Націоналізм рісорджіменто

Із висловлювань Іпсиланті та Ґоланча добре видно, що з поняттям «націоналізм» пов’язують різні уявлення, сподівання й досвід. Обидва, грек Іпсиланті і британець Ґоланч, говорять про націоналізм, але для кожного з них він означає щось інше, таке відмінне одне від одного, що більшу відмінність, мабуть, годі й уявити, – це приклад уже згадуваної тут плутанини у визначенні поняття «націоналізм». Протилежно відмінна функція, яку націоналізм здатен узяти на себе у відповідному історично­му контексті, може бути вихідним пунктом для типології, що поєднує ці різноманітні форми, систематизуючи їх, у дві великі групи або основні типи: у націоналізм рісорджіменто і в інтегральний націоналізм. Така, хай навіть і схильна до спрощення, історична типологія, спрямована на функціональний характер націоналізму, уживає його як нейтральну на­укову категорію і намагається відмежуватись від таких моральних кате­горій як «добрий» і «злий». Як евристичний інструмент для опису і пояс­нення багатошарового феномена націоналізму вона, незважаючи на всі спрощення, має чималу вартість.

Форму націоналізму рісорджіменто, типовим речником якого є Іпсиланті, насамперед можна в цілому більш-менш шанобливо визначи­ти як політичну силу з визвольною функцією. Вона супроводжує визво­лення нових верств суспільства всередині вже утвореної, колись абсолю­тистської держави в Західній Європі і так само визволення цілого само-усвідомленого народу від багатонаціонального панівного союзу в Цен­тральній та Східній Європі. Націоналізм рісорджіменто, що його часто визначають як «ліберальний націоналізм» (К. Й. Г. Гейз), як «справжній націоналізм» або як «націоналізм у своїй оригінальній фазі»⁴, є чинни-

Петер Альтер

ком політичного об’єднання великих суспільних груп, утворення націй і самовизначення їх у національній державі. Націоналізм рісорджіменто, історичною моделлю якого є італійський націоналізм у XIX сторіччі («Risorgimento»), кінець кінцем має на меті звільнення від політичного та соціального гніту, в ньому є очевидні елементи ліберальної опозиційної ідеології. Це рух протесту проти наявної системи політичного пануван­ня, проти держави, яка гальмує розвиток власної нації, руйнує власні національні традиції. Речники цього націоналізму наголошують на праві кожної нації, а також на праві кожного члена нації на автономний роз­виток. На їхню думку індивідуальна свобода і національна незалежність тісно пов’язані одна з одною. Тому національний рух у Німеччині відра­зу ж виступив в обороні громадян. Скликані для ухвалення конституції грецькі Національні збори, що відбувалися в Епідаврі 27 січня 1822 року, звернулися до народів Європи з заявою, в якій мовилося:

«Війна, яку ми провадимо проти турків, – це не війна якоїсь партії чи наслідок заколоту, і ми її провадимо не задля користі якоїсь окремої ча­стини грецького народу; це національна війна, священна війна, що має на меті відвоювати права особистої волі, власності й честі, – права, які сьогодні мають цивілізовані народи Європи, наші сусіди, права, яких не дає нам – усім нам – люта, нечувана тиранія оттоманів. Вона хоче задуши­ти в наших грудях самий спогад про ці права»⁵.

Для таких впливових апостолів ліберальної форми націоналізму рісорджіменто як Йоган Ґотфрід Гердер та Джузеппе Мацціні, народи, що чітко відрізняються одні від одних мовою і характером, у певний момент виконують для людства особливе завдання. З такими уявлення­ми вони спромоглися лише стати продовжувачами французького націо­налізму кінця XVIII й початку XIX сторіччя. Бо французькі революціо­нери виправдовували свій націоналізм, наголошуючи на тому, що їхня місія – поширювати всюди в Європі загальнолюдські ідеали свободи, рівності і братерства. Це надавало французькому націоналізмові вищо­го сенсу – принаймні так думали його сучасники. За аналогією з цим Мацціні, що якийсь час жив на вигнанні у Франції, вважав, що «покли­кання» англійців – індустріалізація і заснування заморських колоній, «покликання» росіян – цивілізування Азії, «покликання» німців – мис­лення, а «покликання» італійців – керувати світом як «Третій Рим».

1857 року Мацціні запропонував свою карту «ідеальної Європи». Вона складалася з одинадцяти націй. Деяким меншим європейським на­родам, що прагнули національної незалежності, Мацціні відмовив у праві на власну національну державу. Він заперечував їхні якості як нації. На­приклад, ірландцям, доводив він, власне, потрібен лише кращий уряд.

Звільнення від залежності і пригноблення...

