Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Примітки. 2) Для новгородської торговлї (факти пізнїйші, але вони можуть служити для зрозуміння й

Читайте также:
  1. Примітки
  2. Примітки
  3. Примітки
  4. Примітки
  5. Примітки
  6. Примітки
  7. Примітки

1)Патерик с. 154.

2) Для новгородської торговлї (факти пізнїйші, але вони можуть служити для зрозуміння й давнїйших відносин): Бережковъ О торговлЂ Руси съ Ганзою до к. XV в., 1879 і статї його-ж і Тихомірова в Ж.M. H. П. 1887 p.; Никитскій Исторія экономическаго быта В. Новгорода, 1893 с. 24 і далї; Buck Der deutsche Handel in Nowgorod — Jahresbericht der Anna Schule, Спб. 1895.

3) Напрям шляху на Волинь видно з порівняння Іпат. с. 121, 170, 276, 284; шлях в Галичину — Іпат. с. 278-9, 300, 342-3.

4) Див. вище с. 289.

5) Треба одначе рахувати ся ще і з розширеннєм монети дорогою здобичи.

6) T. III гл. 4.

7) Карамзінський кодекс § 44-5, 47-8, 66-8.

VI. Люднїсть і її суспільний побут.

ФІЗИЧНИЙ ТИП — ДАВНЇ ОПИСИ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ДАНІ, КРАНЇОЛЬОҐІЧНЕ ПИТАННЄ, НОША ГОЛОВИ, ЧИСТОТА. ВДАЧА, АНТИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛЮДЯНІСТЬ, ПИРИ, ВІЙНА. РЕЛЇҐІЙНИЙ СВІТОГЛЯД, БОГИ. СВАРОГ, ПЕРУН, ДАЖДЬБОГ І ХОРС, ВЕЛЕС, СВАРОЖИЧ, ТЕМНІ СИЛИ, ТЕОМОРФІЗМ, МЕНЬШІ БОЖЕСТВА, КУЛЬТ, ПИТАННЄ ПРО ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ, ВОЛХВИ, ВІРА В ДОЛЮ

Від тої матеріяльної сфери, в котрій розвивала ся дїяльність давнього Українця, перейдемо тепер до нього самого — до його фізичної й духової фізіономії.

Для фізичного типу наших предків маємо перед усїм клясичну звістку Прокопія про Словен і Антів (і при тім він виразно зазначає, що сї народи не ріжнять ся між собою виглядом): „всї вони високі і надзвичайно міцні, тїлом і волосєм не дуже білі або бльондинуваті, і не впадають зовсїм в чорне, але всї рудоваті“ 1). Теж саме кажуть про Русь і Словян Араби: і їм мешканцям чорнявого полудня, впадало в очі румяне тїло й русяве волосе Словян, так що й своїх русявих земляків вони прозивали часом „Словянами“. „Словяне — нарід червоної краски, з русявим волосєм“, характеризує їх абу-Мансур, „кріпкий тїлом“, додає Казвіні. Русь спеціально характеризуєть ся ними теж як великі тїлом, русяві, гарні люде 2).

З сим сходять ся описи кількох наших князїв. Хоч можлива непевність, чи не маємо тут до дїла з чужою династією, у всякім разї цїкаво, що сї описи зходять ся вповнї з загальною характеристикою Словян і Руси. І так Лев Диякон описує Святослава: „він був середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі синї, ніс короткий; борода була обголена, на верхнїй губі густе й довге волосє; голова зовсїм обголена 3), з одного боку висїв чуб 4), що означав значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалї він був дуже добре збудований“. В сїй інтересній описи (вона вказує й те, яка на Руси тодї була мода на волосє) на сей раз звертаю увагу тільки на ясні очі Святослава. З лїтописей наших вкажемо дві описи, одну Мстислава Ярославовича (XI в.), другу — Володимира Васильковича (XIII в.): „бЂ же Мьстиславъ дебелъ тЂломъ, чермьномъ лицемъ, великома очима“; „сий же благовЂрный князь ВолодимЂрь возрастомъ бЂ высокъ, плечима вЂликь, лицемь красенъ, волосы имЂя желты кудрявы, бороду стригый, руки же имЂя красны (гарні) и ногы“ — отже знову маємо русяві, румяні, кріпкі фіґури 5). З рисунків зовсїм виразно виступає румяний і русявий (може рудавий) тип на мінятюрі Ярополка Ізяславича чивідальської псалтири 6).

Зібравши до купи письменні звістки про Русь і Словян, ми здобули характеристику русявих, румяних, великих зростом людей 7). В декотрих пунктах вони вповнї потверджують ся й иньшими даними, в иньших лишають нас в непевности. Що до зросту, то й нинїшня українська людність досить висока (вище середнього зросту), вища від великоросийської, а в деяких місцях доходить таки дуже високого зросту (Кубанцї, Гуцули) 8). Сюж прикмету виказують поміри костей з могил IX-XI в. Могили західньої Волини дали пересїчно 171 центиметрів для мужчин, 155 для женщин, могили погоринські — 169 цм. для мужчин, для женщин — 158 цм., могили з порічя Тетерева — в середнїм 167 цм. Не так ясна справа кольору. Археольоґічного матеріалу для неї не маємо. Сучасна українська людність не має одностайного типу, як і цїла сучасна Словянщина взагалї має два окремі типи — ясний і темний; темний переважає на заходї й полудню, ясний на північнім сходї, й українська територія припадає на переходову: на півночи й північнім сходї її переважає ясний тип, на заходї (в гірськім поясї) й полуднї — темний; варіяції так значні, що не можна уставити ще, який тип переважає між Українцями (матеріалу досї зібрано ще дуже небогато). З огляду на наведені вище історичні звістки виходило-б, що як раз ясний тип був початковий, основний, або переважний українсько-руський, тим більше, що він виказуєть ся на найстарших, найбільш законсервованих частинах нашої території — північних. Але і для того часу властиво може бути мова тільки про перевагу того чи сього типу, а не його виключність.

