Природа почуттів

«Необхідно знайти ще спосіб акторської гри, який придатний тільки для цього твору, а для того, що знаходиться поруч з ним не годиться.» Г.О. Товстоногов

Коли ми визначаємо жанр п'єси, ми тим самим направляємо нашу уяву по особливому руслу театральної та екранної умовності. Несподівано перед нами виникає ще один незвіданий світ, який Станіславський називає «природою почуттів». Будь який твір мистецтва, в тому числі, і постановка-вистава, - це спосіб відображення дійсності. Але у кожного художника, виконавця (артиста) і режисера, письменника і музиканта цей спосіб відображення глибоко індивідуальний, не схожий на спосіб іншого. Іноді цей спосіб називають манерою художника, яка, за визначенням Гете, є «вираз суб'єктивного ставлення художника до життя».

Автор не визначає жанру своїх п'єс у загальноприйнятому розумінні, хоча дуже легко приписати кожній з п'єс свій жанровий ярлик:

перша – комедія;

друга – драма чи мелодрама;

третя – трагедія.

Але в тому то й справа, що, крім жанрового визначення, є ще визначення, яке найточніше, краще виражає характер твору, - природу почуттів.

Природа почуттів є глибоко особистісною. Природа почуттів є неповторним способом вираження художником свого ставлення до життя. Є суто індивідуальною особливістю художника, яка проявляються в задумі і у виконанні форми конкретного твору. Ми часто забуваємо, що, домагаючись найбільшої достовірності дії і характерів, кожен драматург, в кожному окремому випадку малює життя в своєму особливому, неповторному ключі, в характерній тільки для цього твору природі почуттів.

Що ж це таке – природа почуттів?

Суто індивідуальний прояв внутрішнього світу художника у зовнішній формі твору.

Це особливий спосіб образного бачення світу, це особливі якості даного художника, характерні тільки для нього і нікого іншого.

Ф. Шиллер вельми загально визначає жанр «Розбійників» як гру, а «Дон Карлоса» - як драматичний вірш. Хіба це не говорить про якісь особливості цих творів? Хіба це не є вказівкою ​​автора на те, в якому ключі розкривати природу пристрастей даних творів? Бо, якщо підійти до цього питання з позицій літератури, жанр обох п'єс можна було б визначити як трагедію, але молодий Шиллер, мабуть, хотів підкреслити щось ще, так незвично («гра», «драматичний вірш») визначивши жанр своїх творів.

Кожен художник, режисер чи виконавець (актор), дивиться на життя по-своєму, його погляд залежить від його характеру і темпераменту, освіченості та таланту, від середовища, в якому він живе і розвивається, від його поглядів на життя, від традицій і стилю епохи і країни, де він народився. Кожен письменник чи режисер відображає дійсність з тільки йому притаманною певною мірою умовності. Життя, побачене ним відображається за допомогою особливої ​​«лінзи», у своїй тональності, своїм способом розповіді, абсолютно особливою природою чуття. Хіба можна зіграти той чи інший музичний твір, читаючи ноти, але не знаючи, в якому ключі вони написані? Так само режисер і виконавець (актор), працюючи над п'єсою і роллю, нічого не зможе зробити, поки не розгадає індивідуальності автора, не відкриє для себе секрет природи вигадки і почуттів, характерних тільки для цього автора і для цього конкретного твору.

«Те, що добре для Шекспіра, безглузде для Чехова. І навпаки. Знайти, підібрати, виготовити ключ, яким відкривається замок п'єси, - копітка ювелірна та надзвичайно хитра справа... не зламати замок, не виламати двері, не проломити дах, а відкрити п'єсу. Вгадати, розшифрувати, підслухати те найчарівніше слово - «сезам», яке само розчиняє ворота авторської комори» (Г.О. Товстоногов. «Відкритий лист до М. Охлопкова»).

Повне і глибоке проникнення у природу авторського задуму дає можливість освоїти природу почуттів майбутньої вистави. Коли актор не володіє точним ключем твору (природою почуттів), він не здатний добитися правди сценічного життя. У цьому випадку «правда виявиться брехнею, як кожна напівправда». Якщо не йти за автором, він кожен раз жорстоко буде мститися за це. Якщо не налаштуватися на його хвилю, якщо не зуміти вловити логіку дії і почуттів, властиву тільки даному авторові і цій п'єсі, нічого не вийде, скільки б деталей не придумував собі виконавець (актор) в ролі. А таких випадків, нажаль, дуже багато. Сценічна правда для виконавця (актора) – завжди нова, не схожа на ту, яка так пасувала до вчорашньої вистави, за яку ще вчора йому так аплодував вдячний глядач. Сьогодні від виконавця (актора) вимагають нової правди сценічного життя, однієї-єдиної, тільки для цієї постановки-вистави і для цього виконавця (актора).

