За аналогією закону і за аналогією права.

1. За аналогією закону тлумачення здійснюється, коли необхідно вирішити казус, не врегульований нормою права, але є норма, що регулює аналогічні суспільні відносини. Інтерпретації в такому випадку підлягають нормативні приписи, які регулюють схожі з не врегульованими правом суспільні відносини.

2. За аналогією права тлумачення здійснюється за відсутності норми, яка регулює близькі за характером з не врегульованими правом відносини. В такому випадку аналізу піддаються загальні принципи права, принципи галузей та інститутів права, і на цій основі приймається рішення відносно казусу, не врегульованого конкретною нормою.

Буквальне (адекватне) тлумачення — інтерпретація нормативного акта за обсягом, при якому зміст збігається з текстуальним його відображенням.

Обмежувальне тлумачення здійснюється за такого результату інтерпретації, коли зміст норми права треба розуміти вужче буквального тексту.

Розширене тлумачення має місце там, де дійсний зміст норми ширший, ніж буквальний текст.

Способи тлумачення правових норм — це спеціальні заходи, правила і засоби пізнання змісту правових норм, які використовуються свідомо чи інтуїтивно суб'єктом для отримання виразності правових явищ.

Способи тлумачення визначаються основними сферами правової дійсності.

1. Граматичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту норми з погляду лексико-семантичних, лексико-граматичних, морфологічних, синтаксичних правил мовознавства.

2. Спеціально-юридичне тлумачення використовується при аналізі норми, яка містить спеціальну термінологію, поняття, конструкції, що потребує від інтерпретатора знання не тільки правил граматики, а й юридичної науки, техніки і практики.

3. Логічне тлумачення — це з'ясування змісту норми на основі правил логіки, коли виділяються ознаки, визначається обсяг юридичних термінів, зв'язок елементів юридичних конструкцій.

4. Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту норми права шляхом зіставлення норми з іншими нормами і встановлення її зв'язку з ними в системі законодавства.

5. 1сторико-політичне тлумачення полягає у вивченні конкретних історичних і політичних умов, обставин, причин створення нормативного акта, досвіду його реалізації, схожих норм, що передують йому, з метою з'ясування їх цілей і завдань.

6. Функціональний (соціологічний) спосіб тлумачення багато в чому схожий з історичним, але тут інтерпретатор спирається на вивчення зовнішніх факторів та умов, у яких функціонує, діє, застосовується норма, що підлягає тлумаченню.

7. Телеологічне (цільове) тлумачення полягає в аналізі суті правової норми шляхом з'ясування цілі.

Акт офіційного тлумачення (інтерпретаційний акт) — це акт-документ, який містить роз'яснення змісту і порядку застосування норми права, сформульоване уповноваженим органом у межах його компетенції, що має обов'язкову силу для всіх, хто застосовує певну норму.

Ознаки інтерпретаційного акта:

• має чинність у сукупності з тим нормативно-правовим актом, в якому містяться норми права, що тлумачать, залежить від нього та, як правило, розділяє його долю;

• є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує певну норму;

• не виходить за межі норми права, що тлумачиться, являє собою уточнювальне судження про норму права, а не новий нормативний припис;

• приймається тільки правотворчими або спеціальними уповноваженими суб'єктами;

• має спеціальну письмову форму вираження.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види за різними критеріями.

1. За галузевою приналежністю норми, що тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права та ін.

2. За структурними елементами норми: акти тлумачення гіпотези; акти тлумачення диспозиції; акти тлумачення санкції.

3. За юридичною формою вираження: постанови; укази; накази; роз'яснення та ін.

4. За сферою дії: нормативні та казуальні.

5. За суб'єктами тлумачення: акти автентичного тлумачення та акти делегованого (легального) тлумачення.

Правомірна поведінка — це поведінка, яка не суперечить юридичним нормам або основним принципам права певної держави, тобто це соціально корисна діяльність в інтересах більшості членів суспільства.