Цїкава, а дуже неясна справа про кранїольоґічний тип нашого народу, як і взагалї про тип словянський. Тепер у нас рішучо переважає короткоголовий тип, бодай в зібранім матеріалї (а він зібраний з деяких тільки місцевостей). Розкопки старих українських могил, Х-XII в. — на Волини, в землї Деревлян, Сїверян виказують, що у старої української людности тип довгоголовий рішучо переважав над короткоголовим. Так могили західньої Волини дали 14 довгоголових (долїхо- і субдолїхо-кефалів) при 4 середнеголових і 2 суббрахікефалах (брахікефалів не було зовсїм); в численнїйшім матеріалї з Погорини було 74 довгоголових (долїхо- і субдолїхокефали) при 11 середнїх і 26 короткоголових (суб- і брахікефали); могили з над Случи дали 4 довгоголових (долїхо- і субдолїхокефали) і 2 середноголових 9). Роскопки в околицях Тетерева також дали дуже мало виразнїйших брахікефалів 10). На 65 сїверянських черепів було тільки 6 короткоголових. На 33 донецьких 26 довгоголових, 3 середнї, 4 короткоголові, і т. д. 11). Про еволюцію антропольоґічного типу на підставі сих спостережень поки що було б передчасно говорити; Питаннє про початковий словянський тип — чи був він короткоголовий чи довгоголовий, стоїть тепер гостро в науцї, і рішити його вповнї дефінїтивно поки що нема можности, а без того і про еволюцію українського типу голови трудно говорити, і я обмежаюсь тільки зазначеннєм сих фактів. Супроти довгоголовости старої української людности в лїсовім поясї маємо поки що два огнища короткоголового й темного типу — оден в західнїм, карпатськім гірськім поясї, другий — на степовім шляху з Азії, де короткоголовий тип появляєть ся вперше в зелїзній культурі. Коли зміни типу голови зводити на вплив самої метісації, то відси могли вийти елєменти короткоголового, темного типу. І знов про старий український антропольоґічний тип треба сказати, що про його одностайність, про „расу“ в VIII-Х в., очевидно, так само не може бути мови, як і нинї; тип сей тільки мусїв бути тодї меньше комплїкований, меньше мішаний і меньше ріжнородний як теперішнїй.

Стільки б можна сказати про антропольоґічний тип, не забавляючи ся в гіпотези й здогади. Додати можна-б дещо про ношу голови; бачили ми вище моду Х в., бодай княжої дружини: великі вуса, обголену чи сильно обстрижену бороду і на обголеній голові — чуб; бачили ми обстрижену бороду й у пізнїйшого князя — Володимира, з XIII в. Княжі портрети на монетах виразно показують замашисті вуса, а що до бороди, то на декотрих монетах з іменем Володимира, золотих і срібних, зовсїм виразно видно, що князь не має бороди, на иньших не можна добре розібрати, чи має він коротку бороду, чи зовсїм низько обстрижену 12). Князь на т. зв. монетах Святополка не має бороди. Ярослав на старих рисунках софійської фрески має коротку бороду. У Святослава Ярославича на рисунку його збірника борода низько обстрижена, так само у Ярополка Ізяславича. З того виходило-б, що загальна мода у наших князїв і може — вищої дружини була тодї на вуса, а бороду стригли 13). Та се не була, певно, мода загальна; арабські письменники згадують, що деякі Русини носять бороди, а деякі голять;

Руська Правда між иньшими шкодами згадує видертий вус і бороду, а судячи по глузуванню Ляхів з Данилових вояків: „поженемъ на великий бороды“ можна здогадувати ся, що рядова дружина і поспільство XIII в. носило бороди довші 14). Що до волося, чоловіки родини Святослава і так само Ярополк мають волосє обстрижене, але не дуже коротко — видно його з під шапки.

Тут буде до річи згадати ще одну подробицю зверхнього вигляду-чистоту. На тім пунктї маємо про наших предків досить непохвальні характеристики. Прокопій каже про Словян і Антів, що вони дуже брудні, а ібн-Фадлан, оповідаючи про руських купцїв, називає їх „найбруднїйшими божими сотворіннями“, прирівнює до онагрів, а ілюструє се оповіданнєм, що руські купцї мили ся в однім цебрі, не переміняючи води та сякаючи або плюючи туди. До певної міри сї звістки можуть бути правдивими: замилуваннє до чистоти се культурна привичка, і теперішня чистота, котрою визначаеть ся переважна маса нашої людности, могла виробити ся пізнїйше, але без ограничень сих старих звісток теж прийняти не можна. Прокопій писав про пів-кочову і меньш культурну, взагалї передову словянську кольонїзацію, а ібн-Фадлан свою характеристику опирає на тім, що Словяне не мають подібних рітуальних обмивань, як Магометани, і під впливом сього міг дещо й побільшити в своїм оповіданню 15). Подібним чином иньший арабський подорожник оповідає про сучасних Нїмцїв (правдоп. Х в.): „нема на світї нїчого бруднїйшого від них, вони миють ся на рік раз або два-в холодній водї!“ 16).

Про характер наших предків тойже Прокопій пише: „житє провадять вони суворе й не цивілїзоване, і дуже брудні, але зовсїм не лихі і не підступні і в простотї (щирости) заховують гунські звичаї“ 17). Похвальне свідоцво виставляє їм т. зв. Маврикій: „вони ласкаві з чужинцями (гостями), гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди тому треба, навіть так, що як гостю станеть ся якась шкода через недбальство господаря, то той, хто прийняв по тім того гостя, виступає против недбалого, уважаючи честю для себе обстати за гостем. Своїх рабів вони не задержують в неволї на завсїди, як иньші народи, але визначають їм певний час (служби) і потім дають вибирати-чи схочуть вернутись на вітчину з певною нагородою, чи зістати ся у них вже як вільні земляки (έλεύθεροι καί φίλοι). Жінки їх честні над всяке понятє, так що більшість їх смерть своїх чоловіків уважають за свою власну й добровільно задушують себе, бо для них жити вдовами-то вже не житє“. Він підносить також їх свободолюбність („не хочуть нїкому служити або бути під властю“), їх терпеливість на всяку нужду-спеку, холод і дощ, на брак одїжи й поживи. Але закидає брак згоди (μισάλληλα), упертість і неохоту до підпорядковання своєї гадки гадцї загалу, наслїдком чого виходять кріваві бійки; далї-невірність в умовах і взагалї непевність: лекше їх удержати страхом або дарунками, як умовами 18).

