Інтегральний націоналізм

Інтегральний націоналізм трапляється під різними назвами як тип, протилежний націоналізмові рісорджіменто. Радикальний націоналізм, крайній націоналізм, військовий націоналізм, агресивно-загарбницький націоналізм, похідний націоналізм, правий націоналізм, реакційний націо­налізм чи перебільшений націоналізм – всі ці терміни є яскравим свідчен­ням того, що для типології націоналізму у науковому мовному обігу ще не запроваджено обов’язкової номенклатури. Термін «інтегральний націо­налізм», якому тут, незважаючи на всі сумніви, надано перевагу, увів у вжи­ток французький письменник Шарль Моррас, один із найвпливовіших ду­ховних батьків цієї форми націоналізму. Моррас пропагував націоналізм як вершинний у містичному культі землі та мертвих замінник релігії, що ставить до індивіда величезні вимоги й цілком поглинає його. Інтеграль­ний націоналізм відкидає весь етичний баласт і накидає індивідові єдину цінність: націю. Індивід цілком підпорядкований їй. «La France d’abord»*, «Right or wrong, my country»**, «Правдиве те, що корисне народові», «Ти

* «Франція понад усе» (фр.).

** «Справедлива чи несправедлива, а моя країна» (англ.).

Петер Альтер

ніщо, твій народ – усе» – так або приблизно так звучать заповіді, яких інтег­ральний націоналізм зобов’язує дотримуватися своїх вірних і якими він уза­конює також фізичне застосування сили проти тих, хто думає інакше.

На відміну від ліберального націоналізму рісорджіменто, що прин­ципово виходить із рівноправності націоналізмів та вимог національ­них рухів, інтегральний націоналізм понад усе ставить націю і тільки її. Його прихильники відмовляються обґрунтовувати свою позицію, бо слу­жать вищій цінності. Культ нації стає самоціллю. Дарвінове вчення про природний добір та про виживання пристосованіших замінює як крих­кий філософський фундамент ідеї Гердера та Мацціні. Те, що чинне для тварин і окремих людей, – так казали апостоли інтегрального націона­лізму, – має бути чинне і для видів та націй. Нація, що виявиться у світі ворогів дужчою і пристосованішою, переможе і врешті виживе. Якщо для Гердера та Мацціні пробудження націй закладало підвалини нового світового ладу, то для інтегрального націоналізму воно тільки посилю­вало боротьбу всіх проти всіх. Отже, існує його якісна відмінність від націоналізму рісорджіменто. Якщо перейти на особи, то можна сказати: Муссоліні й Гітлер уособлюють цілком інший тип націоналіста, ніж Іпси-ланті чи Мацціні.

Речники інтегрального націоналізму готові без будь-яких докорів сумління обстоювати інтереси своєї нації коштом інших націй. Ті інтере­си визначає або тлумачить їхній провідний політик. «II Duce ha sempre ragione», провідник завжди має рацію, мовилося в Італії 20-х і 30-х років. Цілковита відданість нації стала там провідним принципом усього фа­шистського виховання. Існування інших націй ставили під сумнів або й навіть цілком заперечували. Гасло національної переваги, визначного становища власної нації в інтегральному націоналізмі заступає гасло національного самовизначення, яке протягом десятиріч після Французь­кої революції давало могутній поштовх розвиткові націоналізму рісорд­жіменто. Образно висловлюючись: певної історичної хвилини темпера­тура досягає точки кипіння і націоналізм переходить у іншу субстанцію. Система чинних доти цінностей і норм набуває іншого характеру. Врешті «моральним» вважається ще тільки те, що служить власній нації та її державі, і задля нього чинять кривду, навіть миряться зі злочином. Це причина беззаконня і цькування, експансіоністської зовнішньої політи­ки і непогамовних домагань «раси володарів» «життєвого простору», вигнання і винищення народів, доконуваного в XX сторіччі в ім’я нації.

Що переступання через усі моральні пороги закладене, принаймні потенційно, в національному мисленні, прозірливо відчували інколи ще речники раннього націоналізму рісорджіменто. Перше відчуття цього

Звільнення від залежності і пригноблення...