її можна охарактеризувати як:

• соціально корисну діяльність;

• поведінку, що відповідає приписам норм права;

• поведінку, котра виражається зовні у формі діяння, яке має свідомо-вольовий характер;

• поведінку, яка має юридичні наслідки. Правомірна поведінка складається з:

• об'єкта (суспільні відносини, соціальні цінності);

• об'єктивної сторони (діяння, наслідки, причинний зв'язок між ними та умови вчинення діяння);

• суб'єкта (фізичні та юридичні особи, які здатні здійснювати свої права й обов'язки);

• суб'єктивної сторони (мотив, мета, правові установки та інші психічні фактори).

Класифікація правомірної поведінки здійснюється за різними ознаками.

1. За об'єктивною стороною діяння: діяльність та бездіяльність.

2. За формами реалізації норм права: дотримання (додержання); виконання; використання; застосування.

3. За суб'єктивною стороною: принципова поведінка; конформістська; маргінальна.

4. За ступенем активності: пасивна, звичайна та активна.

Правопорушення — це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

• це завжди діяння (дія або бездіяльність);

• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння;

• протиправне діяння;

• винне діяння,;

• свідомо-вольове діяння;

• кримінальне діяння.

Класифікувати правопорушення можна за такими критеріями:

1. За ступенем суспільної небезпеки: злочини та проступки.

2. За сферами суспільного життя: в економіці, політиці, соціально-побутовій сфері та ін.

3. За формами вини: скоєні з умислом та скоєні з необережності.

Причини правопорушень — це соціальні явища та біологічні особливості особи, що призводять до протиправної поведінки.

загальними причинами правопорушень є:

1) економічні причини — процес зруйнування старого господарського організму значно випереджає становлення економіки як саморегулівної системи виробничих зв'язків та матеріальних можливостей виробництва на основі економічної свободи. Як наслідок громадяни втрачають звичні умови трудової діяльності; вони не мають можливості чи здатності швидко адаптуватися до нових економічних реалій; виникають незадоволеність, апатія, невпевненість у завтрашньому дні, агресивність тощо;

2) соціальні — соціальна напруженість як результат послаблення соціальної відповідальності держави та неврівноваженості соціальної політики: несвоєчасна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення. Не вирішуючи цих проблем, держава так чи інакше провокує нестабільність поведінки людей;

3) політичні — утвердження ідеологічного та політичного плюралізму, труднощі та складнощі у формуванні політичної системи суспільства виявляють непідготовленість (навіть нездатність) демократичних суспільних сил до швидких історичних перетворень. Це призводить до політичної нестабільності суспільства і як наслідок — до нестабільності поведінки громадян;

4) ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень правосвідомості як наслідок зруйнування існуючої раніше системи правового виховання і лише початок формування нової системи: правосвідомість громадянина виявляється непідготовленою до зняття кримінальної відповідальності за значну кількість діянь, що вважалися злочинними, та до одночасного вступу в дію принципу "дозволено все, що не заборонено законом"; свободу вибору громадяни сприймають як уседозволеність і грань між правомірною і неправомірною поведінкою стирається;

5) юридичні причини:

Склад правопорушення — це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності.

Об'єктивні ознаки характеризують об'єкт та об'єктивну сторону, а суб'єктивні ознаки — суб'єкт та суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення.

Об'єктивна сторона — це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки.

До об'єктивної сторони належать:

• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність);

• суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки;

• необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками;

• місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння.

Суб'єкт правопорушення — це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення:

• досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);

• осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення.

Суб'єктивна сторона — це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.

Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є:

• вина — психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел буває двох видів:

а) прямий;

б) непрямий.

Необережна вина також буває двох видів:

а) протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;

б) протиправна недбалість — суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;

• мотив — усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);

• мета — бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.

В юридичній науці є двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:

• позитивна (перспективна або заохочувальна) відповідальність — передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки;

• негативна (ретроспективна або охоронна) відповідальність — передбачає покарання за правопорушення.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;

• виникає тільки за наявності правопорушення;

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;

• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру.

