Фіхте і німецька нація

Ідея нації Фіхте, хоч і пасувала до Гердерових думок, була цілко­вито політичною. Від французів він перейняв доктрину, згідно з якою світ географічно побудований так, щоб розташувати нації-держави: «Певні частини земної поверхні, разом із їхніми мешканцями, вочевидь, приречені від природи формувати політичні утворення»²⁴. З тих пір це стало загальноприйнятою націоналістичною доктриною, незалежно від того, які міркування спонукали до її використання. Мацціні, наприклад, вважав, що Бог був особливо ретельним у своїх зусиллях представити Італію як націю. Французи вважали цю доктрину зручною з тієї причи­ни, що їхні наочно окреслені кордони – Піренеї, Альпи, Рейн – включали ширшу територію ніж та, що її насправді населяли французи. Природа, на позір, віддавала французам великий шмат Німеччини. На думку Фіхте,

Кеннет Майноуг

доктрина природних кордонів потребувала адаптування, бо німці насе­ляли відносно розпливчасту за обрисами рівнину у центрі Європи. Його наміром було розвинути культурний націоналізм Гердера у доктрину «внутрішніх кордонів». «Ті, що говорять однією мовою, – писав він, -вже від природи зв’язані разом безліччю невидимих ниток іще до втру­чання людського посередництва; вони розуміються поміж собою і здатні спілкуватися один з одним чим далі, то тісніше; вони взаємозалежні; вони становлять одне неподільне ціле з природою»²⁵.

Це навряд чи стосувалося Німеччини, яка, попри метафізичну єдність «від природи» і незалежно від людського посередництва, полі­тично була дуже далекою від неподільності. Корисність цих метафізич­них зауваг у тому, що вони відіграли роль трампліна у політичних споді­ваннях. Фактично Фіхте захищав стан справ, який, на його твердження, вже існував від природи. У деяких політичних сферах є звичним застосо­вувати філософську мову, аби довести, що те, що є політично хибним, може бути істинним у певному «вищому» сенсі.

Фіхте поділяв оцінку Гердером ролі передсуду у збереженні чисто­ти нації, але йому бракувало віри у його ефективність. Він пропонував більш жорсткі засоби, щоб ізолювати націю від чужинців. У «Закритій торговельній державі» він окреслив у загальних рисах сувору утопію: «Тільки вчений або митець, – писав він, вклоняючись у бік просвітниць­ких доктрин, з якими був обізнаний, – мають резон пускатися у мандри поза межі закритої держави. Не слід дозволяти займатися зовнішньою торгівлею тим, хто відчуває лише пустопорожню цікавість і бажання розважитися та розсіяти свою нудьгу по всіх краях»²⁶. На підставі цих настроїв може видатися, що Фіхте прагнув повернутися до всього світу спиною, щоб німці могли обробляти свій власний сад. Навпаки, цікавим моментом, що стосується «Промов до німецької нації», є їхня надмірна, а то й хвороблива, чутливість до думок чужоземців. Ці «Промови» нале­жать до перших маніфестів німецького націоналізму й були виголошені у вигляді лекцій в Берлінському університеті у 1807-1808 роках. Аудито­рія була невелика і частково складалася з французьких офіцерів; проте у писемній формі вони («Промови») досягнули класичного статусу. Фіхте зазвичай оповідає про «очі чужоземних націй», вдаючись до метафори, що викликала в уяві видиво ворожої присутності по той бік кордону.

Він вживає цю метафору, щоб підсилити своє гнівне картання німців за минулі помилки, дати поштовх процесу самокритики, що став стан­дартною характеристикою націоналістичного мислення. «Це ганьба, що ми, німці, опинилися у такому становищі з-посеред усіх інших європей­ських націй, яких в усіх інших аспектах спіткала схожа доля, бо ми є єди-

Анатомія націоналізму

ною нацією, яка під орудою ворожої руки чужинців сама ж почала обра­жати наші уряди, наших правителів, яким перед цим ми огидно лестили, та й геть усе, що належало нашій країні, – нібито просто вичікувала цьо­го моменту й наразі жадала щось таке вчинити, доки не проминув для цього час». І далі він пише: «Дехто з нас вже від початку зробився цілко­вито нікчемним, смішним та огидним, вдаючись із будь-якого приводу до ницих оцінок на адресу тих, хто нещодавно був у нашій країні при владі»²⁷. Й проводячи паралель із збереженням гідного обличчя сім’ї пе­ред сусідами, він промовисто додає: «Чи ж не хочемо ми зараз зробити чужоземні нації свідками цієї непристойної хвороби, як і великого безче­стя, з яким ми розсипаємося у лестощах, щоб зрештою долучити до їхньо­го презирства до нашої підлоти ще й насмішкуватий погляд на наше без­честя?».