давала вже доба революції у Франції. Крайні, якобінські варіанти націо­налізму під час революції набували вже тоталітарних рис: нація єдина і неподільна («une et indivisible»), егалітарна й однорідна. Опір її домаган­ням при потребі приборкують силою. Задля уявних інтересів нації якобінці виступають проти розбіжностей у поглядах, плюралізму, феде­ралізму та автономних інституцій, таких як Церква. Вершиною поступу було спорудження вівтарів вітчизни. Якщо досі доброчесний громадя­нин завдячував своїм життям і добробутом Богові, то тепер йому сказа­ли, що він усім завдячує нації, але й винен їй за все. «Є щось страхітливе у священній любові до вітчизни, – визнав Луї Антуан Сен-Жюст, голов­на постать якобінського націоналізму і свідок його політичної діяльності. – Вона така неподільна, що все жертвує спільним інтересам, без жалю, без страху, не думаючи про людяність... Те, що служить загальному доб­ру, завжди страхітливе»⁸. Цей націоналізм, який визнавав іще тільки волю більшості, врешті обернувся назовні войовничим, агресивним, імпер­ським. Наполеон Бонапарт став його виконавцем.

Цей «якобінський» націоналізм, що його перший описав як тип американський історик Карлтон Гейз⁹, треба з цілковитою підставою розглядати як раннього попередника інтегрального націоналізму. Про­те як поширений політичний феномен він – явище багато пізніших часів. Є вагома підстава вважати його формою націоналізму, що передував націоналізмові рісорджіменто, «genuine» * націоналізмові. Тому його й назвали «похідним» націоналізмом. Інтегральний націоналізм – форма націоналізму, поява якої можлива в кожного народу. Навіть можна в загальних рисах описати його передумови. Він розвивається у наявних межах національної держави. Мета націоналізму рісорджіменто, власна національна держава, вже досягнута. Стисло сформулюємо це так: інтег­ральний націоналізм узагалі можливий лише в світі сформованих дер­жав. Він являє собою ідеологію, що безоглядно й завзято боронить інте­реси національної держави.

4.1. Коріння і організації інтегрального націоналізму

У історичному й соціологічному аналізі інтегрального націоналіз­му часто звертали увагу на те, що він, здавалося, у першій половині XX сторіччя був особливою прикметою «запізнілих націй» (Гельмут Плес-нер), тобто Німецької імперії⁸’, Італії, а також, до певної міри, Японії.

Справжній (англ.).

Петер Альтер

Вони виявляли велику схильність, з огляду на розподіл колоній у світі, вважати себе націями, яких обминули, і компенсувати колективне по­чуття національної неповноцінності агресивним націоналізмом, особливо в добу, що пропагувала проникнення в нерозвинуті ще простори земної кулі як нове велике національне завдання.

Якщо вказівка на запізніле заснування національних держав цих націй в основному й відповідає дійсності, то все-таки бажання обмежи­ти феномен інтегрального націоналізму самими лише специфічними ви­падками італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму було б напевне хибним. Якщо ми покладемо в основу інтегрального націона­лізму характерний для нього критерій – абсолютизацію нації, то спектр його форм буде багато ширший. Так, іще в німецькій імперії, починаю­чи з 80-х років XIX сторіччя, різні політичні організації виникли завдяки інтегральному націоналізмові. Заснована 1891 року «Всесвітня спілка», яка проіснувала до 1939 року і речники якої розглядали державне об’єд­нання лише як вихідну базу для здобуття Німеччиною становища світо­вої держави, була найвідомішою з так званих «національних спілок» того часу. До них зараховували також «Об’єднання німців за кордоном» (за­сноване 1881 року), «Німецьке національне товариство» (1887-1936), «Німецьке об’єднання східних провінцій» (1894-1935) та «Об’єднання німецьких флотилій» (1898-1934)¹⁰.