їм бракує таких істотних ознак нації як мова та звичаї, а так само особ­ливої історичної місії, специфічних обов’язків у вищому служінні люд­ству. Мацціні радив ірландцям задовольнитися становищем складової частини Об’єднаного Королівства⁶. Звичайно, таке визначення обурило лише ірландських націоналістів, хоч сьогодні, в ретроспективі, все це звучить трохи наївно і видається з історичного погляду безпідставним. А проте в намаганні ідеологічно підсилити й узаконити націоналізм рісор-джіменто такі уявлення відігравали тоді не останню роль.

Щоб народи могли виконати свою до певної міри духовну місію, ви­значення якої, часом дуже загальне, більш-менш прив’язане до феномена творення національних міфів, вони мають бути вільні. Цей зв’язок був зро­зумілий для сучасників. На противагу побудованому на королівському ладі світові, що знемагав від воєн, Мацціні висував ідеал дружби всіх вільних націй, що сягала й поза кордони, незалежно від того, які ті нації, малі чи великі. Старій Європі реставрованих монархій він протиставляв молоду Європу націй, таких, якими їх створив Бог, давши їм місце на землі та мову. Національно-державний лад – якщо він колись буде запроваджений – га­рантує мир, бо він відповідає не тільки волі народів, а й Божій волі⁷.

Примарний план людянішого і мирного світового ладу, заснова­ного на множинності індивідуальних націй, у теорії звучав переконливо, але в політичній дійсності послідовне запровадження його наштовхува­лося на непереборні труднощі. Треба було не лише подолати опір вели­ких багатонаціональних держав, що цілком справедливо сприймали принцип національних держав як виклик своєму подальшому існуван­ню. У той план були ніби заздалегідь закладені конфлікти між різними націоналізмами через самий принцип рівноправності всіх націй та їхніх політичних прагнень. Треба було покласти край національним претен­зіям, особливо на тих теренах, де, як на Балканах чи в більшій частині Центрально-Східної Європи, народи, що усвідомлювали себе націями, жили впереміш, або й у тих випадках, коли найчисленніша нація в дер­жаві намагалася не дати розвинутись іншим націоналізмам. Історія ба­гатонаціональної Габсбурзької монархії аж до її розпаду дає багатий матеріал для дослідження процесу утворення «субнаціоналізмів», най­перше в угорській половині імперії, де від 1875 року посилилась ради­кальна політика мадяризації, що до певної міри була реакцією на потуж­ний вплив Відня у цілій монархії. Мадярський націоналізм, що виріс на одномовності Угорщини, викликав, зі свого боку, національну реакцію немадярів – словаків, хорватів, німців, румунів. Відмова мадярів від при­належності до спільної габсбурзької держави збігалася з відмовою на­ціональностей, що жили в Угорщині, від мадярського націоналізму.

Петер Альтер

Як приклад асиміляційної політики панівного націоналізму мож­на назвати політику русифікації, яку проводив царський уряд, починаю­чи від 60-х років XIX сторіччя в російській частині Польщі, в балтій­ських провінціях, в Україні і пізніше у Фінляндїї^або пруську політику гер­манізації у провінції Познань у 30-ті роки, потім поновлену від 70-х років XIX сторіччя. За такою націленою на уніфікацію політикою, яка не ви­ключає тиск і примус, стоїть поширена думка, що національність насам­перед засвідчує себе мовою і національна держава виявляє свій характер у єдиній національній мові.

Але взагалі, особливо для раннього націоналізму рісорджіменто, діяв принцип солідарності пригноблених проти гнобителів. Націоналізм не протиставляв націю нації, а всі нації об’єднував in tyrannos*, чи то були дрібні князьки, чи династії, чи багатонаціональні імперії. Священ­ний союз народів протистояв священному союзові князів. Прихильники національних рухів на початку XIX сторіччя підтримували один одного ідейно, а часом і матеріально, та тільки доти, доки їхні націоналізми не ставали один одному на дорозі. Націоналісти першої половини XIX сто­річчя були інтернаціоналістами, так само як були інтернаціональними антиколоніальні визвольні рухи в XX сторіччі. Німці, як і решта євро­пейців, у 20-ті роки XIX сторіччя були захоплені визвольною бороть­бою греків проти османського панування. Політичне захоплення «відрод­женням Греції» (Вільгельм Трауґот Круг, 1821) дало поштовх до набору добровольців та до заснування «Грецького товариства», до цілої повені літературних і мистецьких творів, присвячених Греції; англійський лорд Байрон, який, щоправда, вже 1824 року, невдовзі після свого ефектного приїзду до Греції, помер, став тоді славнозвісним у Європі. У поширене там еллінофільство вкладалося, особливо в Німеччині, багато своїх влас­них прихованих національних почуттів, але в ньому неважко було знай­ти і християнські та гуманістичні мотиви.

