Юджин каменка

ПОЛІТИЧНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: ЕВОЛЮЦІЯ ІДЕЇ

і

П

очинаючи з часів Французької революції, історія Європи являє собою історію піднесення і розвитку політичного націоналізму. В нашому сторіччі історія стала всесвітньою історією. Націоналізм не тільки пов’язує в одне ціле історію XIX і XX сторіч, засвідчуючи, що в основі її лежить одна й та сама тривала криза. Він також наблизив історію країн Азії, Африки та Океанії до європейської історії, прилучаючи їхню історію до загальнолюдської.

Однак націоналізм є надзвичайно складне і важке для визначення явище; воно заводить у глухий кут тих професорів, які вважають, що курс лекцій слід розпочинати з дефініції предмета цього курсу. Націо­налізм може бути і був демократичний або авторитарний, спрямований у майбутнє чи орієнтований у минуле, соціалістичний або реакційний. Як концептуальна модель це поняття часто видається історикові або політологові вкрай туманним: з одного боку, воно наче асоціюється з патріотизмом або національною свідомістю, з-другого – з фашизмом та антиіндивідуалізмом. Проте історія сучасної Європи та й загалом істо­рія XX сторіччя буде викривлена, якщо виключити з неї концепцію на­ціоналізму.

Дефініції, якщо вони взагалі потрібні, треба формулювати на­прикінці дослідження, а не на його початку. В історичних і суспільство­знавчих студіях вони не можуть охарактеризувати те чи те явище в усій складності його історичного та соціального розвитку. Спочатку нам тре­ба почути не висновок філософа з його аналітичним хистом, а думку істо­рика, який уміє виявити взаємозв’язок явищ, побачити нове, що міститься в них, і відчуває «атмосферу». Адже націоналізм, як політична ідеологія, як «ізм», це перш за все, по суті, історичне явище, яке слід відрізняти від таких набагато загальніших понять, як патріотизм чи національна свідомість. Найкраще зрозуміти його можна, взявши до уваги специфічні обставини, за яких він виник і розвинувся, завдяки яким відрізнився від

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

традиційного патріотизму чи проявів національної свідомості. Кажу я це зовсім не для того, щоб прояснити генезу цього явища, а щоб підкрес­лити важливість історичного елемента і розмірності соціальних та полі­тичних концепцій.

Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати в зв’язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, яка й стала його символом. Однак це не означає, що піднесення політичного націоналіз­му як сучасного явища не мало своїх передумов. Ті, хто намагається трак­тувати питання історії і політичного життя, послуговуючись термінами, запозиченими з соціальної та індивідуальної психології, а також ті, хто прагне дискредитувати націоналізм, стверджуючи, що він є вислідом атавістичних пережитків, прирівнюють його до того, що вони вважають усезагальним явищем історії людства, -до трайбалізму⁰. Певна річ, люд­ство постає перед нами – ще до того, як виникли імперії, очолювані ди­настіями, і національні держави – поділене на популяції або племена зі своїми окремими мовами чи діалектами, зі специфічними формами органі­зації громадського життя, культурними та релігійними ритуалами, тра­диційними усними переказами й обрядами прилучення юнацтва до по­вноцінного дорослого життя, до знань та звичаїв племені і в такий спосіб прищеплення йому безоглядної вірності його цінностям. Певна річ, ми також можемо бачити, що така племінна свідомість, такий, якщо бажає­те, протонаціоналізм, продовжив до певної міри своє існування і в часи імперій, династичних монархій та міст-держав, виступав в історії люд­ства як місцевий патріотизм і у певних народів міг стати формою націо­нальної свідомості. Євреї вибрали символом своєї племінної єдності і свого національного призначення ідею Єгови, свого власного Бога, і таким чином підійшли до сучасного націоналізму набагато ближче, ніж більшість народів Стародавнього світу. Певна річ, вони пишалися тим, що витворили типовий націоналістичний маніфест – сполучення народ­них переказів, етичних настанов і націоналістичної політичної пропа­ганди, який ми називаємо Біблією. В’єтнамці і корейці у давній період своєї історії під тиском китайців також виробили надзвичайно сильне національне почуття. Греки, яким була властива дещо слабша форма національної свідомості, ближча до трайбалізму, створили ідею Еллади і розділили відомий їм світ – ойкумену – на греків та варварів. Китайці відрізняли Середнє Царство, Центр Світу (населений китайцями), від зовнішнього світу, населеного варварами. Ця племінна або національна свідомість, це прагнення розрізнити «своїх» і «чужих» простежується протягом усієї історії людства. Середньовічні університети і середньовічні

Юджин Каменка

церкви, які стали вживати слово нація в його спеціальному значенні, – як організаційна одиниця, – також використовували цю тенденцію.

У Празькому університеті, заснованому в 1348 році, студенти були поділені на німецьку, чеську і польську нації; в університеті міста Абер­дин (Шотландія) вони були поділені на чотири нації – Мар, Бачен, Мо­рей і Енґус (райони північно-східної Шотландії); у Парижі університет визнавав «нації» Франції, Пікардії, Нормандії і Німеччини. В Італії часів Данте були у вжитку вирази nazione fiorentina та nazione milanese. Часами цей потяг до солідарності зі «своїми», почуття племінної або навіть на­ціональної свідомості при зустрічі з іншим племенем або «чужими» мог­ли дуже посилитися. Як ми вже бачили, такі випадки спостерігалися в історії євреїв, в’єтнамців, корейців. Подібні випадки бували в історії ста­родавніх єгиптян, греків, вірмен і персів. У Європі наприкінці Середніх віків виразні прояви національної свідомості можна виявити – й вони були виявлені – у італійців та греків під час четвертого хрестового похо­ду²*, у французів та провансальців під час хрестового походу проти аль­бігойців, у слов’ян та тевтонів під час їхніх конфліктів у XV сторіччі, у французів та англійців на останньому етапі Столітньої війни³’. Однак протягом усього відомого історикам часу, від 500 року до н. є. до при­близно 1700 року н. е., приналежність до племені чи нації у освіченої людини не пов’язувалася з вірністю їм чи патріотизмом. Поширення сільськогосподарських та промислових технологій (одомашнення тва­рин і рослин, дедалі ширше використання міді, заліза і човнів), завою­вання і консолідація племен військовими імперіями, поширення міжпле­мінних релігій, таких як буддизм, християнство; чи іслам, і розвиток літературних мов, таких як санскрит, грецька, латина і китайська, по­легшили формування надплемінних імперій і породили у підданців по­чуття вірності їм.

