Якщо добре‑добре помізкуєте – здогадаєтеся

(З погляду Мей Касахари. Частина 2)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Ви, напевне, думаєте, що ось зараз я сиджу в якомусь класі перед розгорнутим підручником і щось зубрю, як звичайна школярка. Коли востаннє ми зустрічалися, я вам сказала, що „перейду в іншу школу“, тож нічого дивного в тому, що ви так подумали. Я справді пішла до школи, далеко‑далеко звідси. До приватної школи‑інтернату для дівчат. Без будь‑яких ознак бідності: кімнати чисті, охайні, як у готелі; їжа в буфеті за власним вибором; тенісні корти, великий басейн – усе новеньке, усе блищить. А тому, природно, плата висока. Словом, місце для дочок багатіїв. Але не простих, а з невеличкими проблемами. Заводний Птаху, уявляєте собі, що це таке? Щось схоже на першокласну лісову школу в горах. З високою стіною навколо, а на ній – колючий дріт. Здоровенні металеві ворота, яких і Ґодзілла не подужав би, охоронці – немов роботи, вартують позмінно, цілодобово. Їхнє завдання: не сторонніх зупиняти, а нікого назовні не випускати.

Можливо, ви запитаєте: „Якщо ти наперед знала, що це таке страшне місце, то чого туди поїхала?“ Правильне запитання. Та, правду кажучи, я не мала іншого вибору. Я завжди створювала стільки проблем, що ніяка школа, крім цієї, не виявилася такою доброю, щоб мене взяти до себе. А мені так хотілося вирватися з дому! От я і зважилася: „Хоча місце жахливе, поїду, а там побачимо“. Однак там справді‑таки був жах! Коли люди розповідають про щось страшне, то кажуть: „Кошмар!“, – але це було набагато гіршим від будь‑якого кошмару. Мені там снилися такі страшні сни, що вся вкривалася потом, однак я завжди прокидалася від них з думкою: „Краще б я не просипалася“. Бо реальність була набагато гіршою, ніж ті сни. Ви розумієте, як я тоді почувалася? Заводний Птаху, вам доводилося коли‑небудь потрапляти в таку моторошну безпросвітність?

Загалом я пробула в цьому першокласному готелі‑в’язниці‑лісовій школі півроку, а коли навесні приїхала додому на канікули, то заявила батькам: якщо мені доведеться туди повертатися, то я накладу на себе руки. Запхаю в горло три ватяних тампони й вип’ю відро води; переріжу вени на руках; кинуся сторч головою вниз із шкільного даху. Серйозно попередила, без жартів. У моїх батьків разом уяви – як у зеленої жаби, але до них дійшло (досвід став у пригоді), що я не просто лякала.

Тож у цю ненависну школу я не повернулася. Кінець березня і весь квітень просиділа дома – читала книжки, дивилася телевізор або взагалі байдики била. І щодня разів сто думала: „От би зустрітись із Заводним Птахом“. Хотіла вийти на нашу доріжку, перелізти через огорожу й поговорити з вами. Але не могла так просто цього зробити. Бо це було б лише повторенням того, що пережито минулим літом. Тому я просто дивилася з кімнати на доріжку й думала: що ви зараз робите? У світ непомітно прийшла весна, а як ви в ньому живете? Чи повернулася Куміко? Що сталося з тими дивачками – Мальтою і Критою Кано? Чи вернувся кіт Нобору Ватая? І чи зникла пляма на вашому обличчі?..

За місяць таке життя мені вкрай остогидло. Не знаю чому, але наша околиця стала для мене „світом Заводного Птаха“, а я – всього‑на‑всього його частиною. Усе сталося непомітно, само по собі. І не здавалося мені дрібницею. Звісно, ви в цьому не винні, але все‑таки… Мені треба було шукати власне місце.

І от після довгих роздумів я нарешті придумала.

(Підказка) Ви здогадаєтеся, що це за місце, якщо добре‑добре помізкуєте. Уявите собі, якщо постараєтеся. Це не школа, не готель, не лікарня, не в’язниця і не дім. Це особливе місце, до якого дуже‑дуже далеко. Це… таємниця. Принаймні поки що.

