Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Крита Кано готується до від'їзду

 

Крита Кано розповідала далі.

– Кілька днів після того я жила з відчуттям, ніби моє тіло розпалося на частини. Коли йшла, не відчувала землі під ногами, їла – не розуміла, що жую, а як спокійно сиділа, то опинялася в лабетах страху – ніби без кінця провалююсь у безодню або, як повітряна куля, піднімаюся кудись угору. Власні рухи і відчуття ніяк не пов’язувалися з моєю фізичною суттю. Вони, здавалось, жили самі по собі, без жодного зв’язку з моєю волею, без жодного порядку і напряму, а я не знала, як угамувати такий страшний безлад. Залишалося одне – чекати відповідного часу, коли все вляжеться. Я казала домашнім, що почуваюся погано, і з ранку до вечора сиділа, замкнувшись, у своїй кімнаті й майже нічого не їла.

У такому сум’ятті збігло кілька днів – гадаю, три‑чотири. А потім усе заспокоїлось, уляглося, наче після шаленого буревію. Я озирнулася навколо, подивилася на себе й збагнула, що стала новою, не такою, як раніше, людиною. Одним словом, це було моє третє «я». Перше мучилося від нестерпного безперервного болю. Друге не відчувало болю і взагалі втратило будь‑які відчуття. Перше було моїм первісним «я», яке ніяк не могло позбутися важкого ярма – болю. Коли ж я намагалася силоміць його скинути, тобто вчинити невдалу спробу самогубства, народилося моє друге «я», так би мовити, проміжна форма. Фізичний біль, що мучив мене, справді зник, але разом з ним відступили й потьмяніли всі інші відчуття. Разом з болем мене покинула воля до життя, фізичні й душевні сили. І от коли минув цей дивний перехідний період, з’явилося нове моє «я». Я ще не знала, повинна я бути такою чи ні. Однак я відчувала, нехай і невиразно, що рухаюся у правильному напрямі.

Крита Кано підвела голову й пильно глянула мені в очі – здавалось, хотіла дізнатися, яке враження справила на мене її розповідь. Її руки все ще лежали на столі.

– Отже, ти хочеш сказати, що цей чоловік зробив тебе новою особистістю? – запитав я.

– Можливо, – відповіла Крита й кілька разів кивнула. Її обличчя залишалося безвиразним, немов дно висушеного ставка. – Завдяки тому, що від його пестощів і доторку пальців я вперше в житті зазнала неймовірної сексуальної насолоди, у мені відбулася якась велика фізична зміна. Я не розумію, чому так сталося і чому саме цей чоловік спричинився до цього. Хоч би там що, але врешті‑решт я опинилася в цілком новій оболонці. І коли жахливе сум’яття, про яке я вам розповідала, минулося, я постаралась сприйняти своє нове «я» правильнішим. Як‑не‑як, мені вдалося вибратись із глибокого оціпеніння, схожого на задушливу в’язницю.

Однак після того ще довго неприємний осад лежав на моїй душі темною тінню. Щоразу, коли я згадувала його пальці, згадувала, як він запихав щось у мене, як вилізав назовні (або мені так здавалося) слизький клубок, я ніяк не могла заспокоїтися. Мене охоплював непозбутній гнів і відчай. Я хотіла стерти з пам’яті той день, але не змогла. Бо цей чоловік розкрив щось у мені. І це відчуття пов’язувалося в моїй пам’яті назавжди зі згадкою про нього. І ще я відчувала на собі сліди скверни. Ось таке суперечливе почуття, розумієте? Зміна, що сталася зі мною, можливо, правильна. Але, з іншого боку, вона принесла із собою щось брудне, неправильне. Я довго мучилась, розриваючись від такої суперечності.

Крита знову глянула на свої руки, що лежали на столі.

– Після того я перестала продавати своє тіло. Сенсу в цьому вже не було, – сказала Крита. Її обличчя все ще залишалося безвиразним.

– І ти так просто зуміла із цим покінчити? – спитав я.

Вона кивнула.