За цих обставин, як висловився сорок років тому Карлтон Дж. Гейз,

«...трайбалізм був витіснений головним чином завдяки розвитку космо­політичних або локалістичних настроїв. Маси людей з різних племен, злиті докупи, але відокремлені від вищих класів через економічну, соці­альну та культурну дискримінацію, набули життєвого досвіду і вироби­ли почуття вірності, що мали локальний характер; їхній патріотизм у своїх найінтенсивніших виявах був спрямований на захист свого маєтку, села, торгового міста або невеликої, керованої феодалом провінції, у якій вони жили і працювали. А от вищі класи, залишаючись щиро вірні місту-дер-жаві, герцогству чи графству, спромагалися пов’язати патріотизм вищо­го штибу із територією та ідеями, які сягали за територіальні та ідейні параметри первісних племен і стосувалися навіть більших сукупностей, -

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

тих, що у наші часи називають національностями; охоплені потягом до космополітизму, вони прагнули, щоб народи злилися, об’єднані в одній імперії, однією релігією або однією культурою. Протягом принаймні шістдесяти сторіч писемної історії війни велися не між такими національ­ностями, які воювали між собою протягом останніх двох сторіч, а між містами і провінціями, населеними людьми однієї національності, або між багатонаціональними імперіями чи релігіями. Завойовницькі війни, які вела Римська імперія, міжусобна боротьба грецьких міст-держав, війни-чвари феодальних володарів у Середні віки, тривалі хрестові походи, які християнство вело, намагаючись побороти іслам, – усі вони куди більше надихалися стародавнім або середньовічним космополітизмом чи лока-лізмом, аніж тим, що нині називається націоналізмом»¹.

Отож не тільки націоналізм, а навіть трайбалізм, локалізм і націо­нальна свідомість являють собою специфічні історичні явища, не просто абстрактні вирази людського духу, а імпульси й почуття, що виникли на специфічній соціальній та історичній основі, породжені специфічними соціальними та історичними умовами. Вищесказане аж ніяк, звичайно, не означає, що трайбалізм, локалізм і національну свідомість можна відокремити одне від одного без усяких дискусій і ці поняття можна ви­шикувати у стрункий історичний ряд, у якому трайбалізм завжди пере­дує локалізмові, а локалізм завжди стоїть перед національною свідомі­стю. Особливі історичні обставини могли утворити – і утворювали – щось на зразок націй і національних держав у певні моменти ще до того, як розпочався сучасний історичний період; але концепція нації і національ­ної держави, як ідеальної, природної або нормальної форми міжнародної політичної організації, як інституції, якій людність краю зберігає вірність, і структури, вкрай необхідної для того, щоб забезпечити розвиток гро­мадського, культурного і економічного життя, поширюється тільки тоді, коли настає сприятливий для цього історичний період. Вона виникла -повільно – в Європі, на руїнах Римської імперії. Авґустин у своєму трак­таті «De civitate dei»* (IV, 15) висловив надію, що Римська імперія пере­твориться на сукупність малих держав. Зрештою, так воно й сталося. Проте деякий час римські й християнські традиції виявлялися сильніши­ми, ніж наслідки навали варварів і психологічна травма від падіння Риму. Очевидний розрив між суспільством стародавнім і суспільством серед­ньовічним, як твердить Анрі Пірен, відбувся тільки тоді, коли впала імпе­рія Каролінгів і почали прискорено створюватися передумови для побу­дови нового світу, який мав складатися з національних держав. Франк­ський історик Фречульф, єпископ міста Лізьє, здається, перший відмо-

* «Про Град Божий» (латин.).

Юджин Каменка

вився від священної до тих пір концепції, суть якої полягала в тому, що легітимність усіх політичних утворень має бути заснована на подальшо­му існуванні Римської імперії, і висловив думку, що створення нового королівства на території колишньої імперії знаменує початок нової ери в історії. Проте тільки в XII сторіччі у цілій низці європейських країн пагони справжньої національної свідомості почали зростати так буйно, що можна вважати: ідея ця стала впливовою. У Франції королі династії Капетингів раптом були звеличені по-новому: як національні герої, що вчинили опір англійським і німецьким загарбникам; перемога французь­кого війська у битві при Бувіні 1214 року⁴⁾ викликала такий національ­ний тріумф, який був би немислимий всього лише 150 років до того. В Італії і Сицилії у XII сторіччі знову відбулося піднесення національних почуттів як реакція на німецьку агресію. «Пісня про Роланда» та «Істо­рія королів Британії» Гальфріда Монмутського – найславетніші і най-впливовіші витвори «націоналістичної історіографії Середніх віків», які письмово зафіксували новий розквіт національної свідомості. Магістр Вінцентіус прославив польську історію і польський національний дух в особі короля Казимира І; за дорученням архієпископа Абсалона були написані перші дві історії Данії, авторами їх були Саксон Граматик і Свен Аґґесон. У Німеччині Вальтер фон дер Фоґельвайде написав поему на честь німецького народу, в якій він прославляв переваги німецької цивілізації і достойності німецьких жінок².

