Третя частина 5 страница

Жінки складають змову. Бо вони повстають проти порядку, який намагається обеззброїти їх. Щоб відірвати жінку од Природи, щоб уярмити її за допомогою обрядів і контрактів, чоловіки піднесли її до рівня людської гідності, окрилили свободою. Та свобода — це власне те, що не піддається будь-якій підлеглості. І якщо дати її істоті, наділеній зловісними силами, вона стає небезпечною. Вона стає тим більше небезпечною, чим більше чоловік обмежується напівзаходами. Він приймає жінку в чоловічий світ, перетворивши її перед цим у служницю, позбавивши трансцендентності. Свобода, якою наділили її, може мати здебільшого негативні наслідки: в цьому разі жінка відмовляється від самої себе. Жінка здобула волю, лиш ставши полонянкою. Вона відмовляється од цього людського привілею, аби знову здобути міць природного об'єкта. Вдень вона лицемірно клопочеться в ролі покірливої служниці, але вночі перекидається в кішку, в лань. Вона знову прибирає вигляду сирени або, осідлавши мітлу, кружеляє в сатанинських танках. Інколи вона вихлюпує свою нічну магію на чоловіка. Та куди передбачливіше приховувати від господаря свої метаморфози. Вона обирає жертвами сторонніх. Вони не мають на неї жодних прав, і вона для них лишилася рослиною, джерелом, зіркою, чарівницею.

Отже, її призначено перелюбству: це єдине конкретне обличчя, яке може набути її свобода. Вона невірна навіть незалежно від своїх бажань, думок, свідомості. Внаслідок того, що її розглядають як об'єкт, вона відкрита для будь-якої суб'єктивності, котра обирає її, аби заволодіти нею. Навіть якщо її замикають у гарем і ховають під серпанками, не можна бути певним, що вона ні в кого не викличе бажання; а викликати бажання в стороннього — це вже чинити проти чоловіка й проти суспільства. Крім того, вона часто стає співучасницею цієї фатальності. Тільки за допомогою брехні та перелюбства вона може довести, що не є чиєюсь річчю, відкидаючи чоловічі домагання. Ось чому так швидко пробуджуються чоловічі ревнощі.

Легенди переповідають, що жінку могли запідозрити без будь-якої причини, могли осудити без найменшої підозри, як Женев'єву де Брабант і Дездемону. Ще до появи якоїсь підозри Грізельду піддають найтяжчим випробуванням. Ця казка була б абсурдна, якби заздалегідь не підозрювали жінку. Немає потреби доводити її вину: нехай вона сама доведе свою невинність. Ось чому ревнощі можуть бути непогамовані.

Ми вже говорили, що володіння ніколи не може позитивно реалізуватися. Навіть коли заборонити іншому зачерпувати із джерела, то це аж ніяк не означає, що ти володієш джерелом, із якого п'єш: ревнивець добре те знає. По своїй суті жінка непостійна, мов струмлива вода. І ніхто не може спростувати цю природну правду. У всій світовій літературі, чи то у «Тисячі і одній ночі», чи в «Декамероні», показано, як жіночі хитрощі беруть гору над чоловічою обережністю. Однак чоловік став тюремним наглядачем не тільки зі своєї власної волі: суспільство робить його як батька, брата, чоловіка відповідальним за поведінку своєї жінки. Цнотливість їй ставлять в обов'язок з економічних і релігійних причин: кожен громадянин повинен бути достоту засвідчений як син свого власного батька. Але вельми важливо також змусити жінку відповідати тій ролі, яку відвело їй суспільство.

Подвійна вимога чоловіка прирікає жінку на дворушництво: він хоче, щоб вона належала йому і водночас лишалася чужою; він мріє про неї водночас і як про служницю, і як про чаклунку. Але публічно визнає лише перше із бажань; друге — приховане, він таїть його у глибині свого серця й своєї плоті; воно суперечить моралі суспільства; воно кепське, як Інша, як норовлива Природа, як «нікудишня жінка».