Сї характеристики дорогі нам тим, що мають на оцї не тільки Словян, але й Антів та дуже зручно збирають ознаки словянського характера, які взагалї найбільш кидались у очі чужинцям. Словянська гостинність ще до недавна була притчею во язицїх; західнї — нїмецькі письменники особливо підносять її: „нема народа гостиннїйшого над них“, зауважає Адам Бременський про Поморських Словян 19). Арабське джерело IX в. оповідає про Русь, що вона поважає і ласкаво поводить ся з чужинцями, які удають ся під її опіку, або часто у неї бувають, та боронить їх від всякої пригоди 20), а наш найдавнїйший кодекс світової етики-Наука Мономаха научає “особливо шанувати гостя“ 21). Вірність чи відданість словянських жінок була теж предметом загального здивовання (характеристики не мають самі одначе особливого значіння, бо виходять з рітуального звичаю самовбийства вдів). Свободолюбність словянську мали нагоду найлїпше оцїнити Нїмцї під час боротьби Словян за свободу. Але заразом кидав ся усїм в очі й тяжкий брак солїдарности. Характеристику Маврикія ми вже бачили. Ібн-Якуб завважає, що Словяне нарід відважний та воєвничий, і нїхто-б не дорівняв їм в силї, як би не розріжненнє їх численних, відокремлених племен 22). Тут давала себе знати причина і заразом результат слабости їх полїтичної органїзації, їх неохота до послуху якій небудь власти і підпорядкованнє всякого авторитету голосови загального віча.

Поруч із людяністю й ласкавістю та тією щирістю, яку вище занотовав для нас Прокопій, ішла поетична, весела, охоча до забави вдача. Я вище вже мав нагоду занотувати звістки про уживаннє у нас ріжних музичних інструментів. Співолюбність Українцїв і взагалї Словян мусить сягати дуже давнїх часів; спів і музика були нерозлучними товаришами всяких видатнїйших хвиль життя. „Сплясаньемьи гуденьемь и плесканьемь“ відправляла поганський шлюб Русь, вже після охрещення 23); „довгими піснями“ прощаєть ся з житєм жінка-Русинка перед смертю в описанім ібн-Фадланом руськім похоронї. „Игрища межю сели“, і на них „плясанья“ і „вся бЂсовьскыя пЂсни“, про котрі оповідає Повість, як про споконвічні звичаї Сїверян і деяких иньших племен, мусїли бути загальним явищем і в поганських часах і пізнїйше. Музика була звичайною утїхою князя: увійшовши одного разу до ки. Святослава, Теодосий Печерський застав „многая играющи прЂдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающе, другія же оръганьныя гласы поюще, и инемъ замарьныя пискы гласящемъ, и тако всЂмъ играющемъ и веселящемъся, якоже обычай есть прЂдъ княземь“. А що всякі ігрища, скоморошества, музика, співи були звичайною утїхою народа, показують нападки пізнїйших християнських проповідників 24). Візантиєць Скілїца, описуючи болгарський похід Святослава, каже, що його вояки не уважали на обережність, цїлими ночами пючи й упиваючись та забавляючись музикою та танцями 25). „Игранье, плясаньє и гуденьє (музика)“, „бЂсовьское пЂньє и блудноє глумленьє“ (правдоподібно-нескромні співи або жарти) були звичайною приналежністю пира і взагалї забави 26).

При тім всім, дїйсно, любили й випити. Не дурно солодке і пяне питє з меду сягає ще пра-індоевропейських часів. Словяне мали час вправитись в його уживанню в своїй правітчинї. Руський нахил до випивання кинув ся в очі ще ібн-Фадлану; описуючи руських купцїв, він каже: „вони дуже охочі до вина (правдоподібно одначе, тут мова не про вино, а про мід), пють його в день і в ночи, так що инодї їм трапляєть ся й умерти з кухлем в руках“. Книжник XI в. вложив в уста Володимира звістну максиму, що Русь не може жити не пючи: „Руси есть весельє пити, не можемъ безъ того быти“, і се переконаннє піддержали веселі Володимирові пири, де головним елєментом був мід, що споживав ся в великих масах. Що се не можна прикладати до самої варязької дружини, показують инші подробицї Володимирового життя. Мід був такою неминучою житєвою потребою, що за Володимира, розсилаючи по місту припаси для убогих і калїк, возили і „мід в бочках“ 27). Арабське джерело каже про „Словян“ (східнїх), що у них багато вина і меду, у одного чоловіка буває по сто збанків „вина і меду“ 28). Поганські свята не минались без питя; по згідному свідоцтву наших (пімста Ольги над Деревлянами) і чужих джерел (ібн-Росте й иньші про Словян) тризну по небіжчику справляли пирами і випивками; „за рік по смерти небіжчика,“ кажуть Араби, „беруть кухлів зо двадцать меду, більше-меньше, несуть на могилу, збираєть ся родина небіжчика, їдять, пють і потім ідуть собі“. Сей звичай перенесено потім на християнські свята-почавши від празників, що уряджував Володимир. На празник у Василеві варили за Володимира 300 перевар меду. M. Іоан в своїх дорогоцїнних „Правилах“ (XI в.) нападає на росповсюднений звичай, що світські люди споряжали пири в монастирях, один перед другим похваляючись, хто лїпший спорядить, і на тих пирах гостї упивали ся. Церковні оказії лучили ся з піяченнєм, що прикривало ся лише ріжними обрядовими покривками, і т. п. 29)

Цїкаво одначе, що в нашім давнїм письменстві прийнятий делїкатний термін для пяного — „весел“ 30); се може натякати, що пили не так щоб запиватись, а властиво підохотитись; підохочуватись же таким способом — було річею звичайною, аби було чим 31). Але що таким безневинним підохочуваннєм не все обмежались, нема що й казати; досить пригадати популярну інвективу на пянство: „піянство — вольний бЂсъ, піянство — дщи діявола, піанство — уму смерть, погубивий бо умъ скотины пущи есть“, в відповідь на людський погляд, що в пяництві нема нїчого злого —,въ піянст†ничтоже зла творимъ“. Сей поблажливий для пянства людський погляд, з яким християнським духовним приходило ся воювати, теж дуже характеристичний для старої української вдачі.

