Конфронтація між зх.і сх..церквами. Схизма 1054.

Після розпаду Римської імперії па дві частини — Західну і Східну — над християнською церквою невідво­ротно нависла загроза розколу, адже кожна з них воліла мати свою церкву. Східною церквою значною мірою керував візантій­ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселенських соборів, ініціював розробку "ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зрештою, склалася біполярна структура влади — влада світська і влада духовна.. Основні розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною християнськи­ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна церква більше уваги приділяла питанням бого­слов'я, західна ж — зовнішнім рисам християнства: обря­дам, дисципліні, системі управління церквою. Східне духовенство не визнавало латини. Не сприйняла східна церква й догмат про "благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей створили за пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля індульгенціями. Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало утвердження західним духовенством у VI—XI ст.. догмату про сходження Святого Духа не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі між ігуменом Ігнатієм, що став патріархом та Фотієм, який очолив сх. Церкву. Завершилося все тим, що в 1054 р. папським легат Гумберг і Константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного, остаточно розколовши християнський світ.

Західну церкву стали називати римо-католицькою ("вселенською"), східну — греко-католицькою (чи православною — "істинною"). Схизма (розкол) 1054 р. породила небезпечний конфесійний шовінізм. Рим підтримував ідею злиття католицизму з православ'ям, убачаючи в цьому вигоду для себе. Було розроблено ідею унії, згідно з якою ті помісні православні церкви, які побажають об'єднатися, сприймуть католицьку догматику та визнають владу над собою римського папи, збережуть, свою обрядовість. У 1274 р. візантійський імператор Михайло VIII Палеолог, з метою заручитися політичною підтримкою папи, погодився на злуку обох церков Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень II Ліонського собору про унію. На Флорентійському соборі 1438 р. було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовились від унії.

Дата добавления: 2015-07-17