Це жорстокі слова, і їх можна застосувати як узагальнення. На мою думку, можна зробити висновок про те, що Фіхте розмірковував над конкретними прикладами і тут без вагань вів ту внутрішню духовну гро­мадянську боротьбу, яка завжди присутня у націоналізмі як першоряд­ної ваги чинник. Фіхте мав піднесені уявлення про те, що означає бути німцем, отож його шалений гнів на німців, які не діяли відповідним чи­ном, був пропорційним цій піднесеності. Ми навіть можемо піти далі. Націоналіст домагається значних переваг для своєї нації, але його дома­гання неминуче нереалістичні. Тому націоналісти схильні до різкого чер­гування закоханого споглядання ідеальних чеснот своїх співвітчизників та ненависті, викликаної їхньою реальною поведінкою. Фіхте демонст­рує саме цей тип почергових змін.

Окремі вади, що їх Фіхте приписує німцям, обертаються їхніми чеснотами. Чи не тому «чужоземне лукавство легко поборювало німець­ку простакуватість і довірливість», бо німці «чесні, серйозні, розважливі» й говорять «мовою, створеною, щоб висловлювати правду?»²⁸. Вони легко піддалися впливові й були зіпсовані галльським космополітизмом. Кри­тика тут досить слабка, бо простакуватість, на яку нападає Фіхте, в інших контекстах можна розглядати як чесноту. Драматична картина постає із «Промов». Чужинці «вважають німецьку звитяжність вигідною, щоб ве­сти свої війни, і німецькі руки вигідними, щоб захоплювати здобич у своїх суперників. Саме ці чужі країни першими скористалися розколом у думках, який виник у Німеччині через релігійні суперечності, аби штучно розчленувати цей представницький мікрокосм усієї Християнської Євро­пи на окремі незалежні частини й перешкодити йому бути внутрішнім органічним цілим...»²⁹.

Фіхте підштовхує нас до висновку, що німці стали жертвами чужо-

Кеннет Майноуґ

земної підступності. Німецькі чесноти є природними, німецькі вади – це наслідок сприйняття чужоземних впливів. Це чимось нагадує казку про Попелюшку, яку експлуатували злі сестри до миті звільнення, коли тріум­фують її природна краса й доброта. Якщо потрібно пояснити сьогоден­ний пригноблений стан нації, то необхідним постулатом націоналістич­ної думки стає те, що головною характеристикою чужинців, окрім злоб­ливості, є надмірна підступність. Пом’якшену форму цієї версії подій віднаходимо у поширеному серед британців погляді, що в міжнародних стосунках агресор зазвичай виграє перший раунд і завжди програє ос­танній. У Фіхте та інших націоналістичних письменників проглядає уяв­лення цілковито загального характеру, рушійним чинником якого є втіха від думки про тріумф стражденного героя. Структура цього уявлення досконало загальна; Фіхте картає французів як злочинців, але, як на су­часний або пізніший смаки, то євреїв, аристократів, британців або іще там когось, хто підвернеться під руку, можна цілком підставити на місце гнобителів нації. Певно, однією із вражаючих рис німецького націона­лізму є те, наскільки тривалою була ця втіха. У 1895 році націоналістич­ний історик Трайчке писав, що «довгий час після поразки Наполеона ми (німці) були в очах іноземців лише комічними на вигляд, жвавими чле­нами співочих та мисливських клубів, і німецьке слово Vaterland в Англії вживалося просто на означення презирства»³⁰. На ту пору Німеччину вже тривалий час визнавали за найсильнішу на континенті мілітарну потугу, і в словах Трайчке чітко прочитується: вони насміхалися з нас, але на­далі вони цього не робитимуть. Можна припустити, що однією з причин послідовної турботи німецького націоналізму про силу був страх мати смішний вигляд, адже люди не сміються з тих, кого бояться.

Дата добавления: 2015-07-17