Від 1830-1831 років як борців за політичний і національний лібе­ралізм ушановували поляків, багато з яких після поразки їхнього по­встання проти царського режиму іммігрувало до Західної Європи. Самі себе вони вважали жертвами автократичного царизму і мучениками за свободу в Європі. Поляк був «Ісусом Христом серед народів». Але «розі­п’ята нація» (Адам Міцкевич) іще воскресне. її визволення означає виз­волення всього людства від війни і гноблення. Уже польський легіон, який 1797 року організував Генрик Домбровський, боровся під гаслом «За нашу і вашу свободу» («Za naszq і waszq wolnosc»). Захоплення поля-

* Проти тирана (латин.).

Звільнення від залежності і пригноблення...

ками і дружба з ними, що йшла врозріз із ворожим ставленням до них пруського та австрійського урядів після повстання у Конгресовій Польщі, розвинулися в характерні ознаки національно свідомої, ліберально-де­мократичної Німеччини. Гамбахське свято 1832 року⁴’ дає тому яскраві докази. Між 1830 і 1848 роками справа єдності і свободи німців та спра­ва національної самостійності поляків були майже ідентичні.

У 30-ті й 40-ві роки XIX сторіччя виникли міжнародні об’єднання націоналістів. 1834 року Мацціні заснував у Швейцарії таємну спілку «La Giovine Europa» («Молода Європа»), що мала підтримувати з підлег­лими їй італійськими, польськими та німецькими організаціями націо­нальний визвольний рух у Європі і стати ядром уявної Спілки вільних націй. Після заснованого 1844 року в Лондоні об’єднання «Democratic Friends of all Nations»* постали 1845 року «Fraternal Democrats»**, що мало членів у Польщі, Німеччині та Ірландії, і 1847 року «The People’s International Leagua»***. Ці переважно нетривалі об’єднання мали зміцнювати політичну і практичну солідарність націоналістів лібераль­но-демократичних поглядів. Проте й міжнародна організація націоналі­зму рісорджіменто не мала під рукою рецепта для залагодження тих си­туацій, – а вони траплялися дедалі частіше, – коли зіштовхувалися два націоналізми, кожен зі своєю метою, які виключали одна одну.

У ліберальному, готовому до реформ націоналізмі рісорджіменто, розквіт якого припадає на час між Віденським конгресом та Паризькою мирною конференцією 1919 року, можна помітити різні течії, залежно від того, чи визвольний складник цього націоналізму найперше спрямо­ваний на сферу людського співжиття, яку визначають певні форми здо­буття влади і виконання її («політичний націоналізм»), чи має на меті головним чином економічну політику («економічний націоналізм»). За аналогією з цим, коли визвольні зусилля зосереджені насамперед на куль­турі й мові, на мистецтві, літературі та вихованні, маємо справу з «куль­турним націоналізмом». При цьому мову й релігію можуть так наполег­ливо висувати на перший план, що це навіть дає підстави говорити про мовний або релігійний націоналізм. Між усіма цими формами націоналі­зму рісорджіменто існує взаємозалежність. Як правило, у відомих нам історичних випадках рано чи пізно переважає політичний націоналізм, якого підсилюють економічний та культурний націоналізми і який, зі свого боку, надає цим національним прагненням допомогу для зміцнен-

* «Друзі-демократи всіх націй» (англ.).

** «Братство демократів» (англ.).

*** «Інтернаціональна народна спілка» (англ.).

Петер Альтер

ня національної свідомості. Але часто також культурний або економіч­ний націоналізми випереджають політичний націоналізм. Рідше буває навпаки. Прикладом цього є Ірландія, де аж наприкінці XIX сторіччя культурний та економічний націоналізми набули ваги і тим самим нада­ли політичному націоналізму, що вже давно існував, зовсім нового ви­міру й напряму.

Залежно від політичної мети, яку він ставить перед собою, націо­налізм рісорджіменто можна визначити або як об’єднавчий, коли він хоче домогтися національної держави через злиття роз’єднаних частин, або як роз’єднавчий, коли він прагне вичленити націю з багатонаціонально­го династичного державного утворення. Як приклад об’єднавчого на­ціоналізму в XIX і на початку XX сторіч у Європі можна назвати іта­лійський та німецький національний рух, а як приклад роз’єднавчого на­ціоналізму – грецький, чеський, фінський та ірландський національний рух. Польський національний рух, що домагався виокремлення населе­них поляками територій з Росії, Австро-Угорщини та Прусії і об’єднан­ня їх у відновлену польську державу, є прикладом націоналізму, в яко­му, мабуть, найвиразніше виявилася комбінація роз’єднувальної та об’єд-нувальної мети.

Дата добавления: 2015-07-17