Загалом вище подані прикмети складають ся на характер привітний, мягкосердий, щирий, веселий, поетично закрашений. На до-повненнє можна-б вказати, що звичаєве руське право не визначало ся суворістю, не знало лютих кар на тїлї і допускаючи кріваву пімсту, не мало кари смерти по суду; найвища кара — „поток (ви-гнаннє) і разграбленіє“ (конфіскація майна). З сього боку характери-стика Полян, дана в Повісти: „Поляне бо своихъ отецъ обычаи имя-ху тихъ и кротокъ“ 32) може бути до певної міри прийнята. Тільки знов не треба собі тої кротости занадто ідеалізувати. Ті „тихі і кроткі“ Русини вміли часом показати себе й иньшою стороною.

Взагалї словянському характеру не бракувало енергії. Вище на-водив я погляд на них ібн-Якуба: „Словяне люде відважні та воєвничі, і при солїдарности могли-б взяти гору над кимбудь“. Словянські напади на Візантию в VI-VII в., або боротьба балтийських Словян з Нїмцями, почавши від VIII в., повна фактів словянської відваги і воєвничости; бракувало до того лише полїтичної орґанїзації й солїдарности. Спеціально про Русь, почавши від IX в., повно нарікань у сусїдів на воєвничість, сувору, нелюдську вдачу її: „нарід, як то всї знають, дуже жестокий і немилосердний, що немає жадного слїду ласки до людей; подібні до звірів своєю вдачею, не людські своїми вчинками, самим виглядом виявляють вони замилованнє до убийства“, описує Русь грецький ритор з 1-ої пол. IX в. „Вони відважні й сміливі; як нападуть на иньший нарід, то доти не відступлять, поки не знищать цїлком, а перемігши гнетуть, як рабів“ 33), характеризує Русь арабське джерело з тогож часу. Подробицї руських походів — нпр. Ігоревих, на Візантию й на Каспійське море, або Святослава на Болгарію потверджують сю характеристику; правда, з норманїстичного становища се все складаєть ся на Норманів, але в усякім разї війська Ігоря та Святослава переважно в своїй масї складались не з Норманів, а з Словян; та й руські війни й усобицї XI-XII в. показують ясно, що нема чого складати вини на Норманів що до суворости й немилосердности. Очевидно à la guerre comme à la guerre, псіхольогія і звичаї війни гуманністю не визначають ся нїде, в тім нема нїчого дивного, і нема чого тут дивоватись Руси, а я тільки підношу се тут супроти тенденції старих словянофилів виявляти Словян, в противність напастникам Нїмцям, тихим і ідеалїчно-спокійним народом, заразом — елєментом пасивним і позбавленим всякої полїтичної інїціятиви 34). І те і друге — рівно побільшене.

Релїгійний світогляд нашого народу в перед-християнські часи мав в своїй основі культ природи. Перед ним відступив і поблід старий культ предків, одначе і культ природи не вийшов з примітивних слабо вироблених форм. Русько-словянська мітольогія взагалї досить бідна, не ясна, і се не тільки через бідність наших відомостей, але й через свою власну слабість: судячи по всьому, словянське племя не мало особливого нахилу до релїґійної творчости 35).

Клясичну відомість і тут знову дає нам Прокопій. Він оповідає про Словян і Антів, що вони мають одинакові релїґійні погляди. „Єдиного бога, що посилає блискавку 36), признають вони владикою всїх і жертвують йому коров і всяку жертву. Не знають долї (фатума) і зовсїм не признають, аби вона мала якусь силу над людьми; як хто має перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війнї, обіцює за своє житє, як що не пропаде, жертву богу, і спасши ся, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі житє. Шанують вони річки, нїмф і деякі иньші божества (δαιμόνια), жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі“.

В сїй многоважній звістцї можна зазначити два головні моменти словяиської релїґії: єдиний бог, єдиний владика світа, з котрим безпосередно звязують ся ріжні метеоричні явища (як тут блискавка), і разом — численні дрібнїйші божества та взагалї надприроднї істоти (по теперішньому кажучи), з другорядним значіннєм.

Сї звістки Прокопія потверджують ся иньшими свідоцтвами як про Словян взагалї, так і спеціально про Русь. Так Гельмольд (XII в.), оповідаючи про релїґію балтийських Словян, каже, що поруч численних другорядних богів признають вони одного великого, загального, що був заразом спеціально небесним богом 37). Спеціальні відомости про Русь вказують, що перше місце в її культурі займав метеоричний біг владика грома й блискавицї.

Сей біг в Х-XI в. на Руси зветь ся Перуном (лит. Perkunas), богом грома, як показує його імя (пьрати — бити). 38) Одначе у иньших Словян, крім східнїх ми не знаходимо вповнї ясних вказівок на істнованнє бога сього імени: хоч се слово звістне там і часто стрічаєть ся в проклонах і ріжних назвах, але може означати просто грім небесний. Дїло в тім, що бог грома Перун був, правдоподібно, розмірно пізнїйшою спеціалїзацією певних метеоричних проявів сили того головного словянського бога, про котрого говорить Прокопій: він спеціалїзував ся подібно як спеціалїзовали ся в осібні божества сонце й огонь — елєменти дуже близько споріднені з небесним огнем — блискавицею. Давнїйше той найвищий бог виступав мабуть під иньшим іменем.

В київській лїтописи під 1114 p. заведено мітольогічний уривок з грецького хроноґрафа Малялі про Гефеста й його сина Гелїоса, і при тім додано поясненнє, що Гефест то Сварог, а Гелїос „сынъ Свароговъ, єже єсть Дажъбогъ“. Пізнїйші діатриби проти поганства (відомі в кількох варіантах XIV в., а основа їх мусить тим самим бути значно старшою) докоряють людям, що вони „огне†молятся, зовуще єго Сварожичем 39). Біг Сварожич відомий нам і у балтийських Словян 40). Імя Сварога мало би вказувати, що се був бог неба і світу: його звязують з инд. svar — небо, сонце, соняшний світ 41).