види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність

• адміністративна відповідальність

• цивільно-правова відповідальність

• дисциплінарна відповідальність

• матеріальна відповідальність

• конституційна відповідальність.

Принципами юридичної відповідальності є:

1. Принцип законності

2. Принцип доцільності

3. Принцип невідворотності

4. Принцип своєчасності

5. Принцип справедливості

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою і належною. Відсутність сукупності таких обставин виключає таку відповідальність.

В юридичній науці відрізняють:

• підстави притягнення до юридичної відповідальності;

• підстави настання юридичної відповідальності.

Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою. Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.

Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність належною.

Такими підставами є:

• факт учинення небезпечного діяння (правопорушення) — фактична підстава;

• наявність норми права, яка забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції — нормативна підстава;

• відсутність підстав звільнення від юридичної відповідальності;

• наявність правозастосовчого акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються вид та міра державного впливу — процесуальна підстава.

Цілі юридичної відповідальності — це конкретний прояв загальних цілей права. Це закріплення, врегулювання та охорона суспільних відносин. Вони й зумовлюють існування регулятивної та охоронної функцій права.

Покарання — завжди примусове позбавлення правопорушника певних (духовних, особистих, матеріальних) цінностей, що йому належали. Воно виступає і засобом попередження (превенції) вчинення нових правопорушень як притягнутими до відповідальності, так і іншими особами (превентивна мета). Юридична відповідальність спрямована і на виховання як правопорушника, так і інших членів суспільства (виховна мета).

Функції юридичної відповідальності:

1) правоохоронна, що спрямована на охорону суспільних відносин. Вона поділяється на:

• правовідновлювальну (компенсаційну), спрямовану на відновлення незаконно порушених прав, на примусове виконання обов'язків, що були невиконані. Правовідновлювальні санкції мають абсолютно визначений характер;

• каральну (штрафну), спрямовану на державне покарання правопорушника та попередження нових правопорушень. Каральні санкції мають відносно визначений характер;

2) виховна, спрямована на формування позитивного ставлення до права та закону як до цінностей, що не мають конкуренції. Вона охоплює напрямки:

• загальної превенції, спрямовані на виховання громадян у дусі поваги до права та закону;

• спеціальної превенції, спрямовані на виховання самого правопорушника.

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, яке характеризує організацію функціонування суспільства і держави на правових засадах.

законність (у широкому розумінні) — це такий режим (стан) державного і суспільного життя, за якого забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

Принципи законності:

• нерозривний зв'язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;

• обов'язковість вимог законності для всіх суб'єктів суспільних відносин;

• забезпечення верховенства закону в системі нормативних актів;

• зв'язок законності із загальною та правовою культурою;

• неприпустимість протиставлення законності й доцільності;

• єдність законності та справедливості;

• встановлення дійового контролю і нагляду за дотриманням законності;

• участь мас у діяльності із забезпечення законності;

• невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення режиму законності.

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку.

Правопорядок — це стан (режим) упорядкованості (урегульованості та узгодженості) системи суспільних відносин, який складається в умовах реалізації законності.

Співвідношення правопорядку і законності полягає в тому, що законність — це принцип діяльності, режим дій, відносин, а правопорядок — це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Проте рівень правопорядку значно впливає на стан налагодженості всієї сукупності суспільних відносин.

Гарантії законності та правопорядку — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність.

Систему гарантій законності та правопорядку становлять:

• загальносоціальні гарантії;

• спеціальносоціальні гарантії.

Загальносоціальні гаранти законності та правопорядку:

1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства; зростання продуктивності праці та обсягу виробництва; багатоманітність та рівність усіх форм власності; рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин;

2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу: наявність розвиненої системи народовладдя; демократичних форм та інститутів його здійснення; наявність політичного плюралізму; дотримання принципу поділу влад;

3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості; ідеологічний плюралізм; турбота держави про правове виховання та підвищення рівня правової культури; ступінь інформованості населення, свобода преси та ін.;

4) соціальні — ступінь розвиненості системи соціальних послуг, соціального страхування і забезпечення, допомоги малозабезпеченим; реальність охорони здоров'я; широкий доступ громадян до культурних та інших соціальних цінностей тощо.

