Перехід до епохи націоналізму

Відтак нами щойно зроблено найважливіші кроки в аргументації. Людство безповоротно довірило себе індустріальному суспільству – тобто суспільству, виробнича система якого ґрунтується на досягненнях науки і технології. Це є єдиним, що здатне витримувати щось таке, як теперішня та очікувана кількість мешканців планети, і дати цим мешканцям перспективу того типу життєвих стандартів, який людина зараз забезпечила собі або ж прагне забезпечити. Аграрне суспільство відтак перестало бути предметом вибору, адже його реставрація просто прирекла б переважну більшість люд­ства на голодну смерть, не згадуючи вже жахливі й нестерпні злидні, які б очікували вцілілу меншість. Отже, недоречно обговорювати, у межах прак­тичного сенсу, як чари, так і жахи культурних та політичних нашарувань аграрної епохи: вони вже недосяжні. Ми належним чином не розуміємо і, мабуть, ніколи не зрозуміємо, який простір вибору доступний для індустрі­ального суспільства; але ми розуміємо деякі його суттєві особливості. Одна з них – той вид культурної однорідності, якої вимагає націоналізм, і нам би краще з цим змиритись. Це не так, як стверджує Елія Кедурі¹, що націо­налізм нав’язує однорідність; радше однорідність, як об’єктивна неминуча вимога, зрештою, виявляється у формі націоналізму.

Нації та націоналізм

Більшість людства входить до індустріальної епохи з аграрної стадії. (Незначна меншість, яка входить безпосередньо з доаграрних умов, не ставить під сумнів міркувань, бо такі ж самі докази застосовні і в цьому випадку). Але соціальна організація аграрного суспільства загалом не спри­ятлива щодо націоналістичного принципу – щодо зближення політичних та культурних утворень, щодо тої культурної однорідності, яку впровад­жує школа у межах кожної політичної одиниці. Навпаки, як це було в серед­ньовічній Європі, ця організація породжує політичні утворення, або менші, або набагато більші від культурних розмежувань; хіба що як виняток, ви­падково, вона породжує династичну державу, яка більш-менш збігається з мовою та культурою, як це, зрештою, і сталося на європейському узбе­режжі Атлантики. (Збіги ніколи не були повними. Культура в аграрному суспільстві значно різноманітніша, ніж його політична влада, і переважно значно ширша за культури окремих малих соціальних груп).

Якщо все це саме так, то епоха переходу до індустріалізму, згідно з нашою моделлю, має також бути добою націоналізму – періодом бурх­ливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони, або те й те воднораз перетворюються так, щоб задовольняти нову націоналістич­ну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. Оскільки уряди неохоче віддають територію (а хтось мусить програти від кожної зміни політичних кордонів) – позаяк зміна якоїсь культури дуже часто є найважчим досвідом, і, більше того, оскільки існують конкуруючі куль­тури, що борються за душі людей, так само, як ворожі центри політич­ної влади, які намагаються підкупити людей і захопити території, – то з цього безпосередньо випливає, за нашою моделлю, що цей перехідний період має бути шаленим та сповненим конфліктів. Реальні історичні факти повністю підтверджують це припущення.

І все ж, було б неправильно обмежуватися тільки з’ясуванням наслідків упровадження націоналістичного принципу в аграрні суспіль­ства. Індустріальне суспільство не вийшло на сцену за божественним ве­лінням. Воно само було продуктом розвитку певного конкретного аг­рарного суспільства, і цей розвиток не був позбавлений свого власного безладу. Коли ж воно завоювало решту світу, то ні ця глобальна колоні­зація, ані втрата влади тими, кого винесло вперед на хвилі промислової переваги, але хто потім був позбавлений своєї монополії, – не відбували­ся мирно. Все це означає, що в реальній історії зусилля націоналізму схильні поєднуватися з іншими наслідками індустріалізації. Хоча націо­налізм є справді породженням промислової організації суспільства, але він не єдиний наслідок впровадження цієї нової соціальної форми, отож необхідно виокремити його з інших обставин.

Ернест Ґелнер

Проблему унаочнюють дивовижні взаємини між Реформацією і націоналізмом. Наголос Реформації на писемності та орієнтація на Свя­те Письмо, її атака на монополістичне духівництво (або, як влучно підмітив Вебер, радше універсалізація, ніж скасування духівництва), її індивідуалізм та зв’язки з мобільним міським населенням, – усе це надає їй характеру провісника тих соціальних ознак та настроїв, які, згідно з нашою моделлю, породжують епоху націоналізму. Роль протестантиз­му у виникненні промислового світу є величезною, складною й супереч­ливою темою; тут же найбільше, що можна зробити, це висловити деякі побіжні натяки. Але в тих частинах світу, куди індустріалізація і націо­налізм прийшли пізніше та під зовнішнім впливом, близька спорідненість настанов протестантського типу і націоналізму ще потребує серйозного дослідження.

