Джузеппе Мацціні

ЗВЕРНЕННЯ ДО ІТАЛІЙЦІВ

П

ерше число нашого видання виходить дев’ятого лютого¹’. На його обкладинці заголовок «La Roma del Popolo»; внизу подані прізвища людей, які – хоч би яким був їхній інтелектуальний вне­сок – ніколи не зраджували ідеалів свого серця, попри ілюзії й спокуси земного успіху, попри усі страждання, вигнання та ув’язнення. Тому ж бо й нема необхідності розгортати перед нашими читачами програму. Кожен знає, хто ми такі. Наша програма – Республіканська Єдність Італії – бере свої початки понад третину сторіччя назад. Ми не замовчували її упродовж часів, коли народ збився зі шляху істинного у протилежний бік і потребував досвіду та звільнення від омани, аби утвердити істину; ми ніколи її не зрікалися. І сьогодні, більш ніж будь-коли у ній переко­нані завдяки досвідові останнього десятиріччя, ми знову піднімаємо у Римі прапор, який тут встановили сорок років тому. Наше видання – це волання італійської совісті, аби підтримати таку формулу національно­го життя, яку вказали нам наша історична традиція й інстинкти нашого народу, та засудити увесь той дух пристосуванства й фальші, що зрад­жує її поцілунком або ж навмисно відкидає. <...>

Заголовок, який ми обрали, провіщає місію Риму у світі та історич­ну еволюцію, що кличе його поширити втретє серед націй євангеліє циві­лізації, євангеліє тієї моральної єдності, яка на сьогодні зникла під час повільної смертельної агонії прадавньої віри. «Ця Єдність, якої усі блага­ють, – писав я давно, у 1844 році, – може постати, італійці, – нехай там хто що робить, – лише із вашої країни, і тільки ви можете її написати на пра­порі, якому призначено високо майоріти над тими двома міліарними сто­впами, що позначають плин понад тридцяти сторіч світового буття – над Капітолієм і Ватиканом. Рим Цезарів приніс Єдність цивілізації, яка си­лою була нав’язана Європі. Рим Пап приніс Єдність цивілізації, яку свя­щенний Авторитет нав’язав більшій частині людського роду. Рим Народу принесе, – якщо ви, італійці, станете шляхетнішими, ніж зараз, – Єдність цивілізації Людства, прийняту за вільною згодою націй». І ця віра, що

Джузеппе Мацціні

підтримувала наше життя під час найлютіших випробувань, усе ще з нами. Матеріалісти, які збивають нас з пуття, вбачають у Римі не більше як час­тинку італійської землі, населену певним числом мешканців, придатних на те, аби сплачувати податки й постачати озброєні ополчення. Ми ж ди­вимося на Рим, як на сповиток Нації, Священне Місто Італії, Історичний Центр, звідкіля, завдяки наперед визначеній місії, прийшло до Людей по­слання Італії, послання, яке спонукає до єдності і нашого почину у світі. Кілька місяців тому вони сумнівалися щодо необхідності мати Рим за сто­лицю і опублікували у газетах дурну й злостиву фразу, що Рим належить римлянам. Для нас-бо, – Рим належав і належить Італії, як Італія Риму. Країна і столиця, подібно як людський організм і розум, утворюють одне ціле, неподільну єдність. Із Риму повинно вийти, повинно пройняти Люд­ство послання, яке виформувала спільна думка усієї Італії, послання, ох­рещене й освячене двома попередніми світами. Без спільної віри, без розу­міння ідеалу, який згуртує нації і кожній з них розкриє її особливу функ­цію заради загального добра, без єдиного взірця для усього морального, політичного й економічного життя сьогоденний світ потрапляє під владу примх, династичних і популістських амбіцій та егоїзму. Почин, що його втратила Франція після 1815 року, вже не живе, – явно зримий і прийнят­ний, – серед жодного народу. Англія навмисно від нього відмовилася, коли під назвою невтручання ввела політику локальних інтересів. Німеччина погрожує знепліднити усю неосяжну потугу свого мислення, підпорядко­вуючи ворожій щодо свободи озброєній монархії діяльність, яка має бути колективною, й сукупно – формування своєї єдності. Слов’янські народи, – яким належить, далебі, велика роль у зарезервованому для них майбут­ньому, – перебуваючи у стані розчленування та без центру національного життя, усе ще вагаються між згубним для всіх правлінням царя та задавне­ними труднощами місцевих антагонізмів. Отож, зіткнувшись віч-на-віч із такою прогалиною, ми, – хто готовий вітати почин та аплодувати йому, хоч би звідкіля він з’явився, – плекаємо, як ідеал свого серця, святу надію, що може постати на руїні Папства або подібного до нього лігвища, із надр третього Риму, Риму Народу. Новонароджені у колисці Доби, Італія і Рим покликані здійснити його інавгурацію, якщо тільки вони пізнають своє призначення і моральну міць, яка за ним стоїть.

Єдність у своїй оселі та новий поступ цивілізації на зовнішніх тере­нах – ці дві умови вміщують цілу програму нашого видання.