Без точно знайденої природи почуттів неможливо вибудувати справжню логіку «придуманого» в цій виставі життя.

Природа почуттів – це міра умовності в виконавському (акторському) мистецтві, відстань між правдоподібністю життєвою і правдоподібністю вигаданою. Це тональність, і в кожній п'єсі і виставі вона особлива.

Режисер повинен дуже гарно відчувати (це можна тільки відчувати) природу почуттів автора, точно визначити жанровий ключ майбутньої постановки-вистави. Безпомилково знати всі стильові особливості п'єси бо в цьому і полягає наріжний камінь його професії. Це дуже складне художнє завдання вирішується за допомогою всіх компонентів театрального та екранного мистецтва, налаштовується за єдиним, знайденим режисером камертоном. Тому на режисера лягає величезна відповідальність – виявити природу почуттів автора, висловити ідейну позицію і повести за собою колектив.

Як виявити в п'єсі це неповторне, суб'єктивне, глибоко індивідуальне і приватне - те, що відрізняє цю п'єсу від всіх інших? Щоб швидше проникнути в природу авторського вигадки, осягнути характер авторської уяви, треба знову-таки звернутися до п'єси.

Не можна погодитись з тими режисерами, які використовують п'єсу тільки як привід для власної формотворчості. Чесніше тоді написати свою власну п'єсу. Так робив Б. Брехт, так робив Ж. Ануй і, між іншим, сам великий Шекспір​​. Реформатор сучасного театру Вс. Мейєрхольд, ні з ким не зрівняний відкривач нових сценічних форм, весь час підкреслював одне і те ж: «Література підказує театр».

Отже п'єса складається з реплік дійових осіб і ремарок. І автор постає перед нами саме в ремарках. Тому вивчення ремарок автора п'єси – для режисера дуже важливий момент.

Ремарка – це авторський коментар до дії. Тут ми ближче всього до його характеру, темпераменту, природі його уяви.

Стилістика ремарки – це ключ до визначення природи почуттів. У чому це проявляється? Режисер повинен знайти спосіб «домовитися» з глядачем про «правила гри» даного твору. У цій грі і закладена природа постановки. Ремарка диктує нам, яку сценічну гру передбачає влаштувати автор.

У своїй книзі «Театр епохи Шекспіра» О. Анікст пише: «Іноді ці вказівки були письмовими і вставлялися автором в текст в якості ремарок. Е.К. Чемберс писав про це: «Ремарки автора мають двояку ціль. Не всі вони необхідні для проведення постановки-вистави. Частково вони слугують, щоб пояснити виконавцям (трупі) структуру п'єси і зробити зрозумілим, що він думає про її постановку».

Хіба можна ставити і грати різні п'єси в одному й тому ж ключі, в одній природі почуттів? Нажаль, ми дуже часто бачимо такі постановки в яких граються різні п'єси одним і тим же способом. Уміння відчути автора, його прийом у даній п'єсі, знайти його «шифр», його «ключ» не тільки в постановочному образному рішенні, але і у внутрішньому психологічному змісті ролі, в природі почуттів героїв, в їх налаштованості і є головною якістю сучасної режисури. Обдарованість режисера має, перш за все, визначатися його здатністю по-різному відчувати життя різних жанрів, стилів, прийомів, природи почуттів. І ремарка у вирішенні цих проблем відіграє дуже важливу роль.

Ремарка – визначає характер пропонованих обставин, характер ведення діалогу, пропонує характер сценічного життя, природу сценічної умовності. Як не буває однакових відбитків пальців у двох людей, так не буває п'єс, схожих одна на одну, п'єс з однаковими способами «гри в життя».

Етапи роботи по визначенню форми постановки за твором автора (п'єсою)

1. Твір мусить пройти крізь призму стильового освоєння. (Режисер враховує стильові особливості п'єси).

2. Описану автором життєву подію необхідно пропустити крізь призму жанру, вибравши з усього жанрового спектру один-єдиний його вид. (Уточнює жанр п'єси).

3. Знайти природу авторського вимислу, названу К.С. Станіславського «природою почуттів». (Осягати особливості природи авторської вигадки).

4. Обрати режисерське бачення і відчуття міри умовності майбутньої вистави. Обрати спосіб театральної гри. (Рішення).

Дата добавления: 2015-07-15