Ця спорідненість, можливо, є найпомітнішою в ісламі. Культурна історія арабського світу і багатьох інших мусульманських країн протя­гом останніх 100 років – це, значною мірою, історія наступу та перемоги реформаторства, свого роду ісламського протестантизму, з сильним на­голосом на Корані і, над усе, зі стійкою ворожістю до духовного маклер­ства, до місцевих посередників між людиною та Богом (а насправді по­середників між різноманітними групами людей), що стало таким поши­реним у передмодерному ісламі. Історію цього руху та історію модерних арабських (та інших) націоналістичних рухів навряд чи можна розгляда­ти окремо. Іслам завжди мав внутрішню схильність або можливість до такого роду «реформованої» версії віри, але був відвернутий від неї -очевидно, під тиском соціальних потреб автономних сільських груп -заради втіленої, уособленої святості, надзвичайно цінної з погляду місце­вих посередницьких інтересів. У сучасних умовах ця його здатність до більш абстрактної віри, яка переважає в анонімних громадах рівних віру­ючих, може знову ствердити себе.

Але навіть релігії, які не можна уявити внутрішньо здатними до такого «протестантського» тлумачення, все-таки можуть повернутися у цьому напрямку в епоху, коли на них впливають спонуки до індустріалі­зації та націоналізму. Назагал кажучи, навряд чи можна думати, що син­тоїзм³’ має якусь помітну подібність до, приміром, англійського нонкон­формізму. Але в період японської модернізації він був тверезим, упоряд­кованим, так, ніби в ньому з’явилися елементи квакерства⁴’ (які, напев­не, можна всюди відкрити або впровадити, якщо хтось виявить достат­ню наполегливість) – елементи, наголошення яких ставило під сумнів будь-які екстатичні складники та неналежну особисту близькість до свя­тості². Якби давня Греція проіснувала до модерних часів, діонісійські

Нації та націоналізм

культи могли б набути стриманішого вигляду як готовність Еллади до руху по дорозі розвитку.

Крім зв’язку між протестантським та націоналістичним етосом, існують ще прямі наслідки самої індустріалізації. Загальні та всепроникні наслідки встановленого індустріального ладу вже обговорено у зв’язку з нашою загальною моделлю, яка пов’язує промисловий поділ праці зі здійсненням націоналістичного принципу. Але певні специфічні наслідки ранньої індустріалізації, які пізніше виразно не зберігаються, все ж відіграють значну роль. Рання індустріалізація означає демографічний вибух, швидку урбанізацію, міграцію робочої сили, а також економічне та політичне проникнення глобальної економіки та централізованої дер­жави у досі більш чи менш зосереджені в собі спільноти. Це означає, що, в усякому разі, відносно стабільна та ізольована вавилонська система традиційних аграрних спільнот, зорієнтованих на себе, відокремлених географічними обширами і, понад те, з надмірною соціальною не­рівністю, змінюється цілком новим типом Вавилону – з новими культур­ними кордонами, які не стабільні, а перебувають у постійному та драма­тичному русі, і які рідко освячені якимось звичаєм.

Існує також зв’язок між націоналізмом і процесами колоніалізму, імперіалізму та деколонізації. Поява індустріального суспільства в Західній Європі мала своїм наслідком фактичне підкорення цілого світу європейськими державами, а іноді і заселення європейськими колоніста­ми. В результаті вся Африка, Америка, Океанія та дуже великі райони Азії опинились під пануванням Європи, а частини Азії, які уникли цієї долі, часто перебували під потужним непрямим впливом. Це глобальне завоювання було, як на інші завоювання, досить незвичним. Зазвичай політична влада є винагородою за войовничість та самовідданість. Це властиво суспільствам, суворо зорієнтованим на війну – чи, наприклад, тому, що племінний лад їхнього життя безпосередньо пов’язаний з на­буттям військової вправності, чи тому, що їхня провідна група є войов­ничою, чи з якихось інших такого роду причин. Крім того, завойовницька діяльність важка й забирає велику частину енергії войовничої групи.

Ніщо з цього не стосується європейського завоювання світу. Його, зрештою, здійснили та завершили не натовпи тимчасово згуртованих кочівників, а народи, які все більше орієнтувалися на промисловість і торгівлю, а не на військову машину. Це було досягнуто без будь-якої всезагальної перейнятості цим процесом у середовищі нації-завойовни-ка. Думка про англійців, які здобули свою імперію, не усвідомлюючи цього, до певної міри може бути загальним правилом. (Англійці також, що дуже похвально, втратили імперію з тим же браком уваги до цього).

Ернест Ґелнер

Коли Європа завойовувала та підкоряла світ, її увага загалом була зосе­реджена на нагальніших внутрішніх справах. Вона навіть не віддячила підкореним народам особливою зацікавленістю в їхньому підкоренні. Це було справді так, якщо не брати до уваги кількох нетипових періодів самовдоволеного і марнославного імперіалізму та якщо знехтувати раннім завоюванням Латинської Америки, що надихалося добропри­стойною старомодною некомерційною жадібністю. Завоювання не пла­нували: воно було здобутком економічної та технологічної переваги, а не військової орієнтації.

З поширенням цієї технологічної та економічної могутності спів­відношення сил змінилось, і десь між 1905 і 1960 роками багатонаціо­нальні європейські імперії були втрачені або ж від них відмовилися доб­ровільно. Знову ж таки, не можна нехтувати конкретними обставина­ми, за яких все це відбувалося та відбувається; навіть якщо ядро чи сутність націоналізму випливає із загальних, абстрактно сформульова­них передумов, викладених вище, то все ж ці обставини, очевидно, впли­вають на появу особливих форм націоналізму. <...>

Дата добавления: 2015-07-17