Музичний дарунок

– Цинамону відібрало мову перед самим днем народження, коли йому сповнилося шість років, – розповідала Мускат. – Того року він мав іти до школи. Та раптом у лютому онімів. Досить дивно, але ми тоді тільки надвечір помітили, що за цілий день він не сказав жодного слова. Щоправда, він зроду вдався небалакучим, але все‑таки говорив. Коли нарешті до мене дійшло, що Цинамон мовчить від самого ранку, я спробувала його розговорити. Зверталася до нього, трясла – даремно. Він мовчав, як камінь. Сталося щось, і тому він втратив мову чи, може, сам вирішив не говорити? Я тоді цього навіть не знала. Та й тепер не знаю. Відтоді Цинамон не тільки перестав говорити, але також не подавав голосу. Розумієте? Від болю не зойкав, від лоскотання не сміявся.

Мускат водила сина до багатьох лікарів‑отоларингологів, але причини вони не визначили. З’ясували тільки, що це не наслідок фізичної вади або хвороби. Не помітили жодної аномалії в його голосових зв’язках. Цинамон чув усі звуки, тільки не говорив. Усі лікарі одностайно заявили, що, можливо, причину треба шукати в психології. Мускат повела сина до знайомого психіатра, однак і йому не вдалося зрозуміти, чому підліток онімів. Визначили рівень його розумового розвитку – він виявився високим. Не помітили порушень і в емоціях. «Чи не зазнав ваш син якихось особливих потрясінь? – запитав лікар. – Постарайтесь згадати. Може, він бачив на власні очі щось незвичайне або його дома сильно покарали?» Однак Мускат нічого так і не згадала. Як звичайно, син повечеряв, розмовляв з нею, потім ліг у постіль і спокійно заснув. А наступного ранку занурився глибоко у світ мовчання. Удома проблем не було, Мускат зі своєю матір’ю його старанно доглядали й виховували. Ніхто ні разу не піднімав на нього руки. «Поки що залишається тільки спостерігати, що буде далі, – сказав лікар. – Бо поки причину не визначено, лікування не можна призначити. Навідуйтесь до мене щотижня. Можливо, з часом з’ясується, що з ним сталося. Або ж син заговорить, ніби зі сну проснувшись. Наразі нам доведеться терпеливо чекати. Він, звичайно, не говорить, але інших проблем зараз у нього нема…»

Та хоч скільки вони чекали, Цинамон так і не вибрався на поверхню з глибини океану мовчання.

О дев’ятій ранку під тихий гуркіт електродвигуна відчинилися досередини парадні ворота і у двір заїхав «Мерседес‑Бенц 500 SEL» з Цинамоном за кермом. Антена автомобільного телефону стирчала позаду заднього скла, ніби щойно виросле щупальце. Я стежив крізь щілину між шторами на вікні. Автомобіль здавався мені безстрашною величезною рибою, що приплила з далеких морів. Новісінькі чорні шини безшумно описали дугу на бетонних плитах і зупинилися. Вони щодня описували однакову дугу й завмирали на однаковому місці – з відхиленням, що не перевищувало п’яти сантиметрів.

Я пив щойно зварену каву. Хоча дощ перестав, небо все ще заволікали попелясті хмари, земля була чорною, холодною і мокрою. Птахи, здіймаючи різкий крик, перепурхували туди‑сюди в пошуках черв’яків. Після короткої паузи відчинилися дверцята водія і з автомобіля вийшов Цинамон у темних окулярах. Пильно оглянувшись і переконавшись, що все нормально, він зняв окуляри, запхав їх у внутрішню кишеню піджака і зачинив дверцята. Замок великого «Мерседеса» клацав трохи по‑іншому, ніж в інших автомобілях. І для мене цей звук означав, що в «садибі» починається новий день.

Від самого ранку я думав про вчорашній візит Усікави, вагаючись, чи варто розповідати Цинамону, що той приходив як посланець від Нобору Ватая і вимагав припинити свою роботу в цьому домі. Врешті‑решт я вирішив нічого йому не казати. Принаймні мовчати якийсь час. Цю справу треба залагоджувати між нами двома – мною і Нобору Ватая. Втягувати в неї когось третього я не хотів.

