Кривавий фашистський окупаційний режим

З перших днів окупації фашисти запроваджували тактику терору, арештів, розстрілів, знущань. До цього вони готувалися ще задовго до війни. Директиви "зеленої папки" Геринга визначали створення концтаборів, фабрик смерті, розстріли населення, вивіз рабів для потреб "вищої арійської раси". Все це й називалося новим порядком, що насаджувався на тимчасово окупованій території.

За роки війни на новоокупованій території СРСР фашисти перетворили на руїни понад 70 тисяч радянських міст, селищ і сіл, 32 тисячі промислових підприємств, 98 тисяч колгоспів, 1,876 радгоспів. Вони підірвали 65 тисяч кілометрів залізниць, вивели з ладу або вивезли 16 тисяч паровозів, 428 тисяч вагонів.

Понад 20 мільйонів радянських людей загинуло на фронті, а також від бомб, розстріляно чи замучено в концтаборах.

У червні 1941 року Гітлер видав наказ "Про управління на території окупованих областей", за яким створювався генеральний округ "Житомир", що займав площу 64800 квадратних кілометрів з населенням 2916890 чоловік (до нього входила частина Вінниччини і Білорусії).

Біля двох з половиною років німецько-фашистські загарбники терзали наш край. За цей період (за неповними даними) вони замучили і розстріляли по області 170557 мирних жителів та 78595 військовополонених, спалили і знищили багато виробничих приміщень, закладів культури, шкіл, цілі села, разом з їх мешканцями.

Окупація завдала величезної матеріальної шкоди, яка в цілому по області становила майже 22 мільярди карбованців (у довоєнному обчисленні).

За два з половиною роки окупації гітлерівці завдали величезних збитків і Дзержинському району.

Найбільше постраждав Дзержинськ. За час окупації тут закатовано і вбито більше трьох тисяч мирних жителів. В парку, піщаних та глиняних кар'єрах є не одна могила безневинно забитих людей. Такі ж масові розстріли проводилися в Мирополі, Печанівці, хуторі Сущевичі. Всього ж по району в значно менших, ніж тепер, довоєнних межах) окупанти вбили 4537 мирних жителів, 762 піддано катуванням.

Після катувань вмерло 24 мирних жителі, більше 100 загинуло в застінках фашистського гестапо та концтаборах, убито бомбами і снарядами 142 чоловіки, загинуло полонених червоноармійців – 51.

Не піддаються опису страхіття німецької "порядності та акуратності з перших днів окупації.

Свідок тих подій О.Роїк згадував: "Вночі арештували колишнього начальника міліції Голанковського, Івана Присяжнюка, Василя Константинова. Їх били шомполами, гумою, ламали пальці, суглоби, а на другий день всіх розстріляли в дворі міліції. 25 серпня 1941 р. поліцаї зігнали єврейське населення Дзержинська до приміщення старого військкомату ("воєнвєд") і групами по 70-80 чоловік, немовби на роботу, відправляли до парку. Давши в руки лопати їх заставили копати ями, а потім наказали роздягтись наголо, ставили їх на краю ями і розстрілювали. Дітей і поранених кидали до ями живими.

Присипані піском могили, ще довго ворушились, стогнали, підпливали кров’ю».

Для проведення масових розстрілів викликалися спеціальні каральні загони жандармерії та гестапо. Але звірствували і свої запроданці та зрадники. Поліцай Сягровський, пізніше страчений партизанами, особисто розстріляв більше 70 чоловік, одяг і білизну яких забрав собі.

Показовим був судовий процес над зрадниками-поліцаями Д.Гнатюком, І.Леськом, М.Рибаком, який відбувся у Дзержинську в січні 1987 року. Неможливо було слухати зізнання відщепенців у своїх жахливих злодіяннях.

Керував місцевою поліцією німець Мольц, його посібниками були Ткачук Степан і Лєднік Степан. Один з утікачів на суді так згадує розправу над безвинними жертвами: "Спочатку окремою колоною відвели жінок-матерів, потім повели дітей. Я йшов за Люсіком. Двоє дівчаток міцно вчепилися за його руку. Нас зупинили метрів за 4 від ями. Чи то набоїв пожаліли, чи то заради розваги, але по два поліцаї підходили до дітей, проколювали багнетами їм животи і ще живих кидали в рів. Крик, плач, жахливий стогін розносилися по усьому лісу". Людмила Давидівна Блехман 12-річною дівчинкою стояла на краю ями і непритомною впала раніше, ніж прозвучав поліцейський залп. Серед мертвих, облитих кров'ю трупів вона пролежала, поки вщухли постріли, а тоді виповзла і кинулась тікати.

Виявили справжній героїзм, мужність, християнське милосердя і доброту, ризикуючи своїм власним життям і життям своїх родин, рятуючи приречених на загибель євреїв громадяни Петро Мельничук з Дзержинська, Єва Зінчук з донькою Ольгою Шикун з Врублівки, Ганна Одарчи...., Лідія Конончук з Монастирка, сім”я Мельничуків: Мефодій Дмитрович, Віра Василівна та діти Антон, Степан та Іван, Марія Петрівна Береза з Садок, Ніна Макарчук, Франц Жмуцький з с.Гвоздярня, Степанида Михайлівна та Василь Іванович Кузьменки з Ясногорода, Віра Степанівна Бондарчук......., Олександр Дітківський з Монастирка, Павло Степанович та Ніна Моїсеївна Філіповичі з Дзержинська. Антоніна Вільгельмівна Дардалевич з хутора Сущевичі, Гнат Радзихівський, Марія Буліч, Софія Коротка, Віра та Софія Данилюки з Лісної Рудні.