– Покінчила – от і все. Нічого нікому не казала… Перестала торгувати собою, та це не створило жодних проблем. Усе обійшлося просто. Сподівалася, що мої «опікуни» подзвонять, але вони мене більше не чіпали, хоча знали мою адресу й номер телефону. Могли погрожувати, однак цього врешті‑решт не сталося.

Ось так я знову стала зовні звичайною дівчиною. У той час я віддала батькам усе, що в них позичила, й навіть дещо відклала. Брат на ці гроші купив собі нову тарадайку. Напевне, він і не уявляв собі, як я натерпілася, щоб повернути свій борг.

Потрібен був час, щоб звикнути до своєї нової особистості. Довелося з’ясовувати, яка вона, як функціонує і що відчуває. Зрозуміти це на досвіді, запам’ятати й накопичити в собі. Розумієте? Адже в мені нічого не залишилося, усе ніби витекло. Моє «я» було новим і водночас майже порожнім. Я мусила потроху заповнювати цю порожнечу. Довелося власними руками ліпити саму себе, тобто те, з чого складається моє «я».

Формально я ще вважалася студенткою, але повертатися до університету не мала бажання. Вранці виходила з дому, йшла в парк і сиділа там на лавочці, нічого не роблячи, або прогулювалася його доріжками. Коли падав дощ, заходила в бібліотеку, клала на стіл перед собою яку‑небудь книжку і вдавала, що читаю. Іноді цілий день сиділа в кінотеатрі або сідала в міську електричку і їздила по кільцевій лінії Яманоте. Здавалось, ніби плаваю на самоті в непроглядному космічному мороку. Навіть порадитися не мала з ким. Якби Мальта була поряд, розповіла б їй усе, нічого не приховуючи, але сестра, як я вже казала, жила тоді на далекому острові Мальта й гартувала свій дух. Її адреси я не знала й зв’язатися з нею не могла. Мусила покладатися на власні сили. У жодній книжці немає пояснення того, що я пережила. Та незважаючи на самотність, нещасною я не почувалася. Я міцно вхопилася за власне «я». Принаймні тепер, я мала за що триматися.

Моє нове «я» відчувало біль, але не так гостро, як раніше. І водночас я навчилася уникати його. Тобто відійти від фізичної оболонки, яка відчуває біль. Розумієте? Я можу відділити свою фізичну суть від нефізичної. З мого пояснення може видатися, що це важко зробити, а насправді, коли засвоїш цей метод, – зовсім нескладно. Коли біль приходить, я відділяю свою фізичну суть. Це все одно, що тихенько вийти в сусідню кімнату, коли приходить непрошений гість. Усе відбувається дуже природно. Я усвідомлюю, що в мене щось болить, але перебуваю тоді в іншому місці. Так би мовити, в сусідній кімнаті. Тому ярмо болю на мене не лягає.

– І ти завжди, коли заманеться, можеш так розділятися?

– Ні, – трохи подумавши, сказала Крита. – Спочатку це мені вдавалося лише тоді, коли тіло відчувало фізичний біль. Іншими словами, біль – ключ для роздвоєння свідомості. А потім за допомогою Мальти я до певної міри навчилася керувати цим процесом. Та це було набагато пізніше.

А тим часом від сестри прийшов лист. Вона писала, що три роки гартування її духу на Мальті нарешті скінчились і через тиждень вона повернеться до Японії. І нікуди звідси більше не поїде. Я зраділа, що зможу знову з нею зустрітися. Адже ми з нею не бачилися років сім‑вісім. Як я вже казала, Мальта – єдина в світі людина, якій я можу в усьому звіритися.

Того ж дня, коли вона приїхала, я розповіла їй геть‑чисто все, що зі мною досі відбувалося. Мальта вислухала мовчки мою довгу дивну історію до самого кінця, не задаючи жодного запитання. А коли я замовкла, вона глибоко зітхнула й сказала: «Видно, мені треба було залишатися дома й оберігати тебе. А я чомусь не помітила, що в тебе такі складні проблеми. Можливо, тому, що ти надто близька мені людина. А втім, я мусила щось робити. Мусила сама декуди їздити. Іншого вибору не було».