Досить правдоподібний здогад, що в сїм Сварогу маємо ми того старого головного, „єдиного бога“ творчої сили цїлої природи, що виступає так виразно ще у Прокопія. Пізнїйше, в міру того як ріжні, найбільш видатні прояви сього бога спеціалїзовались в поглядах поодиноких словянських народів і означались осібними іменами, сї нові спеціалїзовані прояви, в ролї богів, заступали і відсували назад ідею того головного бога. Тому між іменами богів, шанованих на Руси в Х в. безпосередно перед розповсюдненнєм християнства, ми не стрічаємо вже Сварога. Натомісь виступає Перун, бог блискавицї й грома, Хорс-Даждьбог, бог сонця, джерело всякого світового добра, Сварожич-огонь, й ин. 42).

Та якби не було з іменем, нема непевности, що розвій мітольоґічних ідей ішов власне отсїєю дорогою — від „єдиного“ бога неба й світа, спільного взагалї всїм індоевропейським народам, до спеціальних натуралїстичних богів, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич й ин. 43). Спеціалїзація божеств, бодай в значній части, розвинулась очевидно вже на східно-словянськім ґрунтї: поодинокі словянські галузи йшли в сїй еволюції кожда своєю дорогою.

Перун безперечно займав перше місце в руськім культї Х в.: кілька разів вичисляють ся боги в лїтописи, і ще важнїйше — в умовах з Греками, і все Перун стоїть на першім місцї 44). В умові 944 p. хрещена Русь має присягти перед Богом в церкві св. Ілї, що в поглядах Руси заступив місце Перуна, а поганська — перед Перуном. В умові Святослава на переступників кладеть ся клятва „отъ бога, въ негоже вЂруемъ — в Перуна и въ Волоса бога скотья“, а лїтопись вичисляє ідоли, поставлені Володимиром в Київі, в такім порядку: „Перуна и Хоръса и Дажьбога 45) и Стрибога и СЂмарьгла и Мокошь“. При нищенню поганських святощей особливо зневажали Перуна — як найголовнїйшого очевидно 46). Се відповідає словам Прокопія, що між метеоричними проявами божества перше місце займала блискавка (очевидно — з громом). Що Перун був бог грома й блискавки, показує окрім самої його назви, і значіннє сього слова у західнїх Словян (грім) та анальоґія з литовським Перкунасом. Перун се небесний бог, спеціальний володар неба, сила різна, але заразом творяща, що оживляє і дає нові сили природї своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі житю елєменти засухи, задухи, смерти. Його прикмети були потім перенесені в певній мірі на св. Ілю, що у Словян і у Греків був звязаний з старим культом небесного божества 47) і перейняв функції Перуна, як володар грому й блискавки.

В вище наведенім лїтописнім рядї богів Хорс і Даждьбог в більшости кодексів стоять як два осібні боги, властиво — осібні ідоли. Тяжко рішити, чи тут автор, за давниною, узяв два імена того-ж самого бога за два осібні божества, чи дїйсно сонечне божество двоїлось уже в поглядах поганської Руси; останнє також дуже можливо. Що і Даждьбог і Хорс означають сонечного бога, се ясно, коли звести згадану вище ґльосу київської лїтописи про сонце-Даждьбога з „великим Хорсом“ Слова о полку Ігоревім, що означає не що як сонце 48), і в словенських перекладах часом заступає грецького Апольона 49). Обидва імена не відомі нам в мітольоґії иньших славяиських ґруп; імя Хорса правдоподібно зближуєть ся з іранською назвою сонця (авестийське Khorshêtî); імя Даждьбога виводить ся від д а т и і б о г — добро, богатство, отаке означає подателя всякого блага 50).

Можна здогадуватись, що тим часом як Хорс вказував на сонце як небесне світило, Даждьбог означав опікуна земного житя, роду людського, і тому співець Ігоревого полку називає Русинів Дажьбожими внуками 51).

До сеї сторони соняшного культу близько підходить иньший дуже поважний бог-Велес або Волос, „скотій богь“. Імя його неясне, традиція у иньших словянських ґруп слаба 52); в лїтописнім реєстрі київских ідолів його поминено, але він стоїть за те в оповіданню про присягу під 907 p. і в умові Святослава, разом з Перуном 53), а численні топоґрафічні назви з ним звязані й згадки в пізнїйшій традиції вказують на широку його популярність. Його значіннє обясняють лїтописні слова, що то був „скотїй біг“, і се потверждує той факт, що його християнський іменник св. Власий заступив його в ролї опікуна худоби. Отже се біг богатства, достатку (скот і гроші в старій Словянщинї-се синонїми), опікун господарства, щось дуже близьке до Даждьбога. Звичайно думають, що се був теж соняшний біг, вказують на анальоґії Апольона й Марса в сїй подвійній ролї-богів сонця і опікунів худоби. Се досить правдоподібно, і коли вже маємо один дублєт для сонця, може бути і другий; але можливо й иньше- що тут до значіння першорядного бога підняв ся якийсь низший „демон“. В Слові о полку Ігоревім Боян зветь ся „Велесовим внуком“, що вказувало-б на якийсь звязок між Велесом і співом, поезією; ана-льоґія з Апольоном така близька, що будить підозріня про просте перейнятє тут грецького погляду-приладженнє поетом міта про Апольона до словянських мітольоґічних традицій. 54)

Сварожич-огонь згадуєть ся у східнїх Словян тільки в пізнїйшій релїґійній лїтературі; але паралєльна традиція у Словян балтийських показує, що образ сього божества сформував ся ще в перед християнські часи.