Від XIV сторіччя до XVIII в Європі відбувався процес піднесення національної свідомості і стверджувалася думка, що нації являють со­бою основні осередки розвитку громадського і культурного життя су­спільства. Економічний поступ перетворював домашню економіку сільського маєтку і міської гільдії у національну економіку. Конфлікти між феодалами та містами поступово змінилися конфліктами значно більшого масштабу – конфліктами між націями, хоча на той час вони пояснювалися прагненням монархів тієї чи іншої династії звеличити себе. Такі монархи ставали символами національної могутності та престижу, а вищі й середні класи робилися дедалі більш захопленими виразниками національних інтересів на противагу інтересам локальним та космополі­тичним. За словами, знову ж таки запозиченими у Карлтона Гейза, націо­налізм завдячує своє походження

«незвичайному комплексові економічних, політичних, соціальних та інте­лектуальних досягнень, серед яких: винахід та поширення книгодрукуван­ня; піднесення національних просторіч до рангу літературних мов, яке су­проводжувалося занепадом латини та інших міжнародних мов; бурхли­вий розвиток капіталізму та середніх класів, роль завзятих королів, які за

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

божественним правом придушили феодалізм і консолідували та секуляри­зували свої володіння на національній основі; релігійні зрушення, що при­звели до розколу в християнстві і до утворення державних церков».

До XVIII сторіччя в Англії такі тенденції сягнули вищої точки сво­го розвитку, бо географічне положення цієї країни в сполученні з істо­ричними обставинами посприяло тому, щоб людність її перетворилась на повноцінну націю з парламентом, аристократією та верхівкою серед­нього класу, які вважали, що їхні власні інтереси й інтереси національні збігаються повністю.

Проте, коли Французька революція 1789 року ствердила принцип самовизначення націй як основу нового політичного ладу в Європі, це ствердження здавалося ультранебезпечним і ультрареволюційним. Між XII і XVIII сторіччям національна свідомість у Європі зростала на диво швидкими темпами, але, загалом кажучи, для мешканців держави обо­в’язок вірності їй ще не пов’язувався прямо з приналежністю до їхньої нації; за винятком хіба що Британії, людність Європи вважала себе швид­ше підданими, ніж громадянами. Націоналізм був новим словом і новим поняттям, це слово було вперше вжите 1798 року в славетному трактаті «Memoires pour servir д l’histoire du Jacobinisme»*, що його написав у Лон­доні французький емігрант, запеклий ворог якобінців священик Оґю-стен Баррюель. Він визнавав революційну природу нової ідеології, nationalisme (тоді її, як правило, називали patriotisme), і вважав, що вона ставить своєю метою скинути законні уряди, які встановилися або Бо­жою волею, або на підставі спадкового права; він пов’язав її з огидним, на його погляд, духом масонства і просвітництва, який є виплодом егої­зму. Баррюель, прагнучи відтворити промову Адама Вайсгаупта, керів­ника того, що він вважає зловмисною масонською сектою Illuminate (до якої входили Ґете і Гердер і яка, певна річ, була заборонена у Баварії 1784 року), пише:

«Як тільки люди поєднуються в нації... вони не хочуть називатися одним спільним іменем. Nationalism, тобто любов до нації (І’атоиг national), замінив любов до людства взагалі (І’атоиг general)... Поширю­ватися [поширювати свою територію] за рахунок тих, хто не належить до цієї імперії, стало похвальною справою. А для того, щоб зробити це, стало дозволеним зневажати чужинців, обдурювати їх, кривдити. Цю похвальну справу назвали Патріотизмом... і в такому разі чому б не визначити цей потяг точніше?... Отож ми бачимо, що Патріотизм по­роджує Локалізм [Партикуляризм], тобто сімейщину, і, зрештою, Егоїзм»³.

* «Мемуари до історії якобінства» (фр.)-

Юджин Каменка

Через п’ятдесят років, 1849 року, слово націоналізм звучало до­сить часто. Того року свої міркування щодо «ізмів» виклав інший еміг­рант, людина куди відоміша, ніж Баррюель. Це був князь Меттерніх. Його влада скінчилася, систему, яку він створив, зруйнували революції 1848 року, і він жив у відставці в Брюсселі. Там у нього була дуже цікава роз­мова з войовничим католиком Луї Вейо, редактором «L’Univers», який, звичайно ж, був полум’яним оборонцем тих двох католицьких трагедій, що дотривали до сучасності – доктрини папської непогрішимості і про­мульгації Силабусу гріхів⁶⁾. Меттерніх сказав Вейо: «Коли у французькій мові до іменника додають суфікс «ізм», слово набуває презирливого і погіршеного значення». За прикладами Меттерніхові ходити далеко не довелося: «теїзм», «лібералізм» і «націоналізм». Проте в галузі лінгвісти­ки, як і в галузі політики, Меттерніх дотримувався певних принципів. Він ладен був визнати: правило щодо «ізмів» також застосовне і до слів «католицизм» і «роялізм». Під прапором католицизму виступають люди, які є більшими католиками, аніж сама церква; під прапором роялізму -завзятіші монархісти, аніж сам король. Для Меттерніха ідеологізація була небезпечна сама по собі.

Проте 1849 року, як і року 1814, великий архітектор Континенталь­ної системи дивився назад, а не вперед. Ізми, включно з націоналізмом, принаймні як принцип національної орієнтації, вже здобували перемо­гу. Люди ставали італійцями, німцями, французами і т. д. Через п’ятде­сят років після розмови Меттерніха з Вейо і сто років після виходу «Ме­муарів» Оґюстена Баррюеля російський філософ Володимир Соловйов опублікував книжку, яка називалася «Виправдання добра. Нарис мораль­ної філософії» (Санкт-Петербург, 1897 рік). Соловйов був не менш релі­гійно налаштований і не менш схильний до моралізаторства, ніж Оґю-стен Баррюель, і набагато менш схильний до фанатизму, але 1897 року вже здавалося цілком природним і доречним включити в книжку розділ під назвою «Національне питання з моральної точки зору». В цьому розділі Соловйов писав:

«Нехай безпосереднім предметом морального ставлення буде окрема особа. Але ж у самій цій особі одна з істотних особливостей – пряме про­довження та розширення її індивідуальності – є її народність (у позитив­ному розумінні характеру, типу і творчої сили). Це не є тільки фізичний факт, а й психічне, й моральне визначення. На тій стадії розвитку, якої досягло людство, належність даної особи до певної народності закріп­люється її власним актом самосвідомості і волі. І, таким чином, народність є внутрішньою, невід’ємною властивістю цієї особи, тим, що для неї над­звичайно дороге і близьке. І яким же чином можливе моральне ставлен-

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

ня до цієї особи, коли не визнати існування того, що для неї так значуще? Моральний принцип не дозволяє перетворювати реальну особу, живу людину з її невід’ємним і істотним національним визначенням у якийсь собі порожній, абстрактний суб’єкт, безпідставно виокремлюючи з ньо­го особливості, які його ж і визначають. У разі якщо ми визнаємо власну гідність цієї людини, цей обов’язок поширюється і на все те позитивне, з чим вона пов’язує свою гідність; і якщо ми любимо людину, то повинні любити і її народність, яку вона любить і від якої себе не відокремлює»*.