Я попросила її особливо не турбуватися. Адже це мої проблеми, які врешті‑решт поволі вдасться розв’язати. Трохи задумано помовчавши, Мальта сказала:

«Усе, що ти пережила відтоді, як я поїхала з Японії, – це гірко й страшно. Але, як сама кажеш, ти потроху, крок за кроком, наближаєшся до нормального стану. Найприкріше вже минулось і ніколи не повернеться. Нічого подібного з тобою більше не станеться. Це непросто, але з плином часу багато чого ти забудеш. Однак без справжнього власного „я“ людина не може жити. Бо це – як земля під ногами. Без неї нічого не побудуєш…

Однак про одне треба пам’ятати – цей чоловік осквернив твоє тіло. Цього взагалі не мало статися. Ще трохи – і ти була б утрачена назавжди. Можливо, тобі довелося б блукати в цілковитій порожнечі. Але, на щастя, випадково вийшло так, що в той час твоє „я“ відрізнялося від первісного, вродженого, а тому ефект виявився протилежним – тобі вдалось звільнитися з цього перехідного стану. Тобі справді пощастило. Однак ця скверна залишилася в тобі, і її треба якось позбутися. Я не можу змити її з тебе – не знаю, як це зробити. Тобі самій доведеться шукати способу, щоб собі в цьому зарадити».

Сестра дала мені нове ім’я – Крита. Наново народившись, я потребувала нового імені. Воно сподобалося мені відразу. І Мальта використовувала мене в ролі медіума. Під її керівництвом я навчилася управляти своїм новим «я», розділяти тіло й душу. Нарешті вперше в житті я змогла зажити тихо й спокійно. Однак моє справжнє «я» все ще залишалося недосяжним. Для цього багато чого не вистачало. Але тепер поруч була Мальта, на яку я могла спертися. Вона розуміла мене й сприймала такою, якою я є. Вела мене й захищала.

– І потім ти знову зустрілася з Нобору Ватая?

Крита кивнула.

– Так. Знову зустрілася з Нобору Ватая. Це сталося на початку березня цього року. Відтоді, як я, побувавши в його руках, переродилася і почала працювати з Мальтою, минуло понад п’ять років. А з ним я зіткнулася, коли він прийшов до нас додому на зустріч із сестрою. Він не заговорив, а я мовчала. Зиркнувши на нього в передпокої, я застигла на місці так, наче мене струмом ударило. Бо це був він – останній мій клієнт.

Я покликала Мальту й сказала, що саме цей чоловік мене збезчестив. «Зрозуміло. Залиши це на мій розсуд. Не хвилюйся і не показуйся йому на очі», – мовила сестра. Я послухалась, а тому не знаю, яка розмова була тоді між ними.

– А, власне, чого Нобору Ватая приходив до твоєї сестри?

Крита здвигнула плечима.

– Сама не знаю, Окада‑сан.

– Але ж люди звичайно приходять до вас з якоюсь метою, чи не так?

– Авжеж.

– І чого їм треба?

– Різного.

– Що значить – різного?

Крита прикусила губу й сказала:

– Пошук загубленого, передбачення долі, майбутнього… будь‑що.

– І що, ви на цьому розумієтеся?

– Розуміємося. Правда, не на всьому. Але більшість відповідей – ось тут, – і Крита вказала пальцем на скроню. – Можна сюди заглянути.

– Так само, як спуститися в колодязь?

– Ага.

Спершись ліктями на стіл, я поволі й глибоко зітхнув.

– Якщо можеш, то поясни мені одну річ. Ти кілька разів являлася мені уві сні. Ти це навмисне робила? Так?

– Так, – відповіла вона. – Це справді відбувалося з моєї волі. Я проникала у вашу свідомість і віддавалася вам, Окада‑сан.

– Невже ти так можеш?

– Можу. Це один з моїх обов’язків.

– Виходить, що ми віддавалися одне одному в підсвідомості, – сказав я. Коли я вимовив ці слова, мені здалося, ніби я вішаю на білу‑білісіньку стіну якусь сміливу сюрреалістичну картину. І ніби відступивши від неї назад, щоб перевірити, чи не криво висить, повторив: – Ми віддавалися одне одному в підсвідомості. Але ж я не просив у вас обох нічого. І нічого не хотів дізнатися, чи не так? Тож навіщо ти все це робила?