Чоловік не присвячує себе цілком Добру, яке він створює і яке накидає іншим. Він підтримує сороміцькі стосунки зі Злом. Проте скрізь, де Зло має необережність відкрити своє обличчя, він рушає на боротьбу з ним. У сутінках ночі чоловік схиляє жінку до гріха. Але серед білого дня зрікається і гріха, й грішниці. І жінки, самі грішниці в таємностях постелі, з тим більшою жагою віддаються публічній пошані цнотливості. Так само, як у первісних народів чоловічий статевий орган був чимось мирським, тимчасом як жіночий орган наділявся релігійними й магічними властивостями, провину чоловіка в сучасних суспільствах вважають лиш безглуздим вибриком. До нього ставляться здебільшого поблажливо. Навіть коли чоловік порушує закони спільноти, він незмінно належить їй. Він лиш пустотливий хлопчик, який не несе жодної загрози суспільному ладу.

Жінка ж, навпаки, якщо втікає від суспільства, то повертається до Природи й до диявола, всередині суспільства випускає на волю неконтрольовані сили зла. До осуду, який спричинює розгульна поведінка, завжди додається страх. Якщо чоловікові не вдається прихилити дружину до чеснот, її вина поширюється й на нього; його нещастя в очах суспільства обертається ганьбою. Існують такі жорстокі цивілізації, де чоловікові доводиться вбивати злочинницю, аби відмежуватися од її злочину. В інших цивілізаціях чоловіка, який заплющив очі на невірність дружини, поблажливо карають лайкою або возять голяком на віслюкові. А громада тимчасом перебирає на себе покарання винної замість нього: адже жінка образила не лише його, а й усю громаду. Цих Звичаїв з особливою суворістю дотримували в забобонній і містичній Іспанії, нетерпимій до проявів плоті. Кальдерон, Лорка, Валле Інклан написали на цю тему чимало драм. У «Домі Бернарди Альби» Лорки сільські кумасі хочуть покарати, спокусницю, припікаючи жаринами її «сороміцькі місця». В «Божественних промовах» Валле Інклан жінка, котра порушила подружню вірність, з'являється в образі чаклунки, яка танцює з дияволом. Коли її провину виявили, зібралося все село, аби зірвати з неї одяг, а потім утопити.

З багатьох переказів відомо, що зазвичай грішницю роздягали догола. Потім її закидали камінням, як сказано в Євангелії, заживо ховали, топили, спалювали. Суть цих покарань у тім, аби таким чином повернути її Природі після того, як позбавили соціальної гідності. Своїм гріхом вона спричинила потік шкідливих природних проявів. Спокутували її вину в своєрідній священній оргії, в якій жінки, зриваючи одяг, збиткуючись із винуватиці, в свою чергу породжували таємні флюїди, але сприятливі, оскільки вони діяли зі згоди громади.

Ця дикунська жорстокість відступає в міру того, як зникають забобони й розвіюється страх. Але в сільських місцевостях з упередженням дивляться на безбожних циганок, які не мають ні кола, ні двора. Жінка, котра вільно користується своєю чарівністю, — пройда, фатальна жінка — як і колись, викликає сум'яття. Серед негативних жінок голлівудських фільмів відчувається постать Цирцеї. Жінок спалювали як чаклунок просто тому, що вони були вродливі. І в удавано соромливому перелякові провінційних цнотливців, коли вони бачать жінок вільної поведінки, все ще дається взнаки страх колишніх часів. Саме цей страх перетворює жінку в захоплюючу гру для чоловіка, котрий шукає пригод. Зрікаючись своїх прав чоловіка, відмовляючись од захисту соціальних законів, він хоче перемогти її в двобої. Прагнутиме привласнити жінку, долаючи її опір. Він переслідує в ній ту свободу, завдяки якій вона вислизає від нього. Даремно. Тут недооцінюється свобода: вільна жінка часто залишається вільною всупереч чоловікові. Навіть Спляча красуня може прокинутися невдоволеною: вона може не впізнати в тому, хто її збудив, свого Чарівного принца й не всміхнутися. Про це свідчить випадок із «Громадянина Кейна»: його протеже постає як пригноблена, а під його щедрістю прозирає прагнення до могутності й тиранії. Жінка героя слухає його розповідь про подвиги з дивовижною байдужістю. Муза, про яку мріє поет, позіхає, слухаючи його поезії. Амазонка може любісінько відмовитися од герця, а може й вийти з нього переможницею. Колись римлянки за часів падіння імперії, а тепер багато американок накидають чоловікам свої примхи або свій закон. Де ж Попелюшка? Чоловік бажав віддавати — і раптом жінка починає брати. Йдеться вже не про те, щоб грати, а про те, щоб захищатися.

