Другий розділ

Впродовж сторіч доля жінки була пов'язана з приватною власністю, яка спричинилася до її розвінчання. Значною мірою її історія переплітається з історією спадщини. Щоб зрозуміти першорядну вагу цієї інституції, слід відповісти на питання, чому людина дорожить своєю власністю, інколи більше за життя....Власність розсуває вузькі рамки тимчасового людського існування, вона залишається й після того, як тіло хазяїна обернеться на прах, — земне й відчутне втілення безсмертної душі. Але щоб людина після смерті продовжувалася в своєму спадку, цей спадок має належати її кревним родичам. Берегти батьківську домівку, шанувати небіжчиків — перший і єдиний обов'язок спадкоємця, котрий забезпечує наступність предків на землі і в потойбічному світі. Чоловік не схоче поділитися з жінкою ні своїми статками, ні дітьми. Він не зможе повністю і назавжди взяти гору, але в добу могутності патріархату йому вдасться позбавити жінку її прав на володіння й передачу статків.

* * *

Історію римської жінки визначав конфлікт між родиною і державою. Етруски створили суспільство єдиноутробної спадковості, і цілком можливо, що в часи монархії Рим знав ще екзогамію, пов'язану з укладом материнського права: римські царі не передавали владу у спадок. Напевне відомо, що після смерті Тарквінія утверджується патріархальне право: приватне землеволодіння, маєток, відтак родина стали осередком суспільства. Вотчина і родинний клан тут же закріпачили жінку. Позбавлена навіть тих прав, котрими володіли грецькі жінки, вона приречена на громадянську недієздатність і рабство. Зрозуміло, її усунено від громадських справ, будь-яка «чоловіча служба» для неї закрита, з юридичної точки зору вона «вічно малолітня». Закон не відмовляв жінці в її частці родинної спадщини напрямки, однак успішно досягав цього кружним шляхом: опікунством. «Опікунство було встановлено в інтересах самих опікунів, — каже Гай, — аби жінка, чиїми спадкоємцями вони заздалегідь призначалися, не могла позбавити їх спадщини за заповітом, ані розорити продажем майна або боргами». Перший опікун жінки — батько; якщо батька немає, цю функцію виконують найближчі родичі по чоловічій лінії. Заміжня жінка переходила під нагляд свого чоловіка. Існувало три різновиди шлюбу: confarreatio (конфареація), коли молодята в присутності верховного жреця або жреця Юпітера, десяти свідків і віщунів разом з'їдали особливий пшеничний хліб — символ подружнього єднання життя; coemptio (коемпція) — символічна купівля жінки чоловіком у присутності п'яти свідків, які представляли весь римський народ, і вагаря, оскільки «акт» полягав у зважуванні сплачуваних «покупцем» грошей; нарешті, usus (узус), заснований на праві давності: співжиття чоловіка і жінки протягом року діставало законне визнання і вважалось шлюбом. Усі ці три різновиди були пов'язані з «manu»: чоловік посідав місце батька або іншого родича-опікуна, дружина прирівнювалася в правах до однієї з дочок, а він здобував усю владу над нею та над її статками. Однак починаючи від закону Дванадцяти Скрижалей, з якого було виснувано, що римлянка належить одночасно й родові батька, й роду чоловіка, завелися чвари — призвідник її наступної юридичної емансипації. Справді, шлюб з «manu» грабував опікунів з боку батьківської родини. Щоб захистити їхні майнові інтереси, виник варіант sine manu[49] статки лишаються під орудою батька, влада чоловіка поширюється лише на дружину як таку, і навіть цю владу він поділяє з pater familias[50], котрий зберігає беззастережний вплив на доньку. Суперечки і незгоди між батьком і чоловіком розглядав домовий суд, відтак жінка могла поскаржитися батькові на чоловіка або чоловікові на батька, оскільки не належала комусь одному. А проте, хоча родина була організмом могутнім, про що свідчило існування цього ж таки домового суду, незалежного від судів публічних, батько, глава родинного клану, передовсім лишався громадянином: його авторитет беззастережний, він одноосібно керує жінкою й дітьми, але останні — не його власність. Ішлося, сказати б, про керівництво задля громадського добра: жінка, котра народжувала дітей, працювала в хаті, а нерідко й у полі, була конче потрібна країні і глибоко шанована.