Та усі великі питання зводяться до проблеми методу; до пробле­ми, яким чином можливо перейти зі сфери ідей у сферу фактів. Чи має­мо ми надію вибороти й перевести у площину діяльності подвійну мету, про яку щойно йшлося, за допомогою інституцій, які нами керують?

Звернення до італійців

Свідомо й рішуче, із твердим переконанням, ми відповідаємо: ні! <...> Коли народ, із плином століть, визначився зі своєю власною місією і відкрив, опанував, втілив у собі принцип, який утворює суть його жит­тя; якщо він керується формою врядування, що домінувала упродовж тривалого історичного розвитку цього принципу – тоді той народ має перед собою таку перспективу реформ, яка збільшує практичне застосу­вання цього суттєвого принципу або ж поступово елімінує недоліки, невіддільні від кожної системи соціальної політики. Ця форма врядуван­ня спроможна – за умови, що вона залишає неушкодженою свободу дум­ки та індивіда, – спрямовувати, нехай недовго, повільний рух вторинних явищ. Та коли доконечність подій і часу потребує появи нового принци­пу; коли постає питання визначення нової місії, яка, – разом із новопо­сталим або відродженим народом, – присвячується європейській про­блемі; коли все вказує на появу нового розуміння національного або інтер­національного життя – тоді невідворотно наступає період революції. Ре­форми, навіювані теоріями минулого, стають небезпечними. Форма вря­дування, яка досі домінувала й представляла, добре чи погано, старий лад життя і настанови старої системи, неспроможна кермувати рапто­вим, спонтанним рухом і перетворюється на перешкоду в досягненні іде­алу. Жодна форма врядування досі не репрезентувала й не може ніде у світі репрезентувати два різних принципи. Нові події – нові форми вря­дування: нові форми врядування – нові люди.

Європа теперішніх часів, уся поспіль, – ми в це віримо, – на цьому другому етапі шукає, подібно до ізраїльтян у пустелі, досі незнану обіто-вану землю, шукає нового принципу, нового ладу, оскільки старий лад себе вичерпав. Той, хто стежить за подіями в Європі у світлі великої істо­ричної традиції, одразу повертається у спогадах до тих часів, які вісімнад­цять століть тому оповістили про поступовий занепад поганства та не­минуче виникнення християнства. Брак у світі почину загальної і гармо­нійної цивілізації, внаслідок цього – моральний безлад, – війни, спону­кувані династичними інтересами або й кількома індивідами, – нейт­ральність, що спирається на байдужість егоїзму, – мирні угоди, які ґрун­туються на недолугих теоріях рівноваги, що, далебі, неможлива, оскіль­ки бере до уваги лише матеріальні чинники, – проблема національності, яка сьогодні домінує над усіма іншими і, на кшталт вісімнадцятистоліт-ньої давнини, вказує на нові європейські пологи, – звільнення трудящих класів, яке стає, подібно до звільнення за тих часів рабів, універсальним чинником потужної агітації, – пробудження слов’янських народів, як і колись тевтонських, до життя, що тепер їм гарантоване, – матеріалізм -надто сильне заперечення прадавніх вірувань – й жадання нових віру-

Джузеппе Мацціні

вань, які повсюдно виникають, – безглузді спроби неможливого прими­рення старого та нового – усе це вказує на близький прихід ладу, який ґрунтується на принципах, радикально відмінних від тих, що визначали поступ теперішнього, вочевидь вже занепалого віку. Нове розуміння Життя й святого Закону, що ним керує, бринить у кожному вияві обох властивостей – мислення і дії, – що робить людську природу єдиною. Монархія не в змозі його ні задушити, ні перетворити на послугача.

Монархія мала свою добу та місію. Вона постала, аби збороти і зруйнувати феодалізм, систему територіального розчленування, яка пе­решкоджала усім об’єднавчим можливостям у країнах, приречених сфор­мувати нації. Наразившись на принцип привілею, що спирався на бру­тальну силу й завоювання, король, який сам очолював феодальну арис­тократію, заповзявся виснажувати й стримувати її владу в ім’я іншого принципу привілею, який був аналогічним до першого, але спирався на божественний авторитет та був освячений милістю визнаного пізніше провідника живої віри. Ця місія є виправданням Монархії в історії.

Щодо наших часів, то феодальна організація назавжди зникла і разом з нею функція, яка життєтворила монархічну ідею. Нове розумін­ня, яке ґрунтується на Божественному Законі Прогресу, заступає розу­міння, що мало опертя у доктринах Первородного Гріха й Спокутуван­ня, і потому воно призводить до загибелі Папства – авторитету, який освячував монарха на виконання його функцій.