Як завжди, Цинамон красувався в гарному костюмі. Взагалі його костюми, першокласно пошиті, сиділи на ньому як улиті. Одягався він консервативно й неяскраво, але на ньому, немов чарами, будь‑який одяг здавався по‑молодіжному стильним.

Звісно, й краватка на ньому була новою, під колір костюма. Сорочка й туфлі змінилися. Напевне, усе це, як звичайно, вибирала й купувала йому мати. На його одязі й взутті, як на «мерседесі», на якому він їздив, не було жодної плямочки. Щоранку я щиро захоплювався його виглядом. Ні, можна навіть сказати – хвилювався. Думав, що, власне, може приховуватися за такою бездоганною зовнішністю?

Цинамон добув з багажника два паперових пакети з покупками – харчами й усякою всячиною – й, тримаючи їх в обох руках, зайшов у дім. В його руках навіть звичайнісінькі пакети із супермаркету мали вишуканий та артистичний вигляд. Видно, він умів носити їх по‑особливому. А може, причина в чомусь іншому? Побачивши мене, Цинамон прямо‑таки просяяв усміхом на всьому обличчі. Його усміх був чарівним – здавалось, ніби він довго блукав у темному лісі й раптом вибрався на яскраву галявину.

– Доброго ранку! – привітався я.

– Доброго ранку! – беззвучно відповів Цинамон. Я це зрозумів з ледве помітного руху його губ.

Цинамон вийняв з пакетів харчові продукти, уміло розставив їх у холодильнику, як здібний учень розкладає в пам’яті нові знання. Потім випив кави, яку я приготував. Ми сиділи за кухонним столом навпроти один одного. Як колись давно з Куміко.

– Врешті‑решт вийшло так, що Цинамон жодного дня не ходив до школи, – розповідала Мускат. – У звичайні школи німих дітей не приймали, а віддавати сина на навчання разом з розумово відсталими я вважала неправильним. Адже причина його німоти – хоч би якою вона була – не збігалася з тією, що в інших дітей. До того ж Цинамон сам не хотів відвідувати школи. Він радше волів сидіти дома, спокійно читати книжки, слухати платівки з класичною музикою або гратися у дворі з псом, якого ми тоді тримали. Іноді він виходив прогулятися на вулицю, але робив це без особливої охоти, бо не любив спілкуватися із сусідськими однолітками.

Мускат навчилася говорити на мигах і так вела буденні розмови з Цинамоном. Коли ж мови жестів не вистачало, вони обмінювалися записками. Та одного дня вона помітила, що вони можуть передавати одне одному свої думки і почуття, не користуючись обхідними засобами. Вона здогадувалася, про що він думає, що йому треба, з ледве помітного жесту і виразу обличчя. І тоді вона вже не хвилювалася через те, що син німий. Завдяки цьому духовний контакт між нею і сином не переривався. Звичайно, відсутність словесного спілкування, уголос, створювала фізичну незручність. Однак це була тільки «незручність», бо в певному розумінні саме завдяки їй спілкування між сином і матір’ю набуло іншої якості – стало простішим.

У вільний від роботи час вона вчила Цинамона читати, писати й рахувати. Зрештою, їй не доводилось особливо старатися. Бо син любив читати й потрібні знання сам отримував з книжок. Обов’язок Мускат полягав не в тому, щоб учити, а підбирати для нього потрібну літературу. Він любив музику й хотів навчитися грати на піаніно. За кілька місяців від учителя музики Цинамон засвоїв основні елементи гри, а пізніше, користуючись лише навчальними посібниками й магнітофонними записами, досяг високої для свого юного віку виконавської техніки. Найбільше він любив грати Баха й Моцарта, а все, створене після «романтиків», за винятком Пуленка й Бартока, його майже не приваблювало. Шість років Цинамона цікавила музика й книжки, а коли його однолітки перейшли в середню школу, він захопився мовами – спочатку англійською, потім французькою. І за півроку вивчення кожної з них уже міг читати нескладні книжки. Звісно, говорити цими мовами не міг, але його мета не полягала в тому, щоб навчитися говорити, а читати книжки, написані цими мовами. А ще Цинамон любив вовтузитися з різними складними механізмами. Накупивши спеціальних інструментів, він збирав радіоприймачі і лампові підсилювачі, розбирав і лагодив годинники.