Ці «національні спілки» мали широку підтримку в буржуазних ко­лах імперії, яким були близькі їхні ідеї і які навіть поділяли їхню мету. Генріх фон Трайчке чи Макс Вебер, обидва безперечні речники німецької освіченої буржуазії тієї доби, яскраво відтворили те бурхливе, місіонер­ське самоусвідомлення нації та зміну політичного клімату в Німеччині. «Мо­лодому велетневі», державі, потрібна сильна армія, писав 1884 року Трай­чке, щоб «піднести культуру людства і зробити ім’я німця страшним і до­рогим для світу», бо він «внесе належну йому частку у велику справу по­ширення цивілізації». А Макс Вебер у своїй славнозвісній промові, виго­лошеній 1895 року з приводу вступу на посаду у Фрайбурзькому універси­теті, вимагав: «Ми повинні зрозуміти, що об’єднання Німеччини було хло­п’ячою витівкою, яку нація вчинила зі своїм минулим і яка їй так дорого коштувала, що краще б її було не чинити, коли вона мала стати кінцем, а не початком німецької великодержавної політики»¹¹.

Націоналістична агітація «національних спілок», спрямована про­ти парламентаризму та націонал-демократи, накладала своє тавро на всю політичну систему вільгельмівської Німеччини. Спільною для всіх на­ціональних агітаційних спілок, що часом, як, наприклад, «Об’єднання німецьких флотилій», нараховували 80 000 окремих і корпоративних

Звільнення від залежності і пригноблення...

членів, була віра в об’єктивні патріотичні інтереси, що стоять вище за партійну політику і набагато переважають її морально. Як самозвані охоронці національних інтересів вони залишили за собою цілковите пра­во визначати самим своє покликання. Таким чином, «національні спілки» використовували націоналізм як об’єднавчу ідеологію і як зручне, дійо­ве знаряддя для підтримування політичного status quo всередині держа­ви. Політичному і соціальному status quo, здавалося, найдужче загрожу­вали розбіжність в інтересах суспільних верств, соціальні наслідки бурх­ливого переходу у фазу швидкої індустріалізації після 1871 року та підне­сення соціалістичного робітничого руху. Але внутрішня згуртованість утворює з погляду «національних спілок» необхідну передумову для са­моствердження німецької нації в конкуренції з іншими націями та для експансії імперії у світ, яку вони пропагували для здобуття Німеччині «місця під сонцем» (Бернгард фон Бюлов). Щоб досягти внутрішніх і зовнішніх цілей, створено образ ворога в дусі «інтегрального націона­лізму»: завдання націоналізму – за допомогою штучного роздмухування наявних політичних конфліктів з іншими державами силоміць виклика­ти лояльність до нації¹². Таким чином незгоди всередині держави обер­талися на небезпечний антагонізм між суверенними державами.

Вимога визволення і лібералізації, головний елемент націоналізму рісорджіменто, був у націоналізмі «національних спілок» зведений на­нівець. Націоналізм як ідеологія набув зовсім іншої функції. Національні гасла, що спершу були зброєю ліберальної буржуазії, обернулися на зброю проти лібералів та проти політичної лівої опозиції всіх відтінків. Той, хто був супротивником реставраційних ідеологій, уже від кінця 70-х років XIX сторіччя у Німеччині не міг більше бути приятелем націона­лізму. Його прозивали, за словами Ґоло Манна, «пустопорожнім базіка­лом, що вже не має вищих поривань у душі, дбає тільки про власну ве­лич та про власну кишеню і приховує своє матеріальне збагачення»¹³. Глибоко схвильований появою нового, імперського націоналізму, лібе­ральний депутат німецького парламенту Людвіґ Бамберґер уже на по­чатку бісмаркської доби стверджував, що «виросло покоління... якому патріотизм з’являється під знаком ненависті, ненависті до всіх, хто не хоче сліпо коритися, всередині держави чи поза нею»¹⁴.

Але духовне сусідство націоналізму і правого радикалізму від кінця XIX сторіччя не було німецьким привілеєм. Такі явища, як у Німеччині, можна було помітити майже в той самий час у Великобританії. Напри­клад, заснована 1895 року «Navy Leagua»* поставила під сумнів стабіль-

* «Військово-морська спілка» {англ.).

Петер Альтер

ність британського суспільства у часи легалізованих професійних спілок та великих реформ виборчого права¹⁵. Імперіалістичне мислення, образ «Великої Британії», віра в перевагу своєї політичної і соціальної систе­ми, антисемітизм, якого також не можна недооцінювати, і вимога про­текціоністських заходів для захисту від чужоземної конкуренції разом породили у Великобританії агресивний націоналізм, якому сучасники дали назву «джингоїзм». Бурська війна 1898-1901 років⁹’ і поява на зламі сторіч морського суперництва з німецькою імперією створили справжній каталізатор для формування «радикальної правиці», що виступала за свідому державну політику, яка враховувала б тільки «національні інте­реси» і мала на меті консолідацію Британської імперії у своєрідну «над­державу»¹⁶.