Відколи жінка стала вільною, в неї немає іншої долі, ніж та, яку вона сама собі обирає. Стосунки між двома статями набирають характеру боротьби. Ставши для чоловіка йому подібною, вона постає такою ж небезпечною, як і в ті часи, коли протистояла йому як чужа Природа. Самиця-годувальниця, віддана, терпелива, перетворюється на ненаситну пожадливу тварину. Погана жінка так само вкорінюється в Землю, в Життя. Та земля — це домовина, а життя — жорстока боротьба: міф про працелюбну бджолу, матір-квочку замінюється міфом про ненажерливих комах: про самицю богомола, павучиху. Жінка — це вже не та, що годує немовлят грудьми, але та, котра пожирає самця. Яйцеклітина вже не комора достатків, а пастка з інертної маси, в якій тоне вихолощений сперматозоїд. Матка, це тепле, мирне й надійне лоно, стає вологою пульпою плотолюбною рослиною, безоднею конвульсивної пітьми. В ній живе змія, котра невситимо поглинає чоловічу силу.

Та ж діалектика перетворює еротичний об'єкт на чаклунку, що сповідує чорну магію, служницю — на зрадницю, Попелюшку — на людоїдку і взагалі з будь-якої жінки робить ворога: так доводиться розплачуватися чоловікові за те, що він, покрививши душею, втвердив себе як єдино істотне.

Однак це вороже обличчя теж не остаточний образ жінки. Скоріше, маніхеїзм проникає в утробу жіночого роду. Піфагор визначив начало — добре для чоловіка і зле для жінки. Чоловіки спробували подолати зло, привласнивши собі жінку. Що ж, частково їм це вдалося. У розпал суперечок довкола жінок, що тривають від Середньовіччя до наших днів, декотрі чоловіки воліють знати тільки щасливу жінку, про яку мріють, інші — тільки проклятущу жінку, котра спростовує їхні мрії. Та насправді чоловік саме тому й може знайти в жінці все, що в ній водночас обидва ці обличчя. Вона уособлює плотським і живим чином усі цінності й антицінності, завдяки яким життя набуває сенсу.

Ось приклад добре розмежованих Добра і Зла, втілених в образах відданої Матері та хитрої Коханки. В стародавній англійській баладі «Randall, my Son»[115] молодий лицар повертається в отчий дім, аби померти на руках матері: його отруїла коханка. «Смола» Рішпена з більшою патетикою і з поганим смаком розвиває ту ж саму тему. Ангельська Мікаела протистоїть підступній Кармен. Мати, вірна наречена, терпелива дружина пропонують свої послуги, щоб загоїти рани, завдані серцям чоловіків фатальними жінками та чаклунками. Між цими чітко позначеними полюсами вимальовується безліч двозначних образів: жалюгідних, ненависних, грішних, жертв, кокеток, слабких, ангельських, диявольських. А звідси — безліч типів поведінки й почуттів, що зваблюють і збагачують чоловіка.