Світ шукає не матеріальної солідарності, яка нині гарантована й утворює лише зовнішню оболонку націй, а животворного духу, що спря­мовуватиме їхнє життя до мети; він шукає моральної єдності, яка може базуватися лише на асоціації рівних і вільних людей та націй. Монар­хія, оперта на доктрину нерівності, на привілей індивіда або сім’ї, ніко­ли не в змозі забезпечити цю єдність. Прапор, що веде до цього не­відпорного майбутнього, означає Прогрес, династичні ж інтереси оз­начають стагнацію. Тепер, коли Та мета досягнута й доктрина спросто­вана, монархії, як і Папству, бракує певного підмурівка і життєвої сна­ги. Повсюдно у Європі монархія або наслідує або протистоїть імпуль­сові, який зароджується деінде; та ніде вона не дає почину і не веде пе­ред. Конституційний компроміс, угоди, які несуть у собі свій власний вирок, намагаються витворити нездійсненну рівновагу поміж двома силами de facto, які тягнуть назад, і третьою силою de jure, яка рухаєть­ся до майбутнього нездоланними й швидкими кроками. Це може за­вершитися лише запереченням прогресу та доконечністю насильниць­ких і періодичних революцій.

Ми будемо змушені часто говорити про цей стан речей у Європі.

Звернення до італійців

Та коли ми озираємося на Італію, наша позиція увиразнюється й набагато посилюється у світлі історії минулого й сучасного.

Монархія не має традицій в Італії. Вона ніколи не була джерелом національного життя.<...>

... Монархія у Римі сьогодні не на часі. Ні, ми повторюємо, Італія не заборгувала своїм володарям ані подяки, ані чого іншого.

Урядування – і це дивно, що ми, кого охрестили «утопістами», по­винні нагадувати про це «практичним» людям, – не є організаційним утворенням, яке винайшли або запровадили а priori, запозичили в Англії чи якій іншій країні й довільно накинули нації, безвідносно до її тра­дицій, внутрішніх тенденцій та спільних вірувань, – одним словом, до її колективного сумління. Урядування, аби бути законним та ефективним, повинно виростати із цілісності цих умов, подібно до того, як виростає на дереві гілка або, якщо точніше, плід.

Щоб не бути шкідливою або ні до чого не здатною, форма вряду-вання повинна являти собою загальну підсумкову суму суттєво не­від’ємних для країни складників, повинна представляти думку, що є її душею, усвідомлення ідеалу, до якого інстинктивно тягнуться мільйони людей, згуртованих всередині певних природних кордонів. Функція вря-дування полягає у тому, аби очистити цю думку від будь-якого чужозем­ного елемента, продемонструвати метод, якнайліпше розрахований на досягнення цього ідеалу, започаткувати прогресивні етапи, які до цього ведуть. За цих умов – і тільки за цих умов – ми є друзями врядування і відмежовуємось від теорій протидії й систематичної недовіри, які нині панують над великою частиною нашого табору. Ці теорії є природним вислідом нікчемних урядів, які майже повсюдно покладаються на кас­тові або сімейні інтереси – на противагу інтересам народу; вони є легі­тимними органами захисту проти щораз повторюваних небезпек. Втім, якщо вони стають доктриною, застосовною у майбутньому до кожної сукупності обставин, то вони спотворюватимуть поспіль кожне розумін­ня врядування, й антагонізм, який вони викликають між урядом і підлег­лими, перетворюється на джерело нескінченної війни, руйнівної для про­гресу в цілому.

Згідно з тим ідеалом, який шукає Європа і, певно, здійснить, уряд буде розумом Нації, народ його органом, а освічений і вільний індивід -провісником майбутнього прогресу. Перший вкаже на шлях, що веде до ідеалу, який за сучасних умов є єдиним чинником, що витворює Націю. Другий спрямовуватиме до нього всі сили країни. Третій – в ім’я нового й наступного за цим ідеалу – протестуватиме проти нетерпимості та кож­ного ухилу вбік заперечення можливості необмеженого прогресу.

Джузеппе Мацціні

Тим часом Монархія, якій національна ідея чужа, не маючи істо­ричного минулого та коренів, пов’язаних із деревом італійського життя, доконче перекручує значення подій і потреби часу. У новій події євро­пейської ваги, якій призначено започаткувати Добу, вона не вбачає нічого більшого за династичне питання, вислід поступового довготривалого руху збирання земель навколо території королівського дому. Як нові ланки до старого ланцюга, вона насильно приєднала народи, які повстали й обнялися у пророчому битті серця третього життя, повторюючи – «на­став час бути нацією». Ця Нація, яка несе людству незмірну потенційну силу, кожна частка якої вписала блискучу сторінку у світову історію, це живе Буття, продукт тридцяти сторіч праці – не припускає навіть сум­ніву у своїй інтелектуальній спромозі визначити закон свого власного життя. Вона була ув’язнена, так би мовити, роялістським тлумаченням форми врядування, яке відбивало пройдене життя малого заселення, справді італійського й нам дорогого, але відірваного від нас, коли воно перебувало під владою тієї форми. І зараз ми є єдиним народом, хто по­став за єдність колективного існування без Національного Договору, над яким міркували кращі представники нації, а згода більшості зробила повноважним.