Сї фігури-Перун, Хорс-Даждьбог, Велес, Сварожич-то „боги“ у властивім значінню того слова. Слово богъ (санскр. bhága богач, податель добра, зенд. baga-біг 55), фріґійський Ζεύς Βαγαι̃ος) означає спершу добро, благо (звідти-богатий, богатство, збіже, і в неґативній формі-у бог ий), в дальшім рядї-се добродійна сила й податель добра. Отже боги-то добрі сили, прихильні людському житю й щастю. Чи їм відповідали в світоглядї наших предків сили й істоти темні, ворожі „житю Даждьбожого внука“, в формі теж поодиноких божеств? Скільки небудь виробленого дуалїзму в словянськім релїґійнім світоглядї не помічаємо. Хоч між низшими, божеськими істотами стрічаємо небезпечні чоловіку сотворіння, одначе й вони тільки небезпечні, не злі принціпіально, і в словянськім Олимпі не можна вказати на певно якихось репрезентантів темного, злого принціпу 56). З деякою правдоподібністю можна ще думати се за Стрибога, виводячи його імя від стрити-нищити, отже нищитель добра, біг негоди: в Слові о п. Іг. вітри звуть ся „Стрибоговими внуками“. Та й тут не знати, чи дїйсно сей Стрибог був наскрізь ворожою силою, ідеєю злого, а не простою персонїфікацією певних природних явищ.

Се були-б головні, вищі боги наших предків, про котрих можна щось певне сказати. Деякі иньші імена зістають ся. цїлком неясними або непевними 57).

Сї головні боги до певної міри були персонїфіковані- на се передовсїм вказує істнованнє таких абстрактних імен як Даждьбог, Стрибог, істнованнє ідолів і можливість таких поетичних образів Слова о полку Ігоревім як Дажьбожь внук, Велесів внук, і под. Отже істнували певні елєменти теоморфізму. Опись Перунового ідола в лїтописи, а також ібн-Фадланове оповіданнє вказували-б на початки антропоморфізму: лїтопись оповідає, що за Володимира поставлено в Київі ідол Перуна-деревляний з срібною головою й золотими вусами; ібн-Фадлан оповідає, що руські купцї молились перед ідолом — деревляною колодою, з вирізбленим лицем, подібним до людського 58). Але се були тільки слабі початки антропоморфізму, взагалї-ж індівідуальність словянськихбогів ще дуже слабо була розвинена. Ми напр. не знаходимо нїяких певних слїдів ґенеальоґії богів; ґльоса Київської лїтописи, що називає сонце — Даждьбога сином Сварога, підказана правдоподібно текстом хроноґрафа, що зве Гелїоса сином Гефеста. Автор Слова о полку Ігоревім, уживаючи таких виразів як Даждьбогів внук, Стрибогові внуки, очевидно не вкладає в них нїякого реального змісту, не виходить з яких небудь ґенеальогій, тільки дає метафори, поетичні образи близькости до чоловіка того чи иньшого божества, улюбленности його і т. ин. Важний також з сього погляду факт — брак богинь в нашій мітольоґії: не можемо вказати на певно нї одної 59). Очевидно, русько-словянські боги ще дуже слабо сперсонїфікувались і не затратили свого початковаго характеру — певних природних сил, метеоричних явищ, елєментів природи.

Окрім головних „богів“, давнїй Словянин, і Русин спеціально, бачив в природї наоколо себе множество підрядних істот. Не знати, чи не називались вони загальною назвою бісів — старим словянським словом, що в перекладах заступає грецьке δαίμων, δαιμόνια, і потім, під впливом християнства стало означати злих духів. Але як би не було з іменем, самий факт істновання в словянськім світоглядї таких низших божеств, надлюдських істот не має найменьшої непевности. В вище наведенім текстї Прокопія бачили ми згадку за „нїмф і деякі иньші божества“. Такими нїмфами були полудневно-словянські віли і наші русалки, а властиво одна тільки, властива катеґорія русалок, бо під сим іменем розуміли потім не тільки водяних нїмф, але й утоплениць і похрещених дїтей (мавок — навок, від навь — мерлець). Саме імя „русалка“ — пізнїйше, пішло від лат. rosalia (як тепер приймають) і закрило початкове імя; але віра в водяних і лїсових нїмф мусить сягати прасловянських часів 60).

Певні таємничі істоти жили в болотах, лїсах, горах, полях. Про шанованнє криниць, болот, гаїв — себ то тих божеств, що жили в них, згадують письменні памятки від XI в. М. Іоан згадує про тих „єже жруть 6Ђсомъ и болотомъ и кладеземъ“. Церковна устава Володимира між провинами вичисляє: „или кто молить ся подъ овиномь или въ рощеньи, или у воды“ 61). В теперішнїх часах ще заховались в народї образи водяника, що живе в водї, лїсовика чи полїсуна — в лїсї, і всяких взагалї „дїдьків“ — хатнїх, болотяних, лїсових, що при всїх своїх пізнїйших відмінах свій початок ведуть з перед-християнських часів. Сучасні чорти, чи дідьки, що сидять в дуплястих деревах, в старих покинених будовах, млинах і т. и., заступили місце давнїх перед-християнських „бісів“. Шанованнє криниць переховалось подекуди дуже живо 62).

Ріжні катеґорії людей также мали певні надприродні прикмети. Такі вовкулаки — люде, що можуть обертатись вовком. Упирі, що по смерти виходять з могил і висисають у людей кров. Сюди-ж по части належать волхви і новійші відьми і відьмаки (від в і д а т и, рівнозначне з знахуром, знавцем) — люде, що знають маґічні тайни і вміють впливати на природні явища, знають надприродне. Всї сї вірування належать ще до передхристиянського світогляду.

Ласку вищих і низших божеств здобував собі Русин, як і кождий иньший, молитвами, обітницями та жертвами. Се був натуральный наслїдок персонїфікації натуральних сил і явищ, і початки сих форм побожности сягають ще праіндоевропейських часів 63). Ми бачили вище звістку Прскопія, що Словяне й Анти жертвовали і тому найвищому богу і тим низшим „демонам“ всяку худобу та обітницями жертв уважали можливим викупити свою душу в останнїй бідї. Константин Порфирородний оповідає про жертви подорожнїх Русинів на Днїпровім острові св. Георгія (Хортиці): там під превеликим дубом, спеціально поважаним, жертвовали вони живих птиць, хлїб, мясо і хто що мав; про птиць кидали жеребки — чи їх зарізати чи пустити живими. Ібн-Фадлан оповідає про молитви руських купцїв: купець, приїхавши до міста, приносить ідолам всяку страву, хлїб, мясо, молоко, цибулю, напиток, і молить головного бога, щоб послав йому добрий торг; коли торг іде тяжко, він повторює свої жертви, удаєть ся по протекцію до меньших ідолів з подарунками й поклонами; коли-ж попродасть легко, то уважає обовязком подякувати богу: забиває кілька штук худоби, роздає частину убогим, а решту приносить ідолам і розвішує голови худоби на закопаних наоколо палях. Цїкаву молитву „Словян“ (руських) наводить старе арабське джерело (ібн-Росте й инші): під час жнив, каже воно, беруть просо в кірцї, підіймають до неба й кажуть: „Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер її подостатку!...“ 64).