Слід зауважити тут дуже важливий момент, який ми спостерігаємо протягом усієї історії: абстрактного права не досить, щоб визначити конкретне становище жінки. Багато важить економічна роль, яку вона відіграє. Абстрактна свобода й конкретна влада часто перебувають в оберненій залежності. Більш закріпачена за законом, ніж грекиня, римлянка значно глибше інтегрована в суспільство. Вдома її місце в атріумі, який розташовано у центрі помешкання, а не в потаємному гінекеї; вона наглядає за працею рабів, займається вихованням дітей, нерідко зберігаючи свій вплив на них навіть у похилому віці; поділяє труди й клопоти свого чоловіка і вважається співвласницею його статків. Формула шлюбу «Ubi tu, Gaїus, ego Gaїa»[51] — не просто слова. Матрону називають «доміна», вона хазяйнує в господі, причетна до духовної сфери, не раба, а подруга чоловікові. Їхній союз і справді непорушний, принаймні за п'ять сторіч не зафіксовано жодного розлучення. Вона не ув'язнена в своєму помешканні; її бачать на обідах, святах, у театрі, на вулиці чоловіки поступаються їй дорогою, консули й ліктори відходять набік, коли вона з'являється. Легенди надають їй видатну роль в історії. Відомо доволі оповідей про сабінянок, Лукрецію, Вірджінію; Коріолан зглянувся на умовляння матері та дружини; закон Луцінія на славу римської демократії був навіяний йому жінкою; душу обох Гракхів сформувала Корнелія. «Повсюдно чоловіки керують жінками, — казав Катон, — а нами, котрі керують усіма чоловіками, керують наші жінки».

Поступово юридичне становище римлянки узгоджувалося з реальними умовами її існування. У часи патриціанської олігархії кожен pater familias лишався у системі республіки незалежним сувереном. Утверджуючи свою владу, держава почала боротися проти концентрації багатства у приватних осіб, проти зарозумілості могутніх родинних кланів. Домовий суд поступився місцем офіційному правосуддю. Жінка здобувала дедалі важливіші права. Колись чотири сили обмежували її свободу: батько й чоловік володіли її особистістю, опікун та «manus»[52] — її статками. Засновуючись на протистоянні батька й чоловіка, держава обмежила їхні права: віднині публічний суд розглядав випадки подружньої невірності, розлучення тощо. Опіку та «manus» також було зруйновано. Спочатку в інтересах опікуна «manus» відділили од шлюбу, потім жінки почали вдаватися до «manus», щоб звільнитися від опікунів, або вступаючи у фіктивний шлюб, або дістаючи від батька чи держави поблажливих опікунів. За імператорського законодавства опіку було ліквідовано остаточно. Водночас жінка домоглася гарантій своєї незалежності: батько мусив забезпечити їй посаг. Після того як шлюб розірвано, посаг не повертався до батьківської родини, він також ні за яких обставин не міг належати чоловікові. В разі розлучення жінка могла будь-коли зажадати повернення посагу. «Разом з посагом він втратив свою владу», — каже Плавт. Наприкінці Республіки за матір'ю нарівні з батьком визнали право на шанування з боку дітей, які мали доглянути її в разі опіки або поганої поведінки чоловіка. За Адріана сенат надав удові право успадковувати ab-intestat[53] кожного з дітей, якщо їх троє, а небіжчик не мав нащадків. За Марка Аврелія завершилася еволюція римської родини. Від 178 року спадкоємцями матері стали діти, а не кревні родичі; родина заснована віднині на conjunctio sanguinis[54] і мати стає рівнею батькові; донька успадковує, як її брати.

Однак в історії римського права спостерігався рух, який суперечив щойно описаному нами: визначаючи за жінкою незалежність від родини, центральна влада водночас повертала її саму під опіку — цього разу під опіку закону; в багатьох випадках її оголошували юридично недієздатною.