Ця ускладненість жінки зачаровує чоловіка: ось чудова служниця, якою він може пишатися, витрачаючи, до того ж, невеликі кошти. Але хто вона: ангел чи диявол? Непевність у цьому роблять з неї Сфінкса. Саме під цим знаком був відомий один з найскандальніших будинків розпусти в Парижі. У велику епоху Жіночності, за доби корсетів, Поля Бурже, Анрі Батая, французького канкана тема Сфінкса стала однією з провідних тем комедій, поезій, пісень: «Хто ти, звідки ти, дивний Сфінксе?» Ще й досі мріють і дискутують про жіночі таємниці. Задля того, аби зберегти цю таємницю, чоловіки затято благали жінок не відмовлятися од довгих суконь, нижніх спідниць, вуалеток, довгих рукавичок, високих черевиків: усе, що в Іншій підкреслювало відмінність, робило її ще жаданішою, оскільки чоловік хоче привласнити собі Іншу саме як таку. Так, у своїх листах Ален-Фурньє дорікав англійкам за їхні хлоп'ячі рукостискання — його захоплювала соромлива стриманість француженок. Жінка повинна зоставатися таємничою, незнайомою, щоб можна було обожнювати її як недосяжну принцесу. Здається, сам Фурньє не був вельми поштивим до жінок, котрі пройшли через його життя. Але все прекрасне з дитинства, молодості, вся ностальгія за втраченими райськими закутками — усе це він втілив у жінці, першою чеснотою якої було здаватися неприступною. Він змалював образ Івонни де Гале сріблясто-золотавими барвами. Що ж, чоловіки ніжно люблять навіть жіночі вади, якщо вони надають їй потаємності. «У жінки мають бути примхи», — казав авторитетний чоловік розсудливій жінці. Примха непередбачена. Вона надає жінці грацію хвилястої води. Неправда прикрашає її чарівливими відблисками. Кокетування, навіть розбещеність надають їй хмільного аромату. Оманлива, вислизаюча, незбагненна, лукава — саме такою вона найкраще відповідає суперечливим бажанням чоловіків. Вона — Майя з незчисленними метаморфозами.

Сфінкса звичайно зображують в образі дівчини: цнота — одна з таємниць, яку чоловіки, а надто розбещені, вважають найзворушливішою. Цнотливість дівчини дозволяє сподіватися, що під невинністю приховується розбещеність. Ще близька до тварин і рослин, уже покірна соціальним звичаям, вона — ні дитина, ні доросла. Її соромлива жіночність вселяє не страх, а стримане збентеження. Зрозуміло, що такому втіленню жіночої таємниці віддається перевага. Та оскільки «справжня дівчина» зникає, її культ став трохи застарілим. Хоч як це не дивно, але образ повії, яку, до речі, вдало уособлює Майя з популярної п'єси Гантійона, свідчить про певний престиж розгульниці. Це один з найпластичніших жіночих типів, той тип, який дозволяє розігратися великій грі пороків і чеснот. Для боязкого пуританина вона втілює зло, ганьбу, хворобу, прокляття. Вона вселяє острах і огиду. Вона не належить жодному чоловікові, але віддається всім і живе з цього промислу. Вона тим самим набуває небезпечної незалежності хтивих богинь — матерів первісних народів, і вона ж уособлює Жіночність, яку чоловіче товариство не освятило і яка лишається насиченою лиховісними силами. Під час статевого акту чоловік не може уявити, що володіє нею, — це він виявляється в полоні демонів плоті. Англосакси, в очах яких плоть у тій чи іншій мірі проклята, особливо гостро відчувають при цьому приниження, нечистоту. Проте чоловік, якого не лякає плоть, знаходить її щедре й зухвале підтвердження в повії. Він відчуває в ній уславлення жіночності, яка не згасла від будь-якої моралі. Він похопить у її тілі ті магічні сили, які колись зближали жінку із небесними світилами та морем: коли чоловік, такий, як Міллер, спить з повією, то вважає, що він осягає безодні життя, смерті, космосу; він поєднується з Богом у глибині вологих сутінок гостинної піхви. Бо вона — поза суспільством з його лицемірною мораллю, до певної міри парія, «пропаща дівка», яку можна розглядати також як спростування всіх офіційних чеснот. Сама низькість падіння порівнює її із справжніми святими: той, хто був принижений, піднесеться. Христос з прихильністю поставився до Марії Магдалини. Гріх легше відчиняє ворота неба, ніж лицемірна чеснота. Так, саме біля ніг Соні Розкольников жертвує зухвалою чоловічою пихою, яка призвела його до злочину. Убивством він загострив бажання відділитися, притаманне кожному чоловікові, — й упокорена, всіма покинута, зневажена повія може краще, ніж будь-хто прийняти визнання про його капітуляцію[116].