Найближчі люди – тобто люди, з ким він реально був пов’язаний: мати, батько й бабуся, – звикли до того, що він не говорить. Його німота вже не здавалася їм чимось неприродним і ненормальним. Минуло кілька років, і Мускат перестала водити сина до психіатра. Щотижневі відвідини лікаря ніяк не вплинули на Цинамона, бо, як на самому початку казали фахівці, крім проблеми з мовою, усе в нього було в порядку. У певному розумінні він був ідеальною дитиною. Мускат не пам’ятала жодного випадку, коли їй доводилося б веліти йому щось зробити або шпетити за якийсь вчинок. Він сам вирішував, що йому треба робити, й виконував задумане по‑своєму до кінця. Цинамон настільки відрізнявся від звичайних дітей, що порівнювати його з ними не мало сенсу. Коли йому сповнилося дванадцять, померла бабуся (коли це сталося, він кілька днів поспіль беззвучно плакав). Після того він перебрав на себе домашні справи – готував їжу, прав, прибирав дім, поки мати була на роботі. Після материної смерті Мускат збиралася найняти домашню робітницю, але Цинамон рішуче затряс головою. Він заперечував проти появи сторонньої людини, бо не хотів зміни порядку в домі. Врешті‑решт вийшло так, що Цинамон, узявши на себе більшу частину турбот у домі, підтримував його в ідеальному порядку.

Цинамон розмовляв, користуючись руками. Пальцями, тонкими і красивими, як у матері, й до міри довгими. Вони, як слухняні живі істоти, легко й безперестанно рухалися перед його обличчям, передаючи мені потрібні повідомлення.

«Сьогодні о другій приїде клієнтка. До її приїзду вам нічого не треба робити. Я попрацюю тут ще з годину, потім поїду й о другій повернуся разом з нею. За прогнозом, сьогодні цілий день буде похмурим, тож очі у вас, гадаю, не заболять, якщо завидна спуститеся в колодязь».

Мускат казала правду: я без труднощів розумів слова, якими говорили до мене пальці Цинамона. Мови німих я зовсім не знав, але легко вловлював зміст їхніх плавних складних рухів. Можливо, Цинамон настільки майстерно водив пальцями, що лише від уважного стеження за ними ставало ясно, про що йдеться. Так зворушує навіть незнайома чужомовна п’єса. А може, мені тільки здавалося, що я спостерігаю за рухом його рук, а насправді нічого там немає. Ану ж рух його пальців – це лише декоративний фасад будівлі, а насправді я, сам того не усвідомлюючи, бачу щось інше, приховане за цим фасадом? Щоразу, коли вранці, сидячи за столом навпроти один одного, ми спілкувалися, я намагався розгледіти межу між фасадом і тим, що лежить за ним, але нічого не виходило – здавалось, ніби лінія, яка могла пролягати там, безперестанку переміщувалась і змінювала свої обриси.

Після такої короткої розмови – точніше, передачі думок – Цинамон знімав піджак, вішав його на плічка, затикав краватку в сорочку між ґудзиками на грудях й заходився прибирати або готував на кухні якусь просту їжу. За роботою він умикав стереоплеєр і слухав музику. Одного тижня це могла бути церковна музика Россіні, іншого – концерти Вівальді для духових інструментів. Він стільки разів їх слухав, що ці мелодії я назавжди запам’ятав.