– Бо Мальта наказала.

– Виходить, що Мальта використала тебе як медіума, щоб залізти мені в голову й пошукати відповіді на щось? На прохання Нобору Ватая? Чи Куміко?

Крита якийсь час мовчала. Видно, вагалася.

– Я про це нічого не знаю. Докладної інформації про це я не отримую. Так мені як медіуму працюється набагато природніше. Я – лише передавач. А Мальта розшифровує зміст того, що я знаходжу в головах. Однак я хочу, щоб ви, Окада‑сан, зрозуміли: сестра загалом на вашому боці. Бо я ненавиджу Нобору Ватая, а сестра передусім дбає про мене. Гадаю, що Мальта робила це задля вас.

– Послухай, Крито! Не знаю, у чому причина, але з вашою появою навколо мене почались відбуватися дивні події. Я не хочу сказати, що в усьому винні ви з Мальтою. Можливо, ви щось робили задля мене, але я не вважаю, що завдяки цьому став щасливим. Скоріше навпаки – я багато чого втратив. Спочатку зник кіт, потім дружина. Куміко прислала листа й зізналася, що вже давно спить з іншим чоловіком. А в мене немає ні друзів, ні роботи, ні засобів існування. Немає перспективи і мети, заради якої варто жити. Так що, це все задля мене? А, власне, що ви зробили для нас з Куміко?

– Звичайно, я вас розумію. Природно, що сердитесь на нас. Мені так хотілося б вам усе пояснити…

Зітхнувши, я помацав рукою родимку на правій щоці.

– Та нічого. Не звертай особливої уваги на мою скаргу.

Пильно дивлячись на мене, вона сказала:

– Це правда, що за останні місяці навколо вас відбувалися дивні події. Можливо, що до певної міри й ми в цьому винні. Але гадаю, що рано чи пізно все це мало колись статися. А якщо так – можливо, краще, що сталося раніше. У мене справді таке відчуття. Бо інакше все могло виявитися ще страшнішим, Окада‑сан.

 

Крита пішла до найближчого супермаркету купувати продукти. Я дав їй грошей і порадив одягтися пристойніше, якщо вирішила йти надвір. Кивнувши, вона зайшла в кімнату Куміко й одяглася у білу бавовняну блузку і спідничку із зеленим квітчастим візерунком.

– Вас не бентежить, що я насмілилась нап’ясти на себе одяг вашої дружини?

Я хитнув головою.

– Вона написала, щоб я усе викинув. Так що одягай, нікого це не бентежить.

Як я і сподівався, усі речі Куміко були Криті якраз. Дивно, що й розмір взуття в них збігався. Крита вийшла з дому в сандаліях Куміко. Дивлячись на неї в одязі Куміко, я відчував, ніби в реальності знову відбувається якийсь зсув. Здавалось, велетенський пароплав повільно лягав на інший курс.

Крита пішла, а я, лігши на диван, знічев’я поглядав у сад. Через півгодини вона повернулася на таксі з трьома великими паперовими пакетами, повними харчових продуктів. Приготувала шинку з яйцями й салат із сардинами.

– Окада‑сан, вас цікавить острів Крит? – раптом спитала вона після того, як ми перекусили.

– Острів Крит? – запитав я. – Той, що в Середземному морі?

– Ага.

Я похитав головою.

– Не знаю, цікавить чи ні. Я взагалі про нього не думав.

– А ви не хотіли б поїхати зі мною на Крит?

– З тобою на Крит? – повторив я.

– Правду кажучи, мені кортить виїхати на певний час з Японії. Саме про це я весь час думала в колодязі, коли ви пішли. Я давно збираюся поїхати на Крит – відтоді, як Мальта дала мені таке ім’я. З цією метою перечитала багато книжок про цей острів. Навіть узялася вчити грецьку мову, щоб у майбутньому там жити. Трохи накопичила грошей, тож якийсь час не відчуватиму скрути. Про це не турбуйтеся.

– А Мальта знає, що ти їдеш на Крит?