У події, яка засвідчує, що політична доктрина Національності й нові європейські пологи становлять сенс всезагальної агітації, вона (Мо­нархія) вбачає лише долучення нового члена до старої Європи й старої дипломатії, до доктрин про стародавні угоди. Вона завжди пов’язувала Італію з деспотичними врядуваннями, з усіма компромісами, що нама­гаються підтримати вже неможливе status quo. У дуалізмі між нами й Папством, з якого – після падіння останнього – має започаткуватися наша світова релігійна місія, вона вбачала лише засіб оволодіння клап­тиком території і звужувала вирішення надто значущої і доленосної про­блеми до надуманого компромісу між душею і тілом, моральним і мате­ріальним, між Істиною і Брехнею. Для вироблення й спрямування іта­лійської концепції Єдності вона обирала, і зараз обирає, людей, які в неї ніколи не вірили, – адвокатів федералізму, які колись переслідували її апостолів.

Відчуття того, що його з Нацією не пов’язують ні узи розуму ані любові, змушує уряд боятися народного поступу і вдаватися до прий­няття політики опору. Він бере за правило ніколи не давати виходу гро­мадській думці, за винятком ситуації, коли вона утворює загрозу невідво­ротно започаткувати відкритий конфлікт.

Це і є основний пункт нашої атаки. Усе інше – відвернення армії від виконання її основного та єдиного призначення – захисту національ-

Звернення до італійців

ної землі і честі – й перетворення її на інструмент репресій всередині краї­ни; створення маси ні на що не здатного чиновництва, аби досягти не­правомірного впливу у провінціях; заперечення локальних свобод; відсутність міжнародної політики; фінансова руїна; система несправед­ливого й надмірного оподаткування – все це, далебі, випливає з першої заціпенілої системи обставин.

Ті, хто всупереч Історії та найостаннішим подіям, це відкидають, самі себе вводять в оману. Хто у палаті Парламенту чи за її межами прагне скермувати Італію до її ідеалу без першочергового усунення цього дже­рела всіх наших негараздів, обманює і себе і країну. Він власноручно готує собі – і ми з цього приводу шкодуємо – ганьбу й ізоляцію. Ці люди готують для країни ще триваліші й жорстокіші кризи, жорстокіші тим більше, чим довше Італія перебуватиме у незвичайному становищі, – ста­новищі Нації у процесі формування, для якої, подібно як для дитини, будь-яке відхилення від взірця, що навчає високим і шляхетним речам, може призвести до незвичайного й фатального наслідку.

Для нас це питання є цілковито моральним. Форма врядування веде або до добра, або ж розбещує. Форма врядування, яка спирається на брехню чи нежиттєздатна й тому сама не в змозі це життя вдихнути, при­рікає країну – свідомо чи несвідомо – це неістотно – на те, аби бути носієм помилок і злочинів; а то й ще, – розколюючи моральну єдність Нації, прирікаючи на ворожнечу поміж собою її власних членів, що накладає пута на їхні руки, ця форма врядування, зрештою, призводить до того, що робить націю скептичною й егоїстичною та навіває сон. Сон для на­роду стародавнього походження, зміцнілого у випробуваннях упродовж сторіч та визнаного іншими народами за такого, що багато у чому вико­нав свою місію, – отож, сон для такого народу є більшою чи меншою мірою явищем ганебним, та не смертельним. Але сон або тривалий спо­чинок є водночас ганебним і смертельним для такого народу як наш, який спинається на ноги, аби стати нацією, й тому доконче повинен, -хоч і не в змозі спрямувати свою потугу до єдиної мети, – перетворитись на народ, який задумується над шляхом, що він ним має прямувати, над шляхом, який спричинить прийняття у братерське коло націй або ж відмо­ву в цьому.

Для того, хто вбачає в Нації щось більше, ніж сукупність індивідів, народжених, аби вирощувати й споживати збіжжя, підвалини її існуван­ня полягають у побратимстві через віру, усвідомленні спільного ідеалу, поєднанні усіх спромог працювати у злагоді й успішно задля цього ідеа­лу. Неможливо примусити Націю повірити в те, що життя й зростання можливі за умов нескінченного роздвоєння між урядом та нею; що хра-