Справді, багата й незалежна жінка посіла б у суспільстві надто важливе місце. Щоб перешкодити цьому, влада однією рукою надавала їй певні права, а другою позбавляла. Коли Ганнібал загрожував Риму, було прийнято закон, що забороняв римлянкам розкоші. Та ось небезпека минула, і жінки зажадали його скасування. Катон у своїй славнозвісній промові наполягав на продовженні дії закону. Зрештою матрони влаштували на майдані маніфестацію й таки домоглися свого. В міру того, як занепадала мораль, влада пропонувала дедалі суворіші закони, але без великого успіху: вони лише сіяли облуду. Перемогло Велеянове сенатське рішення, яке забороняло жінці «просити» за іншого (тобто пов'язуватися будь з ким угодою), позбавляючи її майже повністю громадянської дієздатності. Врешті-решт у момент, коли жінка була практично найбільш емансипована, її стать оголосили неповноцінною: яскравий приклад чоловічого самозахисту, про який я вже казала. Оскільки її права як дочки, дружини, сестри більше не зазнавали обмежень, то на заваді чоловічої й жіночої рівності мусила стати сама «недоумкуватість, неспроможність її статі».

Відомо, що матрони не найкращим чином скористалися своєю новою свободою. Але ж вони не мали вибору! Становище жінки було хитке й непевне. Дві суперечливі течії — індивідуалістична, яка виривала жінку з родини, та державницька, яка її гнобила, — утворили справжню круговерть. Вона спадкоємиця, нарівні з батьком має право на шанування дітей; вона складає заповіт. Може розлучатися й знову одружуватися, коли їй заманеться. Посаг звільняє її від подружнього примусу. А проте це емансипація, так би мовити, негативна. Адже на суспільному терені жінка, як і колись, ніщо. Її економічна незалежність, не підкріплена жодними політичними правами, лишається примарною. Позбавлені можливості діяти, римлянки маніфестують. Збираються безладними юрбами, галасують. Влаштовують облогу судів. Сіють розбрат. Намовляють змовників. Розпалюють громадянські війни. У релігійній процесії вздовж Тібра вони супроводжують статую Матері Богів, таким чином привносячи до Рима східні божества. 114 року вибухає скандал з весталками, колегію яких скасовано. Життя і громадянські чесноти жінки нікого не цікавлять. Її особисті чесноти, донедавна шановані, з розпадом родини втрачають сенс. Жінка опинилася перед вибором: або підтримувати традиційні цінності, або не визнавати жодних. Наприкінці першого й на початку другого століття чимало жінок виступають одночасно в ролі дружини і товаришки свого чоловіка — як у часи Республіки. Плотіна поділяє з Траяном славу й обов'язки. Доброчинну Сабіну божествлять за життя. За Тіберія відмовляються пережити своїх чоловіків Секстія і Паска. Пауліна розітнула вени разом із Сенекою. Марціал оспівує Клаудіну Руфіну, Вірджінію, Сульціцію як бездоганних дружин і відданих матерів.

Однак існувало чимало жінок, які відмовлялися від материнства й збільшували число розлучень. Закони, як і раніше, забороняли перелюбство, тож деякі матрони, не бажаючи зв'язувати себе, обирали життя повії[55]. До того часу латинська література завжди шанувала жінок, але тепер сатирики накинулися на них. Вони виступали не проти жінки взагалі, а здебільшого проти своїх сучасниць. Ювенал дорікав їм за розбещеність, обжерливість, ганив за те, що вони претендують на чоловічі ролі — цікавляться політикою, судочинством, дискутують з граматистами й риторами, захоплюються полюванням, перегонами, фехтуванням, боротьбою. Безумовно, саме завдяки потягу до розваг і розпусним нахилам жінки могли змагатися з чоловіками. Щоб домогтися вищих цілей, їм бракувало освіти, а проте суспільство не давало жодного шансу. Діяльність для них лишалася забороненою. У часи Республіки римлянка мала своє місце на землі, але була закріпачена політично й економічно. Римлянка часів занепаду Імперії — нібито емансипована. Однак це оманлива емансипація: у світі, де чоловіки практично лишалися єдиними господарями, жінка володіла «порожньою свободою». Вона вільна «задля нічого».

Дата добавления: 2015-07-20