– Ні. Я їй цього ще не відкрила, але, гадаю, вона не буде проти. Гадаю, вона вважатиме таку подорож для мене корисною. Упродовж цих п’яти років сестра використовувала мене як медіума, але це не означає, що розглядала мене лише як інструмент. У певному розумінні вона сприяла моєму одужанню. Здається, вона вважала, що, пропускаючи через мене свідомість та еґо різних людей, дасть змогу здобути власне «я». Розумієте? Для мене це, так би мовити, взірець чужого досвіду, щоб відчути власне «я».

Як подумати, то я ні разу в житті нікому прямо не сказала: «Я будь‑що хочу це зробити». Не те що не сказала, а навіть не подумала такого! Від самого народження моє життя зосереджувалося на болю. Я жила з однією метою – якось співіснувати з цим нестерпним стражданням. Та от після того, як у двадцятирічному віці я вчинила невдалу спробу самогубства, біль зник, але разом з ним пропали будь‑які відчуття. Я стала схожою на ходячого трупа. Мене огорнула товста пелена несприйняття всього на світі й покинули останні крихти того, що можна назвати волею. А потім, коли Нобору Ватая збезчестив мене, силоміць проник у мою свідомість, я набула третього «я». Однак я все ще не стала собою, а залишалася тільки оболонкою мого справжнього «я» – своєрідним контейнером мінімально потрібного об’єму, через який під контролем Мальти пропускала не одне чуже «я». Уявіть собі: упродовж двадцяти років я була ніким. Я раптом збагнула це, коли сиділа сама в колодязі й думала. Я, людина, такий тривалий час була повним нулем. Усього‑на‑всього повією. Фізичною і в думках.

Але тепер я намагаюся оволодіти своїм новим «я». Я не контейнер і не передавач. Хочу утвердитися на цій землі.

– Я тебе розумію. Але чому ти хочеш їхати зі мною на Крит?

– Бо це може виявитися корисним як для мене, так і для вас, – сказала Крита. – Мені здається, що нам тут не треба залишатися, а краще поїхати звідси. Окада‑сан, ви не маєте жодних особливих планів на найближчий час?

Я мовчки похитав головою.

– Нам обом треба почати десь щось нове, – промовила Крита, зазираючи мені в очі. – І, гадаю, для початку було б непогано податися на Крит.

– Можливо, – погодився я. – Для початку, може, й непогано, але надто несподівано…

Крита усміхнулася до мене. Як мені здалося, вперше. Усміхнулася – отже, історія поволі почала рухатися у правильному напрямі.

– Часу ще маємо, – сказала Крита. – Навіть якщо спішити, на підготовку до подорожі піде тижнів два. А ви, Окада‑сан, тим часом добре подумайте. Я не знаю, чи зможу вам щось дати. Бо, здається, зараз нічого не маю. У мені буквально порожнеча. Зараз я потрошку її заповнюю. Та якщо ви не проти, можу віддати вам себе. Гадаю, нам удасться допомогти одне одному.

Я кивнув.

– Але перед тим мені треба дещо обдумати, де в чому навести лад.

– Навіть якщо відмовитеся їхати на Крит, я не ображуся. Звичайно, пожалкую, та я хотіла б, щоб ви сказали чесно.

 

І тієї ночі Крита залишилася в мене. Увечері вона запропонувала прогулятися в найближчому парку. Я вирішив забути про родимку й піти. Подумав, що не варто постійно про неї думати. Був приємний літній вечір, ми годинку погуляли, потім вернулися додому й повечеряли.

Під час прогулянки я докладно переповів Криті зміст листа Куміко. Сказав, що, напевне, вона більше не повернеться. Завела собі коханця і спала з ним понад два місяці. Тепер вони начебто розійшлися, але повертатися до мене вона не збирається. Крита вислухала мою розповідь мовчки, жодних вражень про почуте не висловила. Мені здалося, ніби про всі ці перипетії вона вже знала. Видно, я був останнім, хто про це дізнався.

Після вечері Крита сказала, що хотіла б переспати зі мною. Зазнати зі мною фізичної близькості. Я здивувався – настільки це було несподіваним.

– Не знаю, що робити, бо ніяк такого не сподівався, – сказав я чесно.