1920 року багатьом людям доброї волі, чоловікам і жінкам, це суд­ження могло б здатися застарілим; сьогодні воно знову звучить як сучасне.

II

Французька революція була перш за все бунтом проти апсіеп regime**, проти застарілого ладу, який порядкував людьми і суспільством. Революція повстала проти королів і станів іменем народу. Як складова цього повстання концепція «нації» набула нового політичного значення. Оскільки королям судилося втратити свою владу, а «народові» судилося зайняти їхнє місце, то народ слід було в якийсь спосіб згуртудати, надати йому цілісності, що мала б свої контури і межі. Отож концепція нації виходить на перший план як фундаментальна політична категорія.

Як висловився один з наших авторів професор Мосс, згідно з концепцією загальної волі, яку висунув Руссо, народ, проголосивши себе джерелом усієї влади, починає сам себе обожествляти. Король, ясна річ, був цілісністю, однією особою; народ, новий суверен, треба було теж означити, окреслити, персоніфікувати як «націю». Отож, підносячи ідею громадянина, Французька революція підносила ідею нації. Ведучи війни з навколишніми королівствами і князівствами, якими правили спадкові монархи, проголошуючи ідею народоправства, вона обстоювала -принаймні на словах – принцип національного самовизначення. Проте для тих, хто творив Французьку революцію, «нація» лишалася практично політичною категорією, а не метафізичною. Для них нація була політично-адміністративною одиницею, сукупністю осіб, які могли спільно брати участь у політичному житті завдяки тому, що розмовляли однією мовою і були етнічно споріднені. Аббат Сійєс сказав 1789 року: нація – це «об’єднання людей, які керуються одним законом і представлені одними

* Перекладено з рос. за вид.: Соловьев В. Соч.: В 2-х т. – Т. 1. – М., 1990. – С. 377. ** Старий порядок (фр.).

Юджин Каменка

й тими самими законодавчими зборами». Базова концепція Французької революції була концепцією не француза, а громадянина. Коли новим правителям Франції довелося вирішувати, чи євреїв теж слід вважати французами, вони не з’ясовували, чи євреї брали участь у створенні фрацузьких національних традицій; вони тільки з’ясовували, чи можуть євреї взяти участь у створенні спільного майбутнього, чи здатні вони вийти якимось чином з державної сфери, спільної для всіх французів.

Революція і наполеонівські війни, які виплекали у французів почут­тя національної гордості і знову вселили Франції і французам віру в себе, примусили німців усвідомити, що вони роз’єднані й політично відсталі. Німеччині бракувало не тільки Французької революції, а й Людовіка XIV. Слава французів для Німеччини стала Notstand- бідою. <...> Отож тоді як Франція зреклася культу Розуму і стала сповідувати культ Наполеона, тогочасне покоління німецьких мислителів, чиї погляди були не менш впли­вові, ніж погляди Лессінґа, Ґете і Канта, почало створювати культ націо­налізму. Для Фіхте, Гердера, Новаліса і Шлеєрмахера, а потім для Совіньї нації були не просто конгломератами індивідуумів чи адміністративними одиницями, створеними для зручності врядування. Нації були організма­ми, а особа була частиною цих організмів, підпорядкованою їм; існувати поза ними вона не могла. Таким чином розмежування між націями було наслідком природного поділу людства, подібного до того поділу на види, який існує в тваринному царстві. Таке розмежування було встановлене і визначене Богом і природою; опиратися йому людина не спроможна. Ди­настії монархів-правителів розділили Німеччину замість того, щоб її об’єд­нати; отож нації аж ніяк не можуть базуватися на державах, залежати від нині існуючих політичних кордонів. Кожна нація твориться своєю мовою і своєю історією. «Кожна мова, – писав Шлеєрмахер, – це своєрідний спосіб мислення, і те, що висловлено однією мовою, повторити іншою в такий самий спосіб зовсім неможливо». Найперше, чого прагнула Німеччина, була не демократія, не народовладдя, а єдність, відродження «німецького духу». Французькій ідеї громадянина німці протиставили ідею, яка мала стати стрижневою як для нацизму, так і для більшості сучасних націоналі­стичних рухів, ідею Volksgenosse*, людини однієї з вами крові, однієї з вами мови, однієї історії і одних національних прагнень. У вересні 1936 року Рудольф Гесс, виступаючи на Parteitag der Ehre**, де він «ушанував» сорок вісім прапорів Nazi Auslandorganisation***, говорив:

* Одноплемінник (нім.).

** Партійний з’їзд честі (нім.).

*** Закордонна організація нацистської партії (нім.).

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

«Фюрер прийшов для того, щоб утовкмачити кожному з нас таку істи­ну: німець не може й не повинен хотіти чи не хотіти бути німцем, бо він був посланий у цей світ Богом як німець і Бог відповідно поклав на нього як на німця обов’язки, від яких він не може відмовитися, бо інакше виявить не­послух волі Провидіння. Отож ми віримо і ми знаємо, що німець скрізь лишається німцем, незалежно від того, де він живе: чи в Рейху, чи в Японії, у Франції чи в Китаї, чи ще в якомусь закутку світу. Не країни чи конти­ненти, не підсоння чи довкілля, а кров і раса визначає світ ідей німця».