Як бачимо, Константин оповідає, що Русини молились і жертвували під великим, спеціально поважаним дубом. Спеціальне поважаннє дерев, як священних місць, де перебуває біг — се річ загальнозвістна у індоевропейських народів; нема нїчого дивного, коли й у Словян дерева заступали місце храмів або якихось образів. Для молитви, жертв, взагалї культу, звичайно служили ті місця, де чоловік особливо живо відчував на собі вплив природи, подих тієї таємничої сили, що переймала її й була властивим предметом культу, — де він уважав можливим зближитись до сеї таємничої сили як найблизше. В образку, поданім ібн-Росте, Словянин молить ся на полї до неба; в вище наведених місцях Правила м. Іоана або Володимирової устави він жертвує таємничим природним силам коло криниць і болот, молить ся в лїсї або коло води.

Але поруч таких нерукотворних святощів бачимо й рукотворні. Храмів, правда, у Словян не знаходимо, окрім балтийських (і то пізнїйшими часами), але згадують ся ідоли богів. Найранїйшу звістку для Руси маємо під 945 р.: Ігор з дружиною присягає в присутности грецьких послів, — „иде на холъмы, кде стояше Перунъ“. Потім, оповідаючи за Володимира, лїтопись каже, що він поставив в Київі на горі, коло княжого двору ідоли Перуна, Даждьбога, Стрибога і ин.; Добриня посланий від Володимира намісником у Новгород, поставив там над р. Волховим ідол Перуна. Іларіон і старе житиє Володимира, кажучи про його заслуги перед християнством, теж згадують про поганські ідоли і капища (жертвенні місця) на Руси. Яков каже навіть про „храми ідольські“, але ся одинока звістка певно — риторична фраза 65). Останнїми часами багато наробила галасу звістка про капище викрите в Київі коло старого княжого двора, під Десятинною церквою. Але ся купа каміння (відкопана і потім знову засипана землею) 66) не знати навіть, чи була якоюсь будовою, а рітуальне призначеннє її у всякім разї нї з чого не можна було констатувати.

Слова лїтописи, що оповідає, як Володимир ставив ідоли, наводили на гадку декого, що ті ідоли — то була новина на Руси, що то Володимир доперва починав їх заводити під чужим впливом (поморським чи варязьким). Але такий погляд неоправданий; лїтописне оповіданнє про Володимира хоче представити контраст його поганської безбожности й християнської побожности і для того кладе натиск на його відданість поганському культу. Иньші писання XI в., говорячи про Володимира, нїчого не знають про якісь його спеціальні заходи коло поганства. З рештою ідол Перуна бачимо ми ще за часи Ігоря; за руських ідолів згадує й ібн-Фадлан. Могли се, справдї, бути тільки початки сїєї стадії поганського культу — шановання богів в формі антропоморфних образів; можливо, що сї ідоли бували тільки в більших центрах тодїшнього житя, тим часом як народня маса могла зіставати ся при старих жертвах та молитвах коло дерева та криниць; можна добачувати тут при охотї дещо й норманських впливів; але очевидно, не були сї ідоли якоюсь новиною, занесеною на Русь кілька років перед християнїзацією.

Лїтопись, оповідаючи всякі страхи безбожности перед охрещеннєм Володимира, каже також, що в Київі жертвували ідолам людей. Загальна згадка її мало що варта: „и жряху имъ (тим Володимировим ідолам), наричуще я богы, и привожаху сына своя и дъщери, и оскверняху землю требами (жертвами) своими, и осквЂрнися кровьми земля Руская и холмъ-тъ“. Виходило-б, що Кияне жертвовали своїх дїтей богам („привожаху“-очевидно для жертви); але цїлий текст взятий з св. Письма і може бути ужитий риторично, зовсїм без реального значіння 67). Так само непевні подібні-ж вирази у Іларіона 68). Важнїйші були-б конкретні факти. Таке оповіданнє наводить лїтопись: Володимир, вернувши ся з щасливого походу на Ятвягів, з своєю дружиною „творяше требу“ (жертву); але „старци и бояре“ постановили кинути жеребки на хлопця й дївчину та їх жертвовати богам. Упало на сина Варяга християнина, той не дав свого сина і поганьбив поганських богів; довідавшись про се, Кияне-погани розкидали його двір і вбили його з сином 69). Се оповіданнє оперте на місцевій традиції, тому має право на довірє, але може бути питаннє, чи ся справа жертви переказана добре: чи не було тут з початку тільки спогаду про убийство Варяга за ганьбу, кинену ним на поганських богів, а подробиця про жертву зявила ся при лїтературній обрібцї, під впливом книжних взірцїв.

Крім лїтописи про жертвованнє людей оповідає ще арабське джерело і Лев Диякон. Ібн-Русте каже: у Русинів є знахорі, що мають дуже великий вплив на князя; що вони скажуть жертвувати богу, то мусить бути; „знахор бере чоловіка чи худобу, кидає йому петлю на шию, вішає жертву на палю й чекає, поки задушить ся; і каже: „от жертва богу“ 70). Ся інтересна відомість має ту слабу сторону, що дуже близьке до нього оповіданнє знаходимо у ібн-Фадлана про Болгар 71), і для того насуваєть ся питаннє, чи воно не приточене до Русинів через помилку? Лев Диякон оповідає, що Русини в Доростолї, палячи своїх покійників, „справляли жертви за мертвих: топили в Дунаю дїтей і півнїв, кидаючи в течію“; але й тут насуваєть ся сумнїв, чи Лев не помиляв ся з сим жертвованнєм дїтей за умерлих? бо анальоґічних жертв за умерлих ми не стрічаємо. Кінець кінцем істнованнє на Руси XI-Х в. звичаю жертвовати людей навіть в певних важнїйших обставинах представляєть ся менї не певним, хоч в давнїйшій індоевропейській минувшинї людські жертви мусили істнувати 72).