Спеціально-соціальні гаранти:

1) діяльність законодавчих органів, спрямованих на підготовку і видання якісних законів та інших нормативно-правових актів;

2) діяльність виконавчих органів, спрямована на втілення в життя норм, основного та поточних законів, на охорону і захист прав і свобод громадян;

3) чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій норм права;

4) забезпечення конституційності нормативно-правових актів завдяки діяльності Конституційного Суду;

5) упровадження правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної на основі права і справедливості діяльності судів;

6) здійснення вищого нагляду за дотриманням та правильним застосуванням законів з боку органів прокуратури;

7) діяльність правоохоронних органів, спрямована на безпосередню охорону суспільства від злочинних посягань, профілактику та припинення правопорушень;

8) діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які в межах своєї компетенції здійснюють роботу із запобігання порушенням законності в різних сферах державного і суспільного життя, виявлення їх і припинення.

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини.

У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.

1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

У структурі правової психології виділяють:

• сталі частини (настрої, почуття, переживання);

• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);

• регулятивні елементи (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

У структурі правової ідеології виділяють такі складові:

• правові ідеї, теорії, переконання;

• правові поняття, правові категорії;

• правові принципи.

3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.

У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:

• мотиви правової поведінки;

• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.

1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.

2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).

Роль правосвідомості у процесі правотворчості виявляється в тому, що вона:

• певною мірою начебто випереджає юридичне право, є безпосереднім ідейним його джерелом, існує "до" права;

• діє "паралельно" з правом: визначає потреби і напрямки вдосконалення права; визначає зміни та перспективи його розвитку; безпосередньо впливає на процес та результати правотворчості.

Роль правосвідомості у правореалізації полягає в тому, що вона є:

• орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які реалізуються;

• інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

• ідейно-моральним вимірювачем професіоналізму діяльності посадових осіб;

• способом забезпечення законності та справедливості застосування норм права.

У свою чергу право впливає на правосвідомість тим, що право — найважливіше джерело формування, зміни та розвитку правосвідомості.

Правосвідомість працівників правоохоронних органів включає в себе структурні елементи, притаманні правосвідомості всіх громадян (правову психологію, правову ідеологію, правову поведінку), а також функціонує в єдності та взаємодії з політичною, естетичною та іншими формами суспільної свідомості.

Особливості правосвідомості працівників правоохоронних органів формуються у процесі юридичного навчання і становлять загальну та спеціальну правову підготовку та інші знання і вміння.

Для правосвідомості правоохоронця важливе значення має ставлення до злочинності та засобів боротьби з нею. До особливостей правосвідомості у цій сфері необхідно віднести:

1) осудження посягань на блага та цінності, які охороняються правом, і розуміння об'єктивної необхідності боротьби з ними;

2) неухильне дотримання законності, неприпустимість порушення норм та принципів права;

3) більш високий рівень оцінки права та забезпеченого ним правопорядку, ніж у інших законослухняних громадян;

4) негативна реакція на злочинність, упевненість у необхідності активної боротьби з нею;

5) відповідність його оцінки зла та добра загальнодержавним цінностям;

6) більш високий рівень вимог до санкцій за правопорушення, якщо порівняти з іншими законослухняними громадянами, орієнтація на більш жорсткі покарання;

7) більш висока оцінка власної діяльності та діяльності свого відомства;

8) недооцінка процесуальних гарантій, якщо порівняти з іншими, у тому числі матеріальними;

9) наявність елементів правового нігілізму, що тягне за собою вибір варіанта правомірної поведінки не на основі переконання, а внаслідок страху покарання, боязні настання небажаних наслідків та ін.

В узагальненому вигляді належну правосвідомість працівника правоохоронних органів можна уявити таким чином:

• упевнений у необхідності забезпечення прав і свобод громадян;

• осуджує протиправну поведінку;

• усвідомлює об'єктивну потребу боротьби з правопорушеннями та дотримання правопорядку;

• упевнений у необхідності дотримання законності при виконанні службових обов'язків.