Ми маємо вагомі підстави вважати, що німецький націоналізм яв­ляє собою особливе явище. Від того часу, як розпалася перша Священна Римська імперія⁷’, німецькомовний люд не спромігся створити і зміцнити свою політичну єдність, яку в XIX сторіччі намагалася здійснити Прусія. Реформація, яка перетворила інші народи в нації, подіяла в Німеччині згуб­но, – вона розполовинила країну на два політичних і культурних табори. Водночас німецькі землі зазнали занепаду внаслідок того, що шведи, гол­ландці і французи спромоглися ізолювати їх, позбавивши можливості взя­ти помітну участь у світовій торгівлі. Отож внаслідок цього, як підкрес­лив Ганс Кон, Німеччина була буквально відрізана від Європи, опинив­шись мало не в середньовічній темряві, де єдиними проявами світла стали лише князьки та їхні поплічники. Таким чином, німецький націоналізм виступив у ролі борця не тільки за створення німецької нації як політич­ного організму, а й за чільну роль цієї нації серед європейських держав. У той час як інші народи ставали державними націями, Німеччина у XIV сторіччі пережила свій «schreckliche kaiserlose Zeit» *; вона стала дивитися на імператорів Гогенштауфенів з їхніми володіннями в Італії та Сицилії як на символи німецької імперської величі. Відтак німецький націоналізм ніколи не мав на меті створити раціонально облаштований державний організм, а тільки Рейх. Біда Німеччини полягала в тому, що вона не ста­ла частиною сучасної Західної Європи; протягом мало не цілих ста ос­танніх років вона хотіла зарадити цій біді, прагнучи приєднати Європу до себе, замість того, щоб приєднатися до Європи.

III

Нація виникає завдяки історичній випадковості, тобто внаслідок різних чинників, не пов’язаних між собою конечною необхідністю. Не­правда, що люди на світанку своєї історії були вже розділені на нації і що

* Страхітний час без кайзера (нім.).

Юджин Каменка

кожна з цих первісних націй від самого свого початку містила в собі своє призначення. Народи і раси утворювалися під впливом специфічних об­ставин, географічних і соціальних; вони розпорошувалися, змішувалися і переформовувалися. Нації виникли, як правило, маючи своїм осердям централізовану державу; межі цієї держави визначилися внаслідок дії багатьох, часто не пов’язаних між собою чинників. Мова, територія, віра, економічні зв’язки, політична влада і расове походження, – всі ці чинни­ки справили вплив і залишили свій слід; проте жоден із них не можна вважати вирішальним. Думка, що ідейні переконання визначаються «кро­в’ю» і що «раса» не піддається впливу навколишнього середовища, є хиб­на. У своїй відомій лекції «Qu’est-ce qu’une nation?», виголошеній 1882 року, Ернест Ренан визнав, що нації не можна визначити просто як ет­нографічні чи лінгвістичні спільноти. На думку Ренана, нація будується на двох підвалинах. Перша з них – усвідомлення спільної історії, зокре­ма збереження пам’яті про спільно пережиту біду, яка здається важливі­шою, ніж незлагоди і чвари, що теж являють собою частину історії. Дру­га- це бажання цього народу жити вкупі: «Здійснити разом великі вчин­ки, бажати їх і в майбутньому – ось головні умови для того, щоб бути народом... Існування нації- це... щоденний плебісцит».

Обставини, під впливом яких зароджується національна свідомість, не можна визначити з певністю заздалегідь. Суть дефініції, яку запропо­нував Ренан, полягає в тому, що вона наголошує на свідомій, психо­логічній природі почуття національної приналежності. Почуття це може виявитися в багатьох різних формах, і важко визначити ті спільні озна­ки, за наявністю яких люди стають нацією навіть в емоційному плані. У Франції французька нація і почуття національної приналежності фор­мувалися поступово в процесі синтезу бретонців, нормандців, прован­сальців, бургундців, фламандців, німців, басків і каталонців. Цей синтез був започаткований політичною силою, успіхом королів династії Капе-тингів, які спромоглися розширити свої напочатку невеликі володіння, що обмежувалися територією Іль де Франс, і створили «французьку» монархію, чинячи опір тому, що згодом стали вважати «англійською» і «німецькою» агресією. Політична сила за допомогою географічного фактора створила з британців, англів, саксів, ютів і данців «англійську» націю і спромоглася асимілювати норманських завойовників так само, як вона нині асимілює шотландську націю і з трохи більшими трудно­щами валлійців. Кожна нація схильна вважати, що існують суттєві особ­ливості, які об’єднують її і відрізняють від інших націй, водночас відмінності всередині нації вважаються не вартими уваги і неістотними. Однак що є істотним, а що неістотним, що могло б породити почуття

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

національної приналежності, а що не могло б, визначається силою-си-ленною історичних обставин, тобто історичною випадковістю.

Вкрай напружені стосунки між протестантами і папістами, що про­тривали в Англії мало не двісті років, не загрожували існуванню анг­лійської нації як такої, хоч між суперниками були й завзятці, що ладні були звернутися до чужоземних держав, аби ті допомогли їм врятувати Англію від затятої єресі. З другого боку, в Югославії розбрат серед меш­канців і їхнє прагнення належати до різних «націй» виникли спочатку на релігійному ґрунті, а коли поширилася націоналістична ідеологія, релігійні відмінності перетворилися на національні. Католики хорвати відособилися від православних сербів, які розмовляють однією з ними сербохорватською мовою, а боснійські мусульмани, які теж розмовля­ють сербохорватською, стаючи 1878 року підданими Австро-Угорщи­ни, наполягли на тому, щоб їх вважали окремою мусульманською на­цією. У сучасному Алжирі араби і бербери, – дві окремі «нації», які дов­го ворогували між собою, – борючись проти французів, раптом відчули себе – і стали – однією нацією: алжирськими мусульманами на протива­гу до алжирських французів. Щоправда, найчастіше нації утворювалися на лінгвістичній основі; але, принаймні в окремих випадках, їхню мову створили націоналістично настроєні інтеліґенти. Словацької нації не існу­вало до XIX сторіччя, коли на основі слов’янських діалектів, якими роз­мовляли селяни, що населяли гірські долини в північній Угорщині, була створена унормована літературна словацька мова. Український націо­налізм розвинувся в основному завдяки створенню української літера­турної мови, а створив її у XIX сторіччі поет Тарас Шевченко. Хтось сказав – напівжартома – що Чехословаччину вигадав один видатний англійський історик. У сучасній Туреччині радикально настроєні націо­налісти зробили вибір між дійсним і бажаним, між пантюркістським на­ціоналістичним напрямом, який обстоював варіант турецької мови «ос-манлі», та напрямом, що орієнтувався на анатолійського селянина і об­стоював варіант «тюркі». А в Радянському Союзі тюркські народи були поділені на окремі нації, поділені навмисно на догоду радянській полі­тиці, яка ставила своєю метою припинити процес створення спільної тюркської літературної мови, який розпочався наприкінці XIX сторіччя, і натомість сприяла перетворенню тюркських діалектів в узбецьку, турк­менську, киргизьку, казахську і каракалпацьку мови.