Джузеппе Мацціні

mom її пошанування може бути привілей, накреслений на куполі, та рівність – на підмурівку; або що вона спроможна жити як незугарний член європейської родини, відмовляючися від будь-якого обов’язку, будь-якої функції і місії задля добра інших, зосереджуючи усю свою активність на дріб’язкових інтересах індивідів, що входять до її складу – і при цьому не применшити своєї моральної гідності, свого інтелекту, можливості вправляння здібностей; чи йдучи до самознищення через втрату впевне­ності, апатію та сумніви. І ми бачимо надто виразні симптоми саме цьо­го перетворення. Італія сьогодні вже більше не Італія 1860 року. Маси, ошукані у своїх далекосяжних сподіваннях на вигоду від Єдності, якими вони на початку тішилися, швидко втрачають національне патріотичне чуття й жадібно прислухаються до фатальних нашіптувань федералістич-ної школи, яка десять років тому ще мовчала. Середній клас щодалі, то стає збайдужілішим до використання своїх політичних прав, про що свідчить його неучасть у виборах. Палата, – частина якої сліпо вислу­жується перед впливовими урядовцями, частина ж пов’язана вузькою за змістом формулою, якій депутати заприсяглися, хоч і знають, що вона хибна й шкідлива, – покінчила з ініціативою і щоденно втрачає зна­чущість, яка повинна бути їй притаманна. Почуття заціпеніння, почуття людини, котра не бачить ніяких ліків від повсякчас повторюваних не­безпек, заражає людську свідомість скептицизмом і спокушає її геть відвернутися від громадських справ у бік виключно приватних зацікав­лень. Що ж стосується розриву між високими взірцями та логічними на­слідками поширення матеріалізму, що почасти є результатом хибної так­тики уряду, націленої на вимирання релігії, то можна стверджувати, що мораль втрачає свій вплив на громадську свідомість. Ось так Нації по­мирають, а не народжуються.

Саме зараз на часі покласти край політиці крутійства, опортуніз­му, плутанини та обхідних шляхів, парламентського лицемірства, замов­чувань і примиренства – політиці, яка характеризує мляве життя знеси­лених націй, і повернутися до чистої, лояльної, простої і логічної політи­ки, що безпосередньо випливає з морального взірця, тобто є наслідком керівного принципу, який завжди провадив до інавгурації юне життя на­родів, покликаних до високої долі.

Першою умовою цього життя є урочиста декларація, вироблена за одностайною і вільною згодою наших найвидатніших мудреців та дос­тойників, про те, що Італія, відчуваючи нагальну потребу часу, піднімається за єдиним спонтанним покликом в ім’я притаманного на­родові Обов’язку і Права витворити себе як Націю вільних і рівних братів та домагатися того щаблю, який по праву їй належить серед уже сфор-

Звернення до італійців

мованих націй. Наступна умова – це декларація про корпус релігійних, моральних і політичних принципів, у які за наших днів вірить італійський народ, про спільний ідеал, до якого він прагне, про особливу місію, яка відрізняє його від інших народів та якій він наміряється себе присвятити заради власного добра та добра Людства. Й остання умова полягає в тому, щоб визначити методи, які слід використати, та людей, яким краї­на має делегувати функцію розробки національної концепції буття, а також застосування практичних висновків до різноманітних галузей сус­пільної діяльності.

Без цього країна якось може існувати, шкандибаючи від заколоту до заколоту, від революції до революції; але Нація існувати не може.

Усі ці три умови можуть бути виконані лише шляхом Національ­ного Договору, продиктованого у Римі Конституційною асамблеєю, об­раною завдяки прямому чи непрямому виборчому праву та усіма поспіль громадянами Італії.

Національний Договір – це інавгурація, хрещення нації. Це той почин, що визначає нормальне життя, успішний і мирний розвиток сил та спроможностей країни. Без цього почину, який надає життєвого по­штовху застосуванню права голосу й спрямовує його до спільного ідеа­лу під орудою принципу і моральної доктрини, – навіть всенародне ви­борче право перебуває під владою довільних впливів, сьогоденних при­страстей або оманливих вказівок честолюбних агітаторів. Плебісцит, здійснений за подібних обставин, – цей перекручений і невігласький са-мовислів простої, грубої чисельної маси, – за короткий проміжок часу призводив і призведе, далебі, знову, до республіки, обмеженої Монархії і деспотизму Бонапарта. Доки люди не навчаться одностайності і побра­тимству, то якраз почин і визначає – відповідно до місця і часу – харак­тер засадничо важливих дій, до яких закликають маси.

Кожному відомо, якою є форма врядування, що, згідно з нашим переконанням, має бути логічним висновком водночас із принципів, у які ми віримо, та з національної італійської традиції; ми визначаємо її як розвій і втілення ідеалу Нації, у слушну годину довіреного обраною вер­ствою Країни людям визнаних здібностей і доведеного доброчестя. Ми сподіваємося показати у нашому виданні, що тільки через прийняття цієї формули врядування Італія може уникнути низки більшою чи меншою мірою фатальних криз і здобутися на своє доленосне майбуття – велич­не, заможне, навчене доброчесністю. Якраз нещодавно прихильники чинного врядування нам сказали: «Пишіть і дискутуйте з нами. Вам до­ступний кожний засіб публічної пропаганди. Хіба цього не досить? Ми маємо право боротися проти змов та підбурювань до заколоту; але ж ми

Джузеппе Мацціні

усі поважаємо мирний і філософський виклад ідей». Отож ми знову відгу­куємось на запрошення і тому знову пишемо. Ми часто вдавалися до цієї спроби, та уряд не дійшов порозуміння зі своїми тлумачами і відповідав на наші заяви – навіть якщо вони переказували сторінки історії – конфі­скацією нашої власності, судовими переслідуваннями, і що ж – ніхто не протестував проти його дій.