Деформація правосвідомості — це її перекручування, "руйнування" позитивних ідей, установок, почуттів та переконань.

Види деформації правосвідомості:

1. Правовий інфантилізм — несформованість, недостатній рівень правових знань за особистої впевненості у власній високій професійній юридичній підготовці.

2. Правовий дилетантизм — вільне поводження із законами або з оцінками юридичної ситуації не через корисливі мотиви, а через недбалість ставлення до юридичних цінностей.

3. Правовий ідеалізм — гіпертрофоване уявлення про роль юридичних засобів при вирішенні соціально-економічних, політичних та інших завдань.

4. Правовий нігілізм — заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог дотримання права та поваги до нього.

Спеціальними засобами, які можуть сприяти подоланню правового нігілізму, можна назвати:

1) якість законів та інших нормативних актів; забезпечення належної ролі законів у системі нормативних актів; наявність стабільності та одноманітності в регулюванні суспільних відносин;

2) авторитет державної влади та відпрацьованість механізму її дії; наявність розвиненої державної структури, що здатна забезпечити виконання права; удосконалення системи правоохоронних органів та правозастосовчої діяльності; зміцнення законності; підвищення ролі судів;

3) високий рівень правосвідомості, який би дозволяв працювати закону: збереження самобутності правової культури; поліпшення системи правової інформації, професійного навчання та виховання юристів тощо.

Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.

Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи.

Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати.

На процес формування правової культури найбільш ефективно впливає правове виховання.

Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством.

Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;

• правові норми та принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правосвідомість та правова культура;

• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

тип (сім'я) правової системи — це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.

Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

• спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

• спільність основного юридичного джерела (форми) права;

• єдність у структурі системи і норми права;

• спільність принципів регулювання суспільних відносин;

• єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Розрізняють:

1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;

• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.

2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);

• американське право (США, Канада та ін.).

3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:

• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);

• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);

• звичаєва общинна (африканська група).

Романо-германська правова сім'я — це сукупність національних правових систем держав, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права та його пристосування до нових національних умов. Характерними рисами є:

• домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права;

• поділ системи права на публічне та приватне право;

• диференціація та кодифікація галузей права;

• нормативність права, розгляд норм права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем;

• включення у поняття права норм-роз'яснень (тлумачень), які виходять, насамперед, від законодавця та суддів.

Порівняно з правом країн романо-германської правової сім'ї, англосаксонське право не має внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне та юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне й адміністративне, кримінальне і торгове. В англійському праві не існує галузевих інститутів як сукупності однотипових норм права. Норми права не поділяються на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів. Іншими словами, англійське право не е кодифікованим, адже воно створюється судовою та адміністративною практикою.

Однак англійське право диференціюється на загальне право і право справедливості, тому й англійські юристи поділяються на юристів загального права та юристів права справедливості.

Загальне право створювалося королівськими судами, і поступово сформувалася одноманітність підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді справ намагалися вирішувати їх відповідно до раніше прийнятих судових рішень. Воно сформувалося завдяки позитивним місцевим особливостям і було орієнтоване, головним чином, на засоби правового захисту. Тому норми загального права мають інститут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи моральний. Загальне право формувалося як неписане право, що базувалося на думках суддів при вирішенні справ. Одним із фундаментальних його основ було те, що кримінальні та більшість цивільних справ розглядалися судом присяжних. Тому для англійського юриста головне — вміти порушити справу, знайти форму позову. Якщо ж процес почався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Згодом процесуальне право стає домінантним.

Право справедливості — це сукупність норм, які створювалися судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя.

Серед юридичних джерел цього права найбільш значущим є судовий прецедент, тому право Англії було і залишається прецедентним, норми права — положення, які беруться з особливих рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями.

Іншим джерелом визначаються закони і підзаконні нормативні акти. їх другорядність зумовлюється тим, що вони визначаються джерелом права лише після апробації їх судовою практикою.