Вислів «пропаща дівка» породжує бентежне відлуння. Багато чоловіків мріють втратити себе; це не так просто, не всім вдається легко досягти Зла під справжнім обличчям; навіть одержимих нудить від страхітливих злочинів; жінка дозволяє, не дуже ризикуючи, служити чорні меси, де згадують Сатану, але спеціально не запрошують; вона поза чоловічим світом — і пов'язані з нею дії насправді не призводять до жодних наслідків. Проте повія — людська істота, і, отже, через неї можна виразити протест проти людських законів. Починаючи з Мюссе й кінчаючи Жоржем Батаєм, наймерзенніша і найспокусливіша розбещеність — це відвідування «пропащих дівок». Сад і Захер Мазох угамовують хіть лише завдяки цим жінкам. Їхні послідовники та й більшість чоловіків, уражених «пороками», які вони прагнуть вдовольнити, звертаються здебільшого до повій. З усіх жінок лише вони найпомірніші чоловікові, але й найвправніше вислизають з-під його влади, тому й набувають безліч різних означень. Між тим, жоден жіночий тип — незаймана, мати, дружина, сестра, служниця, коханка, кришталева чеснота, усміхнена одаліска — не може так всебічно відповідати мінливим чоловічим устремлінням.

Це вже справа психології, зокрема психоаналізу, з'ясувати, чому індивідуум прив'язується до того чи іншого аспекту багатоликого Міфа й чому він утілює його, серед іншого, в такій дивній жінці, як повія. Але цей міф присутній у всіх комплексах, причепливих ідеях, психозах. Зокрема, багато неврозів походять від запаморочення, що зумовлене заборонами, воно може виникнути тільки в тому разі, якщо вже раніше в суспільстві склалися певні табу; соціального тиску ззовні недостатньо, аби пояснити це явище. Справді, соціальні заборони — не просто умовності; вони мають — з-поміж інших значень — онтологічний зміст, який кожна людина пізнає на власному досвіді. Згадаймо, наприклад, «Едіпів комплекс». Дуже часто його розглядають як породження боротьби між інстинктивними тенденціями й соціальними заборонами. Але це насамперед внутрішній конфлікт самого суб'єкта. Прив'язаність немовляти до материнських грудей — це передусім його зв'язок із Життям в його безпосередній формі, в її узагальненості та в її іманентності. Відмова од відлучення від грудей — це відмова бути покинутим, на що приречений індивідуум, як тільки він відділяється од Цілого. Саме виходячи з цього в міру того, як він стає індивідом і дедалі більше віддаляється, цей період можна кваліфікувати як відчуття «сексуального смаку», який він зберігає до материнської плоті, що віднині оддаляється від його плоті. Його чуттєвість у цьому разі опосередкована, вона стала трансцендентністю по відношенню до стороннього об'єкта. Та чим швидше й сміливіше бере дитина на себе роль суб'єкта, тим більше тяжіє над ним плотський зв'язок, який суперечить його незалежності. У цьому разі він уникає пестощів; авторитет матері, права, які вона заявляє на нього, часом навіть сама її присутність вселяють в нього якийсь сором. Особливо ж йому здається незручним, непристойним відкривати її як плоть; він намагається не думати про її тіло. В тій відразі, яку він почуває до батька, вітчима або коханця матері, не стільки ревнощів, скільки сорому. Нагадувати йому, що його мати істота із плоті — це нагадувати про його власне народження: подію, від якої він всіляко або відхрещується, або бажає надати їй величі неабиякого космічного явища. Мати повинна уособлювати Природу, яка охоплює всіх людей, не належачи жодному з них. Йому нестерпно бачити її чиєюсь здобиччю не тому, що, як часто вважають, він сам хоче володіти нею, а тому, що воліє, аби вона існувала поза всяким владанням. Їй не личить мати дріб'язкову значимість дружини або коханки. Однак, коли в пору юнацтва сексуальність змужніє, трапляється, що тіло матері інколи бентежить. Але він відчуває в ній жіночність узагалі, і часто бажання, збуджене видом стегна, грудей, пригасає, тільки-но юнак збагне, що ця плоть — материнська плоть.