Роман Войнаровський...

Викарбувані на стелі праведників миру в Єрусалимі імена Павла Степановича та Ніни Мойсеївни Філіпович,

Єви........ Зінчук

Лідії... Конончук, Ніни..... Макарчук, Марії.... Берези.

Мефодія Степановича та Віри Василівни Мельничуків їх син Антон.

Єврейською радою Фонду України “Пам”ять жертв фашизму в Україні” нагороджені дипломами “Праведник України” Мельничук Антон Мефодійович. Указом Президента Ющенка нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ст. за мужність, виявлену в роки Великої Вітчизняної війни у врятуванні осіб єврейської національності від фашистського геноциду.

Місцевий житель, краєзнавець і активіст єврейського відродження Г.Б. Фельдман зібрав спогади і архівні документи учасників цих подій, встановив зв'язки з вцілілими очевидцями цих трагічних подій і видав на основі цих матеріалів книжку "Забвению не подлежит" (Житомир "Полісся" 2000р.)

Встановивши суворий окупаційний режим, фашисти всі свої накази та розпорядження закінчували загрозою смерті. На вбивства радянських громадян і дозволу ніякого не треба було. Жителі позбавлялися будь-яких громадянських чи загальнолюдських прав. Були встановлені численні податки та платежі. Німецькі окупаційні власті вимагали від населення всього – хліба, молока, м’яса…

Зростаючий опір радянських військ на фронтах, великі втрати, постійна мобілізація все нових сил для діючої армії змусили окупантів для поповнення робочою силою завозити молодь із захоплених територій. З Дзержинського району на каторжні роботи було вивезено 17% жителів, а з райцентру – 448 чоловік.

Тільки з с.Годихи було вивезено в Німеччину на каторжні роботи 211чол. Із села Садок у фашистську Німеччину було забрано 76 чоловік, 19 з яких загинули. А це ж зовсім невеликий населений пункт.

15 грудня 1942 року декілька сот угорських солдатів оточили Дзержинськ. Угорці разом з місцевими поліцаями обходили будинок за будинком і забирали всіх чоловіків від 14 до 70 років та молодих дівчат і жінок. Цього дня гітлерівці заарештували кілька сот мирних жителів і відправили їх в концтабір в Шепетівку.

В таборі знаходились понад 5 тисяч мирних жителів, в тому числі жінки і діти. Від голоду люди стояли як тіні, і ледве пересували ноги. На початку січня гітлерівці погнали всіх ув'язнених на захід. Знесилені старики, жінки і діти відставали і не могли йти далі. Німці й угорці безжалісно били їх нагаями і прикладами, а зовсім знесилених розстрілювали на очах всієї колони…

Документи та спогади тих, хто побував у німецькому “раю”, свідчать про тяжке, голодне життя, насильства і муки, про боротьбу і смерть.

Жителька села Вільхи Яніна Райковська згадує: "Навесні 1942 року на підводах в село приїхали поліцаї. Ловили нас, повантажили як худобу і повезли у Новоград. Пробули ми там 4 дні. Пробували тікати, та куди там. Нас повертали і дуже карали. У Новограді запихали всіх у товарняк і повезли у Австрію. Звідти, разом з полоненими відправили у табір Вельценех.

Жили у бараках. Бараки були дерев´яні, зверху в чотири ряди обтягнуті колючим дротом. Дуже голодували, їли брукву. Одна хлібина на день ділилась на десятьох."

“Нас везли в товарних вагонах, їсти майже не давали. Спочатку привезли в Лібаузький табір, звідти відправили в Вольдорф на ткацьку фабрику. Їсти давали погано, по двісті грамів хліба і одному літру брукви. Працювати заставляли по 12-13 годин, за найменшу провину били. Мої подруги – Катя Кравченко і Марія Шаповаленко - не витримали, покінчили життя самогубством”, - згадує Ганна Мартинюк з Гордіївки.

У листі з Німеччини Марія Баліцька писала: “ Навіщо мені жити! Маю батька, маю матір, маю рідну домівку, але не бачу їх, не чую рідної мови. Бачу тільки одні знущання”.

У багатьох молодих людей трагічно обірвалося життя, як у Ніни Степанової з Романівського склозаводу та двох невідомих дівчат, розстріляних біля ешелону в Печанівці за спробу втекти.

Навіть в страшних умовах концтаборів наші земляки чинили опір, наближаючи нашу перемогу над фашизмом. Підпільник Степан Мельничук, вивезений на фашистську каторгу в передмістя Ессена на шахту разом з п'ятьма іншими невільниками був розстріляний фашистами навесні 1943 за те, що під час нальоту англійської авіації, шахтарськими лампами вони давали сигнали льотчикам куди скидати бомби.

Дата добавления: 2015-07-24