забывали, конечно, и об «объединении» – явно подразумевая, что с ним торопиться не следует. Фактически главная цель нынешних контактов – не приблизить объединение, а предотвратить или, по крайней мере, отсрочить его.

Что из всего этого выйдет – сказать трудно. С одной стороны, Север уже показал себя мастером выживания. С другой – время идет, и, вопреки воле всех сановных участников событий, и простые жители КНДР, и интеллигенция «страны чучхе», и номенклатура среднего звена все больше узнают о жизни за пределамиих страны. Рано или поздно они узнают и о том, насколько выше уровень жизни в Южной Корее – согласно официальноймифологии, другой части их же страны. И тогда, как показал советский опыт, властителям будет непросто остановить народ, возмечтавший о свободе и колбасе (в первую очередь, все-таки, о колбасе). Особенно – если власть предержащие не будут готовы расчищать улицы своих городов пулеметами. Или –если отданный верхушкой приказ «Пли!» не будет выполнен средней номенклатурой и средним офицерством, которые куда ближе к народу и его проблемам и куда менее заинтересованы в спасении режима. Однако все это – довольно отдаленные перспективы. Пока же стихийно сформировавшийся консорциум по спасению северокорейского режима (действительные члены – Пхеньян и Сеул, ассоциированные члены – Вашингтон, Токио и Пекин, кандидат в ассоциированные члены – Россия) продолжает свою деятельность. Не без успеха продолжает, надо сказать.

 

 

33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.

34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.

У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індоне­зійської зовнішньої політики в 1955—1965 рр., хоча про­тягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бан­дунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зов­нішньої політики.

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 груд­ня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво термі­ном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спо­рядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індо­незії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 рр. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід під­креслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в ЇЇ внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.

Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важ­ливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста­новища в країні, успішний розвиток економіки, поліп­шення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демок­ратії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Західний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Захід­ного Іріану без сприяння ООН. Відносини з Нідерлан­дами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загос­трення відносин з колишньою метрополією супроводжу­валося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Ін­донезії, що вилилося в один з найнебезпечніших анти­урядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність дер­жави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З мораль­но-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукар­но явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів 3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача.

Із завершенням у 1960 р. формування державної сис­теми «скерованої демократії» Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики залиша­лась боротьба проти світового імперіалізму й колоніа­лізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проник­нення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські пере­говори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р. двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управ­ління - Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.

Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямо­вує свою зовнішню політику на проблему утворення Фе­дерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Феде­рацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію пород­женням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Джакарта побоювалася, що пов'я­зана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан­ня у внутрішнє життя Індонезії. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівниц­тво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні на­строї індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах.

Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати «маріонеткову державу Малайзію».

У цей період зазнали змін відносини з Індією.Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р - сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керів­ництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не при­єдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії 1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибра­ла для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти від­повідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія опинилася на спільній із КНР платформі відмови від принципів мирного співіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєд­налися.

Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього за­гострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

 

 

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британ.війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерланд. армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

В перші роки існування незалежної унітарної ін­донезійської держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та її відхід від Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпе­чення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивншіі кон­такти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними ві­зитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.

У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індоне­зійської зовнішньої політики в 1955—1965 рр., хоча про­тягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бан­дунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зов­нішньої політики.

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 груд­ня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво термі­ном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спо­рядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індо­незії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 рр. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід під­креслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в ЇЇ внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.

Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важ­ливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста­новища в країні, успішний розвиток економіки, поліп­шення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демок­ратії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Західний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Захід­ного Іріану без сприяння ООН. Відносини з Нідерлан­дами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загос­трення відносин з колишньою метрополією супроводжу­валося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Ін­донезії, що вилилося в один з найнебезпечніших анти­урядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність дер­жави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З мораль­но-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукар­но явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів 3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача.

 

35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.

У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р.,.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР (відновлені 1990 року). Сухарто повернув Індонезію в ООН. Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання.

Оздоровленню економіки Індонезії сприяв нафтовий бум, що почався наприкінці 1960-х років. Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Східний Тимор був офіційно анексований в 1976, але багато хто його жителі як і раніше активно виступають проти індонезійського правління. До 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тімора, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили надавану Індонезії економічну допомогу в знак протесту проти захоплення Східного Тимора.

В Індонезії є й інші регіони, наприклад Аче, у яких політика влади періодично приводить до збройного опору. В 1989-1992 індонезійська армія провела кампанію проти Руху за волю Аче, у результаті якої загинули тисячі місцевих жителів.

8 серпня 1967 р. у Бангкоку на нараді міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін було проголошено створення Асоціації країн Південно - Східної Азії (АСЕАН). Її головними цілями і завданнями були визначені: прискорення економічного росту, соціального й культурного прогресу країн регіону; сприяння встановленню миру і стабільності в регіоні на основі дотримання справедливості у відносинах між країнами та відданості принципам Статуту ООН; активізація співпраці та взаємодопомоги у різних сферах (але не військовій) та ін.

Однак унаслідок відмінностей у рівнях розвитку, історичних традиціях, релігійних віруваннях та інертності мислення державних діячів протягом перших 8-ми років існування АСЕАН перебувала в анабіозному стані. Прихід комуністів до влади у країнах Індокитаю прискорив проведення у лютому 1976 р. на індонезійському о.Балі наради глав держав АСЕАН. Тоді був підписаний “Договір про дружбу і співпрацю в ПСА”, що передбачав створення Високої ради на рівні глав зовнішньополітичних відомств для мирного урегулювання можливих конфліктів між членами Асоціації. “Декларація згоди” відкрила шлях до укладення наступного року компромісної угоди про преференційоване торговельне урегулювання на 71 вид товарів. Це започаткувало процес лібералізації торгівлі в рамках АСЕАН.

Незважаючи на неодноразові запевнення у тому, що АСЕАН є передусім економічним угрупованням, головною метою діяльності його учасників стало політичне співробітництво для зміцнення власних позицій у регіоні. У другій половині 70-х – 80-і рр. відбувався активний обмін військовими делегаціями всередині АСЕАН, Індонезія і Малайзія підписали угоду про спільну боротьбу з комуністичними повстанцями на кордоні, аналогічну угоду уклали також Малайзія й Таїланд. Усі члени АСЕАН на двосторонній основі регулярно проводили військові маневри, здійснювали стандартизацію озброєнь.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 173 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 1 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 2 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 3 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 4 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 5 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 6 страница | ЦЕ НЕ ПО ТЕМІ | Китайсько-російські відносини у 2000-х | Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр. | ЗП Індонезії у 1990-2000 рр |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Політика КНР щодо країн третього світу| Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.043 сек.)