Незважаючи на це, ми робимо ще одну спробу, аби тільки побачи­ти, що уряд набереться-таки колись розуму, або що люди, які висловили це запрошення, до нас приєднаються, щоб захистити свободу думки. Наше видання є відверто республіканським, але воно не закликатиме до зброї, не напучуватиме людей повставати і не провокуватиме до бунту.

Коли італійці одного разу у чомусь переконалися, то вони діяти­муть послідовно. Ми, хто завжди готовий слідувати за ними будь-що або яким завгодно шляхом, що веде до ідеалу, – окрім злочинного, -використаємо теперішній момент, щоб дати гідну відсіч помилкам та упередженням, які постійно відвертають свідомість багатьох від ідеї, за-садничої для нашої місії. Коли ми беремося обговорювати на теоретич­ному рівні сучасні й майбутні умови життя Італії, то італійці бодай ма­тимуть змогу оцінити, виходячи із ставлення до нас уряду, міру його сум­лінності і моральної моці.

Та понад усе ми дамо гідну відсіч помилкам, які виходять із нашо­го власного табору і розкладають, перекручують та применшують чис­тоту нашого Ідеалу. Багато звинувачень, які йдуть із протилежного та­бору, не заслуговують на багатослівні спростування. Тих, хто навіть за­раз говорить про анархію і слабкість як невід’ємні риси республіканських інституцій, ми можемо задовольнити дивовижністю прогресу й могут­ності, досягнутих Сполученими Штатами, а також усталеним миром, який панує пліч-о-пліч зі свободою у долинах Швейцарії. Тим, кому не сором докучати нам дитячими підозрами щодо народної тиранії, теро­ризму або грабіжництва, ми можемо відповісти, покликаючись на Вене­цію і Рим та все те, що ми зробили і написали протягом останніх сорока років. Але матеріалізм, який вщент руйнує єдність людської природи і, забезпечуючи нас метою, тлумить усі шляхетні імпульси, усі святі пере­конання, що спонукають на її досягнення; – хибні філософії, що свідомо чи несвідомо ведуть до культового схиляння перед доконаними факта­ми, успіхом і Силою; – школи політики й економіки, які вихоплюють якийсь окремий випадок з-посеред різноманітних суттєвих складників соціальної проблеми і виводять з нього вирішення усіх похідних про­блем; – сліпе, запопадливе наслідування застарілої Французької рево­люції, що надто глибоко вкорінене у більшості наших сердець та сковує

Звернення до італійців

нас путами теоретичних формул про індивідуальні права, які є лишень сумарним відбиттям мертвого сторіччя, покинутого нами задля сторіччя прийдешнього; – надзвичайна схильність відміряти ті самі докори, підоз­ри, часом несправедливі, на адресу тих, хто, як і ми, любить Батьківщи­ну, але на інтелектуальному рівні помиляється щодо методу, як і на ад­ресу кількох егоїстичних інтриганів, які через жадання прибутків і влади свідомо обливають брудом і зраджують Національну Італійську Рево­люцію; – розумова недолугість тих, які піддають анафемі величне і ряс-ноплідне минуле через ненависть до жалюгідного і слабосильного сучас­ного, що призводить до фальсифікації історії, позбавляє нас нашої слави та заперечує традицію, достеменне життя Людства, – все це заслуговує на уважне і всебічне дослідження, що ми надалі й зробимо. Саме ці та інші помилки, занесені до нашої Демократії із чужоземних шкіл мислен­ня, змусили італійський інтелект відхилитися від правильного шляху.

Настав час закликати його до вороття від беззмістовного крити­цизму до Національної школи із властивими їй конструктивними мето­дами, тенденцією співвідносити й гармонізувати; від матеріалізму, який вдається до різних припущень, аби зрозуміти, пояснити й визначити рух, і в той же час руйнує мотиваційну здатність, до старого споконвічного вчення про Дух, яке гармонійно поєднує рух і промотор. Наскільки доз­волятимуть наші сили, ми намагатимемось довести цю справу до кінця.

Тільки за цієї умови може здійснитися наша Національна Револю­ція. Сліпі бунти можуть привести лише до перемог-одноденок. Грубий негативізм здатний повалити зношену будівлю, та ніколи не закладе підмурівку нової, ніколи не переконає людей у необхідності організова­них та ефективних дій і не зведе Храму Нації.