Тісний зв’язок між націоналізмом та імперіалізмом, між потужною національною державою та колоніальною експансією в заморських краї­нах видно також на прикладі Італії ще задовго до ери Муссоліні з її дале­косяжною політикою під гаслом «mare nostro» («море наше»), що стосу­валося вже не тільки Адріатичного, а й усього Середземного моря. Для італійського національного руху процес об’єднання, що 1859 року, коли почалася війна П’ємонту-Сардинії з Австрією, ввійшов у свою кінцеву фазу, був після здобуття Рима у вересні 1870 року в основному закінче­ний. Але багато італійців усе ще жило по той бік досягнутих кордонів італійської національної держави: в австрійському Трентоні («італій­ський Тироль»), у місті Трієсті та його околицях вони становили більшість населення. Італійські меншини жили в Істрії, у Далмації, що між 1420 і 1797 роками належала до республіки Венеції, та Південному Тиролі. Тессін був швейцарським кантоном, Ніцца й Корсика належали Франції. Для італійського націоналізму кінця 70-х років XIX сторіччя, що орга­нізувався в «Societa Dante Alighieri»*, «Lega Navale»**, «Societa Geo-grafica»*** і згодом, від 1910 року, в «Associazione Nazionalista Italiana»****¹⁷, території, які належали Габсбурзіжій монархії, були на­самперед «не звільненими» територіями. Це могло означати тільки одне: існували території, які мали бути приєднані до італійської національної держави, при потребі із застосуванням сили, незважаючи на ту обстави­ну, що на них жили й неіталійці, становлячи де більший, а де менший відсоток населення. Для обґрунтування італійських претензій наводили

* «Товариство Данте Аліг’єрі» (int.).

** «Морська спілка» (int.).

*** «Географічне товариство» (int.).

**** «Об’єднання націоналістів Італії» (int.).

Звільнення від залежності і пригноблення...

вкрай сумнівні історичні аргументи. Демагогічне гасло «Italia irredenta» («Італія роз’єднана») вперше пролунало 1877 року.

Націоналісти захоплено вітали колоніальні авантюри Італії в Аф­риці, що завдали їй великих людських і матеріальних втрат. Протягом десятиріччя перед Першою світовою війною, коли Італія переживала фазу прискореної індустріалізації з усіма її соціальними наслідками, вони скла­дали з просто-таки шаленим запалом безліч експансійних програм, які, проте, тільки частково вдалося здійснити. Після війни з османською Ту­реччиною 1911-1912 років агресивний італійський імперіалізм додав до своїх територій як колоніальний здобуток Лівію та острови Додеканес в Егейському морі. За Лондонською угодою¹⁰⁾ у червні 1915 року Італії пообіцяли як винагороду за її вступ у війну на боці союзних держав значне розширення території. Після перемоги над країнами Центральної Євро­пи вона мала отримати не лише Трентіно і Трієст, а й Тироль по Брен­нер, Істрію та велику частину Далмації. Тим самим політика тодішнього міністра закордонних справ Сідні Соніно стала прямою протилежністю ліберальної основи рісорджіменто та ідеалів Мацціні, що призначав об’єд­наній Італії роль заступника, а не гнобителя юґославів. З правами інших народів італійська політика безсоромно не рахувалася. Щоправда, після закінчення Першої світової війни Італії припав, найперше через опір американців, менший територіальний здобуток, ніж їй було обіцяно 1915 року. Проте не менше як чверть мільйона німців у Південному Тиролі і більш як півмільйона хорватів та словенів 1919 року, нехтуючи право народів на самовизначення, яке проголосив Вільсон, приєднали до Італії, бо ті німці, хорвати й словени жили разом із людьми, яких запеклий на­ціоналізм оголосив приналежними до італійської нації. Але італійським націоналістам цього було ще мало. З їхнього погляду, Паризькі мирні договори узаконили «втрачену перемогу», бо території з італійськими меншинами були долучені до нової югославської держави.