Цїкаво, що в поданих вище оповіданнях лїтописи про присягу, складану перед Перуном, про жертви богам і т. и. нїде не виступає спеціальна верства жерцїв. Вони взагалї нїде не згадують ся на Руси, як і в иньших Словян (окрім пізнїйших балтийських, з їх значно більше розвиненим поганським культом), через те можна з усякою певністю сказати, що в нас їх не було, та се й зовсїм натурально при слабо вироблених формах релїґії й культу. Публичні жертви, від держави чи народу, справляє князь або заступники громади- бояри й старцї в поданім вище оповіданню лїтописи. Приватні жертви й молитви справляв кожний за себе чи за свою родину, як от в оповіданню ібн-Фадлана про руських купцїв. Ролю голови родини як заступника її перед богами показують нам сучасні, вже християнїзовані обряди — нпр. при різдвяній вечері, коли батько чи иньший старший править молитви і всякі релїґійні церемонії при побожній, пасивній асистенції домашпїх.

За всїм тим, хоч не було спеціальної кляси жерцїв, були одначе люде, що уважали себе й у людей уважались спеціалїстами й порадниками в усякого рода релїґійних справах. Се власне були-б згадані вище волхви-знахорі, звісні, взагалї ще з часів індоевропейських у всїх індоевропейських народів. З такими „волъхвами-кудесниками“ (чудотворцями) докладно знайомлять нас наші руські джерела. Віщий Олег мав запитатись волхвів, від чого він має вмерти, і волхви прорекли, що від свого коня; він залишив того коня, але дїйсно, каже Повість, вмер з сього, що вкусила його гадюка, вилїзши з черепа того, уже здохлого коня. З такими волхвами нараджувала ся в Полоччинї, вже по схрещенню Руси, мати звістного Всеслава про свого сина, що родив ся з „язвеном“ на голові, і вони прирадили, аби він носив те язвено на собі, і від, того він був „немилостивъ на кровопролитьє“. В Київі, вже в 2-ій пол. XI в. зявив ся був волхв, що оповідав, як йому зявило ся пять богів і заповідали великі переміни на світї 73).

Сї волхви, предки пізнїйших відунів-чарівників і відьом, мають надлюдське знаннє тайного, укритого, через те вони „віщі“ (або „ведущии“). Вони, очевидно, найкраще могли знати, чого нїхто не міг знати — як покермувати таємничими силами природи, придбати їх ласку та поміч і відвернути шкоду. Але їх маґічні засоби обмежені в своїх впливах: давнїйша віра у всемогучу силу маґічних актів уступила ся перед новійшими ідеями незмінного божого „суду“. Волхви теж не можуть противити ся непереможної волї богів. Олега звали люде „віщим“, але волхви напророчили йому смерть від коня, й стало ся; віщий Всеслав, на що був кудесник, а „часто бЂды страдаше...“

Ми бачили вище звістку Прокопія, що Словени й Анти не признавали фатума. Очевидно, Прокопій виходив тут з того, зазначеного ним факту, що Словени й Анти уважали можливим жертвами та обітницями визволити ся від біди чи смерти, отже не признавали якоїсь непереможної сили тієї долї, а підпорядковували її божій волї. Але ся панує над чоловіком всевластно. Віщий Боян, що очевидно, стояв ще вповнї на ґрунтї поганського світогляду, висловив се в афоризмі:

ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути... (Слово о полку Іг. XI).

Волю божу він представляє, відповідно народнїм поглядам, в видї суду, декрету: „прийти на суд“ значить умерти, підпасти останньому декрету. Теж бачимо і в народнїй мові: дївчина виходить за „судженого“ їй долею чи богом. У нас і Великоросиян, у полудневих і західнїх Словян, є судильницї, судинушки, сужденицї, судички, що заправляють людською долею. З ними зближують „рода і рожденицю“, звістних в східно-словянській книжній лїтературі XII в.: канонїчні записки Кирика (новгородські) згадують, що люде „крають хлїби, сири, мід“ роду і роженицї (рожяниця) і пють на честь роженицї 74). Судячи по імени, тут можна бачити долю прирожденну, в противність полуднево-словянській припадковій „стрічі“ (срїча). Кождий має свою долю, персонїфіковану в спеціальну істоту, і ті долї призначають ся богом чи якоюсь спеціальною вищою силою („Усуд“ сербських казок) 75).

Персонїфікують ся рівнож такі ідеї як Лихо, Злиднї, — початок тому бачимо вже в Слові о полку Ігоревім в образах Обиди, Нужди; але сї образи взагалї не прибрали, щоб так сказати, кости й плоти конкретних істот. А „род“ і „рожаниця“, сполучаючи до купи ідею долї з ідеєю опікунів, патронів роду, вже подають руку культови предків-небіжчиків.


Дата добавления: 2015-07-18; просмотров: 101 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Примітки | СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО. | Примітки | ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ. | Примітки | Примітки | Примітки | ПІВНІЧНА ТОРГОВЛЯ, ТОРГОВЛЯ З ЦЕНТРАЛЬНОЮ ЕВРОПОЮ | СХІДНЯ ТОРГОВЛЯ, БОЛГАР І ІТИЛЬ, АРАБИ В КИЇВІ, ПРЕДМЕТИ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — РУСЬКИЙ ЕКСПОРТ, АРАБСЬКИЙ ІМПОРТ, УПАДОК ТОРГОВЛЇ, ЧАС РОЗЦВІТУ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — МОНЕТНІ ДАТИ | Примітки |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ВНУТРІШНЯ ТОРГОВЛЯ Й ЇЇ ПРЕДМЕТИ, КИЇВ І ГОЛОВНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ДОРОГИ, ВІДНОСИНИ ВВОЗУ ДО ВИВОЗУ, РОЗВІЙ КРЕДИТУ| Примітки

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.018 сек.)