Працював Цинамон чудово – спритно й без зайвих рухів. Спочатку я пропонував йому свою допомогу, але він щоразу тільки всміхався і хитав головою. Стежачи за послідовністю його рухів, я переконався, що, напевне, краще покластися на нього самого. Тож поки Цинамон уранці з чимось порався, я вирішив йому не заважати – сидів на дивані у «примірювальній» і читав книжку.

Ця не дуже простора «садиба» була вмебльована лише найпотрібнішим. Оскільки в ній насправді постійно ніхто не мешкав, то її прибирання здавалося недоречним. Та все одно Цинамон щодня ретельно пилососив, проводив ганчіркою по меблях і полицях, чистив віконні шибки спеціальним засобом, полірував стіл, стирав пил з електричних лампочок, розкладав речі по своїх звичних місцях. Давав лад посуду в буфеті, розставляв каструлі й сковорідки за розмірами, акуратно складав білизну й рушники на полицях. Чашки для кави ставив так, щоб їхні ручки спрямовувалися в один бік, поправляв шматок мила на поличці у ванній, міняв рушники, навіть якщо ніхто ними не користувався. Сміття збирав у пакет, зав’язував його й кудись відносив. Настільний годинник звіряв зі своїм, який – б’юсь об заклад! – не відхилявся від точного часу навіть на три секунди. Як тільки він помічав, що якась річ стоїть не там, де їй належить, то своїми елегантними й точними рухами повертав її на своє місце. Коли, наприклад, одного разу я зсунув годинник, що стояв на шафі, на два сантиметри ліворуч, наступного ранку Цинамон пересунув його на два сантиметри праворуч.

Однак такою поведінкою Цинамон не справляв враження людини з порушеннями психіки. Вона здавалася природною і правильною. Можливо, в його голові закарбувалася картина того, яким має бути цей світ – або принаймні тутешній маленький світ, – й підтримувати його в такому стані було для нього таким же природним, як дихати. А може, він протягував руку допомоги речам, яких охоплювало непереборне внутрішнє бажання вернутися до своєї первісної форми?

Поклавши приготовлену їжу в холодильник, Цинамон дав зрозуміти, що буде на обід. Я подякував. Потім, зупинившись перед дзеркалом, він перев’язав краватку, перевірив сорочку й надів піджак. Усміхнувшись, ворухнув губами: «До побачення». І ще раз оглянувшись навколо, вийшов через парадний вхід. Сів у «мерседес», вставив у магнітофон касету з класичною музикою й, натиснувши на кнопку пульта дистанційного управління, відчинив ворота. Описавши таку ж саму дугу, як і під час в’їзду, автомобіль виїхав з двору, а ворота зачинилися. Із чашкою в руці я стежив за цією картиною крізь щілину між віконними шторами. Птахи більше не кричали так голосно. Вітер гнав по небу клапті низьких хмар, а над ними пливли інші, густіші.

Сидячи за кухонним столом перед чашкою, я обвів очима кімнату, яку Цинамон своїми руками так старанно прибрав. Вона здавалася великим натюрмортом у тривимірному зображенні. Тишу в ній порушувало тільки цокання настільного годинника. Його стрілки показували двадцять на одинадцяту. Поглядаючи на стілець, на якому щойно сидів Цинамон, я знову запитував себе, чи правильно зробив, що не розповів їм про візит Усікави вчора ввечері. Чи не завдасть це шкоди довір’ю, що встановилося в мене з Цинамоном та Мускат?

Та мені хотілося трохи простежити, як події розвиватимуться далі. Дізнатися, що в моїй поведінці так дратувало Нобору Ватая й чому. На який хвіст я йому наступив і які конкретні заходи протидії він збирається вжити? Може, таким чином мені вдасться хоч трохи наблизитися до таємниці. І завдяки цьому до місця, де перебуває Куміко.

Коли стрілки годинника (того, що Цинамон повернув на своє місце, пересунувши на два сантиметри праворуч) уже підбиралися до одинадцятої, я вийшов у сад, щоб спуститися в колодязь.

