Патріотизм Жан-Жака Руссо

Загальнопоширений спосіб підсумкового визначення місця Руссо в історії мислення полягає в тому, аби сказати, що він був пророком зро­стаючого відчуття спільноти. Відчуття спільноти скидалося на тугу за чимось давно втраченим – тугу за тими традиційними усталеностями, які були підірвані розвитком комерції. Більш ніж упродовж одного сто­річчя держава у Франції витягувала сили із провінцій. Багатьом францу­зам Франція здавалася ірраціональним конгломератом приватних інте­ресів, заледве втримуваних тягарем централізованої монархії, яка накла­дала податки й споживала податки, та, вочевидь, замало віддавала на­взаєм. Вона була далекою й свавільною. Французи, як здається, розри­валися між зростаючим справжнім почуттям відданості Франції та кла­совою ненавистю, яку вони відчували через усе ще наявні феодальні не­рівності. Руссо забезпечив якнайглибше втілення їхнім жаданням, щоб Французька держава перетворилася на спільноту.

Він був <...> патріотом безраіїіе. Того, що викликало захоплен­ня, вже не існувало, а те, що існувало, було надто далеким від того, аби ним захоплюватися. Висновок Руссо полягав у тому, щоб стати патріо­том стародавнього світу. «Той, хто читає стародавню історію, уявляє себе перенесеним в інший світ і в середовище інших людей»⁷. За своїми поглядами стародавні люди сягали за межі життя; та все ж вони були земними. Чому ми від них так відрізняємося? Руссо ставив новочасну

Кеннет Майноуґ

маловартісність на карб «нашої злиденної філософії та дрібних пристра­стей, егоїстично сконцентрованих у кожному серці через безглузді уста­нови, яким бракує спонукальної сили духу». Лікург отримує похвалу як законодавець, який повсякчас перед спартанцями унаочнював la patrie, – в законах, на іграх, фестивалях, в усьому людському пробутті. Різку противагу цьому становить невиразність новочасної людності. «Сьогодні нема більше французів, німців, іспанців, навіть англійців, – писав він, – є тільки європейці.... Вони повсюдно вдома за умови, що знайдуться гроші, які можна вкрасти, та жінки, щоб розбестити».

Ці міркування, що йшли від щирого серця, були навіяні баченням Польщі як країни, що визріла для реформування філософом-законодав-цем. Бодай на коротку мить Польща була для Руссо тим, чим Сиракузи для Платона. Крім того, він зробив Польщу об’єктом специфічно ново-часних сподівань, а саме: із жорстокої кризи польська нація вийде із дос­відом відродження. Початок нової епохи, – як він собі міркував, – зале­жить від правильних принципів освіти. «Мірило освіти – це надати кожній людській істоті національної форми й таким чином спрямувати її думки й смаки, щоб вона, зрештою, стала патріотом за схильністю, за пристра­стю, за необхідністю. Щойно дитина розплющить очі, вона повинна ба­чити свою країну, й допоки помре, не повинна бачити анічого більше»⁸. У творах Руссо таких уривків трапляється безліч. Вони оприявнюють його звичку вживати слова нація і батьківщина взаємозамінно, – хоча зі зростанням емоційного навантаження пристрасті Руссо, зазвичай, поли­шає націю задля батьківщини. Крім того, це не просто справа продуку­вання людей, чия безкорислива відданість громадському добру є непо­рушною: Руссо жадає, аби поляки мали «національний тип обличчя», який би їх вирізняв з-поміж усіх інших людей. «У двадцять років, – пише Руссо, – поляк не просто має бути людиною; він повинен бути поляком». До того ж, національна освіта має розвиватися щабель за щаблем. Ди­тина, навчаючись читати, повинна достоту насичуватися традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробля­ють, в 12 років – її провінції, дороги й міста, у 15 – історію, а в 16 – зако­ни, її серце й розум мають наповнитися думками про славетних мужів та шляхетні вчинки з легенд. Втім, навіть освіті притаманні свої небезпеки, тому що вчительство може перетворитися на діяльність на основі закріп­леної законом вигоди. Справжній законодавець або, за Новітньою тер­мінологією, соціальний інженер повинен гарантувати домінування ролі громадянина над усіма іншими. Навіть метафора інженерної справи не є слушною: «формування душі» – це справді те, до чого прагнув Руссо, і навіть закон тут не становить адекватного засобу. «Простота звичаїв та

Анатомія націоналізму

одягу є, далебі, меншою мірою плід Закону, аніж виховання». І знову: «Нехай хоч хто намагається інституціалізувати народ, передовсім він має знати, яким чином опанувати думками і, внаслідок цього, пристрастями людей».

Для того щоб збагнути марність цієї мрії, нам потрібно лишень згадати, що Польща у добу пізнього середньовіччя була однією з найбільш густонаселених і розвинених європейських країн. За лихих часів вона, звісно, занепала, але й не була чистим аркушем паперу, який би уможливив практичне втілення міркувань Руссо. З другого боку, ми має­мо застерегти від того, щоб вбачати серед такого роду письменників предка сучасної тоталітарної держави. Слід брати за очевидне, що Руссо зовсім не був провісником майбутнього й фактично перебував під впли­вом всевладної ностальгії за минулим.

Руссо вживав слово «нація», та заледве чи був націоналістом. Він висловлював те, що вочевидь ставало типовим прагненням, – бажання належати до спільноти, яку б не перетинала навхрест локальна й класо­ва ненависть. Та понад усе він мав пристрасне бажання витворити спільноту, яку він волітиме полюбити, подібно до того, як жінка бере шлюб із п’яницею, щоб його виправити. Таке прагнення призводить, либонь, тільки до краху, особливо у сучасному світі, де надмірна кількість формувальників та замало постатей, справді здатних творити.

Політична творчість привертає увагу не пересічних студентів, які очікують напучування, а чоловіків і жінок, що перебувають під доміну­ючим впливом своїх власних осібних зацікавлень. Отож слово нація вже у Франції здобулося на дуже специфічну історію. Для багатьох тверезо­мислячих французів нація була майже технічним терміном упродовж довготривалого обговорення питання: хто такі французи? <...>

Дата добавления: 2015-07-17