Я хочу довести правильність такого висновку: розвал династич­них імперій супроводжується капітальною перебудовою підвалин полі­тичної влади і зміною підстав легітимності політичних інституцій, які цих підстав потребують і шукають. На зміну концепції влади правителя,

Юджин Каменка

який отримав її Божою милістю чи волею історії, приходить концепція влади народу; концепція громадянина заміняє концепцію підданого. Але, утворюючи народовладні інституції, треба визначити, що таке, власне, являє собою цей самий народ: самоуправління потребує, щоб була гро­мада людей, яка б усвідомлювала себе громадою. У деяких країнах, доля яких склалася більш щасливо, така громада утворилася і визначилася в практичному сенсі ще до того, як ці країни перейшли до представниць­кої форми врядування. Кромвель, французькі революціонери і люди, які прагнули федералізації і незалежності Австралії, могли визнати існуван­ня національної громади. В Оттоманській імперії, в Австро-Угорщині (у якій, за словами Музіля, було багато департаментів, установ, мов і на­родів, але тільки одна нація – угорці), у землях, які були підвладні Росії, і в багатьох заморських володіннях європейських держав ставилися до громад по-іншому. Тут реальні громади, що утворилися за сприяння різних соціальних, мовних і емоційних факторів, не вміщалися в рамки політичних утворень чи територіальних одиниць; тут вимога встанови­ти владу народу стикалася з фундаментальною проблемою: як визначи­ти націю чи громаду, що має здійснювати цю владу.

Отож за цих обставин відбувається піднесення справжнього полі­тичного націоналізму, який зосереджує свою увагу на внутрішніх спра­вах, пов’язаних з організацією і зміцненням держави, – на відміну від того націоналізму, що прагне тільки розбудити національну свідомість, чи навіть від націоналістичної ксенофобії, яку породжує страх і загроза з боку зовнішніх чинників. У тих країнах, де, на щастя, громада була політично згуртована ще до утворення народного правління, там, як реакція на гадану небезпеку ззовні, може зрости почуття національної гордості, поширитися підозріливе ставлення до чужоземців, зродитися навіть щось на зразок ура-патріотизму. Проте в ролі політичного руху націоналізм, як правило, не набирає такої сили, щоб стати вирішальною спонукою політичного життя країни. Ніхто не агітує за те, що він уже має. А от там, де люди гостро відчувають, що існує розбіжність між тим, як вони собі уявляють нормальне громадське життя, і сучасною їм полі­тичною дійсністю, саме там політичний націоналізм стає твердою наді­йною основою для вимог установити народовладдя. Отож націоналізм намагається пристосувати ідеал громадського життя до економічних та політичних реалій, вдаючися до ірредентизму («звільнення» Сицилії, Anshluss Австрії) і/або, застосовуючи найпотужніший ідеологічний тиск, силкується видворити чи асимілювати елемент, який вважається чужо­земним і діяльність якого шкодить інтересам країни (Єгипет, Уганда тощо). Якщо члени меншини, згуртовані в громади, можуть бути підда-

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

ними, то, як свідчить сучасна історія, їм дуже важко стати громадянами. Таким чином, з історичного погляду сучасний політичний націо­налізм твориться в процесі стабілізації чи уможливлення переходу від автократичного до демократичного або принаймні народного способу правління. Це перетворення і переформування громад і політичних кор­донів відбувалося в обставинах, коли основи традиційної системи вря-дування були вкрай розхитані.

IV

«Націоналізм, – писав один з його найавторитетніших дослідників Ганс Кон, – являє собою політичне кредо, яке обумовлює взаємозв’язок сучасних суспільств і узаконює їхнє право на владу. Націоналізм вва­жає, що переважна більшість населення повинна бути віддана душею і серцем національній державі, чи то вже існуючій, чи такій, яку бажано створити»⁴. У вступній частині цього трактату я спробував коротко опи­сати тривале зростання національного почуття, чи то пак, національної свідомості – тобто націоналізму в його ослабленій формі – яке зародило­ся в Європі у XII сторіччі. Це зростання було нерозривно пов’язане з вікопомними соціальними й економічними змінами, які й привели до створення національної держави. Французька революція політизувала національну свідомість, зробивши її логічною підставою для того, щоб підданого перетворити на громадянина. Там, де умови для створення національної держави вже були наявні, така свідомість являла собою швидше сентимент, аніж ідеологію, – це, власне, був націоналізм в ос­лабленій формі. Там, де цих умов не було, зросли на силі почуття пле-менні, локальні, національні, які розвинулися в націоналізм у його по­тужній формі, в політичну ідеологію, яка стає першим і головним пунк­том на порядку денному демократії. Саме це відбулося в Греції, Польщі, Італії, Угорщині, Ірландії і т. д., а також у Південній Америці в XIX сторіччі і в Азії, Африці та Тихоокеанському регіоні в сторіччі XX.