Воно також у горах. І так само оточене огорожею (щоправда, не такою здоровенною). З воротами, при них – дідок‑сторож, вхід і вихід цілком вільний. Територія простора, з дібровою і ставком, коли вдосвіта виходжу прогулятися, часто натрапляю на звірів усіляких – левів, зебр… та ні, жартую – борсуків, фазанів. Таких симпатичних, просто чудо. А ще там є гуртожиток, в якому я живу. Кімната одномісна, не така, як у першокласному готелі‑в’язниці‑лісовій школі, але охайна. Але стривайте, про свою кімнату, здається, я вже писала. На полиці – магнітола, яку я привезла з дому (така здоровенна, пам’ятаєте?). Зараз я поставила Брюса Спрінґстіна. Сьогодні неділя, і всі пополудні пішли гуляти, тож ніхто не дорікатиме, навіть якщо слухати на всю котушку.

Наприкінці тижня вирушаю до найближчого містечка, щоб підібрати собі в музичній крамничці касети із записами, які мені припадуть до душі. Тепер це моя єдина розвага. (Книжок майже не купую. Якщо захочеться щось почитати, можна взяти в бібліотеці.) Подруга із сусідньої кімнати купила старий автомобіль і підвозить мене до містечка. Признаюсь, я сама пробувала на ньому їздити. Тут стільки простору, що можна тренуватися скільки завгодно. Прав водія я ще не маю, але керувати автомобілем мені вже добре вдається.

Хоча, правду кажучи, якби я не купувала касет, то в цьому містечку не мала б чого робити. Усі кажуть, що можна здуріти, якщо хоч на тиждень туди не поїхати, а я душею відпочиваю, коли всі від’їжджають, – сиджу і слухаю улюблену музику. Одного разу ми з подругою – тою, що має автомобіль, – поїхали на побачення. Вона з тутешніх і має багатьох знайомих. Мій кавалер – непоганий хлопець, але… як би це сказати?., я все ще не можу розібратися у своїх почуттях. Таке враження, ніби вони стали в один ряд, як ляльки в тирі, але між ними й мною висить кілька рядів прозорих завіс.

Щиро кажучи, минулого літа, коли ми, Заводний Птаху, сиділи у вас на кухні, пили пиво й розмовляли, я все думала: „А що, як він зараз накинеться на мене й спробує зґвалтувати? Що тоді робити?“ Що робити – я не знала. Звичайно, я опиралася б і кричала: „Заводний Птаху, перестаньте! Не треба!“ Та поки я думала б, чому „не треба“, мені в голові все потьмарилося б, і врешті‑решт ви мене таки зґвалтували б. Від таких думок серце шалено закалатало. „От попала б у халепу! За що така несправедливість?“ – не виходило з голови побоювання, про яке ви й не здогадувалися. Виходить, я дурепа, чи не так? Але тоді я сприймала все абсолютно серйозно. От чому я тоді драбину забрала й закрила вас у колодязі. Мовляв, Заводного Птаха тепер не буде, і я не сушитиму собі голову такими хитромудрими думками.

Тож вибачте, Заводний Птаху. Я не мала права так з вами (та з будь‑ким також) поводитися. Іноді я не можу стриматися. Розумію, що чиню, але не можу зупинитися. Така в мене слабкість.

Гадаю, що ви не збиралися мене ґвалтувати. Тепер чомусь я в цьому впевнена. Це не означає, що ви взагалі на мене не накинулися б (адже ніхто не знає, що може статися), але принаймні не зважилися б цього зробити. Не знаю, як правильно сказати, але так мені здається.

Та годі про ґвалтування.

В усякому разі, про яке побачення з хлопцем може йтися, якщо я не можу ні на чому зосередитися. Сміюся, базікаю, а думки ширяють десь далеко, ніби повітряна кулька з обірваною ниткою. Думаю то про те, то про се. Хочу трохи побути на самоті й спокійно подумати. У цьому розумінні я, здається, перебуваю „на дорозі до одужання“.

Незабаром напишу ще одного листа. І тоді зможу розповісти вам ще трохи.

P.S. Спробуйте здогадатися до прибуття мого наступного листа, де я зараз і що роблю».

Дата добавления: 2015-07-26