Примітки. 1. Наскільки мені відомо, немає детального дослідження про роль націона­лістично

1. Наскільки мені відомо, немає детального дослідження про роль націона­лістично настроєних істориків у поширенні націоналізму, але у праці Ганса Кона є кілька розділів про внесок істориків, що заслуговують на особливу увагу, до специфічних рухів, наприклад, Мюллер і фон Трайчке; див.: Kohn H. The Mind

Ентоні Д. Сміт

of Germany. – London, 1965; див. також: Kohn H. Prophets and Peoples. – New York, 1961 (про Мішле) і Kohn H. Pan-Slavism. – 2-е вид. – New York, 1960 (про Палацького).

2. Див., наприклад, в: Сагг Е. Н. (ред.). Report on Nationalism. – London, 1939 (Королівський Інститут міжнародних справ), або у дослідженні Michelat G. and Thomas J.-P. H. Dimpnsions du Nationalisme. – Paris, 1966. Як доказ у цьому дослідженні використовується таке визначення, див.: Klausner S. Why They Chose Israel//Archives de sociologie des religions. – 1960. – Т. 9. – С. 129-144.

3. Про доктрину віґів див.: Mill J. S. Consideration on Representative Government. – London, 1872; і нижче коментарі до критики лорда Актона.

4. Perham M. The Colonial Reckoning. – London, 1963; Hodgkin T. The Relevance of «Western» Ideas in the Derivation of African Nationalism. – В кн.: Pennock J. R. (ред.). Self-government in Modernising Societies. – Englewood Cliffs, 1964. Про соціально-психологічну теорію європейського «неонаціоналізму» див.: May о P. The Roots of Identity: Three National Movements in Contemporary Europian Politics. – London, 1974; про оцінку подібних підходів – Smith A. D. The Diffusion of Nationalism//British Journal of Sociology. – 1978. – T. 29. – С 234-248.

5. Кілька істориків (наприклад, Магси Е. D. Sixteenth-century Nationalism. -New York, 1976), вважають, що націоналок як ідеологія закорінений у XVI столітті, але переважна більшість пов’язує початки націоналізму з епохою «де­мократичної революції» (Palmer R. The National Idea in France before the Revolution//Journal of the History of Ideas. – 1940. -T. 1. – С 95-111 і Godechot J. France and the Atlantic Revolution of the Eighteenth Century, 1770-1779. – New York, 1965); див.: Kohn H. Prelude to Nation-States: The French and German Experience, 1789-1815. – New York, 1967 і Kamenka E. (ред.). Nationalism. The Nature and Evolution of an Idea. – London, 1976.

6. Michelet J. Historical View of the French Revolution/Trans. C. Cocks. -London, 1890. – T. 3. – Розд. 10-12. – С. 382-403 (цит. за: Kohn H. Nationalism: Its Meaning and History. – Princeton, 1955. – С 97-102.

7. Renan E. Qu’est-ce qu’une nation? – Paris, 1882; Kohn H. Nationalism. – C. 135-140.

8. Lord Acton. Essays on Freedom and Power. – Illinois, 1948. – C. 166-195.

9. Gerth H. and Mills C. W. (ред.). From Max Weber. Essays in Sociology. -London, 1947.- С 176.

10. Weber M. Economy and Society/Ред. G. Roth and С Wittich. – New York, 1968.-T. З.-Розд. 3.-С. 926.

11. Weber M. Economy and Society. – T. 1-2. – Розд. 5. – С. 396. Вебер робить висновок, що «вся історія показує, з якою легкістю політична дія може дати поштовх вірі у кровний зв’язок, якщо великі антропологічні відмінності не утруднюватимуть цей процес» (С. 393).

12. Davis H. В. Nationalism and Socialism: Marxist and Labour Theories of Nationalism. – London and New York, 1967. – Розд. 1-3; Cummins I. Marx, Engels and National Movements. – London, 1980.

13. Про гегелівську теорію «неісторичних націй» і використання її Енґель-

Націоналізм та історики

сом див.: Rosdolsky R. Friedrich Engels und das Problem der «Geschichtslosen Vцlker» //Archiv fьr Sozialgeschichte. – T. 4. – Hannover, 1964. – C. 87-282; загальніше див.: Fisera V. С. andMinnerup G. Marx, Engels and the National Question. -У кн.: CahmE. and Fisera V. С. (ред.). Socialism and Nationalism. – Т. 1.-Nottingham, 1978 і Connor W. The National Question in Marxist-Leninist Theory and Strategy. -Princeton, 1984.

14. Davis H. B. Nationalism; Talmon J. L. The Myth of the Nation and the Vision of Revolution. – London, 1980. – Част. II. – Розд. 8 і Част. III і VI (Розд. 2. – С. 111).

15. Bauer O. Die Nationalitдtenfrage und die Sozialdemokratie. – Vienna, 1924(1908); Talmon J. L. Op. cit. – Част. III. – Розд. 7.