Саме тому, що політичний націоналізм за цих останніх обставин був першим пунктом на порядку денному демократичних сил, Карл Маркс, найвидатніший з усіх європейських інтернаціоналістів XIX сто­річчя, провів стільки ж часу на зборах, присвячених підтримці чи відзна­ченню боротьби Польщі та Ірландії за свою незалежність, скільки він витратив його на організацію чи підтримку страйків. Як і більшість соціа­лістів, він активно сприяв утворенню національної держави як переду­мови або етапу створення демократичної системи врядування, підтри-

Юджин Каменка

мував боротьбу за національну незалежність і за роздроблення автокра­тичних наднаціональних держав. Соціалісти і ліберали захоплювалися Мацціні, але ненавиділи Бісмарка, подібно до того, як згодом соціалісти і ліберали захоплювалися Насером і Кеньятою і водночас ненавиділи Франко і Форстера. В їхньому уявленні націоналізм має дві сторони -темну і світлу, реакційну і прогресивну. Отож єврейський ліберальний націоналіст Симон Дубнов зазначав на початку цього сторіччя, що на­хили, які були прогресивно націоналістичними в єврейському середо­вищі, у великоруському середовищі ставали реакційно шовіністичними. Все залежало від історичних обставин, у яких перебувала дана нація. Бо для тих націй, які твердо володіли своєю територією і які вже давно ство­рили свою державу, націоналізм був реакційним явищем, що знамену­вав собою повернення до первісних чвар; для націй, які політично ще не стали націями, які були пригнічені або розрізнені, для людності, яка ще мала усвідомити свою національну приналежність, націоналізм був не­обхідним кроком на шляху прогресу. Отож у очах тих соціалістів і лібе­ралів націоналізм ніколи не був кінцевою метою: він був засобом, що мав посприяти розвитку людства. Деяким націям пощастило, – вони за­фіксували свій територіальний і політичний статус до того, як виникнув потяг до народовладдя; вони, прагнучи лише одного – можливості хоч трохи попишатися своєю історією та культурою, – були ладні здійсню­вати економічний і політичний поступ і налагоджувати дружню співпра­цю з іншими націями. Націоналізм був для знедолених, для невдах, для тих, кому треба було знайти або створити можливість відстояти свою гідність. Дискутуючи з Соловйовим, Дубнов писав:

«Соловйов, як представник російського народу, має слушність, засуд­жуючи «фанатичну турботу про свою націю». Він має слушність з точки зору своєї національності, позаяк правляча російська національність не потребує такої турботи; ця ідея вжиткова тільки для фанатиків, які вису­нули гасло «Росія для росіян». Проте Соловйов допустився б великої помилки, якби порекомендував те саме національним меншинам Росії, які можуть вижити тільки тоді, коли «потурбуються про свою національну ідентичність». Коли йдеться про національність переслідувану або по­збавлену політичних свобод, – то цілком слушно буде підтримати органі­зацію націоналістів, бо така національність змушена відстоювати свою національну своєрідність і свою окремішність супроти домагань правля­чої національності, яка прагне послабити її або й поглинути. Проте коли правляча в цій державі національність утворює організацію своїх «на­ціоналістів», ця організація призначена не для захисту, а для наступу, і вона має на меті посилити свою владу, звести нанівець права підвладних націй; вона хоче перетворити свої національні меншини на німців, росі-

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

ян, поляків і т. п. і примусити їх прийняти свою мову, свою систему осві­ти, свої політичні прагнення... Усі ми призвичаєні пов’язувати націоналізм і патріотизм такого кшталту з насильством, утисками і політичним дес­потизмом, і ми чудово розуміємо, чому наші друзі, ліберали з середови­ща правлячих національностей, рішуче заявляють: «Ми не націоналісти, і ми не «патріоти»!». Слово «патріоти» взяте в лапки, щоб зазначити, що існує й інший патріотизм, вартий пошани... Тож, мабуть, доцільно вжи­вати лапки, коли йдеться про крайній націоналізм, який сповідують чле­ни радикальних організацій»⁵.

Сучасна історія, на мою думку, позначена двома вікопомними поді­ями, вплив яких відчувається й нині: Промисловою революцією і Фран­цузькою революцією. Ці дві революції не можна розглядати кожну зокре­ма чи нарізно одну від одної, позаяк одна з них створила матеріальну, економічну підвалину сучасного суспільства, а друга – інтелектуальну, політичну підвалину. Промислова революція і Французька революція -обидві були двома нерозривними факторами еволюції, що відбувалася в Європі: кожна з них розвивалася в залежності від темпів розвитку іншої; кожна втілювала в собі універсальний імпульс, який дав їм наснагу поши­ритися далеко за межі Європи та суспільств європейського типу. «Логіка» комерційного духу, науково зорієнтованої культури і процесу розвитку промисловості, що виробилася в специфічному, первісно європейському контексті, призвела до значно прискорених економічних, наукових та про­мислових змін і еволюцій, слідом за якими в XX сторіччі зросла і далі зро­стає роль держави в економічному розвитку, а також загальновизнане значення економічних прогнозів і соціального та економічного плануван­ня. Ідея і дія економічного прогресу повинні були змінити обличчя світу. Те ж саме належало зробити ідеї політичного поступу.

Французька революція, як влучно висловився Алексіс де Токвіль у своєму трактаті «L’Ancien Regime et Revolution»*, була перша «всезагаль-на» політична революція. Вона створила

«враження, що прагне обновити все людство, а не тільки здійснити ре­форми у Франції. Тому вона розпалила пристрасті, які революції, що вдавалися до куди жорстокіших насильницьких методів, досі не спро­можні були породити. Вона почала вербувати собі прибічників і пропа­гувати свої ідеї в усьому світі. Таким чином, зрештою, її ідеї стали скида­тися на віровчення, що вразило сучасників. Більше того, вона сама пере­творилася на якусь подобу віровчення,... яке заполонило світ своїми прихильниками, своїми апостолами і своїми мучениками».

* «Старий порядок і революція» (фр.).