Трапляються численні випадки статевих збочень: юнацтво — це вік сум'яття, вік пошуків, коли огида породжує блюзнірство, коли із заборони народжується спокуса. Проте не слід думати, що син наївно бажає переспати зі своєю матір'ю і що зовнішні заборони заважають і пригнічують його. Навпаки, бажання народжується саме із заборони, яка виникла в душі індивідуума. Саме ця внутрішня заборона і є найнормальнішою, найзагальнішою реакцією. Але й тут він так само не виходить із соціальної заборони, що маскує інстинктивні бажання. Скоріше, шана — це сублімація споконвічної огиди; юнак не дозволяє собі сприймати матір як плотську істоту. Він перетворює її, ототожнює з одним із чистих образів освяченої жіночності, які пропонує йому суспільство. Тим самим він робить свій внесок у зміцнення ідеального образу Матері, який прислужиться прийдешньому поколінню. Цей же образ володіє такою силою тому, що необхідний для індивідуальної діалектики людини. А оскільки в жінці приховано сутність Жінки взагалі, а, отже, й Матері, ставлення до матері неодмінно позначиться й на ставленні до дружини й коханок. Та цей процес не такий простий, як часто уявляють. Юнак, який конкретно сексуально бажав свою матір, можливо, міг бажати в ній жінку взагалі: і тоді жагу його темпераменту втамує перша-ліпша жінка. Він більше не схильний до ностальгій кровозмішення[117]. Юнак, що відчував до своєї матері ніжну, але платонічну шану, може бажати, щоб у жінці в кожному разі було щось від материнської чистоти.

Досить відоме значення сексуальності, передусім сексуальності жінки, і в патологічній, і в нормальній поведінці. Трапляється, що жіночністю наділяють також інші об'єкти. Жінка, як кажуть, здебільшого вигадана чоловіком, і через те він може уявити її також у чоловічому тілі: в педерастії дотримуються поділу на дві статі. Та звичайно жінку шукають саме в жіночих подобах. За допомогою жінки, всього того, що в ній є кращого й гіршого, чоловік плекається в щасті, злигоднях, пороці, чеснотах, хтивості, відданості, тиранії, вчиться пізнавати самого себе. Вона — гра, пригода, але також випробування. Вона — радісний тріумф перемоги й гіркий тріумф здоланої поразки. Вона — запаморочення від чарів, приваблива сила прокляття, смерті.

Є цілий світ значень, що існують тільки завдяки жінці. Вона — субстанція дій і почуттів чоловіків, утілення всіх цінностей, які стимулюють їхню свободу. Зрозуміло, що чоловік, навіть коли його приречено на жорстоке розчарування, не бажає відмовлятися од мрії, яка ввібрала в себе його помисли й устремління.

Ось чому жінка дворушна й несе в собі розчарування: вона — все те, до чого кличе чоловік, і все те, чого він не досягає. Вона — єдина мудра посередниця між доброзичливою Природою і чоловіком, вона ж — спокуса всякої мудрості, непокореної Природою. Вона тілесно уособлює всі моральні цінності і їхні протилежності — від добра до зла. Вона — субстанція дії й те, що стає для неї перепоною, оволодіння чоловіком світу і його поразка. Вона — джерело роздумів чоловіка про своє існування і будь-якого вираження, яке він може йому надати. В той же час вона намагається відвернути його від нього самого, занурити в безгоміння, в смерть. Чоловік чекає, щоб вона, будучи його служницею й подругою, була також його глядачем і суддею, щоб вона була підтвердженням його буття; а вона відповідає байдужістю, а то навіть і кепкуванням, і сміхом. Він викликає в ній те, чого сам бажає, й те, чого побоюється, те, що він любить, і те, що ненавидить. Про це так важко говорити тому, що чоловік шукає всього себе в ній, бо вона — Все. Тільки це Все — із світу несуттєвого: вона все Інше. І будучи Іншою, вона також інша і щодо себе самої, і щодо того, чого від неї чекають. Будучи всім, вона ніколи не є саме тим, чим повинна була б бути. Вона — вічне розчарування, навіть розчарування самої екзистенції, якій ніколи не вдається ні досягти самої себе, ні змиритися з усією безліччю екзистантів.

Дата добавления: 2015-07-20