Пильно дивлячись мені в очі, вона відповіла:

– Не має значення, поїдете ви зі мною на Крит чи ні, але я хотіла б побути з вами повією. Лише один раз продатися вам. Тут, сьогодні вночі. І покінчити з проституцією – фізичною і в думках – назавжди. Я навіть від цього імені – Крита – відмовлюся. Хочу поставити на цьому жирну крапку – мовляв, кінець.

– Щодо крапки все зрозуміло, але навіщо тобі зі мною спати?

– Розумієте, завдяки фізичній близькості з вами, реальною людиною, я пройду через вас й очищуся від скверни. Поставлю остаточну крапку.

– Вибач, але я не маю звички купувати людське тіло.

Крита закусила губу.

– Тоді ось що зробімо. Замість грошей ви дасте мені щось з одягу дружини. Або взуття. Формально сприйматимемо це платою за моє тіло. Гаразд? І тоді я врятуюся.

– Врятуєшся? Тобто позбудешся бруду, який залишив у тобі Нобору Ватая?

– Саме так.

Я уважно подивився на неї. Без накладних вій її обличчя мало зовсім дитячий вигляд.

– Послухай, що, власне, являє собою цей Нобору Ватая? Він старший брат моєї дружини, та якщо подумати, я майже нічого про нього не знаю. Про що він думає? Чого йому треба?.. Нічого не доберу. Знаю тільки одне: ми не зносимо один одного.

– Ви з ним належите до різних, протилежних світів, – відповіла Крита. На мить замовкла, підшукуючи слова, й вела далі: – У світі, де ви втрачаєте, він тільки наживається. Світ, який вас відкидає, його визнає. І навпаки. Ось чому він так вас ненавидить.

– Я чогось не розумію. Я ж для нього ніщо, не вартий уваги. А він – знаменита, впливова людина. Порівняно з ним я – повний нуль. Навіщо йому тратити час, щоб ненавидіти мене?

Крита похитала головою.

– Ненависть – це щось схоже на довгу тінь, яка невідомо звідки на людину падає. Це щось схоже на двосічний меч. Піднімаєш його на когось – і себе раниш. Чим сильніше рубаєш когось, тим більше потерпаєш сам. Навіть смертні випадки бувають. Хоч би як старався, а позбутися її не так просто. Так що, Окада‑сан, будьте обережні. Це справді небезпечно. Якщо ненависть проросла у вашому серці, її вкрай важко струснути з себе.

– Адже ти її відчула, чи не так? Ту ненависть, що звила гніздо у Нобору Ватая?

– Відчула, – сказала Крита. – Вона розірвала мене надвоє й осквернила. Тому я не хочу, щоб він залишався моїм останнім клієнтом. Розумієте?

 

Уночі ми злилися тілами. Я роздягнув Криту і ввійшов у неї. Повільно і обережно. Усе це скидалося на продовження сну – здавалось, ми повторювали те, що робили уві сні. Я обіймав її справжнє живе тіло. Однак при цьому чогось не вистачало: відчуття реальності – того, що я справді кохаюся з цією дівчиною. Іноді мені здавалося, начебто зі мною Куміко, а не Крита. Думав, що прокинусь, як тільки все скінчиться, але цього не сталося. Усе відбувалося насправді. Та чим більше я впевнювався в реальності, тим менше воно скидалося на реальність. Поволі реальність відступала, віддалялася. І все‑таки залишалася реальністю.

– Окада‑сан, – промовила Крита, обіймаючи мене ззаду. – Їдьмо разом на Крит. Нам тут більше нема чого робити. Треба їхати на Крит. Як залишитеся – з вами обов’язково станеться щось погане. Повірте.

– Щось погане?

Дуже погане, – пророкувала Крита тихим, але виразним голосом, як лісовий віщий птах.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 84 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Історія про мавп з паскудного острова | Повія в думках | Закріплена драбина | Щось схоже на відчуженість | Експериментальне дослідження болю | Перехід крізь стіну | Як зникла драбина? | Не від світу цього | Віщий птах | Що я виявив, коли прокинувся |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Крита Кано розповідає далі| Неточна метафора

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.02 сек.)