Розчарування багатьох італійців наслідками світової війни ство­рило також добрий ґрунт для розквіту фашизму, що, прийшовши до вла­ди, вже після «походу на Рим» Муссоліні 27-28 жовтня 1922 року негай­но почав перетворювати ліберальну парламентську систему країни на тоталітарну державу. Передувало цьому заснування 1921 року «Partito Nationale Fascista»*, що була першою партією в Європі, яка на засадах правого націоналізму здобула масову підтримку. Після 1918 року всюди в Європі політичні партії, що проголошували крайній, яскраво забарв­лений антисемітизмом націоналізм, набували якоїсь ваги лише на ко-

* «Національної партії фашистів» (im.).

Петер Альтер

роткий час. До партій цього типу треба зарахувати «Німецьких націо­налістів» у Австрії, що гуртувалися навколо Ґеорґа фон Шьонерера, та засновану 1889 року «Християнсько-соціалістичну партію» берлінсько­го двірського проповідника Адольфа Штекера, яка на місце зовнішньо­го ворога ставила євреїв як внутрішніх ворогів.

На відміну від передвоєнних років у багатьох європейських краї­нах виникли фашистські рухи й партії, здебільшого на італійський взірець, які пропагували крайній націоналізм і хотіли докорінно перебудувати державу, в якій жили, за своїми уявленнями. Вони вважали себе рятівни­ками своїх країн від загрози соціалізму та організованого як міжнарод­не об’єднання робітничого руху. До цих радикальних, антибуржуазних, антиліберальних і антимарксистських організацій, що виникли під різни­ми назвами, належали в Німеччині «Націонал-соціалістична робітнича партія» (заснована у 1919-1920 роках), у Австрії – «Оборона домашньо­го вогнища» (заснована у 1918 році), у Бельгії – «Державники» (заснова­на у 1930 році), у Румунії – «Залізна гвардія» (заснована у 1930 році), у Нідерландах – «Національно-соціалістичний рух» (заснований 1931 року), у Норвегії – «Національне об’єднання» (засноване 1933 року), в Іспанії – «Фаланга» (заснована 1934 року), у Франції – «Народна партія Франції» (заснована 1936 року). Прихильники фашистських організацій здебільшого походили з давньої і нової середньої верстви. У зростанні робітничого руху та швидких темпах індустріалізації ремісники, купці, службовці та селяни відчували загрозу своєму матеріальному існуванню і своєму становищу. їхні страхи і надії зробили їх сприйнятливими до антисемітизму та проявів інтегрального націоналізму.

4.2. Передумови інтегрального націоналізму

Щодо передумов інтегрального націоналізму, до якого треба за­рахувати й фашистські партії та рухи після Першої світової війни, Ойґен Лемберґ висунув тезу, за якою появі інтегрального націоналізму, як пра­вило, передує криза національної самосвідомості, велика загроза ззовні, справжня чи уявна небезпека для існування нації. За Лемберґом, це особ­ливо відчувається тоді, коли нація зазнає тяжкої політичної чи військо­вої поразки, що зачіпає її особисту гідність і внаслідок цього ослаблює об’єднавчу силу, необхідну для подальшого існування нації. На уявну небезпеку її дезінтеграції нація, яку Лемберґ тут розглядає як колектив­ну особу, реагує інтегральним націоналізмом¹⁸.

На доказ своєї тези Лемберґ наводить два приклади: французький

Звільнення від залежності і пригноблення...