Юджин Каменка

Французька революція стала тим, що Геґель назвав всесвітньо-істо­ричною подією: вона символізувала в політичному сенсі народження сучасної ери. Подібно до Промислової революції, вона містила в собі зернята незчисленних подальших революцій; у політичному сенсі вона дала світові заповітну ідею революції, прогресу, що відбувається шля­хом катаклізмів, ідею, яка виявилася могутнішою і важливішою, ніж інший винахід XVIII віку – ідея Щастя. Світ, що постав після політично­го струсу, який відбувся у Франції 1789 року, на думку Гегеля, підпадав під категорію Незавершеного. Те, що прагнула здійснити Французька революція, – ідеї свободи, рівності, братерства і прогресу, перехід від концепції підданого до концепції громадянина – ще й досі лишилося не-вирішеною проблемою. Відтак невирішеною лишилася проблема націо­налізму.

Насправді націоналізм набрав нової сили, особливо в країнах, що розвиваються; сталося це внаслідок дії централістських, етатистських тенденцій, породжених Промисловою революцією, внаслідок того, що держава набула статусу потужного регулятора, протектора і носія еко­номічних інтересів. Для XIX сторіччя досягнення нацією своєї держав­ності і незалежності становило обов’язкову передумову політичного по­ступу; для сторіччя XX державність і незалежність теж є обов’язковою передумовою соціального й економічного поступу. Першою націоналі­стичною революцією, в ході якої злиття націоналізму та ідеалів соціаль­ного й економічного прогресу стало цілком очевидним, була, можливо, революція мексиканська⁸’, яка була і націоналістична і водночас соціалі­стична. Відтоді у цілому ряді малорозвинених країн політичний націо­налізм і потяг до прогресу сплелися майже нероздільно.

V

Тепер ми можемо краще зрозуміти, чому мені не хотілося розпочи­нати – та навіть і закінчувати – цю роботу «визначенням» націоналізму. Eadem sed aliter * – такий девіз вибрали собі історія і суспільство. Поняття на кшталт «націоналізму» виступають і діють як ідеології; вони зводять докупи зовсім різні, логічно непоєднувані переконання і позиції, злютову­ють їх в одне ціле, знаходячи точку дотику часто поза ними. Отож націо­налізм, навіть сучасний політичний націоналізм, є складне явище, яке містить у собі компоненти з різною мірою загальності і специфічності. Ми

* Так само, але по-іншому (латин.).

Політичний націоналізм: еволюція ідеї

знайдемо в ньому більш-менш загальні позачасові компоненти, такі як групівщина, ксенофобія, почуття меншовартості перед лицем розвинені-шої і престижнішої культури, прагнення володіти і домінувати і т. д., хоч кожен з них буде пов’язаний зі специфічними обставинами сучасного жит­тя. Ми знайдемо в ньому більш-менш специфічні особливості, породжені культурою даного часу або ширшого географічного району. Ми знайде­мо ще специфічніші локальні особливості, і в географічному і в часовому вимірі: неприязнь до соціалістів чи до німців, до євреїв, до папістів чи до єретиків. Ми, гадаю, не зможемо зрозуміти, в чому полягає різниця між повстанням євреїв проти римлян і повстанням індонезійців проти гол­ландців, між «націоналізмом» Бар Кохби і націоналізмом Сукарно, якщо не візьмемо до уваги вплив специфічно сучасних концепцій, які були за­своєні сучасним політичним націоналізмом і стали сполучною ланкою між цими явищами, – а саме: ідей демократії, політичного і соціального посту­пу, і останнім часом сподівань на те, що держава спроможна осучаснити суспільство. Проте сьогоднішній китаєць, сіоніст та індонезієць може знай­ти і знаходить натхнення в культурі, громадському устрої та героїчних ділах своїх предків. Гадаю, минувшиною він буде тішитися недовго – по­тяг до давнини, як характерна риса націоналізму, ще менш довговічний, ніж сам націоналізм, і націоналізм, що дивиться тільки назад, не має ні громадського, ні політичного майбутнього. Гадаю, це можна побачити на прикладі тих національних рухів, які спромоглися утворити національну державу. Поки що це не так очевидно у проявах квазінаціоналізму зовсім нового типу, який виник у середовищі расових меншин сучасних західних суспільств. Вимоги австралійських аборигенів, щоб уряд визнав їхні пра­ва на землю, спроби розширити повноваження племінних рад, а там, де їх немає, створити їх, відродження африканської спадщини чорних амери­канців – це не те, чим аборигени, індіанці та чорні американці будуть ке­руватися в майбутньому. Це спроби протиставити минуле, сповнене гідності, непевному сучасному і запозичити з того минулого почуття гідності і впевненості в собі, щоб з його допомогою витримати випробу­вання майбутнього. За своєю природою вони являють собою скоромину-ще явище. Це спроби створити психологічні передумови для поступу в соціальній, політичній та економічній сфері. Протягом двох останніх сторіч національна держава здавалася найпевнішим і найпрямішим шляхом для такого поступу, і меншини або були асимільовані, або стали соціально невидимі, якщо їх не знищили фізично чи не вигнали. Політичний націо­налізм тісно пов’язаний з цим процесом. Вагу цього націоналізму може звести нанівець тільки його успіх. У передових демократичних індустрі­альних суспільствах, в надійно усталених національних державах його

Юджин Каменка

місце може зайняти, або принаймні привернути до себе на деякий час більше громадської уваги, тільки проблема расових меншин. Такі менши­ни надто слабкі, щоб створити свої національні держави. Останнім часом вони за теперішньої наявності засобів швидкого зв’язку стали сповідува­ти своєрідний паннаціоналізм, щоб зміцнити впевненість у своїх силах і виробити почуття власної значущості. Але тим часом вони, так би мови­ти, паразитують на національній державі, використовуючи її досягнення: їм потрібний її достаток або її захист. Там, де національна держава, що прийняла їх, ще не є безпечною для перебування в ній – як, наприклад, Південна Африка, Уганда, Малайзія, Бірма тощо – «національним» чи паннаціональним сподіванням меншини судилося дуже коротке життя.

Все вищесказане, включаючи твердження, що націоналізм, як загальне явище, яке має велику вагу в сучасному світі, можна найкраще зрозуміти у його відношенні до ідей політичного, соціального та економічного поступу, породжених Французькою і Промисловою революціями, – все це аж ніяк не означає, що суть чи значення націоналізму можна вичерпно пояснити в такий спосіб <...>.

Дата добавления: 2015-07-17