Джерелом англійського права визначається також звичай, який у сфері конституційного права відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані "конституційні угоди", що регулюють важливі питання державного життя. В інших сферах регулювання суспільних відносин роль звичаю дуже обмежена.

До джерел англійського права відносять і правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених з питань права. За останні часи використання доктрини значно зростає.

Релігійно-традиційна правова сім'я — це сукупність або релігійних правових систем держав, що базуються на віровченнях, або традиційних правових систем держав, що ґрунтуються на звичаєвому праві, пристосованому до нових національних відносин.

До релігійних правових систем зараховують: мусульманське право, іудейське право, індуське право, канонічне право християнської релігії. До традиційних правових систем належать: японське право, далекосхідне право, звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії.

Мусульманське право базується на зобов'язаннях мусульман перед Аллахом та іншими ісламістами, викладених в Корані, а також на санкціях за порушення цих зобов'язань.

Джерела мусульманського права: Коран — слово Аллаха, книга, що містить як загальні релігійно-моральні положення, так і конкретні правила поведінки мусульман, які виникли при розв'язанні пророком Мухаммедом конкретних конфліктів, або в результаті його відповіді на запитання; суна — тлумачення положень Корану у вигляді прикладів із життя Мухаммеда для керівництва віруючими власними діями; іджма — узгоджене тлумачення юристами ісламу Корану і суни для вирішення питань, що не відображені в цих джерелах; кіяс — рішення за аналогією відповідно до нових суспільних відносин.

Іудейське право — право єврейського народу. Основними джерелами є: вчення Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон; Мішна; Мндрашим; Барайти; Єрусалимський та Вавилонський талмуди.

Індуське право — сукупність релігійних, моральних і правових норм, основою яких є індуїзм. Джерела права: веди — ідейні принципи індуського права; смрити — коментарі вед, зібрання висловлювань видатних людей; правові звичаї — правила поведінки для кожної касти.

Канонічне право сукупність канонів (правових рішень), які встановлені на християнських церковних зборах, а також постанови Папи Римського у католицькій церкві. Канонічне право поєднує моральні й корпоративні правила поведінки і визнається законом за підтримки відповідною державою (наприклад Ватиканом).

Традиційне японське право — сукупність моральних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філософії Давнього Китаю, звичаїв власного народу, рецепції ро-мано-германського й американського права. Значну роль при вирішенні юридичних справ відіграють норми "гірі", що передбачають примирення сторін до звернення в судові інстанції.

Далекосхідне звичаєве право — базується на філософських ученнях Конфуція про гармонічну поведінку людей. Основні джерела правової поведінки: норми-традиції (ритуали), етичні норми, норми-звичаї, норми права.

Звичаєве право держав Африки, Азії, Океанії — сукупність правил поведінки, що склалися на основі норм-звичаїв протягом тривалого часу, а також норм права колоніальних держав. Звичаєве право має в основному неписаний характер і передається поколіннями. Воно захищає інтереси спільноти, а не окремої людини. Спірні питання здебільшого розглядаються, не доходячи до офіційних судів.

Найбільш поширеними є такі сучасні концепції права.

1. Теорія природного права (Платон, Сократ, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, О. Радищев), що має такі загальні риси та положення:

• право виникло з природи людини та існує незалежно від держави, тому воно вічне і незалежне;

• право, яке створюється державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права.

У XX ст. ця теорія набула вигляду "відродженого природного права", представники якого поділяють право на:

• постійне природне право;

• тимчасове позитивне право, яке залежить від природного права і має відповідати йому.

Залежно від того, як і з чого виникають природні права людини, розрізняють такі доктрини:

а) неотомізм, протестантизм та інші, згідно з якими ці права походять від створеного Богом порядку буття;

б) неогегельянство — природні права є результатом гармонії об'єктивного розуму та ідеї права;

в) неокантіанство — джерелом цих прав є "чисте" мислення, що охоплює і "належне", і "суще";

г) феноменологічну доктрину — природні права випливають з правових цінностей;

д) екзистенціалістську — вони виникають з існування абстрактної людини;

е) герменевтичну — природні права випливають з історичного праворозуміння.