ЕРНЕСТ ҐЕЛНЕР

НАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛІЗМ

ВИЗНАЧЕННЯ

Н

аціоналізм – це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися. Націоналізм як почуття та рух найкраще можна визначити саме мовою цього принципу. Націоналістичне почуття – це або відчуття гніву, викликане порушенням цього принципу, або ж відчуття задоволення дотриманням його. Такого типу почуття і спричиняють будь-який націоналістичний рух.

Націоналістичний принцип може порушуватись у різний спосіб. Політичний кордон конкретної держави може не охоплювати всіх пред­ставників відповідної нації; або ж охоплювати їх усіх, але включати та­кож когось із.сторонніх; він може схибити на обох цих шляхах – не об’єд­нувати всіх членів даної нації і включати також представників інших націй. Нарешті, нація може жити, не змішуючись з іншими, в кількох державах, так що жодна з них не може йменуватися державою цієї нації. Але є одна форма порушення націоналістичного принципу, до якої національне почуття особливо чутливе: коли правителі політичного утво­рення належать до іншої нації, ніж більшість керованих ними людей – це для націоналістів становить особливо грубе порушення політичної спра­ведливості. Це може трапитись як шляхом включення національної те­риторії до обширів імперії, так і внаслідок локальної переваги іншонаціо-нальної групи.

Стисло кажучи, націоналізм – це теорія політичної легітимізації, яка вимагає, щоб етнічні кордони не перетинались із політичними і, зок­рема, щоб етнічні кордони у межах даної держави не відокремлювали правителів від решти громадян: цей останній випадок формально ви­ключений принципом в його загальному формулюванні.

Націоналістичний принцип може стверджуватися також в етично­му, «універсалістському» дусі. Можливі, і дійсно існують, абстрактні на­ціоналісти, неупереджені щодо власної національної приналежності, які шляхетно проповідують вчення для всіх націй: нехай кожна нація має влас-

Нації та націоналізм

ний політичний дах і нехай кожна з них не прагне розміщувати під ним людей інших націй. Немає формальної суперечності у ствердженні такого неегоїстичного націоналізму. Таку доктрину можна підтримати кількома доброякісними аргументами – такими, як, скажімо, прагнення зберегти культурну різноманітність або ж плюралізм міжнародної політичної сис­теми, чи як засіб послабити внутрішню напругу всередині держав.

Але в дійсності націоналізм часто не був ні настільки бездоганно раціональним, ні настільки зважено симетричним. Можливо, як вважав Імануїл Кант, небезсторонність, схильність робити винятки собі на ко­ристь чи з огляду на власне становище – основна людська вада, з якої зростають усі інші; і оскільки вона уражає національне почуття так само, як і всі інші, з’являється те, що італійці в часи Муссоліні називали sacro egoismo націоналізму. Можливо також, що політична ефективність на­ціонального почуття була б значно послаблена, якби націоналісти були такою ж мірою чутливі щодо несправедливостей, зроблених їхньою на­цією, як вони відчувають несправедливості стосовно них самих.

Але вище цих міркувань є інші – пов’язані з особливою природою того світу, в якому нам доводиться жити, – що повстають проти будь-якого неупередженого, загального, приємно поміркованого націоналіз­му. Найпростіше це можна висловити так: на землі є велика кількість потенційних націй. На нашій планеті є також місце для певної кількості незалежних чи автономних політичних утворень. За будь-яким розум­ним розрахунком, можлива кількість (потенційних націй) ймовірно є великою, значно більшою, ніж можливих життєздатних держав. Якщо цей аргумент або розрахунок правильний, то не всі націоналістичні до­магання можуть бути задоволені однаковою мірою одночасно. Задово­лення одних означає страждання інших. Цей аргумент до того ж суттєво підсилюється тим фактом, що дуже багато з потенційних націй цього світу живуть або ж до недавнього часу жили не компактно на відповід­них територіях, а перемішано одна з одною у складному візерунку. Звідси випливає, що територіальне політичне утворення може стати етнічно однорідним, якщо будуть знищені, або вигнані, або асимільовані всі чу­жинці, їхнє небажання миритися з такою долею може ускладнити мирне впровадження націоналістичного принципу.

Ці визначення мають, звичайно, застосовуватися, як і більшість визначень, зі здоровим глуздом. Націоналістичний принцип, як було зазначено, не порушується проживанням в країні невеликої кількості людей іншої нації або навіть наявністю окремих іноземців у національній правлячій династії. Скільки саме людей іншої нації чи чужинців у керівному класі має бути, аби настало порушення цього принципу,

ЕрнестҐелнер

неможливо стверджувати точно. Немає такого недоторканного відсот­кового відношення, нижче якого іноземця можна м’яко толерувати і понад яким він стає неприємним, а його безпека і життя – загроженими. Це, безперечно, залежить від обставин. Неможливість установити загальноприйняте і точне співвідношення все ж не ставить під сумнів корисності самого визначення.

Дата добавления: 2015-07-17