націоналізм після військової поразки в німецько-французькій війні 1870— 1871 років та німецький націоналізм після 1918 року. Обидва народи не могли змиритися зі своєю поразкою, яку переживали як глибоку рану у своїй національній історії. Французи у відповідь на неї наголошували на своїй цивілізаційній місії, що виливалася в культурний націоналізм та імпе­ріалізм. Письменник і політик Поль Дерулед, що заснував 1882 року «Лігу патріотів», закликав до усвідомлення єдності нації, подальше існування якої, не в останню чергу через посилення соціалістичного робітничого руху, поставлене під сумнів. Він пропагував історичну велич приниженої нації. Звідси був уже тільки маленький крок до вимоги очищення «просякнутої чужими впливами», «зіпсованої» нації, що вилилося в пошук жертовного козла за крах і кризу в країні. У цьому кліматі політичних підозр і звину­вачень набуло чималої популярності ще давно перед тим оприлюднене вчення про раси графа Ґобіно. Разом із працею Едуарда Дрюмона «La France juive»*, виданою 1886 року, вона заклала підвалини для поширен­ня антисемітизму, який спалахнув під час справи Дрейфуса¹" у 1894-1900 роках і ще поглибив поділ французького суспільства. На найвищій хвилі справи Дрейфуса 1898 року під керівництвом Шарля Морраса виникла праворадикальна організація «Action franchise»**, яка всю вину за гада­ний політичний і моральний занепад Франції покладала на парламента­ризм, лібералізм, інтернаціоналізм та євреїв. Вибухо небезпечна суміш ір­раціональності й демагогії мала притягальну силу не тільки для невели­кого гурту «Action francajse», а й для набагато ширших кіл французької громадськості. Символи і гасла, запал і ненависть, з якими члени цієї органі­зації боролися зі своїми політичними ворогами, і зневага до демократич­ного суспільства дає нам право вбачати в ній попередника фашизму. Але там, де націоналізм мав давні демократичні традиції, ніколи не зміг би запанувати самий інтегральний націоналізм. Йому була противага: лібе­ральна буржуазія, якої в Німеччині бракувало.

Як у Франції, так і в Німеччині після 1918 року інтегральний на­ціоналізм вважали силою, здатною врятувати, очистити, відновити на­цію. Теза про удар ножем у спину була безпосередньою реакцією на військову поразку і на «версальський диктат». Протягом кількох місяців вона стала «основною опорою консервативно-націоналістичної бойової ідеології, яка виправдовувала її дії»¹⁹. Шукали винних у втраті орієнтирів та в нікчемності сучасного життя нації; водночас і перше, і друге треба було компенсувати й виправити: перше – культурно-науковими досяг-

* «Єврейська Франція» (фр.). ** «Французька дія» (фр.).

Петер Альтер

неннями, а друге – доказом національної згуртованості. Висунуто гасло: переможений не народ, а монархічна система. Із віри в націю мали добу­ти силу для нового піднесення. Поміркований пруський міністр культу­ри Карл Генріх Бекер 1919 року визначив культурну політику, що їй, на його думку, випало тепер важливе завдання, як «свідоме залучення ду­ховних цінностей на службу народові й державі задля зміцнення її всере­дині і для роз’яснення її завдань зовні, іншим народам»²⁰. Ніколи ще стільки не говорили й не писали про культурне покликання німців, ніко­ли німецьке розуміння культури так палко не відмежовували від фран­цузького розуміння цивілізації, як у роки після Першої світової війни. І ніколи в Німеччині так гучно, як тоді, не лунали заклики до суворого керівництва державою, ніколи так не тужили за сильною людиною, що згуртувала б роз’єднаний народ, звільнила б його від пут Версальської «ганебної угоди» й повела до нових великих осягнень.

У Франції та Німеччині довго не загоювана психічна рана від військового краху стала доброю поживою для інтегрального націоналі­зму, що в націонал-соціалістичній Німеччині набув украй перебільше­ної, небувалої досі форми. Французи й німці перебували у винятковій ситуації, яку Ойґен Лемберґ назвав кризою національної свідомості. Але політична історія німецької імперії, Великобританії чи Італії, починаю­чи від кінця XIX сторіччя, дає підставу припускати, – на доповнення Лемберґової тези про передумови інтегрального націоналізму, – що спри­ятливий ґрунт для його появи можуть також створити економічні та соці­альні кризи систем, які трапляються внаслідок індустріалізації і зрос­тання організованого робітничого руху. Націоналізм, який не пізніше як у цій фазі своєї історії піддається маніпуляції, править тоді в індуст­ріалізованому знівельованому суспільстві за психічний вентиль для змен­шення всередині політичного й соціального тиску, що наростав у Німеч­чині та в інших країнах, особливо під час так званої «великої депресії» 1873-1896 років, періоду світового уповільнення економічного зростан­ня та різких змін кон’юнктури. Йому випадає завдання відвертати увагу від соціального невдоволення та від внутрішніх конфліктів. Для консер­вативної владної еліти, що свідомо використовує емоційну сприйнят­ливість підданого фундаментальним змінам суспільства, він стає небез­печним і, власне, мало дійовим знаряддям подолання криз та зміцнення влади. Правда, націоналізм як «техніка панування», що в часи кризових струсів суспільства мобілізує його, насамперед буржуазні верстви, на підтримку традиційної керівної еліти, здатен на короткий час пригасити внутрішні кризи, але, як правило, тільки ціною тяжких зовнішньополі­тичних ускладнень та конфліктів.