Наша партія віддана ідеалові Традицій нашої країни, але готова їх узгодити із Традиціями Людства та веліннями совісті; вона толерантна й моральна і тому повинна зараз вдаватись до спростувань, не керую­чись нападницькими або нещирими мотивами. Нам не потрібно бояти­ся, що ми куємо зброю для ворога, адже ми декларуємо, що світові релігії мають бути послідовними самовиявленнями шереги віків, які просвіти­ли людський рід; ми визнаємо релігійний дар вічним у людській душі, отож вічним є зв’язок між небесами і землею. Ми можемо захоплювати­ся велетенською силою волі Григорія VII, його величною моральною потугою, що не могла реалізуватися засобами, наданими християнством, і в той же час – в ім’я досягнутого нами прогресу – ми заявляємо, що інститут Папства слід назавжди умертвити. Ми можемо визнавати Місію, що її Аристократія й Монархія здійснили для деяких народів у минуло­му, й усе ж проголошувати – заради всіх нас – своїм обов’язком та пра-

Джузеппе Мацціні

вом остаточно відкинути ці застарілі форми. Ми можемо, не заперечую­чи належно шанобливого ставлення до Авторитету, – бо ж це є реальна ціль усіх наших зусиль, – оголосити метою наступальних заходів кож­ний Авторитет, який не спирається на дві умови – вільну й усвідомлену згоду підлеглих та спроможність кермувати національним життям й ро­бити його плідним.

Ми віримо у Бога.

У провіденційний Закон, даний Ним життю.

У Закон, але не Спокутування, не Гріхопадіння, не Спасіння милістю минулих чи теперішніх посередників між Богом і людиною, а в Закон Про­гресу, безмежного Прогресу, опертям і мірою якого є наша праця.

У Єдність життя, неосягнуту, як ми вважаємо, філософією останніх двох сторіч.

У Єдність Закону шляхом виявлення обох форм життя – колектив­ної та індивідуальної.

У безсмертя Ego, яке є нічим іншим, як застосуванням Закону Про­гресу, що розкривається – поза сумнівом і на віки вічні – історичною традицією, наукою та пориваннями душі до життя, оприявненого в індивіді.

У Свободу, завдяки якій тільки й існує відповідальність, усвідом­лення й поцінування прогресу.

У послідовне і щораз більше об’єднання усіх людських здібностей і спромог як єдино нормальний засіб прогресу, водночас колективного й індивідуального.

У Єдність людського роду, у духовну рівність усіх Божих дітей -поза відмінностями статі, кольору шкіри або становища, – позбавити чого рівнозначне злочину.

І, виходячи з цього, ми віримо у святу, невблаганну, панівну ідею Обов’язку, єдине мірило життя. Це Обов’язок, який обіймає у кожному-відповідно до заторкуваної сфери та принагідних засобів – Родину, Батьківщину, Людство. Родина – це олтар Батьківщини; Батьківщина -святилище людства; Людство є частиною Всесвіту, а також храмом, зве­деним Богові, який створив Всесвіт, храмом, що має наближати до Ньо­го. Обов’язок велить нам сприяти прогресу інших, який може вплинути і на наш прогрес, а також нашому власному прогресові, що може бути корисним для інших. Це Обов’язок, без якого не існує жодного права, що витворює чесноту самопожертви, справді єдино бездоганну чесноту, святу й могутню за міццю, найблагороднішу коштовність, яка увінчує й освя­чує людську душу.

І насамкінець, ми віримо не у сьогочасні доктрини, а у грандіозне

Звернення до італійців

релігійне оприявнення, оперте на ці принципи, яке рано чи пізно поста­не внаслідок почину народу вільних людей і вірників – ймовірно, з Риму, якщо Рим пізнає свою місію; та яке, включаючи главу про Істину, на яку здобулися попередні релігії, розкриє ще одну главу і прокладе шлях май­бутньому прогресові, знищуючи у зародку всі привілеї та кастову нетер­пимість.

Ми хотіли стисло викласти наші принципи, аби всі, хто бажає нам допомогти, знали про умови співпраці, на яких ми із вдячністю прийме­мо їхню допомогу й раду. З цього випливають цілковито всі правила, які попередньо стосуються проблем інтелектуального життя, політики й еко­номіки. Ми вважаємо, що зробити політичні переконання мистецтвом й відмежувати їх від моралі, як того хочуть королівські чинники й дип­ломати, є гріхом перед Богом та завдає людям лиха. Мета політики – це застосування морального Закону до громадянського витворення Нації, одночасно у внутрішній і зовнішній діяльності. Мета економіки – засто­сування того самого Закону до організації праці у двох аспектах – ви­робництва й розподілу. Все, що сприяє цій меті, є Добром і має підтри­муватися; всьому, що їй суперечить або не надає ніякої допомоги, слід протистояти до скону. Народ і Уряд повинні прямувати разом – подібно як думка і дія в окремому індивідові – до завершення цієї місії. І те, що правдиве для однієї Нації, правдиве й для усіх Націй. Нації – це індивіди Людства. Внутрішня національна організація є інструментом, за допо­могою якого Нація виконує у світі свою місію. Національності священні і провіденційно створені, аби представляти, на теренах Людства, поділ чи розподіл праці на користь усіх народів на кшталт того, як поділ чи розподіл праці у межах держави мають бути здійснені заради найбіль­шої вигоди усіх громадян. Якщо вони про цю мету не дбають, то стають ні на що не здатні й занепадають. Якщо неухильні у злі, що є егоїзмом, то передчасно гинуть і не відроджуються знову, доки не відбудуть Поку­ту й не повернуться до Добра. <...>

Авторитет і Свобода, як ми їх тут розуміємо, однаково для нас священні й повинні бути узгоджені у кожному питанні, яке очікує на ви­рішення. Усе завдяки Свободі та для Об’єднання; це – республіканська формула. Свобода й Об’єднання, Совість і Традиція, Індивід і Нація, «Я» і «Ми» становлять невід’ємні елементи людської природи й усі вони суттєві для її поступального розвитку. Та для того, щоб їх скоординува­ти і спрямувати до мети, потрібна певна точка поєднання, яка перевищує їх усі. Отож практична необхідність неминуче повертає нас назад, до високих принципів, які ми теоретично проголосили у попередній час­тині нашої праці.