2. Історична школа права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пух-та) доводить, що природне право тотожне позитивному, а останнє — не тільки право, яке породжується державою. Законодавча державна влада лише систематизує, доповнює те право, яке виникає стихійно в результаті діяльності людей.

Тому право у своєму історичному розвитку проходило два послідовних етапи:

• у формі звичаїв (звичаєве право);

• У формі матеріалу для опрацювання його законодавцем (позитивне право).

Будь-яке право не може функціонувати, якщо воно відірване від історичного розвитку суспільства. Таке твердження в цілому є позитивним. Недолік цієї теорії в тому, що перебільшено роль правових звичаїв.

3. Концепція позитивізму (Д. Остін, К. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич) закликає до вивчення лише позитивного права — його оцінки та критики, неможливості пізнання сутності права, опису та систематизації норм права, формального їх аналізу.

Представники позитивізму вважають, що право є сукупністю норм, поданих об'єктивно, які не потребують ідеологічного обґрунтування. Тому роль права в суспільстві полягає в забезпеченні соціального компромісу. Вихідним елементом права є його норми, що розглядаються як назавжди встановлені догми, а його єдиним джерелом — державна влада, наділена примусовою силою.

4. Теорія нормативізму (Г. Кельзен) яка виникла в результаті подальшого розвитку позитивізму доводить, що юридична наука повинна займатися формою права, а не його змістом, обмежуючи себе лише вивченням норм права, його елементів та структури. Вона не повинна вивчати ідеологічні, ціннісні аспекти права, моральні та політичні його оцінки. Тому за цією теорією право — це сукупність правил поведінки, які регулюють суспільні відносини з погляду належного і сущого, незалежно від реального життя.

Захищається так звана "багатоступінчастість" у праві, сутність якої у тому, що вищі норми є базою для нижчих, ступінь яких утворюють індивідуальні норми, що створюються судом та органами управління.

У цій теорії позитивним є те, що такий підхід дає змогу створити і вдосконалити систему законодавства, а негативним — нехтування природними та моральними аспектами в праві.

5. Соціологічна концепція (Є. Ерліх) доводить, що право корениться не в законах, а в суспільстві, тому його джерело слід шукати в поведінці людей, які реалізують право. Отже, перевага віддається судовій та адміністративній правотворчості (ідея "живого права").

У сучасній юридичній науці ця концепція представлена в основному гарвардською школою права (Р. Паунд) і "реалістами" (Д. Франк, К. Левелін, М. Коген), які вивчають право в тісному зв'язку та взаємодії із суспільством і оголошують його головним інструментом соціального компромісу (право функціонує з метою забезпечення загальної єдності). Тому реальне право — це право, що створюється в процесі практичної діяльності суддів і посадових осіб.

6. Психологічна школа права (Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп) вважає, що джерелом права є переживання та емоції людини, тому воно розглядається в декількох аспектах:

• як право офіційне — засновується державною владою;

• як право неофіційне — право взагалі, груп, спільнот;

• як позитивне право — викладене в кодексах, законах тощо;

• як інтуїтивне право — складається у психіці індивіда як результат його самовизначення в суспільстві.

Головним є інтуїтивне право, яке є динамічним та завжди виражає інтереси людини. Воно визначається критерієм оцінки позитивного права.

Позитивним у цій теорії є те, що вона враховує психологічні особливості людей, роль правосвідомості у правовому регулюванні суспільних відносин, негативним — те, що ця теорія відірвана від об'єктивної реальності.

7. Теорія інтегративної юриспруденції пов'язується з ім'ям Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму та соціологічної школи, створивши тим самим нову школу права, яка б відповідала духові часу. Згідно з таким підходом уся структура права одночасно перебуває як у стані статики — норми права, так і в стані динаміки — правові відносини. Джерелами права є і законодавча діяльність держави, і правотворча діяльність суду.

Дата добавления: 2015-07-26