– Коли Цинамон був ще маленьким, я розповіла йому про підводний човен і зоопарк. Про те, що я бачила в серпні 1945‑го з палуби транспортного судна. Про те, як японські солдати розстрілювали звірів у батьковому зоопарку, коли американський підводний човен націлював свою гармату на наше судно, щоб його потопити. Я довго не розповідала цієї історії нікому, тримала при собі. Мовчки блукала в напівтемному лабіринті між ілюзією та реальністю. Та коли народився Цинамон, я подумала, що можу розповісти лише йому. Він ще не розумів слів, а я вже розказувала йому тихим голосом подробиці того, що сталося, не один раз, і ці картини оживали переді мною так, ніби я знімала кришку й випускала їх назовні.

Навчившись трохи розуміти мову, Цинамон наполегливо домагався, щоб я розповідала про це не один раз. Я повторювала цю історію сто, двісті, а може, й п’ятсот разів. Але не просто повторювала. Цинамона цікавили невеличкі оповідання, які я долучала до чергової розповіді. Син хотів знати і про інші гілки дерева. А тому я відхилялася вбік, відповідаючи на його прохання. Таким чином моя розповідь розросталася щораз більше й більше.

Ось так ми вдвох створили свою власну міфологію. Розумієте? Щодня ми вели розмови, як несамовиті. Про те, як називалися звірі в зоопарку, як блищала в них шерсть, якого кольору були очі. Про запахи, які там пливли. Про те, як звали кожного солдата, й про їхній вигляд. Про їхнє народження і дитинство. Про тягар гвинтівок і патронів. Про страх і спрагу, від яких вони знемагали. Про форму хмар, що пливли небом… Коли я розповідала Цинамону, переді мною виникали виразні образи й кольори. Я надавала словесної форми тому, що бачила, й передавала синові. Відповідні слова відразу знаходила. Розповіді не було кінця. З’являлися нові подробиці, й розповідь розросталась і входила в глибину…

Згадуючи про той час, Мускат усміхалася. Я вперше бачив на її обличчі таку природну усмішку.

– Але одного дня все раптом скінчилося, – проказала вона. – Того лютневого ранку, коли Цинамон перестав говорити, наша спільна історія скінчилася.

Щоб зробити паузу, Мускат закурила.

– Тепер я все розумію. Його слова поглинув лабіринт того світу, який жив у моїй розповіді. У сина відібрало мову щось таке, що вийшло з неї. А через кілька років воно вбило мого чоловіка.

Вітер подув сильніше, ніж уранці, безперестанку відносячи на схід важкі сірі хмари, що здавалися мовчазними мандрівниками, що прямують на край світу. Іноді до мене долинало його завивання між гіллям безлистих дерев у саду. Я постояв трохи біля колодязя й, поглядаючи на небо, подумав: «Може, й Куміко зараз десь так само дивиться на ці хмари». Така думка з’явилася без жодної причини, зненацька.

Спустившись драбиною в колодязь, я потягнув за мотузку і затулив його отвір кришкою. Кілька разів глибоко вдихнув, міцно стиснув у руці бейсбольну биту й поволі опустився в темряві на дно. Цілковитий морок. От що найголовніше! Ключ у цій непроглядній темряві. «Трохи скидається на урок кулінарії по телевізору, – подумав я. – Отже, найголовніше в цьому рецепті – повна темрява. Треба щоб вона була якомога густішою… А бита якомога міцнішою», – додав я і всміхнувся в темряві.

Пляма на щоці потроху тепліла. Вона давала знати, що я поволі наближаюся до суті справи. Я заплющив очі. У вухах дзвеніла мелодія, яку цього ранку за роботою слухав Цинамон. «Музичний дарунок» Баха. Вона лунала в голові, як людський гомін у залі з високим склепінням. Та невдовзі на мене зійшла тиша – вона заповзала у звивини мозку, немов комаха, що відкладає яйця. Я розплющив очі, потім знову заплющив. Темрява перемішалася, і я почав поволі відділятися від своєї тілесної оболонки.

Як завжди.

Дата добавления: 2015-07-26