Джузеппе Мацціні

Суверенітет перебуває ні в «Я», ні в «Ми»; він перебуває в Богові, який є джерелом Життя; у Прогресі, який життя визначає; у Морально­му Законі, який визначає Обов’язок.

Іншими словами, Суверенітет перебуває в Ідеалі.

Ми всі покликані на нього працювати.

Знання ідеалу нам дане – тією мірою, якою його зрозуміло сторіччя, в якому ми живемо, – нашим розумом, якщо його надихає любов до Добра і він виходить із Традиції Людства запитувати свою власну совість й узгоджує ці два єдино правдивих критерії Істини.

Але знання ідеалу потребує тлумача, який може одразу ж вказати на найбільш слушні засоби його досягнення та спрямувати до їхнього застосування у різних галузях діяльності. І якщо цей тлумач повинен у собі обіймати «Я» і «Ми», Авторитет і Свободу, Державу та Індивіда; більше того, якщо він має бути прогресивним, то він, далебі, не може бути людиною або якоюсь групою людей, дібраних завдяки випадкові, пре­рогативі непрогресивного за своєю природою привілею, походженню, багатству або іще чомусь. Якщо виходити з того, що втіленням прин­ципів є союз віри й братерства, то таким тлумачем може бути тільки на­род, Нація.

Бог і Народ: лише ці два слова наповнюють життям аналіз еле­ментів, що їх подають різні школи як основу соціального єднання. Рим знає, на яких’ шляхах саможертовності, громадянського доброчестя й слави прапор, на якому були накреслені ці два урочистих слова, пробу­див до нього любов Італії 1849 року.

І тут наразі ми можемо зупинитися. Італійська Місія, отже, є такою:

Єдність Нації у матеріальному аспекті – шляхом відвоювання Трен-тино, Істрії і Ніцци; у моральному аспекті – засобами національної осві­ти у спілці з вільною, захисного характеру інструкцією щодо кожної не­ортодоксально! доктрини.

Єдність оборони, або Національна армія.

Єдність Договору й кожного Інституту, що репрезентує громадян­ський, політичний та економічний прогрес усіх італійців.

Стабільна діяльність законодавчої влади й таке управління інсти­туціями, згідно з яким справа національного прогресу довіряється не виконавчій владі, а комісіям, утвореним через делегування від законо­давчого органу.

Місцева свобода, яка регулюється декретами тією мірою, якою це стосується спеціального прогресу різних локальних одиниць.

Закриття усіх установ, які за теперішніх часів орієнтовані на здійснення неправомірного впливу уряду на різні локальні округи.

Звернення до італійців

Розподіл влади таким чином, аби це було не наслідком алогічного розподілення суверенітету, а різними функціями врядування.

Зменшення числа державних службовців і рівніша оплата за їхні послуги.

Скасування політичних присяг.

Загальне виборче право як започаткування політичної освіти. За­конодавство, спрямоване на те, щоб нарощувати інтелектуальний та еко­номічний прогрес тих класів, які цього найбільше потребують; заохочу­вати у національних масштабах промислові, сільськогосподарські й тру­дові асоціації, засновані на певних загальних умовах та які довели свою моральність і спроможність.

Особливу увагу слід приділити необробленим землям Італії, чис­ленним ушкодженим зонам, недоглянутій комунальній власності та ут­воренню на них численного класу дрібних власників.

Загальна система оподаткування з тим, щоб звільнити життя, -точніше, усе необхідне для життя, – від усіх обтяжливих затрат, а також пропорційно охопити податками зайвину й уникнути надмірного ви­трачання нагромаджених коштів.

Усунення всіх перешкод вільному обігові продукції всередині краї­ни та поза нею.

Економічна система, яка базується "на убезпеченні від усіх марних витрат та на прогресивному зростанні виробництва.

Визнання кожного боргу Нації відповідно до укладеної у минуло­му угоди.

Спрощення акту передання землі.

Скасування монополій.

Відповідальність кожного, хто на громадській службі.

Міжнародна політика має регулюватися моральним принципом, який керує Нацією.

Союзи мають базуватися на однаковості спрямувань і цілей.

Особливу прихильність слід виказувати кожному рухові, який може по-братерськи поєднати Італію з елементами майбутніх або щойно утво­рюваних Національностей, з греками, румунами, слов’янськими наро­дами, яким долею призначено вирішувати проблему Східної Європи.

Дата добавления: 2015-07-17