Звільнення від залежності і пригноблення...

Як тип, інтегральний націоналізм своїм змістом і тим, що ним лег­ше маніпулювати, чітко відрізняється від націоналізму рісорджіменто. Карлтон Гейз наважився навіть назвати інтегральний націоналізм «контр-націоналізмом». Поняття «консервативний» і «національний» стали в інтегральному націоналізмі ідентичними, тим часом як у націоналізмі рісорджіменто вони означали протилежні речі. Передумови і сприятливі обставини для появи інтегрального націоналізму інші, ніж для лібераль­ного націоналізму рісорджіменто. Але обидва типи націоналізму з бага­тьох поглядів є продуктом криз – криз участі політичних партій у владі і контролю над нею в певному суспільстві, розбіжностей у поглядах на модернізацію суспільних інфраструктур та політичних органів, криз еко­номічного розвитку і розподілу прибутків народного господарства. В історії сучасного націоналізму після Французької революції інтеграль­ний націоналізм у чистій формі з’являється відносно пізно. У багатьох випадках можна навіть визначити момент, коли відбувається перехід «справжнього» націоналізму у «похідний», «лівого» у «правий». З засну­ванням національної держави як витвору нації націоналізм рісорджіменто здійснює свою мету і втрачає свою природну функцію. Те, що настало потім, було сентиментальним епілогом. Націоналізм існував далі в на­ціональній державі як обернена в минуле ідеологія для прославляння досягнутого, для зміцнення та охорони національної свідомості, як чин­ник у тривалому процесі Nation-Building. Цей варіант націоналізму у щоденному, але також і в науковому слововжитку називають «нормаль­ним», законною формою націоналізму. Часто його визначають як «тра­диційний» націоналізм. У Німеччині цей націоналізм, що не вважав на­ціональну приналежність втіленням усіх чеснот, був після 1871 року вла­стивий організованій державою німецькій, окремій від австрійської, імперській нації.

Але якраз історія Європи засвідчує, що солідарність спрямованих на політичну свободу і самовизначення національних рухів уже першо­го ж дня після їхньої перемоги розпадається: по-братньому згуртовані борці проти status quo швидко обертаються на захисників національно­го егоїзму. Ідеалістичні надії Мацціні не здійснилися. Та система світу, яку в класичній формі вибудував у своїй уяві Мацціні, виявилася уто­пією. Інтереси народів, визволення і свободу яких написав на своїх пра­порах націоналізм рісорджіменто, зрештою так і не вдалося поєднати.

Так само система національних держав не гарантує мирного світо­вого ладу. Національна держава радше визначає межі для метаморфози визвольного і «законного» націоналізму в консервативну, ба навіть реак­ційну ідеологію інтеграції, якою сьогодні взагалі вважають усюди націо-

Петер Альтер

налізм. Ця форма націоналізму, що вочевидь витрачає всю свою силу на те, щоб мобілізувати частину суспільства, яку ототожнюють із «нацією», на захист status quo всередині суспільства від внутрішніх та зовнішніх во­рогів, несправедливо кидає тінь і на національний рух за незалежність у Європі XIX і XX сторіч. Докорінна зміна форм націоналізму та його функцій від колишньої прогресивної «лівої» до переважно «правої» інтег­раційної ідеології, спрямована проти інтернаціоналізму, лібералізму та соціалізму, трапляється не як неминучий наслідок попереднього націона­лізму рісорджіменто чи звеличеного «законного» націоналізму і відбуваєть­ся не в кожній нації за тією самою схемою, в той самий час і так само інтенсивно. Але як можливість вона закладена в кожному суспільстві. Цього, принаймні, вчить історичний досвід двох останніх сторіч. А чи інтег­ральний націоналізм може розвинутися і яким чином, залежить від спе­цифічного політичного та соціального контексту.

Дата добавления: 2015-07-17